Давній де­мон людсь­кої при­сут­ності у світі. Роз­поділ праці в ній. За сло­ва­ми по­чес­но­го док­то­ра Києво-Мо­ги­лянки Сергія Сергійо­ви­ча Аверінце­ва, це - пер­шо­при­чи­на відчу­жен­ня лю­ди­ни (зро­зуміло, по­ряд із «пер­во­род­ним гріхом») від са­мої се­бе, від інших.

Але з особ­ли­вою без­жальністю цей де­мон по­чав те­ро­ри­зу­ва­ти но­воєвро­пейсь­ке, ре­не­санс­не і по­ре­не­санс­не люд­ст­во. Зви­чай­но, і до­су­час­на ж історія по­зна­че­на - та ще й аж фун­да­мен­таль­но - тим роз­поділом. Давній ось роз­поділ праці фізич­ної та інте­лек­ту­аль­но-ду­хов­ної.

Про­те са­ме Но­вий час із йо­го інтен­сив­ним про­мис­ло­вим - та су­провідним йо­му інте­лек­ту­аль­ним - роз­вит­ком ство­рив цивілізацію, що в ній кож­на її лю­ди­на, як ска­зав ко­лись Шил­лер-те­о­ре­тик, «довіку при­ку­та до сво­го ко­ле­са», без­на­с­тан­но «чу­ю­чи» йо­го без­на­с­тан­ний «шум». Себ­то при­­ку­та до сво­го «це­ху», до сво­го фа­ху, до то­го чи то­го життєво­го над­зав­дан­ня. Об­рид­ли­во-не­зник­но­го...

Са­ме у ХVIII столітті люд­ст­во впер­ше й за­мис­ли­ло­ся над інсти­ту­том поділе­ної праці в цивілізації. За­мис­ли­ло­ся пе­ре­довсім в особі най­ви­датніших ре­пре­зен­тантів анг­лійської політич­ної еко­номії, пер­ших свідків то­го поділу. Хо­ча Адам Сміт і по­го­д­жу­вав­ся при цьо­му з пев­ни­ми дра­ма­тич­ни­ми наслідка­ми то­го поділу, але вза­галі-то він вва­жав йо­го чи не го­ло­вним дви­гу­ном цивілізаційно­го по­сту­пу. Зовсім по-іншо­му на роз­поділ праці ди­вив­ся, од­нак, і зга­да­ний Фрідріх Шил­лер, і перші хо­робрі німець­ко­го ро­ман­тиз­му.

Їхній інте­лек­ту­аль­ний на­ща­док, Карл Маркс, го­ту­ю­чи свій амбіційний про­ект то­таль­ної еман­си­пації люд­ст­ва, прий­деш­нь­о­го цілко­ви­то­го усу­нен­ня відчу­жен­ня із йо­го історії, се­ред іншо­го, пе­ре­ко­ну­вав і са­мо­го се­бе, і всіх інших, що мож­ли­ва, мов­ляв, та­ка ор­ганізація суспільства, яка от аб­со­лют­но усу­не поділ праці - на фізич­ну й ду­хов­ну. Усу­не сам прин­цип ізо­ляції-відчу­жен­ня лю­ди­ни в ме­жах однієї про­фесії, фа­тум ніби довічно­го увяз­нен­ня в ній.

Спли­ває про­те ось уже дру­ге з чи­мось століття тих євро­пейсь­ких ре­флексій до­вко­ла поділу праці. Незрідка - аж бо­лю­чих. Але ж си­ту­ація то­го поділу як бу­ла, так і за­ли­шається чи не ос­нов­ною оз­на­кою цивілізації. І кінця-краю йо­му, як­що доз­во­ле­но так вис­ло­ви­ти­ся, во­че­видь не вид­но... Пе­ред на­ми справді якийсь фа­тум долі людсь­кої... Са­ма пра­ця ніби­то - у пев­но­му сенсі, до пев­но­го сту­пе­ня - і по­лег­шується, але ж її жор­ст­кий роз­поділ за­ли­шається та­ким са­мим жор­ст­ким.

З ог­ля­ду на це, люд­ст­во без­пе­ре­с­тан­ку шу­кає, так би мо­ви­ти, «корпію», ліки на ті свої ра­ни. При­га­даємо вчен­ня Гри­горія Ско­во­ро­ди про так зва­не «срод­ст­во», себ­то про пев­не пси­хо­логічне та інше уз­го­д­жен­ня поміж індивідом і тим чи тим йо­го постійним за­нят­тям. Тож та­ке «срод­ст­во», ко­ли во­но є, справді по­лег­шує пе­ре­бу­ван­ня лю­ди­ни в не­обхідно об­ме­же­но­му полі то­го за­нят­тя. А відповідно «не­срод­ст­во» пе­ре­тво­рює та­ке пе­ре­бу­ван­ня на спра­в­жню тобі ка­тор­гу...

По­то­му су­час­на цивілізація охо­че слу­хає са­гу про тих геніїв, що си­лою сво­го інте­лек­ту, своєї волі до­ла­ли (і навіть успішно по­до­ла­ли) зга­да­ний фа­тум. По­пу­лярні сю­же­ти до­вко­ла Ле­о­нар­до да Вінчі - і ху­дож­ни­ка, і інже­не­ра, і те­о­ре­ти­ка всіх мож­ли­вих на­прямів, і та­ко­го са­мо­го прак­ти­ка. Сю­же­ти та­кож до­вко­ла о. Пав­ла Фло­ренсь­ко­го - філо­со­фа, ма­те­ма­ти­ка, ми­с­тецтвоз­нав­ця, вче­но­го-ма­теріало­з­нав­ця, інже­не­ра ж. І так далі. По­пу­ляр­на свідомість про­сто­душ­но при цьо­му дефінує о. Пав­ла як «Ле­о­нар­до да Вінчі» двад­ця­то­го століття. Хо­ча вза­галі-то Пав­ло Олек­сан­д­ро­вич вва­жав євро­пейсь­ке відро­д­жен­ня ду­хов­ною ка­та­ст­ро­фою. А се­бе на­зи­вав «ро­ман­ти­ком» ро­сійсько­го Се­ред­нь­овіччя до­би Андрія Руб­ль­о­ва та інших тодішніх ве­лич­них російських містиків. Що ж, незрідка в такій стаціонарній си­с­темі як люд­ст­во дійсно зустріча­ють­ся лю­ди не­пе­ресічно­го ду­хов­но­го по­тенціалу, котрі ви­хо­дять із зга­да­но­го «об­ме­же­но­го по­ля».

Ви­нят­ки в цивілізації, які ли­ше по­твер­д­жу­ють її пра­ви­ло.

На­вчи­тель о. Пав­ла Фло­ренсь­ко­го, наш ве­ли­кий зем­ляк Ми­ко­ла Гу­лак, Шев­ченків со­рат­ник і од­но­ду­мець, роз­по­чав як прав­ник, по­то­му вже по­став як істо­рик, за тим - як філо­лог (се­ред іншо­го пе­ре­кла­дав з дав­нь­о­г­рець­кої та східних мов), на­решті став ма­те­ма­ти­ком, який спрог­но­зу­вав те­орію віднос­ності в пев­них її кон­ту­рах...

І та­кож був до­б­рим пе­да­го­гом. А сам Шев­чен­ко по­етич­ний свій над­дар поєдну­вав із не­пе­ресічним та­лан­том у всьо­му спектрі пла­с­тич­них ми­с­тецтв - від ма­ляр­ст­ва до офор­ту і скульп­ту­ри. Окрім то­го, він чу­до­во співав і так са­мо чу­до­во ви­ко­ну­вав ролі в лю­би­тельсь­ких спек­так­лях!

Усе це так. Але це знов-та­ки ви­нят­ки, які по­твер­д­жу­ють зга­да­не важ­ке пра­ви­ло цивілізації.

І все ж та­ки в ній є особ­ли­ва за своєю ду­хов­ною та іншою струк­ту­рою ділян­ка, де це пра­ви­ло помяк­шується, а то й уза­галі зни­кає - не діє.

Ще один па­ра­докс про ак­то­ра. Який у своїй діяль­ності (незрідка аж вірту­оз­но) збу­ває всі межі, всі «об­ме­жені» кон­венції роз­поділу праці. У своїй мо­то­риці. У своїй пан­томімі. У своїй, ска­за­ти б, «ру­хавці». І так са­мо у своїх пси­хо­логічних (зо­к­ре­ма, інте­лек­ту­аль­них) маніфе­с­таціях.

Сло­вом, у всій амплітуді своєї ак­торсь­кої по­ведінки.

Сво­го ча­су російський уль­т­ра­кон­сер­ва­тив­ний па­ра­док­саліст Ва­силь Ва­си­ль­о­вич Ро­за­нов так вис­ло­вив­ся про цей па­ра­докс: ак­тор - то страш­на лю­ди­на. Бо, мов­ляв, він зда­тен на ти­сячі імітацій, на нез­чис­ленні такі по­до­би тих чи тих «по­ведінко­вих» стилів. А де ж, мов­ляв, йо­го влас­на сутність?! Щось схо­же го­во­рив ще раніше Ніцше, по­си­ла­ю­чись при цьо­му на ... То­му Аквінсько­го...

Схо­же, що но­воєвро­пейсь­ка цивілізація ви­тво­ри­ла інсти­тут ак­то­ра у су­час­но­му йо­го ви­гляді, се­ред іншо­го са­ме за­для то­го па­ра­док­су. Ав­то­ном­ний у тій цивілізації до­мен, де поділ праці не пра­цює. Чи май­же не пра­цює. Точніше, лю­ди­на в особі ак­то­ра тут постійно свят­кує пе­ре­мо­гу над тим поділом; пе­ре­мо­гу і внутрішню, гли­бин­но «пси­хо­ло­гіч­ну», і «зовнішню», «по­ведінко­ву».

На ко­ну ми такі пе­ре­мо­ги спо­с­терігаємо не­обхідно зда­ле­ку. «На жаль», як го­во­рив ко­лись про то­по­логію гля­даць­кої зіниці у гля­даць­ко­му залі ав­тор влас­не «Па­ра­док­су про ак­то­ра» Дені Дідро.

А от кіно­е­кран з йо­го нескінчен­ною грою-роз­маїттям планів доз­во­ляє нам спо­с­теріга­ти той, зовсім інший па­ра­докс - ак­то­ра з особ­ли­вою йо­го там пе­ре­кон­ливістю-до­сте­менністю.

Ве­ли­кий ук­раїнський ак­тор Бог­дан Ступ­ка - своєму кіно­ре­жи­се­рові: «Єжи, я ду­же бо­ю­ся цих ко­ней, я ж не вмію їзди­ти вер­хи». Кіно­ре­жи­сер: «Па­не Бог­дане. Річ не в тім, що тре­ба вміти їзди­ти вер­хи. Річ у тім, що тре­ба по­ка­за­ти, що вмієш їзди­ти вер­хи...» - «Ага, от як...» І на ек­рані «ко­мон­ник» Бог­дан Ступ­ка - Хмель­ниць­кий, не менш пе­ре­кон­ли­вий, аніж слав­нозвісний вер­ш­ник скульп­то­ра Міке­ши­на!

Ве­ли­ка російська ак­тор­ка Мар­га­ри­та Те­ре­хо­ва од­на­ко­во пе­ре­кон­ли­во по­стає і у ви­гляді візантійської імпе­ра­т­риці-де­с­пот­ки, і за­тур­ка­ної робітниці зі зли­ден­но­го мол­давсь­ко­го «риб­за­во­ду» з на­пру­же­ни­ми, зра­не­ни­ми там її ру­ка­ми, і іспансь­кої ари­с­то­крат­ки-гор­дяч­ки, і наївної ра­дянсь­кої міща­ноч­ки часів «за­стою», і па­ла­цо­вої інтри­ган­ки ле­ген­дар­них ди­на­с­тич­них часів, і вкрай цнот­ли­вої ма­тері-оди­нач­ки із ле­ген­дар­но­го фільму Тар­ковсь­ко­го. Ди­ву­ю­чись то­му пе­ревтілен­ню, той ре­жи­сер го­во­рив їй: дивні ви лю­ди, ак­то­ри, а мо­же, ви зовсім і не лю­ди?

Ні. Лю­ди. Лю­ди, які всу­пе­реч особ­ливій, і, зда­ва­ло­ся б, нічим і ніким не­здо­ланній формі відчу­жен­ня, во­че­видь до­ла­ють те відчу­жен­ня, руй­ну­ють ту фа­таль­ну комірчи­ну, ку­ди за­про­то­рює нас з ва­ми «поділ праці».

...Ве­ли­кий ли­товсь­кий фільм «Ніхто не хотів по­ми­ра­ти». Про справжню гро­ма­дянсь­ку війну, яка аж стру­шує ма­лень­ке по­воєнне ли­товсь­ке сільце. Фа­хо­вий військо­вий, після пе­ре­гля­ду то­го фільму, ди­вується: як ак­то­ри в цій кар­тині по­во­дять­ся зі своєю зброєю! Ніби все своє жит­тя во­ни ма­ли з нею спра­ву.

...Давній ра­дянсь­кий фільм на­шо­го зем­ля­ка, ху­дож­ни­ка і ре­жи­се­ра Кап­лу­новсь­ко­го за «Мек­си­кан­цем» Дже­ка Лон­до­на. Май­ст­ри відповідно­го спор­ту про ге­роя кар­ти­ни, «бок­се­ра», мо­ло­день­ко­го тоді Оле­га Стри­же­но­ва: та він же справжній про­фесіонал!

...До­б­рий кіно­ак­тор Микита Михал­ков у фільмі сво­го бра­та «Сибіріада», «робітник-наф­то­вик», біля відпо­від­них ме­ханізмів у їхній дії. Робітни­ки-гля­дачі: та він же ніби один із нас!

І не­ма кінця цим за­гад­ко­вим пе­ре­тво­рен­ням, цим «по­ру­шен­ням» ніби наріжно­го, не­уник­но­го пра­ви­ла циві­лізації.

Ми­хайло Бахтін ко­лись ска­зав, що «куль­ту­ра здійс­ню­єть­ся на межі». Це так. Але ж во­на має здійсню­ва­ти­ся і в ре­жимі пе­ре­хо­ду че­рез цю межу. Діалогічне пра­ви­ло ци­вілі­за­ції, що йо­го ось здійсню­ють або тільки генії, що їх вза­галі-то у ній стає все мен­ше і мен­ше, або... ак­то­ри.

Ви­су­ва­ю­чи та­ку гіпо­те­зу до її об­го­во­рен­ня, ви­су­ваємо та­кож і про­ект якоїсь гіпо­те­тич­ної дис­ципліни: щось на кшталт «соціології» (або ж «соціаль­ної пси­хо­логії») ак­торсь­кої гри. З да­ле­ким наміром імплікації та­кої дис­цип­ліни у май­бутній ком­плекс май­бут­ньої ж пе­да­гогічної ро­бо­ти з май­бутніми ак­то­ра­ми.

А там - хто йо­го зна... Мо­же, ак­торсь­ке ми­с­тецтво по­до­лан­ня поділе­ної людсь­кої праці ста­не по­сту­по­во - ми­с­тецтвом-прин­ци­пом са­мої цивілізації, сьо­годні так по­том­ле­ної тим поділом?

У зв'яз­ку з цим зга­дується один давній за­гад­ко­вий вірш ве­ли­ко­го російсько­го по­ета, на­пи­са­ний ще у роз­палі гро­ма­дянсь­кої війни, вірш про «срод­ст­во» робітни­ка і ак­то­ра, вірш з кон­крет­но­го ніби при­во­ду - відкрит­тя у Фе­о­досії од­но­го ма­лень­ко­го те­а­т­ру:

Это иг­ра воз­дви­га­ет здесь сте­ны!

Раз­ве ра­бо­тать не зна­чит иг­рать?

По све­жим до­с­кам ши­ро­кой сце­ны

Ка­кая ра­дость впер­вые ша­гать!

Ак­тер-ко­ра­бель­щик на па­лу­бе ми­ра!

И дом ак­те­ра сто­ит на вол­нах!

Ве­се­лые струж­ки пах­нут мо­рем,

Ко­рабль ос­на­щен в до­б­рый путь!

Плы­ви­те же вме­с­те к гря­ду­щим зо­рям,

Ак­тер и ра­бо­чий, всем нель­зя от­дох­нуть.

(Осип Ман­дель­ш­там. Ак­тер и ра­бо­чий)