| Анастасія Пащенко |
Перейти до переліку статей номеру 2017:#6 Мей Вест – кінодіва-бунтарка |
|
Від Бродвею до Голлівуду До кіно Мей Вест потрапила досить пізно. До цього працювала в театрі – акторкою, а далі і продюсеркою власних п’єс. І вже тоді відкрила рецепт успіху: талант, яскравий образ… і місце в інформаційному просторі, краще – скандальне[1]. Відповідну славу їй принесли дві п’єси. Перша, з відверто провокативною назвою «Секс», розповідала про повію, друга, «Перешкода» («Drag»), – про геїв. «Секс» коштував Вест кількох днів у в’язниці «за розбещення молоді» (це піднесло її популярність до небес), «Перешкода» – численних судових процесів і штрафів. Утім, самий «ляпас суспільному смаку» і здобута сумнівна популярність не повністю характеризують твори і драматургиню. У «Сексі» повію показано реалістично; їй не відмовили в «золотому серці» і не змусили стражданням «спокутувати свою провину», задовольняючи «моральні почуття» глядача. «Перешкода» ж була одним із перших серйозних звернень до теми ЛГБТ, знову ж таки, без лицемірства і моралізаторства. Крім того, постановка стала актом професійної солідарності: ролі запропонували акторам-гомосексуалістам, яким у ті часи важко було знайти собі роботу[2]. Доля третьої п’єси, «Діамантової Ліл» («Diamond Lil», 1928), була менш драматичною. Її героїня – салунна співачка легкої поведінки, замішана в кримінальні справи коханців; на відміну від них, уникає відповідальності (звісно, завдяки закоханому чоловіку, федеральному агенту). П’єса мала успіх і на Бродвеї, і в кіно – як літературне першоджерело фільму. Вона ж скристалізувала сценічний образ Мей: «Я – це вона, а вона – це я»[3]. До Голлівуду ж Вест потрапила завдяки старому знайомцю, актору Джорджу Рафту. У «Ніч за ніччю» («Night After Night», 1932, реж. Арчі Майо), де він грав головного героя, Мей одержала роль другого плану – і захопила увагу глядачів і продюсерів. В образі Моді Тріплет проявилися риси, що стануть основою її екранних героїнь. Це пишних форм білявка «у розквіті літ», вульгарна, але харизматична, невідпорна у впевненості в собі та своїй владі над чоловіками. «Родзинка» характеру – влучні, гострі вирази, що деколи сягають вершин афоризму: «Коли жінки йдуть кривою стежкою, чоловіки прямують за ними»; «Коли я хороша – я дуже хороша. Та коли я погана – то ще краща»; «Не будь скромним. Скромність ніколи нічого не дає» … В «Ночі…» новоспечена кіноакторка домоглася дозволу переписати свій текст – і з’явилася фраза, що ознаменувала появу на екранному небосхилі нової «зірки», вже в першій сцені з її участю. Молоденька гардеробниця в нічному клубі, приймаючи накидку Моді, захоплено вигукує: «Господи, які діаманти!» – на що чує: «Господь тут ні до чого, любонько!»
Мей Вест як образ Словом, у наступній стрічці Мей Вест грала вже головну роль. Ба більше: в основу лягла її ж «Діамантова Ліл»; щоправда, назву довелося змінити, бо скандальна п’єса опинилася в «чорному списку» Асоціації продюсерів і режисерів[4]. «Вона повелася з ним нечесно» (1933) фактично заклала сюжетну матрицю для фільмів акторки. Значною мірою вони тримаються саме на ній, сюжет стає обрамленням для її постаті (сценічного образу; сама вона нерідко говорила про «Мей Вест» в третій особі[5]). Тільки віднині героїня Вест – співачка, особа легкої вдачі й поведінки, предмет ненависті усіх жінок і закоханості всіх чоловіків. Вибір цієї професії невипадковий, бо мала і талант музичний: співала, причому намагалася якщо не випереджати час, то принаймні йти в ногу з ним (у 1966 сімдесятитрирічна виконавиця записала музичні альбоми «Way Out West» і «Wild Christmas» у стилі рок-н-рол, у тридцятих же показала свій талант у джазі й блюзі[6]). Чи не тому навіть назви її кінокартин звучать як назви пісень: «Я не янгол», «Щодня – свято», «Моя ціпонька»?.. До професії співачки можуть долучатися інші: приборкувачка левів – роль, що чи не найкраще відображає сутність актриси і жінки («Я не янгол»); новоспечена «світська дама» («Вихід у світ»); шахрайка («Щодня – свято»). Проте вони стають радше масками для її «я» – жінки-перформансу, жінки-шоу. По суті, суцільним перформансом був і сценічно-екранний образ зірки. Попри славу секс-символу (в її випадку термін дійсно доречний), він значною мірою визначався ґротесковістю. Це голлівудська кінодіва в кубі, аж до пародії. Її форми пишні, але – надто пишні, вбрання – розкішне, але надто розкішне. Надмірність в усьому, від зовнішності до знаменитих реплік (діалоги часто перетворюються на «інтелектуальний пінг-понг», словесна подача – дотепна відповідь: «Невже ти ніколи не зустрічала чоловіка, що зробив би тебе щасливою? – Звісно, багато разів»). Зрештою, все це сприймається як свого роду гра з образом, необов’язково свідомо для неї самої. Можна сказати, що в певному сенсі вона «винайшла» постмодернізм з його ігровим ставленням до всього і до себе насамперед. До цього можна додати такі характерні для нашого сьогодення її риси, як емансипованість і відкритість, свобода у приватному житті, лібералізм у ставленні до меншин, навіть відмова від шкідливих звичок. Це робить Мей Вест «жінкою майбутнього», ідейно ближчою до нашого, а не її часу. А з іншого боку – як не парадоксально, чи не найгармонійніше вона виглядає у фільмах про ХІХ століття. Самовпевнена, емансипована, доволі вульгарна – чи не є це стереотипом американця, передусім у ХІХ столітті, часі активної взаємодії молодої самовпевненої держави зі світом? Саме цей мотив розіграно у «Виході в світ» (1935, реж. Александр Хол): скоробагатько, закохана в англійця (до того ж титулованого, як виявляється), у полюванні за ним стикається з представниками старої європейської і молодої американської аристократії. Годі казати, що обидві наскрізь прогнилі й пасують перед здоровим (просто)народним духом героїні. Так поєднання «духу майбутнього» і «духу минулого» – визначає і Мей Вест як жінку поза часом, цікаву для кожної епохи. Від свого викінченого образу зірка відштовхнеться в останніх стрічках. Її зоряний час завершився з провальним «Стає гаряче» (1943), де вона на прохання постановника Ґреґорі Ратоффа[7], зіграла естрадну приму, яку має затягти в шоу продюсер-невдаха (так Вест зробила внесок до популярної голлівудської теми «зірка vs режисер/продюсер»). Після цього вона залишає кіно й повертається до театру (де ставить свою п’єсу про російську імператрицю «Катерина була Великою», «Catherine Was Great») – аж до межі 1960-х і 1970-х, до «Майри Брекінрідж» за Ґором Відалом (1970, реж. Майкл Сарн). У цьому кінозгустку крайнощів сексуальної і феміністичної революцій «бунтівливих шістдесятих» Вест зіграла неголовну роль «королеви кастингу» Летиції ван Аллен, що оцінює талант молодих акторів переважно за вміння поводитись у ліжку. Інша експлуатація образу «секс-королеви» – у бенефісі й останній стрічці, «Секстеті», за її ж однойменною п’єсою (1978, реж. Кен Г’юз). Майро – голлівудська легенда, кумир мільйонів – досить літня (на момент виходу на екрани Вест було вісімдесят п’ять років), але досі приваблива. У день свого шостого весілля вона рятує від провалу міжнародну конференцію з врегулювання проблем, що загрожують світу, – звісно, завдяки своїй жіночій владі над її учасниками. Зірковою оправою для Мей Вест тут послужили Тоні Кертіс, Тімоті Далтон, Рінґо Старр; в одному епізоді з’явиться і Джордж Рафт. Обидві стрічки не принесли їй нової слави (вони паразитували на старій), проте засвідчили її невтрачену з роками працездатність і сміливість. До того ж, кінодіва знову змусила говорити про себе – що, як ми пам’ятаємо, було для неї важливою складовою творчого успіху. По суті, Мей – представник «авторського» кіно. Це поняття асоціюється передусім з режисером, тож маємо справу з цікавим відгалуженням. Фільми – обрамлення для блискучої постаті – сприймаються як єдиний ряд. Утім, і дивляться їх заради неї! Показово, що серед режисерів-постановників «її» стрічок майже немає майстрів «першого ряду». [8]. (повний текст читайте в паперовій версії журналу «Кіно-Театр»)
| |