2010 року Німеччина відзначала 20 річницю проголошення єдності Східної та Західної Німеччини. Це відбулося 3 жовтня 1990-го після падіння Берлінської стіни, що розділяла обидві Німеччини впродовж 29 років.

20-річний ювілей святкує і фестиваль кіно східної та центральної Європи, започаткований в містечку Коттбус переломного 1991 року. Два десятиліття – це, звичайно, не 60-річчя, яке в лютому 2010 року відзначав «Берлінале». Та є цікава деталь, яка робить обидва фестивалі чимось подібними: вони були створені в епоху змін, так би мовити «на кордоні». Не тільки на перетині важливих подій в історії Німеччини, а й фізично розташовані вони біля кордонів. Берлінський - з центром на площі, яка з 1997 року носить ім'я Marlen-Dietrich Platz, заснований в тогочасному західному Берліні, а з 1961 року – поруч зі стіною між східним і західним Берліном. Фестиваль у Коттбусі - неподалік від кордону з Польщею.

Коттбус – тихе східнонімецьке містечко – прорізають вулички з двомовними назвами: по-німецьки і по-сорбськи. Сорби – це назва західнослов'янської народності, яка визнана в Німеччині як національна меншина, що живе тут приблизно з VІІІ-ІХ століть, і досі дбайливо ставиться до власної мови та культури та має навіть власний прапор та гімн. Це чудовий приклад ставлення держави до етнічних меншин, які проживають на території Німеччини, належать до німецького суспільства, але зберігають свою самобутню культуру.

Та повернемось до фестивалю. Як на досить невеликий фестиваль (140 фільмів з 40 країн за шість днів: з 2 по 7 листопада) глядача потішили вправною організацією: квитки можна було придбати через інтернет, в програму включено детальний опис міста з планами та описами місць проведення фестивалю, які за своєю різноманітністю дозволили всім «не-коттбусівцям» познайомитись як з камерними залами, великим театром, так і з околицями міста, які за забудовою нагадали київську Троєщину.

Декілька формальних рамок: фестиваль проводиться кожного листопада, має нагороди за кращий фільм та кращий короткий метр. Окрім конкурсної програми, є секції «Національні хіти», «Спектр», «Дитячий фільм», «Спеціальні покази». Окремі секції такі, як «Ретроспектива», «Російський день», «Польські горизонти» та «U 18» - німецько-польський конкурс молодіжного фільму, складають рамкову програму фестивалю.

Відкривав фестиваль в конкурсі сербсько-німецький фільм Срдана Кольєвіча «Жінка з поламаним носом» (2010), показавши різні події, що відбуваються з водієм таксі в сьогоднішньому Белграді, і який німецькі газетярі назвали «найкрасивішим зізнанням в любові сербській метрополії за останні роки».

Особливо вразила цьогорічна спрямованість фестивалю «Global East», яку директор Роланд Руст назвав відповіддю на сучасні кіностосунки та зв'язки між Східною Європою та іншим світом. Організатори цього року відійшли від традиційного фестивального «наголосу» на окремих країнах чи регіонах, а вирішили шукати нові шляхи. Вони подали власне бачення сучасної кіно-глобалізації, і цей підхід викликає симпатії. Кіно-глобалізація – це не розчинення окремих ідентичностей та копіювання тематики інших країн, а розуміння, сприймання та аналіз впливів, які має сучасне кіно східної Європи у світі. Роланд Руст був позитивно здивований тим, що після аналізу кінематографічного світу, вони знайшли «сліди» східної Європи мало не скрізь – в Індії, країнах Латинської Америки, у США. З цією країною пов’язані фільми, які відкривали секцію «Global East» - два фільми грузинських режисерів, які мали за тему становище грузинських мігрантів у Нью-Йорку. Ці два фільми, на перший погляд, такі подібні за тематикою, відрізняються майже докорінно.

Фільм «Америка в одній кімнаті» (2007) режисера Давіда Дато Канделакі є почасти емоційним свідченням чоловічої дружби: сама історія створення фільму відіграє тут чи не найбільшу роль. Фільм розповідає історію грузинського емігранта Ніколаза, який з політичних мотивів емігрував в середині 1990-х до Нью-Йорка і відсиджує строк (23 роки) у Нью-Йоркській в'язниці за злочин, якого не скоював. Канделакі зняв цей фільм про правдиву історію свого кращого друга, і намагається розказати світові історію несправедливості та домогтися переводу Ніколаза до грузинської в'язниці, про що не без хвилювання, але з великою гідністю розповідав глядачам у Коттбусі після показу. Фільм складний і водночас простий; це в основному кінозамальовки мультинаціонального міста та телефонні діалоги між режисером і Ніколазом, роздуми в'язня про сенс життя та сенс його (хоч і несправедливого) ув'язнення. Він приймає це покарання на моральному рівні, бо, за його словами, вів «неприйнятний спосіб життя». Є у фільмі і кохання: воно з'являється в особі паризької журналістки, яка, переїхавши з Парижа до Нью-Йорка, розпродала майже всі свої речі, допомагаючи Ніколазу подати апеляцію.

Інший грузинський фільм - «Жінки з Грузії» (2008) – це розповідь режисера Левана Когуашвілі про грузинських жінок-мігранток у Нью-Йорку. На основі плавних переходів між яскравими картинами святкувань в грузинській діаспорі та дискусій і сповідей жінок про їхнє важке заробітчанське життя та залишені вдома сім'ї, автор переходить до теми дому, міграції. Яскраво зображена і материнська доля цих жінок: далеко від родини, піклуючись про американських дітей, вони залишають власних дітей без материнської опіки, підтримуючи свої сім'ї на Батьківщині матеріально. Ці історії можна переносити і на тисячі доль українських жінок за кордоном (тільки в Італії кожен четвертий мігрант – українець).

В секції «Російський день» можна було знайти фільми про стосунки дітей та батьків: зокрема вже відома українському глядачеві «Одна війна» (2009) Віри Глаголєвої та драму Віри Сторожевої «Компенсація» (2010). В фільмі Сторожевої слово «компенсація» означає розрив між різними прошарками в російському суспільстві (який є і в Україні) – між «простими» громадянами та «новими русскими» (в Росії остання категорія становить лише 7% населення!). Пошук двох сестер після смерті матері свого багатія-батька, який давно покинув сім'ю і обертається у «високих» колах, закінчується на диво добре, що, як і невдала гра окремих акторів, не викликає в глядача бажання вірити в реальність такого кінця. Хоча варто відзначити талановиту режисуру Сторожевої та майстерну гру російського актора Гоші Куценка.

Про сім'ю, яка не склалася, йшлося і в дещо сумному румунському фільмі Богдана Георга Апетрі «На периферії» («Outbound», 2010). Це історія про сильну жінку, яка є жертвою обставин, і передусім самої себе і власного світосприйняття. Фільм показує один день з її життя, коли вона, вийшовши на 24 години на свободу з в’язниці, намагається владнати своє життя. Фільм поділений на три частини іменами головних чоловіків в житті цієї жінки: брата, який не може їй допомогти і перебуває під каблуком своєї дружини, бувшого коханця, який продовжує її використовувати, і сина, з яким вона повністю втратила зв'язок, коли потрапила незаслужено до в'язниці. Не зважаючи на те, що їй вдається витягнути свого сина з дитячого будинку і вирішити свої інші справи, фільм закінчується драматично: син обкрадає її і повертається до своїх друзів, а дружина брата виганяє її з її власного дому. Режисер звертається до важливості сім'ї в житті кожного, але показує сім'ю, здатну не підтримати, а зруйнувати. У фіналі героїня приїжджає на море, де зустрічає світанок нового дня, який не приносить їй нічого, окрім невизначеності: попри всю її жагу до життя вона лишається замкненою в колі обставин, які вона, здається, сама притягує. На розмові з режисером після перегляду глядачі закидали йому насамперед негатив у висвітленні Румунії, на що він чесно відповів, що «Румунія для нього в цій картині тільки тло, на якому розвиваються події, а сам він жодного негативного ставлення до країни, з якої він родом, не має».

Негативний опис країни закидали глядачі й режисеру фільму «Щастя моє» Сергію Лозниці. Німецько-україно-нідерландська копродукція була єдиним фільмом з українською участю, представлених у Коттбусі. На мою думку, фільм, що змальовує справді песимістичну картину безвиході і людської жорстокості з пострадянського життя «глибинки», можна сприймати і по-іншому. Лозниця змальовує життя посттоталітарного суспільства. Інколи він звертається до історії і робить відступи в недалеке минуле, де дуже чітко показує, що саме ХХ століття, з його війнами і потрясіннями, скалічило не тільки душі та долі, а й матриці сприйняття «правильного» і «неправильного» в суспільствах. Як сказав сам Лозниця на дискусії з глядачами, йому йшлося насамперед про те, що людина, якій вчинено зло, нестиме це зло далі, і чинитиме його іншим, створюючи «ланцюг негативу», який залишає слід в історії.

Викриваючи цю ситуацію на пострадянському просторі, фільм залишає глядача, на жаль, без відповіді, як же ми можемо цей ланцюг перервати. Відповідь, на мою думку, і є, можливо, такою ж персоніфікованою: в сучасному, іноді жорстокому світі, йдеться насамперед про етичні норми кожної людини окремо, про рівень її самокритичності до моральності власних вчинків, на виклики якого слід відповідати ледь не кожного дня: чи зможе вона не продати совість, чи зможе не змиритися з несправедливістю, чи піде захищати свої права громадянина, що є особливо актуальним в нинішній ситуації в Україні.

В конкурсній програмі фестивалю Україна була представлена і коротким метром Катерини Науменко «Не страшно» (2009) продюсера Ольги Журженко, а також копродукцією «Душка» (2007) нідерландського режисера Йоса Стеллінга. Варто сказати, що Україна вже брала участь в кількох фестивалях: «Мені начхати на ваш матан!» (2005) Богдани Смирнової, у 2008 році - «Клятва» (2007) Марини Вроди, в 2009 - «Райські птахи» (2008) Романа Балаяна.

Переможцем фестивалю 2010 року став фільм «Білий, білий світ» (2010) сербського режисера Олега Новковича. Нагороджуючи цю сербсько-німецько-шведську продукцію фестивальною статуеткою «Лубіна» та головним призом в 20.000 євро журі відзначило «особливо мужню і неповторну кіномову, яка крізь сильні естетичні мотиви дає змогу відчути повсякденне страждання аутсайдерів суспільства».

Що ж залишається після фестивалю? Насамперед враження соціальної спрямованості фільмів. Незважаючи на переосмислення цінностей в сучасному постмодерному світі, кінематографісти не відкидають цінностей вічних, даючи їм нове забарвлення та нову роль: як сім'ї так і моральному вибору. Звернути увагу на соціальні цінності та власну відповідальність в суспільстві – можливо, саме це і є лейтмотивом цього ювілейного фестивалю, з'єднуючою ланкою між часом змін, в які фестиваль був створений, та сучасною Україною та її (не тільки) кінематографічним культурним простором.

Коттбус – Берлін, листопад 2010

Український Кіноклуб у Берліні

(Контакти: ukkb@gmx.de, ukkb.wordpress.com)