Ав­тор, по­си­ла­ю­чись на пре­тензії ко­лись ду­же відо­мо­го німець­ко­го прав­ни­ка Кар­ла Шмітта до «аме­ри­кансь­ко­го імперіалізму» по­да­ва­ти ос­танні від імені «люд­ст­ва» - і від­мов­ля­ти при цьо­му во­ро­гові у будь-якій «лю­дя­ності» чи вза­галі «людсь­ко­му», - досліджує відгомін цієї те­зи у гол­лівудсь­ких фільмах. Від ко­лись зна­ної «військо­во-по­вітря­ної» ме­ло­дра­ми «Орел і сокіл» (1933) із мо­ло­дим Фре­де­ри­ком Мар­чем до Кра­ме­ро­во­го «Нюрн­берзь­ко­го про­це­су» (або, як пра­виль­но йо­го пе­ре­кла­дає ав­тор,- «Суд у Нюрн­берґу», 1961) з Мар­лен Дітріх і Спен­се­ром Трейсі. Спо­с­те­ре­жен­ня ав­то­ра цікаві-па­ра­док­сальні: по суті, він го­во­рить про своєрідний па­ри­тет «во­ро­жих сто­рін» у їхніх влас­не воєнних, а та­кож юри­дич­них, іде­о­логічних, пси­хо­логічних то­що кон­фліктах. Або, при­най­м­ні, ска­за­ти б, про «пре­зумпцію» та­ко­го па­ри­те­ту. І на­віть більше,- у світо­гляд­но­му кон­флікті ге­роїні Мар­лен Дітріх, трав­мо­ва­ної, як во­на га­дає, не­ба­жан­ням аме­ри­кансь­ко­го судді ав­тен­тич­но по­чу­ти «іншу сто­ро­ну» (він та­ки за­су­д­жує її чо­ловіка, гітле­рівсько­го екс-міністра юс­тиції) і «глу­хо­тою» са­мо­го то­го судді, ав­тор по­го­д­жується з її ос­таннім у фільмі тек­с­том: ге­роїня «про­сто не бе­ре труб­ку у відповідь на йо­го дзві­нок. Най­кра­ща ре­акція на роз­па­тя­ку­ван­ня про вбив­ст­во не­вин­них з бо­ку єди­ної в світі країни, ко­т­ра ре­аль­но за­сто­су­ва­ла вже тоді ядер­ну зброю».

Уже покійний Сергій Аве­рин­цев, по­чес­ний про­фе­сор Києво-Мо­ги­лян­ки, у своєму бли­с­ку­чо­му есеї про Шпен­г­ле­ра ко­лись ска­зав про йо­го філо­софсь­ко­го па­тро­на Ніцше, що той - це опо­зиція лібе­ралізму, до­ве­де­на до краю за­со­ба­ми са­мо­го ж лібе­ралізму.

Схо­же, що в ат­мо­сфері су­час­ної цивілізації зно­ву відбу­вається щось подібне. Уль­т­ра-лібе­раль­на по­всюд­на «пре­зумпція» до­вко­ла «іншої сто­ро­ни»...

Десь іще в ко­муністичні ча­си Ан­д­жей Вай­да роз­повів у од­но­му інтерв'ю вар­шавсь­ким «Студіям філо­зофічним», у зв'яз­ку зі своїм пе­ре­бу­ван­ням у США, про «діалог» на там­теш­нь­о­му ТБ з од­ним із провідників «чор­них пан­тер»: той скар­жив­ся на «білих», мов­ляв, во­ни не да­ють «пан­те­рам» зброю. «А на­що вам зброя?». «А що­би за­мор­ду­ва­ти тих білих». Са­ме так.

У Росії сьо­годні за­ли­шив­ся один-єди­ний лібе­раль­ний не­за­леж­ний ка­нал (зре­ш­тою, йо­го там мож­на ди­ви­ти­ся ли­ше на комп'ютері). І от вель­ми ціка­во спо­с­теріга­ти, як йо­го лібе­ральні те­ле­ве­дучі за­люб­ки вхо­дять у діа­лог із там­тешніми ж «пан­те­ра­ми». Які се­ред іншо­го по­яс­ню­ють, що «Ка­тині не бу­ло», що ака­демік Са­ха­ров - то «про­сто бла­зень», що сам цей ка­нал - аме­ри­кансь­ка ін­три­га. І далі до­да­ють: як до­б­ре бу­ло б, що­би російською «тек­тонічною зброєю» зни­щи­ли США і вза­галі Північно­а­ме­ри­кансь­кий кон­ти­нент. А те­ле­ве­дучі все те чем­но слу­ха­ють і так са­мо чем­но-політко­рект­но відповіда­ють.

Що з усім цим ро­би­ти, ска­жу од­вер­то, не знаю. Як, на­пев­но, то­го не знає і весь інший євро­а­ме­ри­кансь­кий політко­рект­ний лібе­раль­ний люд. Не кли­ка­ти тих до­б­родіїв на ТБ?! Та ви що?! А сво­бо­да сло­ва?

Ко­лись за­пам'ята­ло­ся, як міський про­ку­рор тоді ще «су­ве­рен­но­го» Західно­го Берліна про­хо­пив­ся реплікою: «Фа­ши­с­та не мож­на зва­ти на де­мо­кра­тич­ний суд». А що тоді з ним ро­би­ти?! Що?

При­га­дую та­кож, ко­ли після київської прем'єри Кра­ме­ро­во­го фільму од­на гля­дач­ка, за по­кли­кан­ням по­ете­са, пал­ко вис­ло­ви­ла­ся про­ти «нюрн­берзь­ко­го про­це­су» вза­галі: мов­ляв, які там юри­дичні тон­кощі до­вко­ла тих негідників?! Тре­ба бу­ло відда­ти їх на по­та­лу «свя­щен­но­му гніву» юр­би їхніх жертв, «діонісійсько­му» ша­лу тих жертв.

На­пев­не, да­ма та щось схо­же про­чи­та­ла у Ніцше... Га­даю, слід роз­по­чи­на­ти - і у ви­пад­ку зга­да­них фільмів, і в усіх інших ви­пад­ках світу цьо­го - справді са­ме з «па­ри­те­ту сторін». Тільки гра­нич­но об'єктив­но­го.

Зга­да­ний ви­ще па­саж Кар­ла Шмітта - то справді бли­с­ку­ча ана­томія по­ну­ро­го про­па­ганд­но­го всесвіту Пер­шої світо­вої. Ко­ли на всіх німець­ких пляш­ках із ал­ко­го­лем сто­я­ло: «Бо­же, по­ка­рай Англію». А щось ду­же схо­же Ми­ко­ла Бер­дяєв і То­мас Стернз Еліот пи­са­ли в своїх бли­с­ку­чих есе­ях про са­му Німеч­чи­ну. Приміром, «Кант по­ро­див Круп­па» (Во­ло­ди­мир Ерн, ве­ли­кий ко­мен­та­тор-при­хиль­ник Ско­во­ро­ди). Тре­ба ж бу­ло, мов­ляв, ря­ту­ва­ти куль­ту­ру і свою націю.

Отак Карл Шмітт і об­ла­ш­ту­вав інте­лек­ту­аль­ний роз­г­ром «бур­жу­аз­но­го пар­ла­мен­та­риз­му» і по­то­му на­крес­лив по­літич­но-юри­дич­ну стра­тегію до ство­рен­ня «дер­жа­ви над­зви­чай­но­го ста­ну». Бер­дяєв же ого­ло­сив спа­сен­ним при­ше­с­тя «Но­во­го Се­ред­нь­овіччя»; а Еліот заціка­вив­ся «іта­лійським ек­с­пе­ри­мен­том» Му­солліні.

Не зай­ве вже, здається, бу­ло ви­тво­ри­ти но­ву на­уко­ву дис­ципліну «Трав­ма­то­логія куль­ту­ри». Або ж, скажімо, ка­та­лог тих чи тих її кон­тузій. І про­сто ду­рості.

Карл Шмітт, приміром, - вірту­оз прав­ни­чої діалек­ти­ки, який влас­но­руч усу­нув із національ­но­го юри­дич­но­го обігу, ска­за­ти б, «римсь­ке пра­во». Зро­зуміло, ми тут де­що спро­щуємо, але ж і справді той гро­с­май­стер німець­кої це­хо­вої ри­то­ри­ки ви­лу­чив звідти «юри­дич­ну осо­бу» як та­ку, як осо­бистість, замістив­ши її «юри­дич­ною осо­бою» у ви­гляді дер­жа­ви. «Над­зви­чай­ної», зро­зуміло.

Наслідки відомі. Євро­пейські руїни, ме­та­фо­ричні й не­ме­та­фо­ричні, які диміли чи не піввіку. Чи й далі дим­лять...

Ернст Юнґер, на яко­го теж по­си­лається ав­тор, - то ще тяж­чий ви­па­док у тій куль­турі-па­то­логії. Сол­дат мо­же зне­на­видіти війну, але мо­же і за­хо­пи­ти­ся-от­руїти­ся нею. Ернст Юнґер - сол­дат після де­мобілізації 1920-30-х - то са­ме та­кий ви­па­док. Трав­ма війною з бо­ку її ге­роїки і, до то­го ж, бли­с­ку­че літе­ра­тур­но-стилістич­не об­ла­ш­ту­ван­ня тієї ге­роїки (хо­ча Генріха Бьол­ля, теж ко­лиш­нь­о­го сол­да­та, аж пе­ре­сми­ку­ва­ло від то­го бли­с­ку).

Німець­ка пе­ре­двоєнна інте­лек­ту­аль­но-ес­те­тич­на аси­с­тен­ту­ра «націонал-соціалістичній ка­та­ст­рофі», як ска­зав ко­лись ав­тор «Док­то­ра Фа­у­с­ту­са», - то справді важ­ка те­ма у ду­хов­них при­го­дах гер­мансь­ко­го ду­ху. І цілком ре­аль­на. А не ли­ше ви­гад­ка євро­пейсь­ких лібе­ралів.

Сто­сов­но ж лібе­ралів аме­ри­кансь­ких до­би пер­ших ядер­них бом­бар­ду­вань. Пер­во­род­ний гріх по­воєнно­го аме­ри­кансь­ко­го лібе­ралізму (чи як уже там оз­на­чу­ва­ти ту йо­го хро­но­логію). Чи, мо­же (точніше, чи має пра­во) після «то­го» ге­рой Спен­се­ра Трейсі за­су­д­жу­ва­ти націонал-соціа­лістич­них функціонерів? Себ­то, за сло­ва­ми ав­то­ра, «роз­па­тя­ку­ва­ти про вбив­ст­во не­вин­них»?

На­пев­но, най­простіший вихід із то­го юри­дич­но­го ла­бірин­ту, і не ли­ше для ге­роїв «Су­ду в Нюрн­берґу», а й для нас сьо­годнішніх, - вибір на ос­нові здо­ро­во­го «по­за­юри­дич­но­го» глуз­ду поміж по­га­ним і ду­же-ду­же по­га­ним.

Північно­а­ме­ри­кансь­ка цивілізація має безліч гріхів, ве­ли­­ких і ма­лих. Але во­на ось уже ко­т­ре століття, з різно­го сту­пе­ня успіха­ми й не­успіха­ми, а все ж та­ки пра­цює в на­прямі їх усу­нен­ня. Чи то аж грандіоз­них - і грандіоз­но не­потрібних - інтер­венцій. Чи то за­для по­до­лан­ня тих чи тих внутрішніх не­га­раздів, різних «во­терґейтів».

Цивілізація ця інтен­сив­но пра­цює над со­бою. Ні Кар­ла Шмітта, ані Ерн­ста Юнґера у ній ми вже не по­ба­чи­мо. По­ба­чи­мо, при ба­жанні, ли­ше чис­ленні ділові праці там­теш­ньої універ­си­тетсь­кої про­фе­су­ри про них.

А кіне­ма­то­граф США слід, у най­серй­озніших йо­го про­явах, роз­гля­да­ти у кон­крет­них мізан­сце­нах йо­го історії - і, зро­зуміло, в кон­тексті зга­да­ної стра­тегії цієї країни в її ро­боті над своєю суспільною та іншою ре­чо­ви­ною.

У звяз­ку з цим «Суд у Нюрн­берґу» (1961) Стенлі Кра­ме­ра слід кон­крет­но роз­гля­да­ти як дру­гу ча­с­ти­ну «юри­дич­ної» йо­го ди­логії, яка роз­по­чи­нається фільмом 1960 ро­ку «По­жнеш бу­рю» (така на­зва в на­шо­му про­каті, хо­ча точніше бу­ло б «Посієш вітер») із уже ста­рень­ким Фре­де­ри­ком Мар­чем. Роз­повідь про те, як су­то юри­дич­ни­ми за­со­ба­ми, са­ме в ко­ор­ди­на­тах «римсь­ко­го пра­ва», істи­ни світу цьо­го там до­ла­ють ту чи ту йо­го не­прав­ду.

Але ме­то­до­логічно ціка­во бу­ло б спря­му­ва­ти пер­шо­те­зу ав­то­ра на той ма­сив аме­ри­кансь­кої кіно­про­дукції, де па­нує «са­моцінна жор­стокість ве­с­тер­на» (Фред Цінне­ман) й інших схо­жих жанрів: той там­тешній кіносвіт, де спра­вді па­ну­ють «карлшмітт» і «ерн­стюн­гер» (зро­зуміло, в ре­жимі гра­нич­но­го іде­о­логічно-ес­те­тич­но­го приміти­ву).

1 З при­во­ду статті Ми­хай­ла Со­буць­ко­го «Ра­кур­си Дру­гої світо­вої, або Карл Шмітт у Голлівуді» // Кіно-Те­атр. - № 5 (91). - 2010.