Се­ред ба­га­ть­ох ак­ту­аль­них про­блем вітчиз­ня­но­го кіноз­нав­ст­ва – недостатнє ­вив­че­ння біог­рафій ор­ганіза­торів кіно­ви­роб­ництва (керівників ук­раїнської кіне­ма­то­графії зо­к­ре­ма) та їхньо­го вне­ску в роз­ви­ток кіно­про­це­су. Особ­ли­во гос­тро брак таких досліджень відчу­вається сто­сов­но 1920–1930-х рр. Хо­ча при­чи­ни та­ко­го ста­ну за­га­лом відомі: більшість із то­го­час­но­го ук­раїнсько­го кіно­керівництва ре­пре­со­ва­но, отож ве­ли­чез­ний ма­сив до­ку­ментів, пов’яза­них з їхньою діяльністю, втра­че­но. Тож до­во­дить­ся бук­валь­но крих­та­ми зби­ра­ти відо­мості про лю­дей, які відігра­ва­ли да­ле­ко не ос­тан­ню роль у національній кіне­ма­то­графії. Відтак це не­ми­ну­че по­зна­чи­ло­ся й на історіог­рафії про­бле­ми.

Довідник про ор­ганіза­торів кіно­ви­роб­ництва го­тує російський кіноз­на­вець О. Де­рябін. Знач­ну ува­гу у ви­данні бу­де відве­де­но й ук­раїнським пер­со­наліям. Утім, ав­то­ру до­во­дить­ся постійно зустріча­ти­ся з труд­но­ща­ми, про які зга­ду­ва­ло­ся. Се­ред вітчиз­ня­них кіно-знавців оз­на­че­на про­бле­ма­ти­ка пе­ре­бу­ває в полі на­уко­вих інте­ресів О. Мусієнко, ко­т­ра, зо­к­ре­ма, є ав­тор­кою на­уко­вої розвідки про П. Не­че­са(1). Ок­ремі відо­мості про ор­ганіза­то­ра кіно­ви­роб­ництва С. Оре­ло­ви­ча зна­хо­ди­мо в публікації В. Зо­ло­та­рь­о­ва(2).

Про­по­но­ва­на стат­тя сто­сується діяль­ності О. Шу­ба на по­саді го­ло­ви Правління ВУФ­КУ. Влас­не до­ку­мент, що публікується, – це лист ук­раїнських пись­мен­ників з оз­на­че­но­го пи­тан­ня.

Як відо­мо, по­ча­ток 1930-рр. для ук­раїнської кіне­ма­то­графії по­зна­чив­ся втра­тою ав­то­номії. Та­ким по­во­рот­ним мо­мен­том ста­ла по­ста­но­ва со­юз­но­го Рад­нар­ко­му від 13 лю­то­го 1930р. «Про ут­во­рен­­ня за­галь­но­со­юз­но­го об’єднан­ня кіно­фо­то­про­мис­ло­вості». ВУФ­КУ, що раніше пе­ре­бу­ва­ло в підпо­ряд­ку­ванні ре­с­публікансь­ко­го Нар­ко­мо­су, пе­рйшло до но­во­у­тво­ре­но­го Дер­жав­но­го все­со­юз­но­го кіно­фо­то­об’єднан­ня «Со­юзкіно».

Ство­рен­ня со­юз­но­го уп­равлінсько­го цен­т­ру кіне­ма­то­графії ста­ло наслідком про­цесів цен­т­ралізації, що відбу­ва­ли­ся в ба­га­ть­ох га­лу­зях на­род­но­го гос­по­дар­ст­ва. І на­вряд чи в СРСР, де з кож­ним ро­ком то­талітарні тен­денції на­би­ра­ли де­далі більших обертів, існу­вав інший, аль­тер­на­тив­ний, шлях роз­вит­ку кіно.

Спро­би ство­ри­ти єди­ний за­галь­но­со­юз­ний уп­равлінський центр ро­би­ли­ся й раніше. Але во­ни на­штов­ху­ва­ли­ся на опір, з бо­ку ВУФ­КУ зо­к­ре­ма. А значні здо­бут­ки ук­раїнської кіне­ма­то­графії бу­ли ва­го­ми­ми ар­гу­мен­та­ми, що до пев­ної міри стри­му­ва­ли про­це­си цен­т­ралізації.

Утім, із при­зна­чен­ням у 1927 році го­ло­вою Правління ВУФ­КУ Олек­сан­д­ра Шу­ба си­ту­ація в ук­раїнсько­му кіне­ма­то­графі по­ча­ла зміню­ва­ти­ся, не в ліпший бік. Про це і йдеть­ся в листі відо­мих ук­раїнських пись­мен­ників Дми­т­ра Бузь­ка, Ґео Шку­рупія, Гри­горія Ко­син­ки, Ва­си­ля Ата­ма­ню­ка та Ми­ко­ли Ят­ка. До­стовірність ви­кла­де­них фактів яки­хось сумнівів не вик­ли­кає: май­же ко­жен з них ак­тив­но пра­цю­вав в ук­раїнській кіне­ма­то­графії і був до­б­ре оз­най­ом­ле­ний з її ре­аль­ним ста­но­ви­щем.

До­ку­мент(3) ви­яв­ле­но у Цен­т­раль­но­му дер­жав­но­му архіві ви­щих ор­ганів вла­ди та уп­равління Ук­раїни у фонді 166 (На­род­ний комісаріат освіти УСРР). Окрім Нар­ко­мо­су, ана­логічні ли­с­ти бу­ло на­прав­ле­но до ЦК КП(б)У, На­род­но­го комісаріату Робітни­чо-се­лянсь­кої інспекції, га­зет «Ко­муніст» і «Про­ле­тарсь­ка прав­да». По­шу­ки в зга­да­них га­зе­тах ре­зуль­татів не да­ли. Во­но й не див­но – на­вряд чи та­кий кри­тич­ний лист міг бу­ти опубліко­ва­ний в од­но­му з цен­т­раль­них ви­дань: за­над­то ба­га­то гос­трих про­блем по­ру­шу­ва­ли йо­го ав­то­ри.

У про­цесі по­даль­ших досліджень оз­на­че­ної про­бле­ма­ти­ки, ду­мається, не слід об­ме­жу­ва­ти­ся ли­ше ЦДА­ВО Ук­раїни. Доцільно до­кладніше оп­ра­цю­ва­ти фон­ди Цен­т­раль­но­го дер­жав­но­го архіву гро­мадсь­ких об’єднань Ук­раїни (ко­лиш­нь­о­го пар­тархіву), чи­ма­ло з яких ос­танніми ро­ка­ми ста­ли до­ступ­ни­ми для на­уковців.

Лист ук­раїнських пись­мен­ників Д.І. Бузь­ка, Г.Д. Шку­рупія, Г.М. Ко­син­ки, В.І. Ата­ма­ню­ка, М.М. Ят­ка до На­род­но­го комісаріату освіти УСРР про стан ук­раїнської кіне­ма­то­графії

між 21 бе­рез­ня і 11 трав­ня 1928р.*

ВИ­МА­ГАЄМО УВА­ГИ ДО НА­ШО­ГО КІНО

Не­без­пе­ка, що за­гро­жує цілко­ви­тою руїною нашій кіне­ма­то­графії внаслідок не­вда­ло­го гос­по­да­рю­ван­ня по­пе­ред­нь­о­го Правління [ВУФ­КУ] на чолі з т.Шу­бом(4), зму­шує нас, відповідаль­них робітників ВУФ­КУ і пись­мен­ників, що тісно зв’язані з на­шою ра­дянсь­кою гро­мадськістю, звер­ну­ти­ся з цим ли­с­том до пре­си й до відповідних керівни­чих ор­ганів.

Ко­ли ВУФ­КУ на Все­со­юзній кіно­парт­на­раді(5) зуміло по­до­ла­ти радкіновсь­ку тен­денцію до ут­во­рен­ня все­со­юз­но­го кіно­син­ди­ка­ту, цеб­то, фак­тич­но – до ану­лю­ван­ня ВУФ­КУ та ин­ших національ­них кіно­ор­ганізацій як чин­ників національ­ної куль­ту­ри, звільне­них Жовт­нем на­родів, то цьо­му чи­ма­ло спри­я­ли без­пе­речні до­сяг­нен­ня ВУФ­КУ, так ви­роб­ни­чо-ху­дожні, як і фінан­со­во-гос­по­дарчі.

Ми, пра­цю­ю­чи вже кілька років у ВУФ­КУ, знаємо до­с­ко­на­ло і цю дав­ню бо­роть­бу ВУФ­КУ за свою са­мостійність, і йо­го влас­ну історію, і стан ВУФ­КУ на сьо­годні, знаємо, що Радкіно(6) й на­далі бу­де впер­то до­ма­га­ти­ся не тільки ге­ге­монії, а і зни­щен­ня ВУФ­КУ як са­мостійної кіно­ор­ганізації, обґрун­то­ву­ю­чи свої безпідставні тен­денції мірку­ван­ня­ми ли­ше гос­по­дар­чо­го по­ряд­ку.

З дру­го­го бо­ку, ми, як ніхто, ба­чи­мо всі ті ве­ли­чезні по­мил­ки, що їх зроб­ле­но в керівництві ВУФ­КУ за ос­танній рік під час го­ло­ву­ван­ня т.Шу­ба, по­мил­ки, що роз­хи­та­ли фінан­со­во-гос­по­дар­чу ба­зу ВУФ­КУ, за­на­па­с­ти­ли йо­го ви­роб­ництво, при­зве­ли йо­го до та­ко­го ста­но­ви­ща, що на­вряд чи зуміє во­но на на­ступній кіно­парт­на­раді сто­я­ти за се­бе так твер­до й не­по­хит­но, як це бу­ло на ми­нулій.

Ми по­винні од­вер­то при­зна­ти­ся, що че­рез не­вда­ле річне гос­по­да­рю­ван­ня т.Шу­ба та йо­го про­катні й ко­мерційні ек­с­пе­ри­мен­ти ВУФ­КУ за­зна­ло та­кої по­раз­ки, що те­пер не­впин­но ко­тить­ся вниз.

При­пи­ни­ло­ся бу­ду­ван­ня Київської кіно­фа­б­ри­ки, що по­ча­ло­ся бу­ло та­ким жва­вим, енергійним тем­пом.

Фінан­си ВУФ­КУ в та­ко­му стані, що тяж­ко знай­ти чле­на Правління на по­са­ду ко­мерційно­го ди­рек­то­ра: ніхто не хо­че бра­ти на се­бе тяж­кої відповідаль­но­с­ти. На ви­роб­ництві не­вчас­на не­ви­пла­та зар­платні кваліфіко­ва­но­му пер­со­на­лові ста­ла зви­чай­ним яви­щем. В центрі(7) над бух­гал­терією ввесь час ви­сить за­гро­за оп­ро­те­с­ту­ван­ня век­селів.

Ви­роб­ництво ско­ро­че­но. Че­рез це на [Одеській] кіно­фа­б­риці ве­ли­чезні на­кладні ви­дат­ки. Ре­жи­се­ри, опе­ра­то­ри, ху­дож­ни­ки, одер­жу­ю­чи ви­сокі став­ки, внаслідок роз­хи­та­ної си­с­те­ми по кілька місяців си­дять без праці.

Те, що ви­ро­би­ла [Одесь­ка] фа­б­ри­ка за ос­танній час яв­ляє со­бою ма­лу про­кат­ну вартість. Не ра­ху­ю­чи ли­ше один ви­со­ко­ху­дожній фільм «Зве­ни­го­ра», всі ос­танні і ко­мерційно збит­кові, і ма­ло­ху­дожні, або зовсім без­по­радні по­ту­ги по­чат­ку­ю­чих, не­вда­ло до­б­ра­них ре­жи­серів, що, зви­чай­но, теж при­бутків не да­дуть і, крім то­го, яв­ля­ють­ся без­надійни­ми як з ху­дож­нь­о­го, так і іде­о­логічно­го бо­ку.

Зовсім зде­зор­ганізо­ва­но са­мий про­кат, що вже пе­ре­став бу­ти тим зо­ло­тим дном, звідки раніш ВУФ­КУ чер­па­ло свої фон­ди.

Чо­му ж та­ка сум­на зміна?

Ко­рот­ка ха­рак­те­ри­с­ти­ка гос­по­да­рю­ван­ня т.Шу­ба дає ма­теріял для відповіди на це за­пи­тан­ня.

До то­го, як т.Шуб став на чолі Правління, ВУФ­КУ ма­ло міцну гос­по­дар­чу си­с­те­му, що, під над­зви­чай­но твер­дим керівництвом, де­ко­му зда­ва­ло­ся – де­с­по­тич­ним, – пе­ре­во­ди­ла­ся в жит­тя і да­ва­ла такі бли­с­кучі наслідки, що доз­во­ли­ла навіть роз­по­ча­ти бу­ду­ван­ня но­вої кіно­фа­б­ри­ки.

Ко­лишній го­ло­ва Правління т.Хелм­но(8) раз-по-раз ви­хо­див зі сво­го кабіне­ту, як до­б­рий ха­зяїн при­див­ля­ю­чись до най­мен­ших дрібниць праці апа­ра­ту й ви­роб­ництва, до­б­ре ро­зуміючись на кіне­ма­то­графії й вив­ча­ю­чи її.

Кож­на про­по­зиція обмірко­ву­ва­ла­ся і кож­ний був пев­ний, що йо­го дум­ка зустріне най­пильнішу ува­гу.

Зовсім ин­шим бу­ло по­во­д­жен­ня но­во­го го­ло­ви [Правління ВУФ­КУ] т.Шу­ба. Йо­го кабінет став «свя­тая свя­тых», ку­ди відповідаль­но­му робітни­кові по­тра­пи­ти мож­на бу­ло ли­ше за­пи­сав­ши­ся в до­вже­лез­ну чер­гу. А ко­ли він по­трап­ляв, йо­го зустріча­ло по­пе­ре­д­жен­ня: «Тільки як­най­ко­рот­ше: не­має ча­су…».

Всі опе­рації но­во­го го­ло­ви три­ма­ли­ся в тайні, й ли­ше те­пер з дня на день ви­к­ри­ва­ють­ся ди­во­вижні за­хо­ди та вчин­ки, що по­плу­та­ли та зруй­ну­ва­ли ро­бо­ту ВУФ­КУ.

Тов.Шуб, зовсім не за­знай­ом­ле­ний з кіно, не потрібу­вав ніяких по­рад. Він цілком по­кла­дав­ся у всьо­му на влас­ну дум­ку, ро­бив усе «са­мостійно», ні на ко­го й ні на що не зва­жа­ю­чи. Все йо­го гос­по­да­рю­ван­ня здебільшо­го по­ля­га­ло в роз’їздах і в пе­ре­кру­чу­ванні то­го, що бу­ло досі. Наслідки та­кої «са­мостійно­с­ти» бу­ли ду­же сумні. Він скрізь, у всьо­му вба­чав при­хиль­ників т.Хелм­на й, вва­жа­ю­чи всю по­пе­ред­ню си­с­те­му ли­ше хелмнівською, а не про­дик­то­ва­ною ре­аль­ни­ми ви­мо­га­ми еко­номіки та політи­ки, безпідстав­но руй­ну­вав її. Ду­же ско­ро він зро­бив­ся жерт­вою без­со­ром­них аван­тур­ників, що вміли підла­буз­ню­ва­ти­ся, і, ко­ри­с­ту­ю­чись з відірва­но­с­ти но­во­го го­ло­ви [ВУФ­КУ] від сво­го влас­но­го апа­ра­ту, до­би­ва­ли­ся своїх ви­год.

Че­рез це кож­не ро­зум­не, по суті, по­чи­нан­ня т.Шу­ба обер­та­ло­ся в па­родію.

Без­пе­реч­но, тре­ба бу­ло збільши­ти й омо­ло­ди­ти ре­жи­серсь­кий пер­со­нал. І от на фа­б­риці з’яв­ля­ють­ся ре­жи­се­ри й аси­с­тен­ти, мо­лоді лю­ди з ве­ли­чез­ни­ми пре­тензіями й з цілко­ви­тим не­обізнан­ням у кіне­ма­то­графії й у ми­с­тецтві вза­галі. Спра­ва, що до неї з ве­ли­чез­ною обе­режністю раніш підхо­ди­ло ВУФ­КУ, вик­ли­ка­ю­чи нарікан­ня над­то га­ря­чих пре­тен­дентів, розв’язу­ва­ла­ся те­пер «рішу­чо й ра­ди­каль­но».

Став­лю­чись ду­же підозріло до куль­тур­них ук­раїнських сил, т.Шуб їде до Моск­ви й там на­би­рає низ­ку ре­жи­серів, що з них ли­ше один Шпи­ковсь­кий(9) мав сумнівний стаж із своєю «Чаш­кою чая», ре­ш­та – ніко­му невідомі йме­на.

З них двоє – Дзи­ган(10) і Бе­ну­ар­дов(11) – по­чи­на­ють спільно в Ялті ста­вить фільм. Ви­т­ра­ча­ють на це 7262 крб, але, на­ля­кані зем­ле­т­ру­сом, тіка­ють. Ви­т­ра­чені гроші спи­су­ють в па­сив.

Крав­чен­ко там же по­чи­нає са­мостійно кар­ти­ну. Ви­т­ра­чає теж кілька ти­сяч кар­бо­ванців, зніман­ня при­пи­няється. Не зна­ю­чи, що з ним ро­би­ти, адміністрація Одесь­кої кіно­фа­б­ри­ки спо­лу­чує йо­го з мо­ло­дим ре­жи­се­ром т.Пе­ре­гу­дою(12) для но­вої кар­ти­ни(13).

Шпи­ковсь­кий при­во­зить з со­бою цілу гру­пу, пе­ре­роб­лює ав­торські сце­нарії, ро­бить з ньо­го нісенітни­цю, ли­ше б змог­ли гра­ти йо­го ак­то­ри. Адміністрація фа­б­ри­ки, її ху­дожній відділ ка­те­го­рич­но ви­ма­га­ють при­пи­ни­ти зніман­ня, розігна­ти гру­пу, за­бра­ку­ва­ти сце­нарій. Нічо­го не до­по­ма­гає, в т.Шу­ба свої мірку­ван­ня.

По­чат­ку­ю­чий реж[исер] Ерд­ман(14) про­сто відки­дає ав­торсь­кий сце­нарій, за­твер­д­же­ний худвідділом ВУФ­КУ й ВКРК(15), і ро­бить свій влас­ний. Худвідділ про­те­с­тує, ВКРК про­те­с­тує, тов.Шуб са­мо­чин­но за­твер­д­жує цей сце­нарій. Внаслідок цьо­го ми маємо фільм «Без­при­тульні», який не має аб­со­лют­но ніякої цінно­с­ти.

Тре­ба до­да­ти, що такі фільми став­лять­ся по 8-9 місяців.

Внаслідок та­ко­го підбо­ру ху­дожніх сил те­пер на 1-й Одеській кіно­фа­б­риці є гру­па ре­жи­серів, які аб­со­лют­но не­кваліфіко­вані. Ці реж[исерські] гру­пи(16) да­ють най­хал­турнішу про­дукцію, що ве­дуть ВУФ­КУ до про­ва­лу. Ці гру­пи за­би­ра­ють ве­ли­чезні ко­ш­ти й посіда­ють місце, що йо­го мог­ли б з більшим поспіхом(17) посіда­ти инші ху­дожні си­ли, вміло підібрані.

Сма­ки цих ре­жи­серів остільки ста­ли ве­ред­ливі, що всі во­ни ви­ма­га­ють ли­ше геніяль­них сце­наріїв.

Ті 50 сце­наріїв, що завжди фігу­ру­ють у нашій пресі як факт по­га­но­го гос­по­да­рю­ван­ня ВУФ­КУ, є наслідок ли­ше та­ко­го ве­ре­ду­ван­ня.

Ре­дак­то­рат ВУФ­КУ, ма­ю­чи на увазі, що Київську кіно­фа­б­ри­ку за пла­ном бу­де закінче­но 1928р., у свій час тво­рив пев­ний сце­нар­ний фонд, який би доз­во­лив фа­б­риці пра­цю­ва­ти. Сце­нарії ух­ва­лю­вав ре­дак­то­рат, Правління ВУФ­КУ й ВКРК, який, як відо­мо, ду­же су­во­ро підхо­дить до кож­но­го сце­нарія, а з гос­по­да­рю­ван­ням т.Шу­ба вся­кий ре­жи­сер, який ще не ство­рив ні од­но­го по­ряд­но­го фільма, ве­ре­дує ци­ми сце­наріями. Внаслідок цьо­го ці сце­нарії фігу­ру­ють у пресі як іде­о­логічно не­ви­т­ри­мані і во­ни ле­жать в архіві фа­б­ри­ки як за­бра­ко­вані, але ж хто за­бра­ку­вав їх? Не­вже ВКРК і ре­дак­то­рат не ро­зуміють­ся остільки на іде­о­логії, що мог­ли про­пу­с­ти­ти 50 іде­о­логічно не­ви­т­ри­ма­них сце­наріїв?

Це все по­хо­дить від тієї склоч­ної ат­мо­сфе­ри, що па­нує на фа­б­риці, це по­хо­дить од роз­бе­ще­них смаків не­вдах-ре­жи­серів, а все це ра­зом є наслідок гос­по­да­рю­ван­ня т.Шу­ба.

Ре­жи­се­ри Ерд­ман, Шор(18), Шпи­ковсь­кий, Кап­чинсь­кий(19), Со­ловй­ов(20), Смир­нов(21), Крав­чен­ко, Дзи­ган, Бе­ну­ар­дов і ще – лю­ди, що став­лять або ста­ви­ли фільми під час гос­по­да­рю­ван­ня т.Шу­ба, ли­ши­лись в більшій ча­с­тині на фа­б­риці ще й досі й, зви­чай­но, що ви­роб­ни­чий план ВУФ­КУ на 1928р. бу­де бли­с­ку­чо про­ва­ле­ний.

Тим ча­сом, у Москві т.Шуб про­ва­дить далі сам, не повідо­мля­ю­чи ніко­го, ні Правління, ні ху­дожній відділ ВУФ­КУ, набір «куль­тур­них сил».

Там з’яв­ляється якийсь «відповідаль­ний ре­дак­тор» Бол­тянсь­кий(22), що підпи­сується «го­ло­вний». Не за­до­воль­ня­ю­чись зар­плат­нею, він ви­ма­гає ще ко­ш­ти «на вив­чен­ня умов праці робітників ми­с­тецтва в Москві».

На кіно­фа­б­ри­ку приїздить «По­тьомкінський ге­рой» Фельд­ман(23) і про­бує при­му­си­ти укр[аїнських] ре­жи­серів го­во­ри­ти російською мо­вою, за­во­дить шовіністич­ну скло­ку(24). Тов.ШУБ, про­кли­на­ю­чи(25) «пет­люрівство» своїх співробітників, при­му­ше­ний йо­го звільни­ти, ком­пен­сує йо­го умо­вою на сце­нарії, що за нею Фельд­ман ще й досі аку­рат­но одер­жує щомісяч­но по 200крб, хоч йо­го пи­сан­ня бра­кується.

Цією умо­вою з Фельд­ма­ном по­чи­нається кам­панія т.Шу­ба за «при­тяг­нен­ня пись­мен­ниць­ких сил» до сце­нар­ної праці.

Він їде до Хар­ко­ва й зно­ву та­ки без Правління, без ху­дож­нь­о­го відділу, де си­дять ук­раїнські пись­мен­ни­ки, що зна­ють весь куль­тур­ний ри­нок, скла­дає низ­ку угод та­ко­го ха­рак­те­ру, що ли­ше зо­бов’язу­ють ВУФ­КУ ре­тель­но вип­ла­чу­ва­ти щоміся­ця сотні кар­бо­ванців, [але] ніякої сце­нар­ної про­дукції не га­ран­ту­ють. Та й не мог­ло бу­ти та­кої га­рантії, бо уго­ди скла­да­ли­ся не з пись­мен­ни­ка­ми, а з ти­ми, хто мав терпіння і на­хаб­ст­во че­ка­ти по кілька го­дин ко­ло две­рей но­ме­ра в го­телі, де меш­кав т.Шуб. Як факт мож­на на­ве­с­ти уго­ду з яки­мись гром[адя­на­ми] Му­хою і Лу­ко­вим(26), що одер­жу­ють щоміся­ця 300крб… Кам­панія постійних умов без­надійно ком­про­ме­тується і ВУФ­КУ сце­наріїв не має, хоч гроші й досі му­сить пла­ти­ти напівгра­мот­ним лю­дям. Справжніми ж ху­дожніми си­ла­ми не­хтується, всі во­ни по­чи­на­ють уни­ка­ти ВУФ­КУ, й во­но за­ли­шається в ото­ченні кіно­манів, рвачів та хал­тур­ників.

Не ли­шає т.Шуб без своїх ре­форм і про­кат, за­во­дить ре­жим ощад­но­с­ти, ско­ро­чу­ю­чи по ве­ли­ких те­а­т­рах ка­сирш, від чо­го за один вечір збитків більше за місяч­не ут­ри­ман­ня ско­ро­че­них.

Оче­вид­но, роз­сер­див­шись на публіку за те, що во­на влітку не хо­че йти до за­душ­них кіно­те­атрів, він най­кращі кар­ти­ни, що «ви­во­зи­ли» в зи­мо­вий се­зон ВУФ­КУ, ли­шає для про­ка­ту на літо. Про­кат, зви­чай­но, пла­че. Про­те у нас те­пер цілком оригіна­ль­на си­с­те­ма про­ка­ту, зовсім не подібна до всесвітньої прак­ти­ки. Ро­би­ти ек­с­пе­ри­мен­ти в ми­с­тецтві ще мож­на, а в ко­мерції ду­же не­без­печ­на спра­ва, во­ни да­ють, як ми ба­чи­мо, ду­же сумні наслідки. Од­но­час­но т.Шуб звільняє ста­рих спеців про­ка­ту за те, що во­ни не зго­д­жу­ва­ли­ся з йо­го ре­фор­ма­ми. Вза­галі, до­сить служ­бов­цю вис­ло­ви­ти ус­но чи в пресі свою не­зго­ду з за­хо­да­ми т.Шу­ба, як у ньо­го вже го­то­во: «Тре­ба звільни­ти». Про­те ті, хто вміє підта­ку­ва­ти, роб­лять собі кар’єру.

Не­жда­нов(27) – аван­тур­ник, над­си­лається «іде­о­логічним ди­рек­то­ром» на кіно­фа­б­ри­ку до Ял­ти, де є ди­рек­тор ко­муніст Оре­ло­вич(28). Там він ро­бить низ­ку вчинків кар­но­го ха­рак­те­ру. Спра­ва про ньо­го, замість про­ку­ра­ту­ри, глох­не в архівах ВУФ­КУ, а йо­го ли­ше звільня­ють, дав­ши йо­му місяч­ну відпу­ст­ку.

Ко­мерційний ди­рек­тор ВУФ­КУ т.Кер­тес, са­мовільно на­брав­ши авансів до 4ти­сяч кар­бо­ванців, рап­том десь теж таємни­чо зни­кає(29).

Та­ка са­мо Гу­ре­вич(30) – най­я­с­кравіший пред­став­ник тих са­мих мо­ло­дих сил, що ма­ли «омо­ло­ди­ти» ре­жи­су­ру, ви­пхну­тий з кіно­фа­б­ри­ки адміністрацією, підпи­сує осо­би­с­то з т.Шу­бом уго­ду, дістає гроші й плівку на якусь ек­с­пе­ри­мен­таль­ну по­ста­нов­ку «Стри­бок у невідо­ме»(31) у Хар­кові. Гу­ре­вич, нічо­го не мав­ши спільно­го з кіно­ре­жи­серсь­кою пра­цею, відра­зу стає са­мостійним ре­жи­се­ром та ще по­за ме­жа­ми фа­б­ри­ки, без уся­ко­го кон­тро­лю, бо він умів «уб­ла­га­ти» го­ло­ву Правління.

На­решті, зовсім не­дав­но ви­я­ви­ло­ся, що т.Шуб втяг­нув ВУФ­КУ, так би мо­ви­ти, у міжна­род­ню політи­ку. Нам невідо­мо, де піймав йо­го якийсь гр[ома­дя­нин] Зам­ко­вий(32). Він хотів бу­ти тільки, здається, ре­жи­се­ром. Про­те він спізнив­ся, вже зня­ли­ся рішучі про­те­с­ти про­ти та­ко­го на­бо­ру з бо­ку фа­б­ри­ки й худвідділу. Тоді Шуб, ніко­го про те не повідо­мля­ю­чи, при­зна­чає Зам­ко­во­го не більше не мен­ше, як пред­став­ни­ком ВУФ­КУ в Аме­риці.

Зви­чай­но, Нар­ком­торг(33) цьо­го пред­став­ни­ка поз­бав­ляє ши­ро­ких по­вно­ва­жень, що да­ва­ли йо­му змо­гу про­да­ти все ВУФ­КУ, як то ка­жуть, з мо­лот­ка. Але Зам­ко­вий вже одер­жав 1000 карб. і те­пер пред’яв­ляє ВУФ­КУ ра­ху­нок на 1700карб. на підставі умо­ви з т.Шу­бом.

11/Х-1927 ро­ку тов.Шуб склав до­говір з Те­акіно­пе­чат­тю(34), яв­но не­вигідний і шкідли­вий для інте­ресів ВУФ­КУ, що ним пе­ре­дав Те­акіно­пе­чаті мо­но­полію по­ши­рен­ня літе­ра­ту­ри в кіно­те­а­т­рах Ук­раїни. За цим до­го­во­ром ВУФ­КУ пе­ре­дає Те­акіно­пе­чаті не тільки мо­но­поль­не пра­во, а й пра­во ко­ри­с­ту­ван­ня приміщен­ня­ми кіно­те­атрів, і взаміну за це не одер­жує нічо­го. До­говір цей дійсний і досі.

Од­но­ча­со­во з на­бо­ром та­ких ху­дожніх, куль­тур­них і адміністра­тив­них сил, як т.Фельд­ман, т.Шуб звільняє з фа­б­ри­ки т.Яновсь­ко­го(35), яко­го вва­жає за кра­моль­ни­ка, й т.Се­мен­ка(36) – фак­тич­но за те, що він по­чав у Хар­кові ви­к­ри­ва­ти без­го­с­по­дарність і са­мо­дур­ст­во, що па­ну­ють у ВУФ­КУ.

На цьо­му ми при­пи­няємо ілю­с­т­рацію своєрідно­го аб­со­лю­тиз­му го­ло­ви Правління ВУФ­КУ.

Наші за­вдан­ня – ли­ше звер­ну­ти ува­гу на цілу си­с­те­му, що по­ста­ви­ла те­пер нас, відповідаль­них співробітників, у тяж­ке ста­но­ви­ще по­прав­ля­ти по­мил­ки, що їх зроб­ле­но про­ти на­шої волі.

Вся гос­по­дар­ча й ху­дож­ня си­с­те­ма ВУФ­КУ стоїть те­пер до­го­ри но­га­ми. Все по­плу­та­но, зруй­но­ва­но, здек­валіфіко­ва­но, й ґрун­тується ли­ше на ек­с­пе­ри­мен­тах або прим­хах, які нічо­го спільно­го ні з еко­номікою, ні з ху­дож­нь­ою політи­кою не ма­ють.

Щод­ня ВУФ­КУ одер­жує нові ди­во­вижні но­ви­ни, що при­му­шу­ють ли­ше роз­во­ди­ти ру­ка­ми. Без­го­с­по­дарчі вчин­ки, що їх т.Шуб три­мав у се­к­реті від ху­дож­нь­о­го відділу, ли­ше те­пер по­волі ви­к­ри­ва­ють­ся. Все нові й нові прикрі фак­ти гос­по­да­рю­ван­ня т.Шу­ба при­му­си­ли нас на­решті звер­ну­ти­ся з цим ли­с­том до на­шої ре­во­люційної гро­мадсь­ко­с­ти. Ми ви­ма­гаємо ревізії діяль­но­с­ти т.Шу­ба. Во­на ви­яс­нить ста­но­ви­ще ВУФ­КУ, во­на по­ка­же, якої лінії три­ма­ти­ся на­далі, яких за­ходів ужи­ва­ти, щоб уник­ну­ти кри­зи, що її пе­ре­жи­ває на­ша кіне­ма­то­графія. Ми ви­ма­гаємо ува­ги до на­шо­го кіно.

[Підпи­си]: Дми­т­ро Бузь­ко(37), Ґео Шку­рупій(38), Гри­горій Ко­син­ка(39), Ва­силь Ата­ма­нюк(40), Ми­ко­ла Ят­ко(41).

ЦДА­ВО Ук­раїни. – Ф.166. – Оп.7. – Спр.252. – Арк.1-7. Ма­ши­но­пис. Оригінал.

На першій сторінці до­ку­мен­та служ­бові помітки: «Таємно. Тов. При­ходь­кові на оз­най­ом­лен­ня і про­хаю по­вер­ну­ти. 11/V. Підпис».

*Да­тується за змістом і служ­бо­ви­ми помітка­ми на до­ку­менті.

1 Мусієнко О. «Май­стер ко­раб­ля» ук­раїнсько­го кіно / Ок­са­на Мусієнко // Кіно-Те­атр. – 2010. – №3. – С. 26–28.

2 Зо­ло­та­рь­ов В. Ви­про­бу­ван­ня совістю. Сторінки біог­рафії коміса­ра держ­без­пе­ки 3 ран­гу С. Ма­зо / В. Зо­ло­та­рь­ов // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. – 2000.– №2/ 4. – С. 374–389.

3 То­го­час­ний пра­во­пис до­ку­мен­та збе­ре­же­но мак­си­маль­но.

4 Шуб Олек­сандр Іса­ко­вич (1890-?) – 11 груд­ня 1926 р. при­зна­че­ний за­ступ­ни­ком го­ло­ви ВУФ­КУ та чле­ном Правління; з 28 трав­ня 1927 р. – го­ло­ва Правління ВУФ­КУ (замість З.С. Хелм­но). Мен­ше ніж че­рез рік на цій по­саді йо­го змінив І.О. Во­робй­ов.

5 Пер­ша Все­со­юз­на кіно­на­ра­да відбу­ва­ла­ся в Москві 15–21 бе­рез­ня 1928 р. З ко­лек­тив­ним ли­с­том про відсутність іде­о­логічно­го керівництва в кіне­ма­то­графії та не­обхідності ство­рен­ня керівно­го ор­га­ну до парт­на­ра­ди звер­ну­ли­ся кіно­ре­жи­се­ри С. Ей­зен­штейн, Г. Алек­сан­д­ров, Г. Ко­зин­цев, Л. Тра­у­берг та ін. Тоді вда­ло­ся відсто­я­ти ав­то­номію ук­раїнсько­го кіно.

6 «Радкіно» – Все­російське фо­токіне­ма­то­графічне акц. т-во «Ра­дянсь­ке кіно» («Радкіно») ство­ре­но 12.11.1924. По­кли­ка­не заміни­ти Фо­токіно­про­мис­ло­вий трест «Держкіно» (АТ «Держкіно»). Після ліквідації «Держкіно» до «Радкіно» вли­ли­ся всі підприємства «Держкіно». Фак­тич­но «Радкіно» функціону­ва­ло з 1.03.1926 до 5.06.1930; ма­ло відділен­ня в різних містах і во­лоділо мо­но­полією про­ка­ту на те­ри­торії РСФРР. 13.02.1930 ство­ре­но Все­со­юз­не кіно­фо­то­об’єднан­ня «Со­юзкіно», до скла­ду яко­го ввійшло і «Радкіно».

7 Во­че­видь, ідеть­ся про вищі дер­жавні ор­га­ни.

8 Хелм­но За­хар Се­ме­но­вич (1891–1938) – очо­лю­вав ВУФ­КУ в 1925–1927 рр. Од­на з ос­танніх по­сад – ке­ру­ю­чий тре­с­том «Сєвєролєс». Меш­кав в Ар­хан­гель­ску. Розстріля­ний. Ре­абіліто­ва­ний 1959.

9 Шпи­ковсь­кий Ми­ко­ла Гри­го­ро­вич (1897–1977) – сце­на­рист, ре­жи­сер. Зняв ф-ми: «Ша­хо­ва га­ряч­ка» (1925), «Чаш­ка чаю» (1927, авт. сцен.), «Три кімна­ти з кух­нею (1928), «Шкур­ник» (1929, співавт. сцен.), «Хліб» (1930), «Ге­ге­мон» (1931, авт. сцен.) та ін.

10 Дзи­ган Юхим Льво­вич (1898–1981) – кіно­ре­жи­сер, сце­на­рист. В кіно з 1924. Зняв ф-ми: «Пер­ший кор­нет Стрєшньов» (1928), «Ми з Крон­штад­ту» (1936), «Як­що за­в­т­ра війна...» (1938), «Пер­ша кінна» (1941) та ін.

11 Бе­ну­ар­дов – ре­жи­сер Ял­тинсь­кої кіно­фа­б­ри­ки.

12 Пе­ре­гу­да Олек­сандр Йо­си­по­вич (1893–1969) – ре­жи­сер, сце­на­рист, ре­дак­тор. В кіно з 1924. Пра­цю­вав на Одеській і Київській кіно­фа­б­ри­ках. По­ста­вив ф-ми: «Чер­во­на Прес­ня» (1926, у співавт.), «Дівчи­на з па­лу­би» (1928, у співавт.), «За стіною» (1928, співреж.) та ін., ав­тор двох сце­наріїв.

13 Ідеть­ся про стрічку «Дівчи­на з па­лу­би» (1928), ре­жи­се­ра­ми якої бу­ли О. Пе­ре­гу­да й Г. Крав­чен­ко.

14 Ерд­ман Дми­т­ро Іва­но­вич (1894–1978) – ак­тор, ре­жи­сер. На Одеській кіно­фа­б­риці з 1924, де зняв­ся у ф-мах «Лісо­вий звір», «Ос­тап Бан­ду­ра» (1924), «Ук­разія» (1925), «Ар­се­нал» (1929) та ін.; ре­жи­сер ф-мів: «Без­при­тульні» (1928, у співавт.), «Бо­ло­тяні вогні» (1930). В по­даль­шо­му пра­цю­вав на студіях кіно­хроніки Хар­ко­ва, Рос­то­ва-на-До­ну, Ал­ма-Ати, Фрун­зе.

15 ВКРК – Ви­щий кіно­ре­пер­ту­ар­ний комітет. Ор­ган На­род­но­го комісаріату освіти УСРР, що здійсню­вав цен­зур­ний кон­троль у кіно.

16 Мож­ли­во, тре­ба: «Ці ре­жи­се­ри».

17 На­пев­но, успіхом.

18 Шор Ми­хай­ло Льво­вич (1891–?) – в 1923–1937 – ак­тор, ас­си­с­тент ре­жи­се­ра, ре­жи­сер-по­ста­нов­ник на Одеській кіно­фа­б­риці. З 1937 – на адміністра­тивній ро­боті. Зняв ф-ми: «Го­но­рея» (1927), «Червінці» (1930, у співавт.).

19 Кап­чинсь­кий Ми­хай­ло Яко­вич (1889–1981) – кіно­ре­жи­сер, ор­ганіза­тор кіно­ви­роб­ництва. 1919 очо­лю­вав кіновідділ в Одесі, 1921–1925 рр. – ди­рек­тор Об’єдна­них (Одесь­кої та Ял­тинсь­кої) кіно­фа­б­ри­ки ВУФ­КУ, в 1925–1926 рр. – ди­рек­тор 1-ї кіно­фа­б­ри­ки «Держкіно» в Москві. Зняв ф-ми: «Від те­м­ря­ви до світла» (1922), «По­то­ки» (1923, авт. сцен.), «Ка­фе Фан­коні» (1927), «Греб­лю про­рва­ло» (1928) та ін. Ре­пре­со­ва­ний.

20 Со­ловй­ов Олек­сандр Ле­онідо­вич (1898–1973) – ре­жи­сер, сце­на­рист. Пра­цю­вав на Ял­тинській і Одеській кіно­фа­б­ри­ках, «Мосфільмі», ви­кла­дав у ВДІКу. Зняв ф-ми: «Троє» (1927), «За­ко­ни штор­му», «Бе­нефіс кло­уна Жор­жа» (1928), «П’ять на­ре­че­них» (1929) та ін.

21 Смир­нов Олексій Мак­си­мо­вич (1890–1942) – ре­жи­сер те­а­т­ру і кіно. На Одеській кіно­фа­б­риці по­ста­вив ф-м «Ок­тя­брю­хов і Де­ка­брю­хов» (1928, ра­зом з О.Іскан­дер).

22 Мож­ли­во, йдеть­ся про Бол­тянсь­ко­го Гри­горія Мой­сеєви­ча (1885–1953) – ра­дянсь­ко­го кінодіяча й істо­ри­ка кіно.

23 Фельд­ман Ко­с­тян­тин Іси­до­ро­вич (1881–1967) – пись­мен­ник, кри­тик. З 1924 – співробітник «Про­леткіно», потім «Радкіно». На Одеській кіно­фа­б­риці брав участь у ство­ренні ф-мів «Лісо­ва лю­ди­на», «Зве­ни­го­ра» та ін. Іронія що­до «по­тьомкінсько­го ге­роя» – не­ви­пад­ко­ва: найімовірніше, інфор­мація про участь Фельд­ма­на в по­встанні на пан­цер­ни­ку «По­тьомкін» ви­хо­ди­ла від ньо­го са­мо­го. При­наймні, щод­них до­ку­мен­таль­них підтвер­д­жень не знай­де­но.

24 К.І.Фельд­ман уза­галі відрізняв­ся не­на­ви­с­тю до всьо­го ук­раїнсько­го. Ф.Ло­па­тинсь­кий свідчив: «Ко­ли я до­повідав т. Фельд­ма­ну про сце­нарій, він кри­ком за­бо­ро­нив мені роз­мов­ля­ти з ним ук­раїнською». А ось свідчен­ня О.Ка­люж­но­го: «Фельд­ман, ко­ли приїхав до нас (на Одесь­ку кіно­фа­б­ри­ку. – прим. Р.Р.), по­чав ви­ма­га­ти від усіх роз­мов­ля­ти ли­ше російською мо­вою. На на­шу фа­б­ри­ку прий­ш­ла лю­ди­на, ко­т­ра не знає на­ших на­хилів». Докл. про скан­дал на Одеській кіно­фа­б­риці, од­ним з ініціаторів яко­го був Фельд­ман, див.: Рос­ляк Р. Ма­теріали до історії Одесь­кої кіно­фа­б­ри­ки ВУФ­КУ (дру­га по­ло­ви­на 1920-х років) з фондів Дер­жав­но­го архіву Одесь­кої об­ласті // Пам’ять століть. – К., 2010. – №4/5. – С. 133–158.

25 Так у тексті. Мож­ли­во, про­кли­на­ю­чи.

26 Ідеть­ся про Дми­т­ра Му­ху та Ле­оніда Лу­ко­ва – ав­торів сце­нарію ф-му «Вань­ка і мес­ник» (1928) – пер­шої стрічки Київської кіно­фа­б­ри­ки.

27 У 1927 р. Не­жда­нов за­бор­гу­вав ВУФ­КУ май­же 450 крб. Од­нак місце йо­го пе­ре­бу­ван­ня, як за­зна­ча­ло­ся в архівних до­ку­мен­тах, невідо­ме (ЦДА­ВО Ук­раїни. – Ф. 166. – Оп. 6. – Спр. 801. – Арк.40 зв.-41).

28 Оре­ло­вич Со­ло­мон Ла­за­ре­вич (1902–1937) – ор­ганіза­тор кіно­ви­роб­ництва, працівник ор­ганів ДПУ-НКВС. Очо­лю­вав Ял­тинсь­ку, Одесь­ку, Київську, Мос­ковсь­ку кіно­фа­б­ри­ки (1924–1937 з пе­ре­рва­ми). 17.07.1937 за­аре­ш­то­ва­ний. 7.09.1937 за­су­д­же­ний до ВМП, розстріля­ний. Ре­абіліто­ва­ний в 1956.

29 Як свідчать архівні до­ку­мен­ти, ко­лишній ко­мерційний ди­рек­тор ВУФ­КУ Кер­тес, при­наймні в 1927 р., за різни­ми стат­тя­ми за­бор­гу­вав май­же 2300 крб. Про­ти ньо­го бу­ло по­ру­ше­но спра­ву за су­до­вим по­зо­вом, «але борж­ник за­раз одер­жує 80 крб на місяць, а то­му борг вва­жа­ти за сумнівний» (ЦДА­ВО Ук­раїни. – Ф.166. – Оп.6. – Спр.801. – Арк.40 зв.-41).

30 Мож­ли­во, йдеть­ся про російсько­го ре­жи­се­ра на­уко­во-по­пу­ляр­них і на­вчаль­них ф-мів Левіта-Гу­ре­ви­ча Со­ло­мо­на Мар­ко­ви­ча, ко­т­рий зго­дом пра­цю­вав на «Центр­на­укфільмі».

31 Роз­шу­ка­ти дані про цей фільм не вда­ло­ся.

32 Зам­ко­вий Лев Се­ме­но­вич (1887 – після лип­ня 1961-го) – ор­ганіза­тор кіно­ви­роб­ництва, кіно­ре­жи­сер. У 1919 р. був за­ступ­ни­ком го­ло­ви Все­ук­раїнсько­го кіно­коміте­ту. За­пи­са­но з йо­го слів: «Пра­цю­вав в Аме­риці, відкрив ри­нок для на­ших фільмів (1925–1927)» (Архів відділу кіно­ми­с­тецтва й те­ле­ба­чен­ня Інсти­ту­ту ми­с­тецтвоз­нав­ст­ва, фоль­к­ло­ри­с­ти­ки та ет­но­логії ім. М.Т. Риль­ско­го НА­НУ). Зняв ф-ми: «Той, що прозрів» (1919, роль коміса­ра), «Роз­лом» (1929), «Ба­га­то га­ла­су даремно» (1956).

33 Нар­ком­торг – На­род­ний комісаріат торгівлі.

34 Те­а­ки­но­пе­чать – російське ви­дав­ництво, що спеціалізу­ва­ло­ся на ви­дан­нях те­а­т­раль­но­го та кіне­ма­то­графічно­го спря­му­ван­ня.

35 До­кладніше про це див.: Рос­ляк Р. Юрій Яновсь­кий: «Моє страж­дан­ня у ВУФ­КУ вже скінчи­ло­ся» // Кіно-Те­атр. – 2011. – №3. – С.38-41.

36 Се­мен­ко Ми­хайль (Се­мен­ко Ми­хай­ло Ва­си­ль­о­вич) (1892–1937) – по­ет, те­о­ре­тик ми­с­тецтва, літе­ра­тур­ний кри­тик, ре­дак­тор. Ос­но­во­по­лож­ник і те­о­ре­тик ук­раїнсько­го фу­ту­риз­му. В 1920-х рр. очо­лю­вав сце­нар­ний відділ ВУФ­КУ. Розстріля­ний.

37 Бузь­ко Дми­т­ро Іва­но­вич (1890–1937) – ук­раїнський пись­мен­ник, сце­на­рист, кіно­к­ри­тик. Пра­цю­вав ре­дак­то­ром ВУФ­КУ в Хар­кові і Києві. Був чле­ном літе­ра­тур­но­го об’єднан­ня ук­раїнських фу­ту­ристів «Но­ва ге­не­рація». Ав­тор сце­наріїв ф-мів, зня­тих на Одеській кіно­фа­б­риці: «Лісо­вий звір», «Мак­до­нальд», «Сон То­в­сто­пу­зен­ка» (1924), «Та­рас Шев­чен­ко» (1926, у співавт.) та ін. 16 лип­ня 1937 р. на за­галь­них збо­рах Одесь­кої ор­ганізації Спілки пись­мен­ників у своєму ви­с­тупі про ідей­ну бо­роть­бу за­явив, що по­ми­ля­ти­ся мо­жуть усі, в т.ч. навіть сам «ве­ли­кий Сталін»; у той же день ви­клю­че­ний зі Спілки пись­мен­ників. За­аре­ш­то­ва­ний 20 жовт­ня; 1 ли­с­то­па­да 1937 р. «трійкою» НКВС по Одеській об­ласті за­су­д­же­ний до ВМП; розстріля­ний 14 ли­с­то­па­да 1937 р. Ре­абіліто­ва­ний 1957 р.

38 Шку­рупій Ґео (Ге­оргій (Юрій)) Да­ни­ло­вич (1903–1937) – ук­раїнський пись­мен­ник, сце­на­рист. На­ле­жав до літор­ганізацій та уг­ру­по­вань «Ком­ко­с­мос», «Асоціація пан­фу­ту­ристів», «Асоціація ко­муністич­ної куль­ту­ри», ВАПЛІТЕ, «Но­ва ге­не­рація». Пра­цю­вав ре­дак­то­ром і сце­на­ри­с­том на кіно­фа­б­ри­ках Оде­си й Києва. Ав­тор сцен. ф-мів «Синій па­кет», «Спар­так» (обид­ва 1926, у співавт.). За­аре­ш­то­ва­ний 1934 за зви­ну­ва­чен­ням у при­на­леж­ності до «київської те­ро­ри­с­тич­ної ор­ганізації ОУН». 1935 р. за­су­д­же­ний на 10 років ви­прав­но-тру­до­вих та­борів. 1937 р. «особ­ли­ва трійка» за­су­ди­ла йо­го до смерт­ної ка­ри. Розстріля­ний.

39 Ко­син­ка (Стрілець) Гри­горій Ми­хай­ло­вич (1899–1934) – ук­раїнський пись­мен­ник. На­ле­жав до літе­ра­тур­них об’єднань «Лан­ка», «МАРС». Пра­цю­вав ре­дак­то­ром у різних жур­на­лах, відповідаль­ним се­к­ре­та­рем ВУФ­КУ, в сце­нар­но­му відділі Київської кіно­фа­б­ри­ки. За­аре­ш­то­ва­ний 1934 р., зви­ну­ва­че­ний у при­на­леж­ності до кон­тре­во­люційної те­ро­ри­с­тич­ної ор­ганізації, розстріля­ний. Ре­абіліто­ва­ний 1957 р.

40 Ата­ма­нюк Ва­силь Іва­но­вич (1897–1937) – ук­раїнський пись­мен­ник, по­ет, пе­ре­кла­дач. Вхо­див до літор­ганізації «Західна Ук­раїна». За­аре­ш­то­ва­ний 1933 р., в Києві, за­су­д­же­ний на п’ять років ув’яз­нен­ня, 1937 р. «особ­ли­вою трійкою» за­су­д­же­ний до розстрілу. Ре­абіліто­ва­ний 1965 р.

41 Ят­ко (Ят­чен­ко) Ми­ко­ла Ми­хай­ло­вич (1903–1968) – ук­раїнський пись­мен­ник, сце­на­рист. За йо­го сце­наріями по­став­ле­но ф-ми: «За мо­на­с­тирсь­кою стіною» (1928, у співавт.), «Во­гня­на по­мста» (1930), «Во­вчий хутір» (1931), «Свя­то Унірі» (1932) та ін. Дру­ку­вав­ся в кіне­ма­то­графічній періодиці.