Богдан Ступка і Наталя Корпан У виставі Цар Едіп Режисер Роберт Стуруа. Театр ім. Івана Франка

Наталя Корпан — українська актриса, телеведуча. Лауреат театральної премії «Київська Пектораль» у номінації «За найкраще виконання жіночої ролі другого плану» (2001), номінант «Київської Пекторалі» у номінації «За найкраще виконання жіночої ролі першого плану» (2000), нагороджена спеціальним дипломом журі «За високу акторську майстерність» на Міжнародному фестивалі «Слов’янські театральні зустрічі» (м. Гомель, Білорусь, 2000). 1995 року закінчила акторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого. Основні роботи: Марфа у виставі «Олеся» (Театр драми і комедії на Лівому березі), Мотря та Інжені у виставі «Шельменко-денщик» (Київський Молодий театр), Морська Відьма у виставі «Русалонька» (там само), Маня у виставі «Увертюра до побачення» (Театр «Сузір’я»), Марися у виставі «Мартин Боруля» (Національний академічний драматичний театр ім. Івана Франка), Ликера у виставі «Божественна самотність» (там само), Йокаста у виставі «Цар Едіп» (там само).

— Розкажіть, будь ласка, де ви навчалися?

— Після школи я три роки провчилася на режисерському відділенні культурно-освітнього училища в місті Калуші Івано-Франківської області, звідки я родом. Далі спробувала вступити до Київського інституту театрального мистецтва, але не вдалося. Це й не дивно, бо на той момент була зовсім не готова. Захищала диплом, і елементарно не вистачило часу, щоб підготуватися. Після цього рік пропрацювала в Івано-Франківському драматичному театрі помічником освітлювача. Мені цікаво було подивитися, що це за кухня — театр, і остаточно упевнитися, що я правильно йду. В той час хотілося стати і режисером, і актрисою. Режисер, безперечно, гарний фах, проте за цей рік я ясно зрозуміла, що не потягну. Для того, щоб стати кінорежисером, у мене не вистачало так званого «багажу». Переконалася, що хочу на акторський, добре підготувалася та вступила до вже згаданого інституту на курс Юлії Семенівни Ткаченко, яка працює в театрі ім. Франка.

– Куди ви потрапили після інституту?

— По закінченні в мене з’явився шанс поїхати на навчання за кордон, але, на жаль, підвело погане знання англійської мови. Потім Дмитро Лазорко запросив мене на роль у виставі «Олеся» в Театрі драми і комедії на Лівому березі. Це був мій акторський дебют. Після цього Лісовець одразу запропонував мені роботу в цьому театрі. Рік працювала там. Потім – на телебаченні. Що цікаво: якби мене в той час запросили до театру ім. Франка, я б не погодилася. В мене тоді був суто експериментаторський настрій, і щось академічне мене просто відлякувало.

— А далі ви отримали премію «Київська Пектораль»...

— Ну, спершу була номінація за спектакль «Увертюра До побачення». Цілком несподівана. Спектакль робився на голому ентузіазмі, що було досить нелегко. Андрій Приходько завдяки Кужельному знайшов приміщення, костюми взяли з гуманітарки. Зробили виставу, зовсім не сподіваючись на ту реакцію, яку вона викликала. Це було великим сюрпризом. А потім ще й ця номінація! Справжній шок.

Отримала я «Пектораль» наступного року. Великою мірою випадково. За роль Морської Відьми в дитячій казці «Русалонька», що ставилася в Молодому театрі. Я там пропрацювала два роки. Хай мені вибачить пан Мойсеєв, але протягом усього часу мені там не давали майже ніяких робіт. В «Русалоньці» я була задіяна аж у третьому складі. На мене, звісно, ніхто не звертав уваги. Та я й на репетиції практично не ходила, ні на що не сподіваючись. В той час бігала до театру ім. Івана Франка на репетиції «Піґмаліона» із Наталкою Сумською в головній ролі. Cергій Данченко хотів узяти мене в другий склад. І раптом з’явилася можливість грати в «Русалоньці». Добре, що там була всього одна сцена, інакше я б не витягла без серйозної підготовки. Від цієї роботи дістала величезне задоволення. Казка дає акторові значні можливості в плані пластики, голосу. Можна казитися, клеїти дурня, робити все те, чого ти не можеш собі дозволити у серйозній виставі, де режисер виставляє жорсткі рамки. За роль Відьми мене висунули на «Київську Пектораль». І коли потрібно було отримувати нагороду, я ніяк не могла в це повірити. Невже, за казку? До речі, після цієї нагороди мене взяли в театр ім. Івана Франка без прослуховування.

— На вашу думку, в акторській професії багато залежить від зовнішності?

— Зовнішність, напевно, більше важлива в кіно. Я, на жаль, жодного разу не знімалася, лише в інституті грала в студентських роботах. Дуже хотілося б. Проте спеціально нічого для цього не роблю. В театрі, на великій сцені роль зовнішності дуже відносна. Можливо, важливіша фактура. Та, за великим рахунком, коли на сцену виходить визначна особистість, ти вже не бачиш ні її обличчя, ні постави, повністю перебуваєш під впливом потужної енергетики. Оце справді важливе.

— Актор повинен бути розумним?

— Гадаю, що так. Кажуть, що це зовсім не обов’язково, але я не вірю. Можна вискочити на одній-другій роботі, а далі все буде однотипне, нецікаве. Я, наприклад, одразу відчуваю, коли грає нерозумний актор. Це з усього видно. Він не викликає ніяких емоцій. Цікавіше, коли розумний актор грає дурня.

— Чого ви очікуєте від режисера?

— Режисер є режисер. Актор повинен йому віддаватися повністю: вірити, забувши про власні амбіції і претензії. Якщо ж акторові не пощастило в роботі й він дійсно бачить: те, що пропонує режисер, йому ніяк не підходить, актор може боротися й досягати власного результату. Ідеальний варіант — працювати з режисером, який знає, чого хоче, має чітку концепцію.

— З яким режисером вам найбільше сподобалося працювати?

— Для мене – це Роберт Стуруа, я в захопленні від його репетицій. Цікаво, але, як Стуруа нам каже, він ще не має загальної картини вистави, творить її в процесі, разом із нами. Він дивовижно вибудовує загальну лінію, задає інтонацію. Все розкладає, потім складає. При цьому немає тривоги за те, що далі робити, чим усе закінчиться. Є якась незвичайна впевненість і легкість.

— Як сталося, що на головну жіночу роль у «Царі Едіпі» Роберт Стуруа обрав саме вас?

— Коли я дізналася, що до Києва приїжджає Стуруа, я мріяла потрапити до нього в масовку, хотіла бодай потримати на сцені ширму під час його вистави. Але мені сказали, що там немає масовки і лише одна головна жіноча роль. Ну що ж, я, як то кажуть, перехрестилася і перестала сподіватись. Потім мені сказали, що Стуруа дивився, як ми здавали «Божественну самотність», і був присутній на прем’єрі. Далі він мав дивитися одну виставу, але несподівано захворів актор, і її замінили на «Увертюру До побачення». Після вистави Стуруа потис мені руку, і всі відзначили, що йому сподобалася моя гра в «Увертюрі», жартували з цього приводу. Але серйозно я це не сприймала. Мені навіть на думку не спадало, що Роберт Стуруа може мене взяти в свого «Царя Едіпа». Через деякий час спектакль «Кармен», де я задіяна в масовці, через хворобу Анатолія Хостікоєва замінили на «Езопа». В мене звільнився вечір. Але о десятій годині мені подзвонила жінка, яка в нашому театрі відповідає за розклад, і сказала, що мене все-таки викликають на репетицію... вистави «Едіп». Я їй відповідаю, що в «Езопі» не задіяна. Вона наголошує: «Едіп»! А я знову питаю: «То мене вводять в «Езопа»?» Вона втретє повторює: « «Цар Едіп»! » Я, все ще не вірячи: «Той, що Стуруа ставить?» Вона: «Так, Роберт Стуруа викликає тебе на репетицію». І тут я почала з радощів так верещати, що аж мій кіт злякався. Наступного ранку прийшла на репетицію на годину раніше, ще не знаючи, що буду грати. Прийшло багато жінок та чоловіків, і я подумала, що мене візьмуть у такий собі чоловічо-жіночий хор. Але Стуруа несподівано дав мені роль Йокасти. В цей момент я ще не зрозуміла, хто це така. Трагедію Софокла читала ще в школі, й усі персонажі дещо переплуталися в голові. Після роздачі ролей режисер сказав, що персонажі п’єси залишаються, а решта вільні. Я питаю: «І я залишаюся?» Мені кажуть: «Ну, звісно, ти ж у головній ролі!» І почали мене вітати. Тоді я нарешті до кінця втямила, що сталося. Але насправді й досі не віриться. Вчора знайшла своє прізвище в наказі, й здалося, що це сон.

— Розкажіть, будь ласка, що це буде за вистава?

— Спектакль у дусі Стуруа. Сучасні костюми, сучасне оформлення. Зараз мені важко давати якісь остаточні визначення, бо репетиції тільки-тільки почалися. Ще багато всього попереду. Можу лише сказати, що це не буде класична давньогрецька трагедія.

– Коли відбудеться прем’єра?

— Другого травня ми маємо здати виставу.

— Граючи на сцені, ви намагаєтеся через призму ролі розкрити власну індивідуальність чи, навпаки, повністю розчиняєтеся в своєму персонажеві?

— Я добре розумію, що від себе не втечеш. Іншу людину завжди показуєш через себе. Кожна роль відбиває особистість актора, певні риси раз у раз відтворюються в різних персонажах. Суттєво змінюються лише нюанси. Врешті, незмінними залишаються зовнішність, голос. Можливість цілковитого перевтілення, як на мене, дає казка. Коли накладаєш на себе незвичайний грим і перетворюєшся на якусь іншу, фантастичну істоту.

— Ви працюєте в театрі, де на одній сцені співіснують різні покоління акторів. Це не викликає складнощів?

— Це цікаве запитання. Якщо взяти за приклад Богдана Ступку, він належить до такої акторської школи (напевно, її можна назвати реалістичною), яка, в принципі, вічна. Йому підходить будь-який матеріал, і він може прекрасно грати з акторами будь-якого покоління.

— А як вам працюється з акторами різних поколінь?

— У мене, на жаль, немає такого досвіду, щоб я могла порівнювати. Адже в моїй театральній роботі була добряча перерва. Чотири роки я працювала на телебаченні. Це надзвичайно заразна річ. Якщо спробував, важко звідти піти. Журналістика — захоплива професія. Але, зіткнувшись із справді цікавими професійними журналістами, я відчула контраст і остаточно зрозуміла, що це не моє. В якийсь момент сказала собі: «Стоп!» та почала шукати роботу в театрі. І слава Богу, що так сталося.

— Перед вами часто постає проблема вибору? Чи легко ви її розв’язуєте?

— Такі випадки траплялися, хоча й досить рідко. Я додержуюся принципу, що за будь-яких обставин треба залишатися людиною. Бо в цьому світі дуже багато є спокус.

— А в професійній сфері доводилося робити вибір, від чогось відмовлятися?

— Деякі актори вважають, що чим більше граєш, тим краще. Я спокійно ставлюся до пауз у роботі, під час яких можна передихнути, перепочити, чимось іншим зайнятися. Доля недаремно так усе будує. Часто краще від чогось відмовитися і за цей час щось перечитати, набратися певного досвіду. Я не за те, щоб хапатися за все підряд, аби тільки грати. Грати за всяку ціну. Треба робити вибір, а який – залежить від людини. Це важко, коли хочеш працювати в театрі й мусиш утримувати сім’ю. Важко не влізти в страшні підробітки. Але це життя.

— Яка роль вам найближча за духом? Що б ви ще хотіли зіграти?

— Я ще надто мало зіграла, аби сказати, що близьке мені за духом. Найважливіше для мене – це працювати з професійним режисером і професійними партнерами. Будь-який матеріал, з яким працюють справжні майстри, перетворюється на божественну річ. З дріб’язку, з нічого вони здатні зробити щось. В одній точці сходяться потужні сили, й стається яскравий вибух.

— На сцені для вас важливий партнер?

— Дуже важливий. Якщо трапляється слабкий партнер, таке відчуття, що тягнеш його на собі, дограєш за нього, постійно щось добудовуєш. На тому професійному рівні, на якому я зараз, партнер відіграє дуже велику роль. Можливо, з набуттям більшого досвіду, це зміниться.

— Чи є у вас улюблений сценічний партнер?

— Знов-таки, на жаль, мушу повторити, що маю не досить сценічної практики, аби я могла когось однозначно вирізнити. Взагалі, коли партнер — професіонал, отримуєш задоволення під час вистави, і це передається глядачам.