Чомусь шматок в горло не лізе. Хліб черствий! Масло пахне холодильником! Заварка скисла! І цукор - не солодкий!

Господи, як гидко! Що я вчора там базікав! Грубо, злісно і нерозумно! Що я там доводив?! Що сліпий фанатизм кращий за політичну проституцію?! Чим же кращий?! Маячня! Всі ми- жертви. Всі хворі. Всі були пацієнтами величезної клін іки, бо жили в умовах то політичних психозів, то в атмосфері масової шизофренії. Та й тепер, схоже, живемо так само. І зясовувати тут, хто з нас, мешканців «Канальчикової дачі», праведніший - це вже цілковите безглуздя!!! Інша справа - зрозуміти, що, як і в будь-якій шизофренії, як при будь-якій розщепленій свідомості, була й інша частина нашого життя. Ми всі - і ті, й інші - обожнювали кіно, боготворили його і, відчуваючи в собі можливості та силу, мріяли в кінематографі свій слід залишити! І дуже переживали, що сиділи в клітках - тут уже неважливо: в золотих чи залізних. Ні та, ні інша сокола не скрашує!

Правда ще й у тому, що, хай навіть рідко, але ж було таке!.. Інколи ж вилітали! Оскільки санітари наші - наше лікарняне керівництво - чи то через дурість, чи через недбальство, а частіше у відповідь за послуги наші у вигляді поцілунків нижче спини, відчиняли клітку і давали нам цю заповітну можливість - лети, куди хочеш, роби, що душа забажає! І тоді відбувалося диво! Не всім, а кому вдавалося,- диво! І мені інколи вдавалося ... Робити фільми, дивлячись які, люди плакали і сміялися, і санітари наші сміялися і плакали, адже вони - теж люди і теж сиділи в клітці.

***

На вулиці ожеледиця, слизько, і я сьогодні мимовільний самітник! Дожився! Заручник погоди!

Читати? Не хочу. Снідати? Не буду. Телевізор? Антена з вечора на профілактиці! Підмітати? Але ж я вчора вже все підмів. А може, нарешті, полагодити її, заразу? Подивимось... Ну ось, працює! Так. Ну що тут?

Ось - «Снікерс»... мені він не потрібен...

А це - тампони ватні... Геть!

А тут! Прокладки для трусиків «танга» ... і їх ненавиджу!

А це? Піца ... рекламують піцу ...Господи! Кому ж це ... ще зовсім нещодавно ... кому в 1984 році могло прийти в голову, що Генеральний секретар ЦК КПРС - ГОЛОВНИЙ НАЧАЛЬНИК КРАЇНИ НАШОЇ - буде наприкінці століття рекламувати піцу! Таке, я думаю, навіть йому, вже за посадою - найдалекогляднішому, навіть йому і в кошмарі не снилося.

***

- Чуєш, як весна день починає?

Бачиш, як сонце зустрічає?

Там, де вода воду шукає...

Ти - побувай!

Знову і знов...

***

Камінь упав з неба ... Смерч несеться над містом ...Людину у відкритому морі дивом рятує вертоліт...

Напевне, мільйони людей дивляться цю передачу по телебаченню - «Випадковий свідок».

Сходження снігової лавини ... У вікні палаючого хмарочоса вагітна жінка ... Гине в селевому потоці нещасна дитина.

От і ми теж, як випадкові свідки, знімали розгул не менший, ніж грізні стихії.

Але ... Як і хто може побачити стотисячний натовп в Єревані? Масові погроми в Алма-Аті? Вулканічний гуркіт від ударів шахтарських касок в Горлівці ...Побачити поетів, які виводять на вулиці людей, в Києві, Ленінграді, Москві.

Весна... День починає...

Там, де вода воду шукає...

Ти побувай!.

***

А ти сидиш і воркочеш: «Горчаєв не має рації? Має Горбачов!»

Це він вже потім помилявся! А спочатку його обожнювала вся країна! А ті старі пердуни, що були поруч, нагорі - а це теж було дуже добре видно - вони не дуже йому довіряли, але країна - обожнювала!

Всі розуміли - весна прийшла!

Ну і як не любити? Після сімнадцяти років застою він виглядав як геній! Ходив своїм ходом, ніхто попідруки не вів, капелюха не губив, щелепи не заскакували, і шпарив, як по написаному, без жодних шпаргалок! Справжній Генеральний секретар!

А говорив як! Як говорив! Слухаєш - і знаєш - все бачить, все знає, все чує наперед! Просто пророк! Навіть відмітку на його світлому лобі трактували - він, мовляв, Богом послана людина! Не знаю, як для когось, а для нас, кінематографістів, справді, був ніби Богом посланий. Уперше за всю історію країни ми могли робити на державні гроші все, що хотіли! Можеш не вірити, але таке було! Еге ж ...Так ось... Розкопала ця приємна з будь-якого погляду людина чудове слово «перебудова» - і кинула його в натовп! Потім подумав і додав: «Революційна вийшла, революційна перебудова». І далі кожен вкладав у ці слова своє розуміння, але швидше нерозуміння, та всі погоджувалися, що це - «процес», процес, який «пішов»! Багато хто з нас у той час робив фільми, від яких керівництво то кидало в піт, то нудило. Бронебійна публіцистика, в якій, до речі, траплялися просто золоті фільми. А взагалі-то в цьому «процесі» всього було намішано - і хорошого, і поганого. Ну а героєм і відповідальним за все це був хто?.. Ну... зрозуміло хто.

- Хто завершив війну в Афганістані? Хто відкрив вогонь по застійних штабах? Хто визволив Сахарова? Хто запровадив свободу слова? Хто прикрутив цензуру? Все - він!

Ну, а хто вирубав кращі виноградники? Хто вигадав божевільний сухий закон? Хто замовчував Чорнобиль? Хто ввів ОМОН з танками в Ригу? Хто не замирив Карабах? Хто кинув саперні лопати проти жінок у Тбілісі? І хто, не розуміючи що робить, витяг з Сибіру свого майбутнього могильника - Єльцина! І це теж - він!

Тому ближче до завершення горбачовського правління все частіше чулося: «Ти не маєш рації, Мишко, не маєш!». І все частіше розуміли люди: і за цим, поміченим, немає Істини, і цей нічого не бачить наперед, ніякий не Пророк. Порожня діжка, яка голосно торохтить!..

Вже і країни немає, якою він правив, уже мільйони пішли з життя, і мільйони прийшли, а відгомін того торохтіння і нині можна почути.

Хочеш побачити трагічні і прекрасні деталі того часу, коли всі хотіли змін? Іди й дивися фільми, дивися фільми, які були створені, здавалося, вже навіки вільними кінематографістами.

***

Мені самому дуже хочеться побачити ту суміш - натхнення і відчаю ... ейфорії і розчарування... світлої надії і загибелі ілюзії...

Ці фільми допоможуть згадати, чому з такою дивовижною байдужістю ми спостерігали за неминучим крахом Союзу...

Згадаємо те, що відчували, спостерігаючи за крахом, здавалося б, непохитної старої влади... І, напевно, з сумом пригадаємо наївний захват і надмірні надії, коли сходила нова влада...

У тих фільмах багато можна побачити! А ще більше - зрозуміти. Від перших багатотисячних мітингів за свободу, до перших виходів тисяч людей на панель, де старі, юнаки і діти, вже абсолютно «вільні», могли продавати свою, роками накопичену, власність, барахло і добро.

***

Ти не тягни, не тягни ти мене назад! Не тягни!

Огидно згадувати, а ти все просиш: «Скажи! Ну ж бо, скажи!»

Що тут казати, коли і так все відомо!..

Хто за хвилину вигріб народні збереження?- влада, яку ми обрали!

Хто безжально звалив на наші голови шокову дубинку?- влада, яку самі ми обрали!

Хто викинув мільйони людей на вулиці? - Так ...Ось ця - ця влада!

Хто допоміг своїм розграбувати і привласнити частину державного добра? - І це теж вона!

Хто наблизив відхід з життя мільйонів людей? - І тут все зрозуміло!

Тут справа не в тому, що депутати разом з Президентом - тим першим - забули, що вчора обіцяли... Навіть не в тому справа...

Ми ж їм руку простягнули, а вони - в обличчя ...чоботом! Нестерпно було! Але найстрашніше те, що жили вже в новій країні, що влада вже теж вважалася новою, але нам чітко дали зрозуміти - і тут за людей нас не будуть вважати! Так із гризунами поводяться санітари! Та що там казати!

***

Такого я давно не бачив. Вавилон! Привезли на зйомку в Святошино. Тисячі людей ... Хаос... Торгівля із землі... сміттєві баки ... Забігайлівка поряд ...І все це на залізничній платформі, відкритій усім вітрам ... Прогримів потяг. І раптом бачу: піаніно і піаніст - занедбаний бомж років сорока, очевидно, з консерваторською освітою, на зовсім розладнаному піаніно грає «Місячну сонату»

... Зліва від мене двоє «свідомих». Смакують пиво з півлітрових банок. На банках етикетки з написом: «Квасоля». Говорять гучно, зясовують, хто в усьому винний. Чую: «Москалі... чужинці... русифікатори п'ята колона»... Зрозуміло...

Праворуч від мене, майже поряд, дівчинка років чотирнадцяти, у вишиванці, продає аудіокасети. Видно, що не виспалася. Мовчки сидить на ослінчику біля товару і невеличкого магнітофону. Прислухаюсь. Сумний у неї співрозмовник. Десь я його вже чув...

Так болить голова від побитого асфальту,

Неспокійно за вікном, але все чуже для тебе,

Ти сидиш за столом, дивишся на їхнє небо...

Це не твоя земля і не твоя любов,

Це не твої слова і не твоє ток-шоу...

Заболіла голова... Занило серце. Швидше б - додому!

***

Моя кінокар'єра завершилася фільмом «Прощавай, кіно!». Фільмом про ще одну - загибель загибель кінематографа України. Нас знищував ліво-правий парламент за міцної підтримки право-лівого уряду.

Тоді у 1992 році спеціальною постановою щодо кінематографа було вирішено практично миттєво припинити його бюджетне фінансування. Тож накинули бюджетний зашморг і - затягнули! Одні - зводили старі рахунки, інші - розчищали дорогу для зарубіжного кінематографа, але, головне, думаю, і ті, й другі не хотіли залишати для історії видимі картини мороку, який за їхньої допомоги звалився на голови співвітчизників.

Далі? Далі протягом короткого часу відбувся масовий похід на панель сотень акторів, режисерів, операторів, сценаристів, проявників, макетників, костюмерів... Що чекало на них без уміння торгувати, спекулювати, красти? Десь ще в плині кількох років ті окремі, кому дивом удалося вирвався із зашморгу - одні за велінням серця, інші - від шоку й страху, дружно створювали вже най-найвідповіднішу до панівної лінії кінопродукцію, у надії вижити...

Ось так і було покінчено з «вільним польотом» кінематографістів. Так, задихаючись, гинуло кіно України. Гинула величезна, колись могутня індустрія, й уже в 1997 році вона фактично припинила своє існування. Нехай... Вистачить!...

Зупинімося. Втомився...

* * *

То був важкий удар, відхід Сонечки. Але яка все-таки таємнича природа! Коли вона була жива, ми щодня підгодовували пару голубів. Красені, попелясто-блакитне оперення з кільцем на шиї. А в день, коли її не стало - вони зникли. От таємниця!

* * *

Багато, думаю, багато з тих, хто старий, хворий ...а хто ...голодний лягає в ліжко і не знає - чи доживе він до світанку... Ніхто не знає ... Я теж - не знаю, але от будильник однаково - заведу!

Знімав я колись літню жінку - сто вісім років їй було! Запитав - чи не боїться смерті... І вона знаєш, що сказала, вона сказала: «Чого боятися, любий! Усе давним-давно... давним-давно вже нагорі пропечатано... Пропечатано! Тож раніше терміну ніхто за тобою не прийде! А от коли строк настане, то й секунди не дадуть затриматися!»

Усе нагорі надруковане! Красиво виклала! Га? Відтоді я теж - не боюся...

Якщо вранці почув будильник - значить, не прийшов ще строк.

Живемо поки що...

* * *

Це лише молодим здається, що старим уже не хочеться жити! Дурниця! Жити хочеться! Але як не хочеться жити! Як не хочеться жити! Як болить і серце, і совість, коли бачу хлопчика в інвалідній колясці з вічно прикутою до нього молодою мамою... Як рветься серце! У мене є шматок хліба, а в них - 16 гривень на двох на місяць!

І тоді я прошу Того, хто все це «пропечатав»: «зроби»! Зроби так, щоб цей каліка з матір'ю... щоб вони могли нормально жити! Щоб моя студійна співробітниця, маючи 45 років досвіду, не помирала від голоду! Щоб мій друг-сценарист, котрому здавалося, що він заробив на старість, не шукав собі їжі в смітниках, у смітниках, оскільки не хтось, а Державний ощадбанк украв усі його заощадження! А він ще хоче жити! Зроби, щоб жінці, яка жебрає на автобусній зупинці, віддали останні гроші, украдені вже за допомогою трастів... Щоб літня вчителька не тулилася в нічних під'їздах, бо в неї підло забрали квартиру її ж колишні учні! Я прошу тебе: дай тим, хто прагне працювати, роботу, і дай за роботу - зарплату. І тоді вони дозволять собі таку розкіш - народжувати й виховувати дітей. І, нарешті, вибач! Але є й особисте прохання. Скажи, чому, чому наші голуби знову повернулися? Навіщо?..

*2001 року режисер і сценарист Віктор Олендер завершив документальну кінодилогію " Пасажири з минулого століття" і " На незнайомому вокзалі", головним героєм якої був відомий фронтовий кінооператор Ізраїль Гольдштейн. Пропонуємо скомпільований варіант літературного сценарію, більшість фрагментів якого не увійшли до фільму. Закінчення. Поч в №5.