Назву кінофестивалю «Харківський бузок» у 2009 році подарувала книга француженки Мілен Демонжо. Її присвячено матері знаменитої акторки - уродженці Харкова Клавдії Трубниковій та написано немовби від її особи. Важка доля емігрантки засвідчила руйнацію родинних та дружніх звязків людей різних країн, внаслідок чого багато талантів виявилося відірваними від батьківщини.

З нинішнього року фестиваль переформатувався в короткометражний, а Мілен Демонжо залишилася його почесним головою й зробила багато для того, щоб про Харків довідався кінематографічний світ. Проте з переформатуванням не зникли проблеми конкурентоспроможності фестивалю. Адже короткометражні програми має і «Молодість», і сочинський «Кінотавр», і «Кіношок» в Анапі. Не кажучи про фестивалі в Берліні, Оберхаузені (Німеччина), Клермон-Феррані (Франція) чи Санкт-Петербурзі («Послання до Людини»). Та й на «Довгій ночі короткого метру», яка проходить щорічно в рамках «Французької весни» в Україні є що подивитись.

Відкриття фестивалю залишило святкове враження. І не останньою чергою тому що, завдяки мадам Демонжо, харків'янам пощастило залучити почесного гостя - зірку світового комедійного кіно П'єра Рішара. Він прибув із дружиною та власною колекцією французьких вин. Коли артист ішов по червоній килимовій доріжці, глядачі сприймали його як амулет, якого треба обов'язково торкнутися, погладити або потиснути йому руку. Добрий талант Рішара, сповнений любові до людей та живодайного сміху, додає оптимізму. Ми звикли ототожнювати зірок світового кіно з їхніми образами. Так буває не завжди, але імідж Рішара відповідає його ролям.

Було цікаво познайомитися і з кіноактрисою Катею Ченко (вона ж Кравченко), мати якої також мешкала до війни у Харкові. Ми не могли бачити жодної зі ста кінострічок Кравченко, бо Катю було зараховано до «дівчат із роздяганням», а такі в радянські часи для нас були закритими.

Журі фестивалю очолив колишній харків'янин, відомий російський кінорежисер Володимир Фокін. У нього є мрія -створити кіношколу в Харкові, де кінематограф перебуває у напівсплячому стані. Зразки високопрофесійної кінематографічної школи ВДІКу, де він викладає разом з іншим членом журі Аллою Суриковою, й було показано. До речі, тема однієї з кінострічок Сурикової «Людина з бульвару Капуцинів» теж стосується фестивалів і доробку його почесних гостей.

Але будь-який кінофестиваль - не тільки свято. Свою репутацію він заробляє насамперед фільмами. Пріоритети глядачів зрозумілі: на творчому вечорі Рішара було півтори тисячі глядачів, Мілен Демонжо зібрала приблизно двісті зацікавлених осіб, Катя Ченко й того менше. А на деяких показах у кінотеатрах налічувалося від 6 до 10 глядачів. «Рекордними», незважаючи на наявність «груп підтримки» місцевих авторів, були сорок-п'ятдесят кіноманів. І це при тому, що на контролі вимагали пред'явити квитки, а в спину вже дихали глядачі наступного сеансу, які обрали для перегляду «Робін Гуда».

Не подали гідного прикладу і члени журі: отримавши диски з конкурсною програмою, вони дивилися фільми за власним розкладом та влаштовували творчі зустрічі і майстер-класи. Такого у практиці МКФ взагалі не буває, що дало підставу одному з членів журі, декану факультету кіно і телебачення Харківської академії культури Зої Алфьоровій в кулуарах висловити невтішну думку: поки що «Харківський бузок», незважаючи на міжнародний статус, не виходить за межі регіонального рівня.

Можна закинути деяким членам журі апріорну підтримку власних учнів і розкриття таємниці розподілу місць до офіційного оголошення результатів. Але найбільш спірним є присудження Гран-прі фільму харківського режисера та сценариста Руслана Нікуліна «Человечкин». Невизначеність жанру, кволість темпоритму та невибагливе запозичення кіногегів із популярних комедій, як на мене, не дають підстав для такої нагороди.

Про те, що журі не було переконливим, свідчить присудження призу глядацьких симпатій фільму «Ми з тобою схожі» харків'янина Іллі Довгаля. Молодий режисер та оператор обирає сюжети і теми, які не завжди сприймає із задоволенням пересічний глядач. Вони складні, потребують не удаваного, а справжнього співчуття та милосердя до каліцтва. Його стрічка - про інваліда з дитинства, який сприймає життя та перетворює свої враження у реп, не виходячи з коляски. Тому заради справедливості я б поміняв ці фільми місцями у шкалі нагород. Перемагати має чесність та професіоналізм, а не вторинність.

Схожий з попереднім за темою фільм «Бетховен» (але не такий жагучий і «незручний») показав у конкурсі москвич Аннар Аббасов. Це звернення-монолог тих, хто не чує, до тих, хто має слух. А рефрен його подібний до пафосу фільму І.Довгаля: всі люди, навіть із обмеженими можливостями, схожі між собою: почуйте їх та допоможіть!

Деякі фільми були «приречені» на успіх тому, що їх авторами були учні членів журі, хоча справедливо зауважити: їх уже нагороджували на інших фестивалях. Це стосується і кращого, на думку журі, ігрового фільму «Тату» (автор сценарію та режисер колишній харківянин, а нині москвич В'ячеслав Серкез). «Тату» вдало вписався у панораму святкування 65-річчя Великої Перемоги.

У фільмі обігрується ситуація, коли номер, виколотий на руці колишнього в'язня концтабору, сучасна молода дівчина сприймає як «прикольне» татуювання. Успіх фільму багато в чому залежав від акторських робіт, і харків'янин Володимир Антонов, у якого чималий досвід роботи в театрі та кіно, був поза конкуренцією. Тим паче, що в короткометражці «Остання дуель» Ігоря Парфенова він зіграв Ернеста Гемінґвея. На жаль, серед номінацій фестивалю не було нагороди за кращу акторську роботу.

А призи за кращу анімацію повезли до Франції режисери Давид Алапон і Луї Борисено («Штукатурка»), за кращий сценарій («Bessame Mucho») - москвичка Ганна Артамонова (її текст написано від імені маленької дівчинки). За кращу режисерську роботу в ігровому фільмі «Стіна» нагороджений Євген Опря з Москви. Кращим документальним фільмом визнано «Право листування» (автор сценарію та режисер Максим Якубсон зі Санкт-Петербурга). Він не про політичних вязнів сталінської доби. Це відмінно зроблений, поліфонічний фільм про звичайні поштові листи, які мають власне життя та стають реліктовим явищем у час розквіту мобільного звязку й інтернету. До успіхів петербурзької кіношколи я б додав стрічку Віоли Воробйової «Дитячий джаз», сповнений безпосередніх інтервю юних музикантів та чарівних моментів перетворення звуків на музику. За чутками, в наступному конкурсі буде передбачено номінацію музичних фільмів.

Цього ж разу музика владно втрутилась до програми кінофестивалю світовою премєрою «Солдатського реквієму». Композитор В.Дашкевич - найбільш експансивний член журі. Рекламні акції були вражаючими. І склад виконавців теж: симфонічний оркестр, хор, солісти (один із них, спеціально запрошений із Москви Ілля Кузьмін, справді чудовий універсальний співак). Проте за формою та змістом так званий реквієм нагадував звичайне попурі з відомих пісень композитора до фільму «Бумбараш». Щоправда, Дашкевич дописав до цього твору ще один текст з Нагорної проповіді, що має напрочуд пацифістський зміст. Але, даруйте, фільм «Бумбараш» та його пісні у виконанні Валерія Золотухіна давно й міцно пов'язані у нашій свідомості з епохою громадянської війни, яку автори фільму разом з ідеологами радянського ладу бачили у романтичному забарвленні. Йдеться у ньому не про війну солдата проти солдата, а про смертельні сутички братів, батьків та дітей. А це вже, перепрошую, інші пісні та інший реквієм, ніяк не повязаний з 65-річчям Перемоги. До речі, формат твору Дашкевича найкраще було б підпорядкувати вимогам короткого метру, а не випробувати терпіння слухачів безкінечними повторами знайомих тем.

Короткий метр - не мода, а веління часу. Слід віддати належне камері Віктора Бормотова (Москва) у стрічці режисера Пилипа Юр'єва «Видозмінений ландшафт»: вона «приліплюється» до велосипедиста, пірнає разом з підлітками у водосховище, встигаючи охопити постіндустріальний пейзаж провінційного містечка, де відбуваються «розбірки» головних персонажів. Слів мало, але на такому ступені найдетальнішої розробки виразних засобів та динамічної пружності дії вони втрачають сенс. Тому заперечень щодо визначення кращої операторської роботи не виникає.

Оригінальними ракурсами прагнула скористатись авторка ігрового фільму «Довга прогулянка назавжди» Наталя Беляєва з Санкт-Петербурга. Але захоплення ліричною інтонацією, милування пейзажами перетворилося на статичність та позбавило фільм емоційного співчуття до героїв. Не реалізувалася претензія й на інтелектуальну витонченість стрічки севастопольця Віктора Цатряна «На світлі».

Короткометражки не обов'язково стають етапом на шляху до повнометражних фільмів, тому що сьогодні, крім тривалості, в них немає принципових відмінностей. Короткий метр сьогодні є оптимальнішою формою художнього висловлення. І не випадково організатори торішнього Російсько-європейського фестивалю короткометражних фільмів «27 + Один» бачать його як форму, що дозволяє створювати актуальне, новаторське й незалежне кіно. Воно найменш підпадає під вплив законів суспільства споживання та цілком імовірно може стати основною територією для розвитку сучасної кіномови.

Отже, з одного боку, короткий метр легко відвойовує собі життєвий і художній простір, з іншого - французи в Клермон-Феррані оголосили своїм девізом «Рятуйте короткометражне кіно!». Там знають, як важко продати навіть гарний фільм. Про фінансовий прибуток від прокату фестивальних фільмів, як бачимо, в Харкові не йшлося. Дивно інше. Жоден місцевий телеканал не виявив зацікавленості в тому, щоб глядачі подивились бодай уривки з фільмів «Харківського бузку». Тепер їх можна побачити лише в День українського кіно у тій же Академії культури, студенти якої поки що скромно брали участь у його позаконкурсній програмі.

Тож у чому порятунок короткого метру? Концептуальним нововведенням можна вважати мережний проект, який пропонує нові можливості поширення короткого метру через Інтернет. «У майбутньому ми прагнемо працювати й у віртуальному просторі, щоб програми нашого фестивалю могли дивитися всі, хто захоче, не приїжджаючи на фестиваль,» - пропонує Ларс Хенрик Гасс з Оберхаузена. Цей шлях простий. А організатори фестивалю в російській столиці бачать у своєму дітищі стартовий майданчик для розробки нових форм дистрибуції на міжнародному ринку. Ймовірно, організаторам «Харківського бузку» вже сьогодні треба подумати про те, щоб він знайшов свій формат і зацікавленого глядача. Саме від цього залежить, чи стане «Харківський бузок» тривалим мистецьким явищем, чи йому судилося коротке існування, як коротким є час бурхливого квітування бузку.

Харків