ДЖЕНТЕЛЬМЕН ІЗ ДИРИГЕНТСЬКОЮ ПАЛИЧКОЮ

Минуло ціле століття від дня народження великого російського диригента, народного артиста СРСР Костянтина Симеонова, який двадцять років своїм могутнім диригентським жестом ставив печатку міжнародного визнання на оперно-симфонічному мистецтві України. Бо вихованець Придворної співочої капели і Ленінградської консерваторі став у післявоєнній Україні одним із активних організаторів її музичного життя.

Походження його прізвища має цікаву історію. Костянтин Арсенійович народився на Волзі, в селі Тверської губернії. Під час хрещення хлопчика православний священник сказав його батькові - Арсенію Семеновичу Семенову: «У православних немає імені Семен. Є Симеон». І у метриці хлопчика записав - Костянтин Симеонов. Таким чином, у нього немає предків з таким прізвищем, а лише нащадки.

Війна. Хоча диригенти мали бронь, а симфонічні оркестри були евакуйовані, Костянтин Арсенійович пішов на фронт добровольцем. Передова, оточення, полон. Концтабір, тиф, каменоломні, втеча, партизанський загін у Чехії, знову концтабір. Його звільнила Червона Армія - солдати знайшли напівживого серед трупів. Він вижив. Та здоров'я назавжди було підірвано.

Повернувшийсь у квітні 1946 на батьківщину, Костянтин Арсенійович знайшов свою сім'ю в Києві. Власне, він, колишній вязень, був ніби приречений на участь цивільного смертника. Та все ж незабаром зміг стати за пульт київського театру. Це вирішила зустріч з видатним оперним режисером Миколою Смоличем. Дружина Симеонова Олена Донатівна почала вмовляти режиссера: «Ви лишень раз прослухаєте Костю, і більше ніколи від себе його не відпустите!». Якось Смолич під час репетиції «Пікової дами» запропонував Симеонову спонтанно стати за пульт. Свідки згадують, що перед режисером стояв худий, змучений чоловік, зі впалими очима і щоками, із землистим кольором обличчя, який повільно і сумно відповідав на запитання. Та коли цей виснажений солдат став за пульт і подивився вгору, він дивовижно перевтілився. З вулканічною силою з нього поринув якийсь творчий вогонь. І виконавці одразу це відчули. І Микола Смолич миттєво оцінив професійний масштаб Симеонова: «З цієї хвилини ви працюєте в нашому театрі!». І пізніше, коли принизливі перевірки в НКВС не давали Костянтину Арсенійовичу спокійно працювати, саме Смолич кинувся на його захист.

Уже влітку того ж 1946 року Симеонов став переможцем першого післявоєнного всесоюзного огляду диригентів у Ленінграді. Першу премію йому вручав захоплений майстерністю молодого диригента Дмитро Шостакович. Вона і зробила його ім'я відомим серед професіоналів і слухачів. Так почалися 20 кращих творчих років Костянтина Арсенійовича, котрі він присвятив Україні. Без перебільшення, він виховав ціле покоління української інтелігенції. Спочатку була работа в Державному симфонічному оркестрі УРСР разом з Натаном Рахліним. З київським оркестром того періоду обожнювали грати Давид Ойстрах, Святослав Ріхтер, Мстислав Ростропович. Потім був Київський театр опери і балету ім. Шевченка посада головного диригента і художнього керівника. І чимало постановок, серед яких «зіркове тріо Симеонова» - «Пікова дама» Чайковського, «Хованщина» Мусоргського, «Катерина Ізмайлова» Шостаковича.

Коли в 1964 році Большой театр СРСР запросили з «Піковою дамою» на гастролі в міланський «Ла Скала», дирекція театру попросила провести ці спектаклі саме Симеонова - київського диригента. І в світовій оперній «альма матер» він мав шалений успіх, а в пресі одержав титул «російського Караяна».

Невипадково історична опера стала вищим художнім досягненням Костянтина Симеонова. Бо справжні художники раніше за інших відчувають підвищення й зниження температури суспільства, симптоми змін, що насуваються. Костянтин Арсенійович умів по-новому почути класичний твір, що здавався хрестоматійним. «В будь-який час усе можна сказати оперою. Що робить її сучасною? Інтонація часу... Як на мене, час ставити «Хованщину». Адже народ забули...» сказав він режисеру Ірині Молостовій перед постановкою цього твору Мусоргського в київській опері. Власне, тоді «Хованщину» йому вдалося поставити і про поділ влади, і про розкол церкви, і про народний бунт.

Симеонов був ініціатором і київської постановки опери Дмитра Шостаковича «Катерина Ізмайлова», що до того ставилася в Москві і Ленінграді. Режисуру здійснювала молода на той час, але надзвичайно талановита і харизматична Ірина Молостова, для якої постановка цієї опери стала знаковою і улюбленою. Тоді ж композитор на прохання диригента-постановника написав ще чотири сторінки вже в готову партитуру. А після премєри 24 березня 1965 року, на якій сам був присутній, визнав: «Це краща інтерпретація мого твору».

У Києві Симеонов записав у фонди Українського радіо всю українську симфонічну музику (!). Державні гімни СРСР і УРСР щодня звучали в ефірі у виконанні Симеонова. Але як можна справді талановитій і відданій справі людині давати можливість спокійно займатися своєю улюбленою професією? Костянтин Симеонов - яскравий приклад того, як заздрісні колеги роблять життя справжнього художника несправедливо важким і проблемним. «Відповідати» тим самим диригент не вмів і не хотів. У 1966 році він зрозумів, що готується його відсторонення. Це для нього було болісно, бо хоча його часто запрошували і в Большой театр, і в ленінградські колективи, та він дуже любив Київ. Врешті-решт він усе ж погодився на посаду головного диригента та художнього керівника Ленінградського театру опери і балету ім.Кірова (нинішній Маріїнський театр) і одразу ж став найпомітнішою постаттю у музичному житті міста на Неві.

Валерій Гергієв - нинішній керівник Маріїнського театру - згадує: «Молоді диригенти, і я теж, захоплювалися цим митцем. Нам подобалося, що він ні на кого не схожий. Я вважаю Симеонова одним із найвидатніших диригентів сучасності. Феноменальний майстер, який зберіг звязок із традицією і мав свій почерк».

1977 року Костянтин Арсенійович раптово припиняє диригентську діяльність. Знову з'явилися руйнівні процеси, які заважали його роботі. Він писав в одному з листів своїм київським друзям: «У Києві мені неодноразово давали зрозуміти, що я там чужий, а в Ленінграді вважали, що я киянин ...Сили полишають, немає бажання чинити опір. Про боротьбу не може бути й мови. У наших театрах усюди якийсь розпад. Заради чого потрібно працювати - того немає... Якби не нинішня девальвація у почуттях, можна було ще світити, та самі знаєте: не той час і не та мораль. Якщо так робити, краще нічого не робити... Взагалі навколо сірість і бездарна суєта, тонус нижче нуля, а, точніше, все внічию. Нічия в наш час - вже перемога».

Костянтина Симеонова не стало напередодні православного Різдва- 3 січня 1987 року. На громадянській панахиді грав оркестр під орудою Валерія Гергієва. Поховали великого майстра у Санкт-Петербурзі, на Охтинському кладовищі. У 2002 році в память про нього Маріїнський театр видав книгу «Тема судьбы. Дирижер Константин Симеонов. Воспоминания. Письма. Материалы».