1971 рік час виcокого злету Іллєнка-кінорежисера, якому тоді виповнилося 35 років. На його новий фільм чекали як на подію в кінематографічному житті. Й ці чекання справдились: співпраця Юрія Іллєнка з Іваном Миколайчуком як сценаристом і актором, з блискучим оператором Віленом Калютою і прекрасними акторами Богданом Ступкою, Ларисою Кадочниковою, Василем Симчичем, Джеммою Фірсовою, Наталею Наум, а ще надзвичайний, запальний оркестр з Глиниці, карпатські краєвиди і витвори народного мистецтва - все це зєдналося у твір величезної вибухової сили. Про фільм багато писали - і в нашій країні, і за рубежем. В Москві на МКФ було вручено три золотих призи: фільмам «Зізнання комісара поліції прокурору республіки», «Сьогодні жити, померти завтра» Кането Сіндо і «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка. Режисеру Анджею Вайді теж вручили золотий приз, але за режисуру. Пропонуємо Вашій увазі практично невідомі в нас відгуки зарубіжних критиків на фільм «Білий птах з чорною ознакою».

Польський тижневик «Ekran» ще 1970 року повідомляв про те, що на Київській кіностудії ім. О. Довженка тривають зйомки фільму «Білий птах з чорною ознакою», вмістивши кольорові кадри з майбутнього фільму. В № 5 за 1971 рік журнал повідомляв, що зйомки фільму вже закінчено і відбулися його перші покази - на кіностудії та в Московському Будинку кіно і що його прийняли з ентузіазмом, визнавши одним з найвидатніших творів радянського кіно останніх років.

У числах 31 і 32 спеціальний кореспондент Генрік Зелінський під назвою «Всьоме в Москві» дає широкий огляд фільмів Московського міжнародного кінофестивалю, який відбувся в липні 1971 року і продемонстрував досить сильну програму. Були показані фільми Даміано Даміані, Марселя Карне, Стенлі Креймера, Кането Сіндо. Серед конкурсних фігурували фільм-портрет «Гойя» Конрада Вольфа, «Березняк» Анджея Вайди, режисера, як наголошує критик, дуже популярного в СРСР, «День води» кубинця Мануеля Октавіа Гомеса й фільм молодого українського режисера Юрія Іллєнка. Фільми показували в Палаці зїздів, у залі на чотири тисячі місць.

Ось що пише Генрік Зелінський про фільм:

«Також прекрасний фільм Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою». Юрій Іллєнко - автор зйомок до «Тіней забутих предків» - дебютував як режисер фільмом «Вечір на Івана Купала»(1). Іллєнко є митцем винятково чутливим до краси українського фольклору. Дія фільму відбувається в південно-західній частині України, на Буковині, наприкінці 1930-х років, під час війни і відразу після її закінчення. Історія українського народу складається з драматично показаних доль людей, біда і соціальна нерівність визначили тут загальну ментальність, не завжди легку і просту для розуміння. Іллєнко порушує національну тему ретельно, з великою досконалістю й почуттям відповідальності. Показано різні долі героїв фільму, трьох братів - вони є символом різних орієнтацій, позицій і способів розуміння долі свого народу. Усіх їх обєднує культурна і національна традиція, свідомість присутності в окресленій частині Європи.

«Білий птах з чорною ознакою» - це символічний образ доль людей, приречених і обманутих історією, в роки не такі далекі, хоча саму назву фільму взято з давнього народного переказу про людей, колись покараних Богом за недостатню вірність і перетворених на бузьків - білих птахів з чорною ознакою. Іллєнко сплітає красу українського пейзажу з народним мистецтвом. Кожен кадр у тому фільмі -це окрема пластична композиція. Їхня цілісність зливається в небувало майстерно злютовану фреску, починаючи з багатих, кольорових національних строїв, через архітектуру, музику, танок, живопис, різьблення й народні пісні до літератури і поезії включно. Фільм Іллєнка був найцікавішим з погляду форми твором цьогорічного московського фестивалю.

Фраґмент із книжки Єжи Плажевського «Історія кіно для кожного»

Далеко від Москви

Радянська кінематографія - це однак не тільки кінематографія Москви і Ленінграда. Радянські республіки відрізнялися кількістю своєї регіональної продукції. Не всі фільми виходили на союзний екран, але місцеві потреби задовольняли. (...) Наприклад, багато нових і оригінальних елементів внесла грузинська кінематографія (...). Маленька, позбавлена традицій молдавська кінематографія явила принаймні дві цікаві індивідуальності (Михайло Калік і Вадим Дербеньов). Активною була кінематографія литовська -«Хроніка одного дня» і «Ніхто не хотів помирати». У першій половині 1960-х якісно новим кроком стали «Перший учитель» Андрія Михалкова-Кончаловського, знятий у Киргизії за твором Чингіза Айтматова, і «Тіні забутих предків», що їх реалізував у Києві за класиком української літератури Михайлом Коцюбинським вірменський митець Сергій Параджанов. Фільм шалений, не стурбований нарацією, весь закоханий у фольклор, у приголомшливу красу незвичних композицій, в експерименти з кольором і звуком, - фільм, що не нагадував жодного зі своїх попередників.

А однак в отих видатних і таких різних фільмах було щось спільне. Успадкували вони суттєві риси національного бачення, мудрість давніх лірників, наївність, схильність до образних порівнянь, конкретність, чуйність до ритмів природи. Ця тенденція швидко поширилась, множачи гідні уваги твори в Азії, на Кавказі й Україні. (...)

Найжвавіше вогнище нового народно-поетичного напрямку було в Україні. Окрім «Камінного хреста» Леоніда Осики, це насамперед «Білий птах з чорною ознакою» Юрія Іллєнка, який доводив, що стилістика народної легенди підходить і до теми політичної, тут - історії наддністрянської України в роках 1935-1950. Якщо в тій стилістиці й могли таїтись небезпеки минулого: деформації дійсності, дитяча простодушність або втеча від реальних конфліктів, то новий тон згаданих фільмів поруч з їхнім успіхом у глядачів і критики вже є конкретним фактом.

Jerzy Plazewski. Historia filmu dla kazdego. - Warszawa: 1977.- st.320)

1. Фільм-дебют" Криниця для спраглих" був суворо заборонений і про його існування в Польщі не знали