Фільму «Білий птах з чор­ною оз­на­кою» ви­пов­ни­ло­ся со­рок років. Уже не­має з на­ми ба­га­ть­ох йо­го творців – сце­на­ристів Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка та Юрія Іллєнка (він же й ре­жи­сер), кіно­о­пе­ра­то­ра Віле­на Ка­лю­ти, ак­торів На­талі На­ум, Ва­си­ля Сим­чи­ча. Але твір цей і сьо­годні виб­ли­с­кує, не­мов ко­ш­тов­ний са­моцвіт, цінність яко­го особ­ли­во зро­с­ла на тлі без­барв­них, стан­дарт­но-нуд­них, гри­му­чих фільмів-од­но­де­нок, які цуп­ко ха­па­ють гля­да­ча в ле­ща­та залізної схе­ми, не спо­ну­ка­ю­чи йо­го ні до ду­ман­ня, ні до співпе­ре­жи­ван­ня.

«Білий птах» то­го­часні за­рубіжні кри­ти­ки порівню­ва­ли з май­стер­но ви­пи­са­ною фре­с­кою, у якій є ба­гаті, бар­висті національні строї, архітек­ту­ра, му­зи­ка, та­нець, жи­во­пис, різьблен­ня, на­родні пісні й по­езія. Зітка­ний з істо­рич­ної прав­ди і твор­чої фан­тазії, з лю­бові й бо­лю за ук­раїнців, які на рідній землі бу­ли поз­бав­лені без­жур­но-щас­ли­во­го жит­тя. У ХХ столітті до­ля до них бу­ла особ­ли­во не­щад­ною: їх бу­ло втяг­ну­то у вир бо­роть­би, по­ро­д­же­ної кла­со­вою не­на­ви­с­тю в ім’я «щас­ли­во­го май­бут­нь­о­го», тоб­то ко­мунізму, ви­га­да­но­го іде­о­ло­га­ми й те­о­ре­ти­ка­ми, тієї бо­роть­би, в яку бу­ло втяг­ну­то чи не по­ло­ви­ну люд­ст­ва. Іде­о­ло­ги при­ваб­ли­ва­ми обіцян­ка­ми й маніпу­ляціями лег­ко сіяли во­рож­не­чу, яка роз­ко­лю­ва­ла на­ро­ди, сім’ї, при­во­ди­ла до бра­тов­бив­ст­ва (жаль, але симп­то­ми та­кої во­рож­нечі че­рез вже дав­но збан­крутілі ідеї про­яв­ля­ють­ся і сьо­годні). Фільм це по­ка­зав на при­кладі однієї бу­ко­винсь­кої сім’ї Дзво­нарів. І ра­зом з тим він по­ка­зав си­лу на­ро­ду, який не дав се­бе зни­щи­ти, по­ка­зав йо­го віру в Бо­га, йо­го та­ла­но­витість, вроджене уміння тво­рити шля­хет­ну кра­су. Цей фільм і сьо­годні вра­жає нез­баг­нен­ною си­лою зо­б­ра­жен­ня, яке, не­мов чи­с­та, жив­лю­ща во­да, до­дає сил і на­сна­ги.

Про цей та інші фільми ук­раїнсько­го по­етич­но­го кіно на­пи­са­но, в то­му числі й ав­то­ром цих рядків, чи­ма­ло, але як справжній кла­сич­ний твір він відкри­ває нові й нові смис­ли. Та сьо­годні мо­ва піде про історію йо­го ство­рен­ня. Пі­зна­ти її, крім спо­гадів учас­ників зйо­мок, до­по­ма­га­ють до­ку­мен­ти, що зберіга­ють­ся в Дер­жав­но­му архіві-му­зеї літе­ра­ту­ри і ми­с­тецтва. Ре­дакційні вис­нов­ки, про­то­ко­ли за­сідань, ли­с­ту­ван­ня, а та­кож не­упе­ре­д­жені свідки – все це роз­кри­ває не­лег­ку, спов­не­ну дра­ма­тиз­му бо­роть­бу твор­ців за свій фільм.

Як зга­ду­ють Марія Ми­ко­лай­чук та Ла­ри­са Ка­доч­ни­ко­ва – тоді дру­жи­на Юрія Іллєнка, ідея фільму на­ле­жа­ла Іва­нові Ми­ко­лай­чу­ку(1). Про йо­го кре­а­тив­ний та­лант і те, як ще­д­ро він ділив­ся своїми іде­я­ми, за­ду­ма­ми, яких мав безліч, ствер­д­жу­ють усі, хто йо­го знав. Він був ство­ре­ний са­ме для кіно – ми­с­тецтва ко­лек­тив­но­го. Не­ви­пад­ко­во ж ре­алізу­вав се­бе у трьох най­важ­ливіших для кіно про­фесіях – сце­на­ри­с­та, ре­жи­се­ра, ак­то­ра. Без­пе­реч­но, Ми­ко­лай­чу­ку по­та­ла­ни­ло на старті йо­го кіне­ма­то­гра­фіч­ної кар’єри. Про досвід, яким ста­ла для ньо­го най­пер­ша роль у фільмі «Тіні за­бу­тих предків” Сергія Па­ра­джа­но­ва і опе­ра­то­ра Юрія Іллєнка, мож­на бу­ло тільки мрі­яти. І ви­шу­ка­не ми­с­тець­ке ото­чен­ня, і ви­со­ка план­ка твор­чості. Цей фільм приніс за­слу­же­ну сла­ву всім йо­го твор­цям. Після ньо­го та після ролі Та­ра­са Шев­чен­ка у фільмі Во­ло­ди­ми­ра Де­ни­сен­ка «Сон», рівноцінних за твор­чим горін­ням фільмів не трап­ля­ло­ся. Ак­то­ра-сту­ден­та, а потім і ви­пу­ск­ни­ка кінофа­куль­те­ту Київсько­го те­а­т­раль­но­го постійно за­про­шу­ва­ли, але то бу­ли скоріше пла­нові оди­ниці, а не ви­тво­ри ми­с­тецтва. Як слуш­но пи­сав він сам, є фільми-бу­дин­ки, а є фільми-хра­ми(2). Так от, після храмів пішли спо­ру­ди па­нель­но­го ґатун­ку. А ду­ша праг­ну­ла по­льо­ту. 1968 ро­ку зніма­ли фільми з ек­с­пе­дицією в Кар­па­тах: один – «Камінний хрест» Ле­оніда Оси­ки – на По­кутті, дру­гий – «Ан­нич­ка» Бо­ри­са Івчен­ка – в тих місцях, що й «Тіні». Події в «Ан­ничці» роз­гор­та­ли­ся в ча­си Дру­гої світо­вої війни, і ге­рой Ми­ко­лай­чу­ка був гу­цу­лом, та му­сив но­си­ти мун­дир і зброю, хо­ча все йо­го єство про­ти­ви­ло­ся, ко­ли поліцаї за на­ка­зом фа­шистів зни­щу­ють пар­ти­занів. Врешті від не­мож­ли­вості жи­ти у гар­монії з сумлінням Ро­ман бо­же­воліє.

У то­му фільмі бу­ла схе­ма, але по­яс­нен­ня при­чин, чому чесний хлопець опинився в та­ко­му ста­но­ви­щі, що ж на­справді діяло­ся в Кар­па­тах у ті ча­си, не бу­ло. Ні пси­хо­логічно­го, ні кон­цеп­ту­аль­но­го обґрун­ту­ван­ня долі йо­го пер­со­на­жа фільм не да­вав. Ми­ко­лай­чу­ку хотіло­ся роз­повісти, як він ба­чив і ро­зумів ці події. А та­кож про лю­дей, се­ред яких ви­ро­с­тав, зре­ш­тою, про влас­ну ба­га­тодітну ро­ди­ну. Сце­нарій ви­ма­ль­о­ву­вав­ся ціка­вий, тільки хто ж візьметь­ся за ньо­го? Тим більше, що йти­меть­ся про та­ке, що не доз­во­ле­но в кіно по­ка­зу­ва­ти. Ад­же один із Дзво­нарів був у Чер­воній армії, дру­гий – в УПА. А він, уже не но­ва­чок у кіно, до­б­ре знав, що до­ля «без­при­туль­но­го» сце­нарію не­за­вид­на.

6 трав­ня 1969 ро­ку, на Юрія, ви­пад­ко­во зустрівши Юрія Іллєнка, він про­по­нує йо­му ідею сце­нарію як по­да­ру­нок на День ан­ге­ла. Іллєнко да­ру­нок прий­має, і обид­ва сіда­ють за сце­нарій. Ми­нає тро­хи більше міся­ця – і на день на­ро­д­жен­ня Іва­на (15 черв­ня) сце­нарій уже го­то­вий. Не відкла­да­ю­чи, йо­го відда­ють на суд най­пер­шої інстанції – ху­дож­ньої ра­ди кіно­с­тудії ім. О. До­вжен­ка. «Чи не ро­зу­чи­ли­ся ми радіти хо­ро­шим сце­наріям?» – за­пи­тав у при­сутніх на то­му засіданні гос­трий на сло­во Ле­онід Оси­ка, який ви­со­ко оцінив твір своїх ко­лег і вміло пе­ре­ко­ну­вав у такій оцінці інших(3). Оскільки ре­дак­то­ром фільму ви­па­ло бу­ти Віталію Юр­чен­ку, од­но­му з про­гре­сив­но мис­ля­чих ре­дак­торів кіно­с­тудії, сце­нарій відра­зу по­да­ли на за­твер­д­жен­ня в Держкіно УРСР, де, на по­див ре­дак­то­ра й са­мих ав­торів, не відкла­да­ю­чи про­це­ду­ру за­твер­д­жен­ня в дов­гий ящик, йо­му та­кож да­ли зе­ле­не світло. Далі до­ро­га ле­жа­ла до Моск­ви, де да­ва­ли (або й ні) ос­та­точ­ний дозвіл на по­ста­нов­ку. Як зре­а­гу­ють на та­ку не­ти­по­ву історію досвідчені там­тешні знавці – невідо­мо. Спри­я­ти по­зи­тив­но­му рішен­ню взяв на се­бе один із ре­жи­серів і то­го­час­ний ху­дожній керівник Пер­шо­го твор­чо­го об’єднан­ня студії Євген Хри­нюк. Йо­го здатність до ко­мунікації з чи­нов­ни­ка­ми від кіно спри­я­ла – «сумнівний» сце­нарій за­твер­ди­ли, на­га­дав­ши, «что ин­те­ре­сы бу­ду­ще­го филь­ма тре­бу­ют от ав­то­ров тща­тель­ной ра­бо­ты по уточ­не­нию со­ци­аль­но­го су­ще­ст­ва про­бле­ма­ти­ки про­из­ве­де­ния. На­ря­ду с этим – по­ис­ков та­ко­го его об­раз­но­го строя, что был бы ясен и до­ход­чив для ши­ро­ко­го со­вет­ско­го зри­те­ля»(4). На ща­с­тя, ще три­ва­ла інерція «відли­ги» й віднос­ної сво­бо­ди, бо вже че­рез два ро­ки на та­ку ло­яльність не мож­на бу­ло й сподіва­тись. 16 ве­рес­ня 1969 року студія ук­ла­ла з ав­то­ра­ми сце­нарію до­говір.

Стар­ту­вав підго­тов­чий про­цес, ре­жи­сер здійснює ак­торські про­би, які, як ба­га­то інших етапів ро­бо­ти над фільмом, теж му­си­ли прой­ти про­це­ду­ру за­твер­д­жен­ня. А на­дворі вже на­ста­ла зи­ма, у фільмі пе­ред­ба­ча­лась зи­мо­ва на­ту­ра, потрібно бу­ло виїжджа­ти на зйом­ки. Й тут трап­ляється щось не­бу­ва­ле. Літе­ра­тур­ний сце­нарій вже за­твер­д­же­но на всіх рівнях, проте до ре­жи­серсь­ко­го, що кон­цеп­ту­аль­но нічим не відрізняв­ся від літе­ра­тур­но­го, Держкіно УРСР починає ви­су­вати безліч пре­тензій. Спер­шу 7 січня (!) за підпи­са­ми го­ло­вно­го ре­дак­то­ра сце­нар­но-ре­да­к­ційної ко­легії Держкіно УРСР Д. При­кор­дон­но­го, йо­го за­ступ­ни­ка Ю. Но­ви­ко­ва та чле­на сце­нар­но-ре­дакційної ко­легії Г. Зель­до­ви­ча ви­ма­ль­о­вується тільки кілька, ла­ко­нічно сфор­му­ль­о­ва­них. Окрім пе­ре­ви­щен­ня об­ся­гу та не­за­довільно­го, на їхній по­гляд, фіна­лу, «ви­к­ри­ва­лось» та­ке: «Відзна­ча­ю­чи твор­че, ак­тив­не став­лен­ня Ю.Г. Іллєнка до ря­ду кон­крет­них за­ува­жень, все ж не мож­на обійти мов­чан­ням де­які не знай­дені, на наш по­гляд, рішен­ня: а) об­раз­ний по­каз з ек­ра­ну трьох жах­ли­вих років фа­шистсь­кої оку­пації. Бан­ду, якою ке­рує Орест, по­ка­за­но в цілко­ви­то­му відриві від оку­пантів – більше то­го, Орест про­сто дек­ла­рує не­за­лежність від німців і від «совєтів»; б) Суть кон­тра­бан­дистсь­ких спроб Зво­на­ря щось за­ро­би­ти за­ли­ши­лась не­яс­ною.»(5) І то­му подібне. Як ба­чи­мо, ви­ник­ли серй­озні пре­тензії до змісту, яких у пер­шо­му вис­нов­ку не бу­ло. Ад­же в пер­шо­му варіанті сце­нарію Лесь Зво­нар так са­мо пе­ре­хо­див річку, щоб про­да­ти бу­диль­ни­ки, аби щось за­ро­би­ти і про­го­ду­ва­ти свою ба­га­тодітну ро­ди­ну. Тоб­то, по­ча­ли­ся причіпки і зу­мис­не за­тя­гу­ван­ня.

Од­нак ма­хо­вик кіно­ви­роб­ництва вже за­пу­ще­но і, схо­же, ні самі ав­то­ри, ні ди­рек­тор кіно­с­тудії Ва­силь Цвірку­нов зу­пи­ня­ти­ся че­рез «наїзди» чи­нов­ників з Держкіно не зби­ра­ли­ся. Бо іде­о­логія – це важ­ли­во, але за зрив пла­но­вої оди­ниці та­кож по го­лові не по­гла­дять. Але на за­ува­жен­ня потрібно бу­ло ре­а­гу­ва­ти. У по­яс­ню­вальній за­писці Цвірку­но­ву та го­ло­вно­му ре­дак­то­ру кіно­с­тудії Ю. Бед­зи­ку Є. Хри­нюк за­зна­чає, що 16 січня ав­то­ри сце­нарію Ю. Іл­лєнко та І. Ми­ко­лай­чук про­ве­ли бесіду з Г. Зель­до­ви­чем. «Рас­сказ ре­жис­се­ра о фи­на­ле по­ка­зал­ся Зель­до­ви­чу Г.Б. бо­лее впе­чат­ля­ю­щем, не­же­ли в за­пи­си. Ре­жис­сер объ­яс­нил, что снять фильм он смо­жет бо­лее убе­ди­тель­но, не­же­ли за­пи­сать»(6).

Ди­рек­тор підпи­сує на­каз, яким доз­во­ляє виїзд гру­пи фільму в ек­с­пе­дицію в Кар­па­ти. Й одер­жує від Го­ло­ви Держкіно УРСР Свя­то­сла­ва Іва­но­ва грізно­го ли­с­та, де про­зву­ча­ло веління очо­лю­ва­ної ним ус­та­но­ви (бо в осо­би­с­тих сто­сун­ках во­ни бу­ли то­ва­ри­ша­ми), яка: «оз­най­о­мив­шись з ре­жи­серсь­ким сце­нарієм та з ак­торсь­ки­ми кіно­про­ба­ми, вва­жає, що в сце­нарії не вра­хо­вані повні­стю ос­новні за­ува­жен­ня і по­ба­жан­ня Кіно­комітетів СРСР і УРСР. (...) Про­дов­жи­ти ро­бо­ту над ре­жи­серсь­ким сце­нарієм (...) під су­во­рим кон­тро­лем ди­рекції студії і її сце­нар­ної ко­легії. Фільм бу­де за­пу­ще­ний у зйо­моч­ний період тільки з доз­во­лу Коміте­ту по кіне­ма­то­графії»(7).

До цьо­го офіційно­го ли­с­та тоді ж, 12 лю­то­го, бу­ло до­да­но на кілька сторінок «бо­ма­гу» уже зга­да­них чи­нов­ників сце­нар­но-ре­дакційної ко­легії Держкіно УРСР. Більше міся­ця во­ни ре­тель­но ви­шу­ку­ва­ли нові «про­ма­хи» ав­торів «Біло­го пта­ха». «Пред­став­лен­ный ав­то­ра­ми ре­жис­сер­ский сце­на­рий не удов­ле­тво­ря­ет. В нем про­изо­ш­ла под­ме­на клас­со­вой по­зи­ции аб­ст­ракт­ной биб­лей­ской ко­н­­цеп­ци­ей борь­бы до­б­ра и зла, рас­цве­чен­ной, кро­ме то­го, биб­лей­ской же те­мой по­зна­ния от из­ве­ст­но­го рай­ско­го дре­ва. В ре­жис­сер­ском сце­на­рии и при съем­ках филь­ма не­об­хо­ди­мо снять аб­ст­ракт­ный под­ход к про­бле­ме до­б­ра и зла и все биб­лей­ские мо­ти­вы и пой­ти по ли­нии бо­лее глу­бо­ко­го рас­кры­тия кон­крет­но-ис­то­ри­че­с­ко­го зла и его клас­со­вой сущ­но­с­ти»(8). Замість Вівді, якій, на їхню дум­ку, виділе­но над­то ба­га­то місця, й ди­тя­чої лю­бові Ге­оргія во­ни про­по­ну­ва­ли да­ти «мысль об ис­то­ри­че­с­кой не­об­хо­ди­мо­с­ти ос­во­бож­де­ния Бу­ко­ви­ны от ру­мын­ско­го гос­под­ст­ва». Ви­ма­га­ли уточ­ни­ти те, що Да­на з весілля йде «пря­мо в обь­я­тья Оре­с­та». Та й «сам об­раз Оре­с­та-бан­ди­та» та­кож, на їхню дум­ку, «тре­бу­ет уточ­не­ния».

Знай­ти кра­мо­лу – та­ким ба­чи­ли своє за­вдан­ня служ­бовці Держкіно, і во­ни її зна­хо­ди­ли! Слід за­ува­жи­ти, що цей час був пе­ре­лом­ним у сенсі по­слаб­лен­ня по­зицій пер­шо­го се­к­ре­та­ря ЦК КПУ Пе­т­ра Ше­ле­с­та, порівня­но лібе­раль­но­го що­до національ­них тем у ми­с­тецтві. Са­ме 1970 ро­ку з ініціати­ви Моск­ви керівни­ком ук­раїнсько­го КДБ бу­ло при­зна­че­но Віталія Фе­дор­чу­ка, який мав роз­пра­ви­ти­ся з сам­ви­да­вом, ви­коріни­ти національ­ну свідомість і за­бо­ро­ни­ти най­менші про­яви «іде­алізації» ук­раїнської ми­нув­ши­ни. На­гляд за твор­чою інтелігенцією по­си­лив­ся. За­кру­чу­ван­ня гай­ок, ути­с­ки твор­чої сво­бо­ди ав­то­ма­тич­но пе­ре­тво­рю­ва­ло ре­дак­торів – як у літе­ра­турі, так і в кіно – на цен­зорів, й це чу­до­во ви­хо­ди­ло в тих, хто мав досвід ро­бо­ти за часів то­таліта­риз­му. Г. Зель­до­вич са­ме в цей час пішов на підви­щен­ня – з ре­дак­то­ра кіно­с­тудії ім. О. До­вжен­ка пе­ресів у крісло ре­дак­то­ра Держкіно – на­став йо­го час.

Зро­зуміло, людські взаєми­ни, а та­кож при­ст­расті, по­чут­тя, яки­ми пе­ре­пов­нені пер­со­нажі «Біло­го пта­ха з чор­ною оз­на­кою», чи­нов­ни­ка­ми до ува­ги не бра­ли­ся – во­ни мис­ли­ли ідей­ни­ми ка­те­горіями. «Нель­зя со­гла­сить­ся с тем, – чи­таємо далі в цьо­му до­ку­менті, – что в эпи­зо­дах по­след­ней ча­с­ти сце­на­рия, по­ка­зы­ва­ю­щей се­ло по­сле ос­во­бож­де­ния, пре­ва­ли­ру­ют тра­ги­че­с­кие эпи­зо­ды: при­хо­дит не­мой Бог­дан, гиб­нет Вив­дя, гиб­нут лю­ди на мин­ном по­ле, пы­та­ет­ся по­ве­сит­ся Да­на, сго­ра­ют Петр и Ос­тап, кто-то уби­ва­ет Ге­ор­гия, да­же поп схо­дит с ума. (...) Так что же – стра­да­ний ста­ло боль­ше, чем бы­ло и сто­и­ло ли за это бо­роть­ся. Эта идея яв­но не­пра­виль­на и не мо­жет слу­жить да­же со­став­ной ча­с­тью кон­цеп­ции филь­ма»(9).

Зда­ва­ло­ся, після та­ких зви­ну­ва­чень фільм ма­ли б вза­галі зу­пи­ни­ти. «Ко­ли я на­ма­га­ю­ся послідо­вно про­сте­жи­ти про­цес ство­рен­ня цьо­го фільму, – зга­дує Віталій Юр­чен­ко, – то він мені на­га­дує оди­но­кий крей­сер, ото­че­ний з усіх боків тор­пед­ни­ми ка­те­ра­ми. На ка­те­рах си­дять знавці своєї спра­ви. І вса­д­жу­ють у крей­сер тор­пе­ди. Тор­пе­да про­би­ває борт, вхо­дить в се­ре­ди­ну, і ви­бух, який по­ви­нен ста­ти­ся, має роз­ло­ми­ти крей­сер навпіл. Але ви­бу­ху не­має. Крей­сер не­мов ков­тає ці тор­пе­ди і, не від­стрілю­ю­чись, про­дов­жує іти своїм кур­сом»(10).

Як по­яс­ню­вав на­прикінці 1980-х Ю. Іллєнко, під час ро­бо­ти над цим фільмом во­ни з Ми­ко­лай­чу­ком «по­ста­ви­ли пе­ред со­бою до­сить по-єзуїтсько­му сфор­му­ль­о­ва­не за­вдан­ня: скільки б нам не ро­би­ли за­ува­жень, ми бу­де­мо їх ви­ко­ну­ва­ти, але в бік вдо­с­ко­на­лен­ня. Ад­же во­но не має меж, а для чи­нов­ників від ми­с­тецтва, що ви­ма­га­ють по­пра­вок, ва­жить бю­ро­кра­тич­ний прин­цип: ми вка­за­ли – во­ни зміни­ли. При­чо­му суть ча­с­то-гу­с­то ли­шається по­за їх ува­гою. Да­ють, скажімо, вказівку ви­ки­ну­ти епізод або сце­ну, а ми при­му­д­ряли­ся так її по­вер­ну­ти, так по­бу­ду­ва­ти, що роз­кри­ва­ли щось навіть точніше, не­сподіваніше й прав­дивіше. Пра­ця в та­ких умо­вах тре­нує „бок­серів” ек­с­т­ра­кля­си»(11). Що­прав­да, най­бо­лючішим уда­ром для фі­льму ста­ло те, що Іва­ну Ми­ко­лай­чу­ку за­бо­ро­ни­ли гра­ти Оре­с­та – во­я­ка УПА.

От­же, крей­сер про­дов­жу­вав іти своїм кур­сом – три­ва­ли зйом­ки, а співробітни­ки кіно­с­тудії ре­гу­ляр­но пи­са­ли відповіді чи­нов­ни­кам: Бед­зик, Вой­тен­ко, Хри­нюк і Юр­чен­ко в чер­го­во­му «За­клю­че­нии» на ре­жи­серсь­кий сце­нарії від 10 черв­ня ре­зон­но на­га­ду­ють, що Комітет пер­ший варіант сце­нарію схва­лив і ди­ву­ють­ся, чо­му він різко змінив своє став­лен­ня.

Мо­ло­де натх­нен­ня, си­лу твор­чої фан­тазії чи­нов­ни­ки то­ді не змог­ли зу­пи­ни­ти. Ко­ли во­се­ни на студії і в Держкіно по­ка­за­ли ма­теріал фільму, для всіх ста­ло оче­вид­ним – це твор­чий успіх. В різних «за­клю­че­ни­ях» ще зву­ча­ли за­яло­жені вказівки по­си­ли­ти соціаль­не зву­чан­ня, та на це вже ніхто не звер­тав ува­ги.

В № 5 за 1971 рік (тоб­то, в лю­то­му) польсь­кий жур­нал «Ekran», який ре­гу­ляр­но пи­сав про події в ук­раїнсько­му кіно, повідо­мив, що зйом­ки фільму вже за­вер­ше­но і відбу­ли­ся йо­го перші по­ка­зи – на кіно­с­тудії та в Мос­ковсь­ко­му Бу­дин­ку кіно і що йо­го прий­ня­ли з ен­тузіаз­мом, виз­нав­ши од­ним з най­ви­датніших творів ра­дянсь­ко­го кіно ос­танніх років.

У бе­резні фільм по­ка­за­ли в Па­лаці куль­ту­ри «Ук­раїна» для де­ле­гатів з’їзду Ком­партії УРСР. І тут ста­ло­ся не­пе­ред­ба­че­не – се­к­ре­тар Іва­но-Франківсько­го об­ко­му партії До­б­рик зчи­нив скан­дал, за­явив­ши, що це ан­ти­ра­дянсь­кий фільм, йо­го не мож­на по­ка­зу­ва­ти, він особ­ли­во шкід­ли­вий для мо­лоді. Пер­ший се­к­ре­тар ЦК Ком­партії Ук­раїни П.Ю. Ше­лест не­гай­но скли­кає ши­ро­ку на­ра­ду, ку­ди за­про­шує най­ви­щих офіційних експертів у кіно з Моск­ви і Києва. На об­го­во­ренні про­фе­сор В. Кудін з Києва ви­я­вив «фальш» у фільмі: чер­во­но­армієць не міг од­ру­жи­ти­ся на доньці по­па, але М. Ма­щен­ко ре­зон­но заперечив: для нас важ­ли­во, не хто чия донь­ка, ад­же вся сце­на сим­во­лічна, важ­ли­во, яку філо­софію во­на не­се, а не­се во­на фі­ло­софію пра­виль­ну. Се­к­ре­тар Спілки кіне­ма­то­гра­фістів СРСР О. Ка­ра­га­нов од­но­знач­но за­явив: фільм яс­но і чітко ут­вер­д­жує кла­со­вий по­гляд на історію, це фільм по­етич­ний і він не зго­ден з про­фе­со­ром Кудіним, що бан­ди­там нічо­го не про­ти­с­тав­ле­но, бо їм про­ти­с­тав­лені лю­ди праці, їхній по­бут. І до­дав: «Іллєнко про­сто чак­лун як ре­жи­сер і опе­ра­тор». Про­фе­сор з Моск­ви, сце­на­рист О. Кап­лер на­го­ло­сив, що фільм Іллєнка ду­же та­ла­но­ви­та ро­бо­та. В. Ба­с­ка­ков – пер­ший за­ступ­ник го­ло­ви Держкіно СРСР – вис­ло­вив упев­неність що для жи­телів інших ре­с­публік фільм бу­де справжнім відкрит­тям, що Іллєнко ве­ли­кий та­ла­но­ви­тий ху­дож­ник(12).

От­же, фільм відсто­я­ли від на­па­док і зви­ну­ва­чень, ба бі­льше – йо­го включили в кон­курс­ну про­гра­му Мос­ков­сь­ко­го МКФ. «Білий птах з чор­ною оз­на­кою» вик­ли­кав се­ред кіне­ма­то­графістів фу­рор і став подією мас­шта­бу між­на­род­но­го. В липні 1971 ро­ку на VІІ Мос­ковсь­ко­му МКФ в залі Па­ла­цу з’їздів на чо­ти­ри ти­сячі місць йо­го зустріли три­ва­ли­ми оп­ле­с­ка­ми. Він здо­був Зо­ло­ту ме­даль. Ко­ре­с­пон­дент жур­на­лу «Ekran» Генрік Зелінський у своєму ог­ляді на­звав фільм Іллєнка і Ми­ко­лай­чу­ка най­цікавішим з по­гля­ду фор­ми тво­ром то­го мос­ковсь­ко­го фе­­с­­ти­ва­лю. Фільм виз­на­ють істин­ною пе­ре­мо­гою ук­ра­їнсько­го кіно. Свя­то­слав Пав­ло­вич Іва­нов, яко­го з при­хо­дом В. Щер­биць­ко­го зня­ли з по­са­ди, на­пи­сав ди­сер­тацію «Ук­раїнський ху­дожній фільм», де по­лемізу­вав з кри­ти­ка­ми, в то­му числі з М. Блей­ма­ном, ав­то­ром статті «Ар­хаїсти чи но­ва­то­ри?»: «Про­гно­зи в ми­с­тецтві не­без­печні. Ко­ли в дру­карні на­би­ра­лась стат­тя М. Блей­ма­на, яка про­го­ло­си­ла без­пер­спек­тивність «шко­ли ар­хаїстів», Ю. Іллєнко вже пра­цю­вав над фільмом «Білий птах». Не ті­льки М. Блей­ман, а й де­які інші кри­ти­ки вва­жа­ли, що ар­се­нал зо­б­ра­жаль­них за­собів, яки­ми ко­ри­с­ту­ва­лись і які постійно зба­га­чу­ва­ли при­хиль­ни­ки по­етич­но­го кіно, при­­дат­ний тільки для ка­зок, ле­генд, притч та істо­рич­них фільмів. Во­ни по­ми­ля­лись. (...) У фільмі «Білий птах» по­етич­не кіно увійшло в сфе­ру но­вих ідей і про­блем. (...) Су­часність не у ви­гляді вуль­га­ри­зо­ва­ної схе­ми, а та, яка ви­хо­дить з ро­зуміння, що ве­ликі про­бле­ми, які хви­лю­ють су­час­ну лю­ди­ну, на­ро­ди­лись не сьо­годні. (...) Ав­то­ри фільму підтвер­ди­ли життєвість ес­те­ти­ки по­етич­но­го кіне­ма­то­гра­фа»(13).

«Білий птах з чор­ною оз­на­кою» ку­пи­ло чи­ма­ло країн, він здо­був різні міжна­родні на­го­ро­ди: Премію «Срібні си­ре­ни» в Со­рен­то, Італія, Гран прі «Зо­ло­та пек­то­раль ша­ха Іра­ну» МКФ в Те­ге­рані, дип­ло­ми МКФ у Сан-Фран­ци­с­ко, Бєлграді, Токіо, Сіднеї, Мель­бурзі та ін.

Але з при­хо­дом до вла­ди В. Щер­биць­ко­го та В. Ма­лан­чу­ка (1972 рік) з йо­го твор­ця­ми су­во­ро роз­пра­ви­лись, фак­тич­но за­бо­ро­нив­ши пра­цю­ва­ти в кіно. І як­що Юрій Іл­лєнко не за­хотів ми­ри­ти­ся з цим фак­том і шля­хом ком­промісів про­дов­жу­вав ста­ви­ти фільми, відчут­но відсту­пив­ши від за­вой­о­ва­них по­зицій, то Ми­ко­лай­чу­кові за­бо­ро­ни­ли зніма­ти­ся, на сім років ви­к­рес­ли­ли з кіно, а КДБ вста­но­вив за ним сте­жен­ня. «Ар­тист ки­но­сту­дии им. До­вжен­ко НИ­КО­ЛАЙ­ЧУК Иван Ва­си­ль­е­вич, 1941 го­да рож­де­ния, бес­пар­тий­ный, в 1969–1972 гг. от­ри­ца­тель­но от­зы­вал­ся о со­вет­ской дей­ст­ви­тель­но­с­ти, ут­верж­дал, что на Ук­ра­и­не про­ис­хо­дит про­цесс «ру­сы­фи­ка­ции». Воз­му­ща­ясь кри­ти­кой ки­но­филь­ма «Білий птах з чор­ною оз­на­кою», имев­шей ме­с­то в вы­ступ­ле­ни­ях де­ле­га­тов на 24 съез­де КП Ук­ра­и­ны, НИ­КО­ЛАЙ­ЧУК за­явил, что вы­сту­пав­шие «про­яви­ли свою не­ком­пе­тент­ность в во­про­сах ки­но» и «по­ка­за­ли се­бя чи­нов­ни­ка­ми, го­то­вы­ми все ис­ка­ле­чить». «По­это­му, – ут­верж­дал он, – на Ук­ра­и­не нет ис­кус­­ст­ва и твор­че­с­кие ра­бот­ни­ки не име­ют пра­ва ска­зать то, о чем ду­ма­ют».

НИ­КО­ЛАЙ­ЧУК взят на про­вер­ку»(14).

Й тільки 1979 ро­ку він на­решті зміг ре­алізу­ва­ти се­бе як ре­жи­сер фільму «Ва­ви­лон ХХ», зняв­шись там у го­ловній ролі. Пе­ре­житі за­бо­ро­ни й не­спра­вед­ливі пе­ресліду­ван­ня підірва­ли йо­го здо­ро­в’я. Але той фільм, де він впер­ше яс­к­ра­во за­явив се­бе по­вно­прав­ним співав­то­ром, фільм, освітле­ний йо­го та­лан­том, про­дов­жує жи­ти і вра­жає, як і со­рок років то­му.

1 Ка­доч­ни­ко­ва Ла­ри­са: «Він був зем­ною і вод­но­час не­зем­ною лю­ди­ною». – Кіно-Те­атр. – 2011. – №3. – С. 6.

2 Ми­ко­лай­чук Іван. Ак­тор: про­бле­ми і тур­бо­ти. – Но­ви­ни кіно­е­кра­на. – 1974. – № 1.

3 Юр­чен­ко В. Спо­гад про трьох му­д­реців, або Уро­ки «Біло­го пта­ха». – Кіно-Те­атр – 1999. – № 2. – С. 2.

4 Де­ло ху­до­же­ст­вен­но­го ки­но­филь­ма «Бе­лая пти­ца» («Зво­на­ри»): за­клю­че­ние на сце­на­рий и фильм, пе­ре­пи­с­ка и до­го­во­ра с ав­то­ра­ми сце­на­рия Ю.Г. Иль­ен­ко и И.В. Ми­ко­лай­чу­ком). 1969–1971. – Цен­т­раль­ний архів-му­зей літе­ра­ту­ри і ми­с­тецтва. – Фонд 670, опис 1, спра­ва 2262.

5 Там са­мо.

6 Там са­мо.

7 Там са­мо.

8 Там са­мо.

9 Там са­мо.

10 Юр­чен­ко В. Спо­гад про трьох му­д­реців, або Уро­ки «Біло­го пта­ха». – Кіно-Те­атр – 1999. – № 2. – С. 4.

11 Іллєнко Юрій. Пла­та за ком­проміс. – Су­часність. – 1988. – № 12. – С. 49.

12 Див. Про­то­кол об­го­во­рен­ня фільму «Білий птах з чор­ною оз­на­кою» від 22.03. 1971 ро­ку // По­етич­не кіно: за­бо­ро­не­на шко­ла. – Зб. ста­тей і ма­теріалів. – Упор. Л. Брю­хо­вець­ка. – К.: В-во «Ар­тЕк», Ре­дакція жур­на­лу «Кіно-Те­атр». – 2001. – С. 291–295.

13 Іва­нов Свя­то­слав. Ук­раїнський ху­дожній фільм 60-х років. – Там са­мо. – С. 242-243.

14 ЦЕН­Т­РАЛЬ­НЫЙ КО­МИ­ТЕТ КОМ­МУ­НИ­С­ТИ­ЧЕ­С­КОЙ ПАР­ТИИ УК­РА­И­НЫ то­ва­ри­щу ЩЕР­БИЦ­КО­МУ В.В. ИН­ФОР­МА­ЦИ­ОН­НОЕ СО­ОБ­ЩЕ­НИЕ. – Мар­та Дзю­ба. КДБ про Па­ра­джа­но­ва. До­ку­мен­ти із роз­се­кре­че­но­го архіву КДБ УР­СР. – Кіно-Те­атр. – 2011 – №2. – С. 37.