Спроба теоретичного аналізудокументального серіалу "Гра долі"

Документальний культурологічний серіал «Гра долі»:

знято 79 фільмів про 50 героїв, 20 годин ефірного часу.

Ведуча Наталка Сопіт

Режисери: Василь Вітер, Василь Образ, Олег Туранський, Владислава Чекмарьова, Дмитро Коваленко

Кінооператор Георгій Кривошеєнко

Автори проекту: Василь Вітер, Наталка Сопіт, Олег Туранський

Відсутність в українському телепросторі українського героя помітна давно. І хоча нашому телепростору, як і незалежній Українській державі, не виповнилося й двох десятків років, а проблема ця вже виглядає не тільки пекучою, а й застарілою. Хто ж він, герой документального кінотвору?

Це особа, що існує, чи існувала, в сучасній або минулій історії народу, який на свідомому, чи підсвідомому, рівні цю особу згадує. Народ фіксує, опоетизовує, міфологізує і запамятовує все те, що повязано з цією особою, її оточенням, подіями її життя.

Для чого це потрібно такій великій спільноті людей, яку ми називаємо народом, нацією? Очевидно, для фіксації якогось надзвичайно важливого досвіду, пов'язаного з цією особою, й передачі його наступним поколінням.

Ця тема розвивається, самоімпровізується, тримаючи у своєму полоні дедалі більше людей. Можна сказати, народ обирає героїв, а герої формують народ, і народ у своїх героях знаходить зразки і принципи поведінки, наслідує їхню мораль та ідеали.

Не секрет, що в кожного народу - свої герої. Ієрархія, перелік цих героїв весь час доповнюється, а самі вони впливають на ментальність свого народу, на вибір його духовних цінностей та орієнтирів. Кожен народ, кожна країна намагається зацікавити своїми героями інші народи й країни. Це така собі своєрідна ментальна експансія одного народу щодо інших. Держави, їхні уряди в цю експансію вкладають величезні кошти, адже це та сила, перед якою не встояли наймогутніші імперії...

Та повернімося до нашої новітньої української історії. Щойно інформаційний простір молодої України державні мужі віддали іноземцям, так і виникла ця біда - експансія чужинців, чужих героїв, характерів, інтересів. А віддали майже одразу, щойно стали незалежними. Зрозуміло, спочатку всім було цікаво відкрити вікно у великий світ і впустити у свій дім раніше невідомих персонажів із документальних та ігрових серіалів чи з мультисеріалів, створених потужними світовими студіями. І поки наша молода держава метикувала, як поділити майно колишнього СРСР (в тому числі й кіномайно), ні українське кіно, ні українське телебачення на своє документальне кіно коштів практично не отримувало. Дешевше було купити зарубіжний продукт і показувати чужоземних героїв.

Але минали роки, без суттєвої підтримки державного бюджету студії почали банкрутіти. Натомість нові, недержавні телеканали швидко комерціалізувалися, нарощували потенціал і капітали, а професіонали-документалісти навчилися у зарубіжних колег робити якісний сучасний продукт. Здавалося, настав нарешті час узятися за своє, рідне. Адже наша українська тисячолітня історія - це безмежна скарбниця імен, подій, сюжетів для будь-яких драматургічних колізій у будь-яких жанрах і видах кінематографа.

А що ж ми бачимо? Справді, деякі телеканали так званого «сімейного» спрямування продукують документальні фільми про відомих людей і навіть знімають їх українською мовою. Часом навіть телепроекти розповідають нібито про великих українців, але знову ж таки робиться це за запозиченими ідеями, купленими «кальками» і шаблонами. І все нібито відповідає законодавству - «нате вам вашу державну мову». Нібито немає за що й критикувати. Та щоразу виникає запитання: а який стосунок ці герої більшості документальних телепроектів мають до нашої культури, моралі, до виховання молодого покоління українських телеглядачів? Та й чи такі вже відомі і вагомі ці особи, щоб заповнювати ними телеефір? Насправді нерідко походять вони з «попсового» середовища нашого північного сусіда чи виявляються заокеанськими дівами та парубками. І їх дедалі настирливіше навязують нашому телеглядачу. А якщо трапляються справді видатні актори театру і кіно радянських часів, то історії їхнього життя показано дрібязково, а то й брутально.

Ось таку ситуацію на українському телебаченні бачили ми тоді, коли на студії «ВІАТЕЛ» вирішили розпочати документальний телесеріал. Ми прагнули протиставити чужоземним героям - героїв своїх, відомих і видатних. Звичайно, був певний збіг обставин, коли молоді студенти, випускники КНУТКТ ім. І.Карпенка-Карого Олег Туранський та Наталка Сопіт принесли на студію цікаву дипломну роботу, яка підштовхнула до того, щоб започаткувати такий серіал. У них були молоді свіжі сили, у студії досвід. Ризикнули спробувати.

Відтоді минуло пять років. Тоді ми навіть не могли уявити, який цікавий світ нам відкриється. Відразу скажу, що в герої «Гри долі» не потрапляють сучасники. Чому - про це трохи пізніше. Але найголовніше, що самі герої, той світ, епоха, події, в яких вони перебували і які творили, перевершили усі наші сподівання. Історії і сюжети виявилися свіжими і по-справжньому оригінальними. Відразу стало зрозуміло, чому так довго і вперто за радянських і за часів російської імперії цих героїв замовчували, діяння їхні не висвітлювали, а творів про них майже не публікували, навпаки - все знищувалося і навіть піддавалося анафемі. Відповідь проста: вони ментально близькі українському народові.

І саме тому проблема українського героя на українському телеекрані й донині гостра й не розв'язана, адже одним серіалом не можливо заповнити ту величезну прогалину. Добре, що такою ж роботою займаються телеканал «Культура» і ще окремі незалежні студії. Але таких і подібних серіалів та програм повинно бути значно більше. Лише тоді кількість може перерости у якість і сформувати іншого за інтелектуальними уподобаннями телевізійного споживача, аніж сьогоднішній, який прагнутиме і вимагатиме якісний культурний, освітній продукт, а не чужоземну жуйку.

Коли замислювався серіал «Гра долі», дуже ретельно підбиралось точне визначення: хто має бути його героями, а також, у якому ракурсі їх подавати. Спершу придумали робочу назву - «Невідоме про відомих». Пізніше викристалізувалось, що мета серіалу, який спершу знімався як короткі 12-хвилинні фільми (така була вимога «5 каналу» - єдиного, що виявив інтерес до українських історичних персонажів), має полягати в популяризації героїв.

Пошуки в історичних архівах невідомих документів і фактів - завдання дослідників, хоча очевидно, що є сенс і в такому підході до документального телеперсонажа. Але нині, коли обізнаність глядачів з нашим історичним минулим катастрофічно обмежена, коли історію повсякчас намагаються переінакшити кожний на свою вигоду, автори проекту «Гра долі» визначили для себе головне: донести до масової аудиторії хоча б те, що уже відкрите і опубліковане науковцями, фахівцями. Метою серіалу було привернути увагу українських глядачів до наших героїв. Нагадати, що свої історичні постаті не менш цікаві. І ми прагнули, щоб ті герої, про яких ми розповідатимемо, розкривалися для глядачів заново. Без бронзи, без заідеологізованості, без пафосу. Просто, як живі люди. З усіма їхніми пристрастями, недоліками і помилками.

Згодом цей задум підтвердився словами Михайла Максимовича (до речі, також героя одного з наших фільмів), який казав: «Ми хочемо й вимагаємо від історії, щоб у ній давно минуле життя зявлялося живцем перед очима нашими; а для цього необхідно, щоб кожна історична подія й особа була пізнана та представлена вірно, в її справжньому вигляді і на своєму місці, як було воно насправді»(1). До речі, історичні праці М. Максимовича свого часу (в 30-40-і роки ХІХ століття), коли Україну сприймали тільки як Малоросію, привернули увагу до історичного минулого своєї землі Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, а пізніше Миколу Лисенка і Михайла Старицького. Вони були молодшими за Максимовича і буквально «заразилися» його книжками, тому що його твори зачаровували читачів. Історія України викладалася в них привабливо і цікаво. Максимович неначе затягував у вир захопливих подій, в які хотілося поринути з головою. Максимович був не просто видатним ученим, він володів чарівним даром слова. Це слово справляло на сучасників неймовірне враження. Пантелеймон Куліш згадував: «Йому в Харкові потрапив до рук збірник українських народних пісень Максимовича, 1827 року, а я в Новгороді-Сіверському також випадково став власником іншого збірника українських дум та пісень того ж Максимовича 1834 року. Ми обидва в один день із великоруських народників зробилися народниками малоруськими»(2).

Приблизно такого ж ефекту намагалися досягти автори серіалу «Гра долі».

Хто ж міг претендувати на героїв телепроекту? «Відомі українці та вихідці з України - люди різного етнічного походження, різних віросповідань, різних суспільних прошарків - усі ті, хто створював духовне середовище української культури», - ця установка стала засадничою і нині друкується в усіх прес-релізах серіалу. Для нас було важливо, щоб герой нового фільму не просто був етнічним українцем. Ні, він може бути хоч китайцем, хоч індусом. Але на нашій землі він мав би залишити вагомий, помітний і позитивний слід для України або для світу: в історії, в культурі, в мистецтві або в науці. Але найголовніше, життя героя «Гри долі» має бути захопливим і мати драматургічну інтригу. І бажано, щоб ця інтрига була повязана з коханням. От тоді сюжет і фільм запамятовується. І тоді екранний герой стає цікавішим, а у телеглядача має виникати бажання ближче познайомитися з його творчістю. Один із глядачів у Львові (Богдан Панькевич) після прем'єри фільму «Богдан Хмельницький» висловив, на наш погляд, дуже важливу думку. Він зазначив: цінність «Гри долі» полягає в тому, що історичні персонажі сприймаються через глибокі почуття і через співпереживання. І саме тому краще запам'ятовуються і стають зрозумілими. Справді, мета і мотивація вибору історичних персонажів в тому і полягає, щоб особу з давнини наблизити до глядача саме через емоційне сприйняття. А от яку думку висловила на сторінках газети «День» студентка Острозької академії при обговоренні теми, яким має бути суспільне телебачення: «...Інтелектуальний арсенал суспільне мовлення мусить уміло подавати в ефір, щоб зацікавити глядача. Якомога більше використовувати альтернативні способи подачі матеріалу. Це передусім стосується історичних телепрограм, які б знайомили глядачів з раніше приховуваними фактами історії, примушували замислитися, але не прямо на це вказуючи, а ніби «втягуючи» в це глядачів. Адже «сухим» фактажем давно нікого не зацікавиш, тим більше на телебаченні». Ось такими уявляє собі телевізійні фільми мислячий український глядач. Але це тема окремого обговорення.

Назва «Гра долі» стала своєрідним ключем і для вибору героя, і для написання сценарію, тобто для вибору жанру і кута зору, під яким розглядатиметься герой. А українська історія, як уже мовилось, «населена» видатними особами.

Спочатку ми захотіли визначитися, на яку кількість героїв можна розраховувати, адже для телебачення дуже важлива серіальність, циклічність. Іншими словами, якщо певний телеканал зважиться показувати цей серіал, то хоча б один телесезон ми маємо заповнити своїм продуктом. А це - щонайменше півроку. І тоді вперше зявився поіменний перелік героїв. Їх було 100. Сто - це вражало! В українській телеісторії 100 фільмів на таку тематику не знімав ще ніхто. Пізніше зявилась ще одна реальна цифра - 250. Двісті п'ятдесят! А ще через рік - 500! І це не якісь там геройчики масштабу волості. А всьому світу відомі люди. Такі, як конструктор геліокоптерів Ігор Сікорський, архітектор Владислав Городецький, конструктор космічних кораблів Сергій Корольов. Усі вони родом з України. Тут відбулися як особистості. І звідси, з України, стартували у Великий Світ...

Та от зовсім недавно, побувавши в Українському Домі в художній галереї Петра Ющенка, я з подивом відкрив для себе, що ця галерея нараховує понад три тисячі портретів видатних українців. Але художній портрет - це інший вид мистецтва. Від самого початку творці серіалу «Гра долі» поставили перед собою чітку вимогу: героєм може бути тільки людина, життя якої дає простір для драматургії. Адже ми творимо не просто портрет, а кінематографічне видовище. І немає значення, який це жанр - документальний чи ігровий. У тих випадках, коли творча група йшла на компроміс і вибирала героя чергового фільму тільки за значимістю його культурної спадщини, а закони драматурії відходили на другий план, фільм втрачав видовищну напругу, і зрештою сам герой переставав бути цікавим для глядача.

Ще один аспект вибору героїв. Якби серіал «Гра долі» свого часу було започатковано на державній студії, наприклад, на «Укртелефільмі», звісно, що від його авторів в першу чергу вимагали б чіткої системи, скажімо, за хронологією. Можливо, це і правильно. Але студія «ВІАТЕЛ» функціонує в нинішніх реаліях комерційного кіно і телебачення. Держава, тобто жоден державний телеканал (окрім частково ДТРК «Культура»), так само як і Міністерство культури і туризму, та й Міністерство освіти і науки, поки що не виявили зацікавлення до «Гри долі», щоб підтримати виробництво серіалу. Культурологічними проектами все-таки повинні опікуватися державні структури. Має бути хоча б часткове державне фінансування, має бути зацікавленість державних телеканалів у трансляції таких телепроектів або демонстрації їх у кінозалах. Адже такі проекти виконують просвітницьку, культурологічну роль.

З другого боку, наші продюсери мають розкіш самостійно планувати своє виробництво. І найчастіше створення кожного наступного фільму продиктовано перш за все вибором авторів, натхненням знімальної групи, добротним літературним сценарієм, і лише наостанок - знайденими у спонсорів чи меценатів коштами. Дякувати Богу, що і «5 канал», на якому відбуваються всі премєри фільмів «Гри долі», не втручається в редакційну політику студії «ВІАТЕЛ», яка продюсує серіал. А у студійному сценарному портфелі зазвичай на рік наперед заготовлено не менше десяти літературних сценаріїв серіалу.

І ще ж одне: не можна забувати про глядача. Треба ставити собі запитання: що було б цікаво побачити йому? І хоча герої серіалу обираються із справжньої української еліти, це не означає, що історії їхнього приватного життя недоторканні, не означає, що вони мають бути заховані від глядачів. Адже спогади, мемуари, свідчення, документи, фотографії, хроніка, іконографія, які стають основою сценарію, вже опубліковано. Отже треба, щоб цей масив інформації став максимально доступним якомога більшому колу людей - а це під силу телебаченню, що розмовляє з масовою аудиторією.

На відміну від багатьох телециклів на українських телеканалах, де часто розповідають про так звану сучасну еліту (політиків, бізнесменів, поп-зірок та ін.), герої «Гри долі» не можуть за себе заплатити телеканалу, щоб «пропіаритись». Вони вже належать вічності. Та й чи платили б саме ці герої за себе? Серіал «Гра долі» «населений» людьми таких моральних ідеалів і такої свідомості, що вони несумісні з дріб'язковою метушнею та марнославством.

Для нас важливо у їхньому житті все до дрібниць: як вони писали, малювали, співали, грали на сцені? Як вони одягалися, які мали звички? Звідки їхнє натхнення? Хто були їхні друзі, сусіди, родичі? Кого вони кохали, чому страждали? Як вони переживали зраду? Від чого перебували в ейфорії?.. Саме тому «Гра долі» зосереджується на приватному житті та на історіях кохання, яке завжди впливає на діяльність талановитих особистостей. Якщо через призму високих почуттів подивитися на творчість багатьох відомих людей, то і вони самі, і їхня спадщина розкриються по-новому, з'являться нові смисли. Єдине, на чому автори серіалу «Гра долі» свідомо поставили табу,- це бульварщина, смакування похабщини. Стосунки героїв у фільмах мають бути такими, щоб їх хотілося наслідувати, щоб хотілося зазнати таких же високих почуттів. Або, якщо історія трагічна, то щоб досягти катарсису.

Можна продовжити розмову про героя на українському екрані, але я абсолютно переконаний, що ментальність українського глядача (хоч більшість нинішніх ТБ-каналів настирливо намагаються перетворити його на зомбованого ідіота) полягає в тому, що він, цей глядач, як і в усі часи, прагне добра і не хоче насилля над своїми почуттями. Згадаймо феномен з першими мексиканськими телесеріалами в перші роки розкутості на наших телеекранах. Ось ту мексиканську Марію, над долею якої плакала вся величезна країна, і в тому числі моя старенька мама, і усі тітки в українських селах, мають нарешті замінити справжні українські герої. Або згадаймо фільм-серіал «Роксолана», до якого можна висунути безліч професійних претензій, але ж героїня була своя і зрозуміла. Її було шкода, її жаліли. А потім виявилось, що вона не тільки нещасна, але й красива, розумна, кмітлива. І вона любила свою землю, і закохала в себе чужинського султана, а сина хрестила за православним обрядом. Як багато свого, близького і доброго, було в тому серіалі.

Справжні герої для українського глядача, на наш погляд, - це ті, які належать нашій історії. Спочатку вони мають зявлятися в документальних серіалах, а потім, я переконаний: історії їхнього життя, не вигадані, не висмоктані з пальця, повинні ставати основою телевізійних ігрових серіалів. А глядачі співпереживатимуть із ментально близькими їм героями і пізнаватимуть свою історію.

1 Ясь О. «Чаруючий дар слова. Незвичайне перетворення Михайла Максимовича» // День.- 2010. - № 86-87. - С. 8.

2 Там само.