Дати життя: 31 січня 1924 – 6 березня 1994.

Місце на­ро­д­жен­ня: м. Ку­таїсі, Грузія

Пер­ша київська зустріч з Тенгізом Абу­лад­зе, ви­дат­ним гру­зинсь­ким кіно­ре­жи­се­ром, ста­ла­ся не­вдовзі після Все­со­юз­но­го Ба­кинсь­ко­го кіно­фе­с­ти­ва­лю (1974 р.), сла­ву яко­му при­нес­ла, зо­к­ре­ма, гуч­на, до­волі скан­даль­на істо­рія з фільма­ми – «Ка­ли­на чер­во­на» Ва­си­ля Шук­ши­на і «В бій ідуть ли­ше “ста­ри­ки”» Ле­оніда Би­ко­ва. Са­ме тоді ми з Тенгізом Євге­но­ви­чем опи­ни­ли­ся в центрі май­же де­тек­тив­ної інтри­ги, спря­мо­ва­ної не стільки про­ти фільму з го­ло­вним ге­роєм – ко­лишнім зе­ком, як про­ти ре­жи­се­ра Шук­ши­на. Над­то ба­га­то не­другів мав Ва­силь Ма­ка­ро­вич се­ред чи­нов­ників Держкіно СРСР, пар­та­па­рат­ників різних рангів, і зви­чай­но, заздрісників-ко­лег з ре­жи­сер­сь­ко­го це­ху. Над­то рвуч­ко, бли­с­ка­вич­но увірвав­ся він у світ кіно, не­сподіва­но для всіх зна­ме­ни­то­с­тей, знач­но ви­пе­ре­див­ши Час.

Про той фе­с­ти­валь­ний конфлікт ба­га­то пи­са­ло­ся, го­во­ри­ло­ся з ек­ранів те­ле­ба­чен­ня, звісно, ко­ли на­ста­ли новіт­ні ча­си. Але після фе­с­ти­ва­лю з по­дачі цен­зорів все, як пра­ви­ло, зво­ди­ло­ся ли­ше до кон­ста­тації фак­ту, що са­ме Шук­шин от­ри­мав Го­ло­вний приз за кіно­кар­ти­ну «Ка­ли­на чер­во­на». Ко­мен­ту­ва­лись ли­ше ті фе­с­ти­вальні но­ви­ни, які бу­ли доз­во­лені офіційно. Ти­пові і зро­зумілі для ши­ро­ко­го за­га­лу публіки.

Для нас, членів журі, від са­мо­го по­чат­ку бу­ло зро­зуміло – як­що на­ша по­зиція що­до Шук­ши­на відрізня­ти­меть­ся від «го­ло­вної» лінії, не­приємно­с­тей нам не уник­ну­ти… І той па­ра­докс, що виз­на­ний, та­ла­но­ви­тий фільм ось-ось бу­де при­не­се­ний у жерт­ву, не да­вав нам спо­кою. Пе­ре­мо­ги «Ка­­ли­ни чер­во­ної» – са­ме цьо­го ніза­що не хо­тіло до­пу­с­ти­ти керівництво відповідних ви­щих інстан­цій СРСР. Цю си­ту­ацію ми, ре­жи­се­ри з братніх ре­с­публік, сприй­ня­ли як ка­та­ст­ро­фу.

«Твор­ча війна» чи «твор­ча пе­ре­сто­ро­га»?

Зда­ва­ло­ся про­сто не­мож­ли­вим, щоб стрічка «Ка­ли­на чер­во­на», до якої ви­су­ну­то ба­га­то серй­оз­них пре­тензій, не бу­ла проігно­ро­ва­ною на па­фос­но­му, уро­чи­с­то­му Ба­кинсь­ко­му фе­с­ти­валі… На­справді, фе­с­ти­валь 1974-го – це бу­ла за­вер­шаль­на дія ве­ли­кої ви­с­та­ви. Тоді, на по­чат­ку 1970-х, Держкіно СРСР послідо­вно бо­ро­ло­ся з Ва­си­лем Шук­ши­ним – спо­чат­ку ро­би­ло все, щоб він не знімав «Разіна» («Я прий­шов да­ти вам во­лю») – чис­ленні та впли­­вові су­про­тив­ни­ки се­ред чи­нов­ників встав­ля­ли па­лиці в ко­ле­са шук­шинсь­ко­го про­ек­ту – і ро­би­ли це хваць­ко і підступ­но, май­же завжди чу­жи­ми ру­ка­ми. Спо­чат­ку спра­цю­вав до­б­ре опа­но­ва­ний в цій га­лузі фінан­со­вий важіль, потім спро­бу­ва­ли ме­то­дич­но відсто­ро­ню­ва­ти від Шук­ши­на йо­го лю­дей – з ким він пра­цю­вав і спілку­вав­ся. На­при­клад, опе­ра­то­ра Ана­толія За­бо­лоць­ко­го, а та­кож Ва­лерія Гінзбур­га, який, що­прав­да, од­ра­зу відкинув такі на­ма­ган­ня. Але ба­га­то хто на студії ім. Горь­ко­го підтри­мав про­по­зицію відкла­с­ти зйом­ки цьо­го «не­угод­но­го» діти­ща. Тим більше, гро­шей по­тре­бу­ва­ли й інші кар­ти­ни – Ге­ра­си­мо­ва, Куліджа­но­ва, Ліоз­но­вої, Рос­тоць­ко­го. На іншій студії – «Мосфільм» – по­обіця­ли, але спо­чат­ку він мав зня­ти щось інше – «Ка­ли­ну чер­во­ну», під на­гля­дом Ек­с­­пе­ри­мен­таль­но­го об’єднан­ня на чолі з Гри­горієм Чу­х­раєм і Во­ло­ди­ми­ром По­зне­ром. Врешті-решт, Шук­шин пе­ре­рвав до­мо­вленість з ни­ми, бо пра­цю­ва­ти йо­му та­ки не да­ва­ли. Пе­рей­шов до Сергія Бон­дар­чу­ка у Пер­ше твор­че об’єднан­ня.

«Ка­ли­ну чер­во­ну» бу­ло зня­то! Зі ста­рою примітив­ною технікою, з ма­лим бю­д­же­том, з постійни­ми сло­ве­сни­ми ви­па­да­ми про­ти Шук­ши­на. Ось тоді й по­ча­ла­ся го­резвісна епо­пея «від мон­таж­но­го сто­лу до гля­да­ча», бо як же мож­на ви­пу­с­ти­ти на ек­ра­ни СРСР та­ла­но­ви­ту ро­бо­ту, без «різан­ня» та «про­ми­ван­ня мізків». Держкіно про­дик­ту­ва­ло зміни­ти май­же все, де бу­ли хоч най­менші на­тя­ки на «щось» – і вис­ло­ви ге­роїв, і лю­бовні сце­ни. Шук­шин по­го­див­ся ли­ше на декілька змін. І по­тра­пив до лікарні з на­па­дом ви­раз­ки шлун­ку. Дех­то зга­ду­вав, як йо­го дій­ма­ли чи­нов­ни­ки, і він май­же по­ми­рав від їхніх маніпу­ляцій, – але доти, до­ки не заціка­вив­ся ним Олексій Ко­сигін, Го­ло­ва Ра­ди Міністрів СРСР, а тоді й сам Ле­онід Ілліч. Держ­кіно тоді швид­ко зня­ло «пре­тензії» до фільму. «Ка­ли­ну чер­во­ну» відвез­ли на да­чу Брежнєва для вечірньо­го пе­ре­гля­ду, після чо­го ген­сек, про­ди­вив­шись фільм до кінця, розпла­кав­ся та ви­су­нув ви­мо­гу да­ти кіно­тво­ру ви­щу ка­те­горію.

Так бу­ло вря­то­ва­но ба­га­то­ст­раж­даль­ну «Ка­ли­ну чер­во­ну». І во­на вий­ш­ла на ек­ра­ни. Навіть ве­ли­чез­ний успіх фільму не­другів у Шук­ши­на не змен­шив. По­ча­ли шу­ка­ти обхідних шляхів, як поз­ба­ви­ти по­даль­шої сла­вет­ної хо­ди ре­жи­се­ра та йо­го кар­ти­ну.

З цією ме­тою за­дов­го до Ба­кинсь­ко­го кіно­фе­с­ти­ва­лю в мос­ковсь­ких партійних кабіне­тах бу­ло скла­де­но спи­сок фільмів-учас­ників кон­курс­ної про­гра­ми і виз­на­че­но, яки­ми на­го­ро­да­ми журі ма­ло їх відзна­чи­ти. На­при­клад: для Го­ло­вно­го при­зу при­зна­ча­ла­ся істо­рич­но-ре­во­люцій­на епо­пея «Ви­то­ки». Приз за кра­щий фільм на су­час­ну те­му – «Тут нам жи­ти», на кра­щу кіно­ко­медію пла­ну­вав­ся «Іван Ва­си­ль­о­вич міняє про­фе­сію», на кра­щий військо­во-па­тріотич­ний фільм – «Я – Ша­по­ва­лов». Як ба­чи­мо, жод­ним словом не зга­ду­ва­ли­ся тво­ри, які в ре­зуль­таті зга­да­но­го ви­ще «бун­тівно­го конфлікту», пер­шо­го за всю істо­рію ра­дянсь­ких кіно­фе­с­ти­валів, от­ри­ма­ють го­ловні при­зи. І не відзна­чать­ся тво­ри, ви­су­нуті «власть іму­щи­ми».

На­справді, «бун­тарі» ве­ли бо­роть­бу не тільки за Го­ло­в­ний приз. Во­ни на­ма­га­ли­ся впер­ше зла­ма­ти ра­дянсь­ку фе­с­ти­валь­ну си­с­те­му, за якою до­ля призів вирішу­ва­ла­ся в кабіне­тах ЦК КПРС, а чле­нам журі за­ли­ша­ло­ся тільки підніма­ти ру­ки.

Зовсім не­ви­пад­ко­во Го­ло­вою орг­коміте­ту фе­с­ти­ва­лю був при­зна­че­ний Пер­ший се­к­ре­тар ЦК ком­партії Азер­бай­д­жа­ну то­ва­риш Алієв. Са­ме на ньо­го по­кла­да­ла­ся відпо­відальність за кінцеві ре­зуль­та­ти фе­с­ти­ва­лю. Вже на першій зустрічі з чле­на­ми журі, ко­ли зай­ш­ла мо­ва про фільми – пре­тен­ден­ти на Го­ло­вний приз, він дов­го го­во­рив про ве­ли­ку іде­о­логічну ро­бо­ту ком­партії в но­вих умо­вах, про ви­мо­ги до діячів куль­ту­ри, ми­с­тецтва. А потім до­волі різко, ка­те­го­рич­но за­явив: «Як­що ви маєте на увазі фільм «Ка­ли­на чер­во­на», то ска­жу вам відвер­то: цьо­го не ста­неть­ся ні за яких об­ста­вин. При­су­ди­ти Го­ло­вний приз фільму, ге­рой яко­го – вчо­рашній зек, зло­чи­нець?! Гля­дачі Азер­бай­д­жа­ну не ли­ше не сприй­муть та­ко­го рішен­ня, а й ос­ви­щуть в залі нас усіх на весь Со­юз». Цією за­явою він цілко­ви­то при­го­лом­шив нас. Справді, не­важ­ко ор­ганізу­ва­ти в залі сто, двісті сви­с­тунів, аби осо­ро­ми­ти не тільки журі, а й Ва­си­ля Ма­ка­ро­ви­ча Шук­ши­на з йо­го ви­дат­ним фільмом.

Ста­ло зро­зуміло: інтри­га на­вко­ло Шук­ши­на вже зав’язу­ва­лась жор­ст­ко. Тре­ба бу­ло тер­міно­во ро­би­ти рішучі кро­ки. Але які? З ким?

Най­перш – зна­до­би­лось трішки «бунтівників» – Тенгіза Абу­лад­зе, Міліка Аве­кя­на і ав­то­ра цих рядків. Виріши­ли зустріти­ся утаємни­че­но з най­ав­то­ри­тетнішим чле­ном журі – тричі Ла­у­ре­а­том Держ­премії СРСР, Ге­роєм Праці, сценаристом чис­лен­них зна­ме­ни­тих фільмів, се­ред яких – «Ма­шень­ка», «Ко­муніст», «Твій су­час­ник», «У вогні бро­ду не­має», «По­ча­ток», «Ленін у Польщі», – Євге­ном Йо­си­по­ви­чем Га­б­ри­ло­ви­чем.

Він з ро­зумінням по­ста­вив­ся до на­ших три­вог, обу­рен­ня, але за­явив чес­но, що го­ло­су­ва­ти­ме за фільми, виз­на­чені ти­ми, хто по­си­лає йо­го на міжна­родні кіно­фе­с­ти­валі, різ­ні фо­ру­ми, дає ро­бо­ту, на­го­ро­д­жує. Інак­ше, мов­ляв, цей фе­с­ти­валь для ньо­го бу­де ос­таннім. І фільм «По­ча­ток», щой­­но зня­тий з Панфіло­вим, також мо­же ста­ти ос­тан­нім.

І все-та­ки жи­вий кла­сик ра­дянсь­ко­го кіно по се­к­ре­ту по­ра­див нам «бун­ту­ва­ти» до кінця… Та щоб не мар­ни­ми бу­ли наші зу­сил­ля, ра­див ви­ма­га­ти офіційно­го вклю­чен­ня до за­твер­д­же­них «згори» фільмів інші вар­ті ува­ги кіно­твори на здо­бут­тя ви­щих на­го­род фе­с­ти­ва­лю. Але без уза­ко­не­но­го таємно­го го­ло­су­ван­ня на­вряд чи на­бе­реть­ся не­обхідна кількість сміливців, які про­го­ло­су­ють за за­ко­на­ми ми­с­тець­кої цінності кож­ної кар­ти­ни! Моск­вичів у журі 16. Знач­но більше по­ло­ви­ни!

З Грузії – один, з Ук­раїни – один. З Вірменії, Ка­зах­ста­ну – та­кож по од­но­му, з При­балтійських ре­с­публік – жод­но­го. Вже хо­ди­ли чут­ки, що Абу­лад­зе і Ма­щен­ко бу­дуть ско­ро відкли­кані керівництвом Грузії, Ук­раїни за нібито «не­при­стой­ну по­ведінку» на фе­с­ти­валі. Для нас, не ли­ше для відо­мо­го Га­б­ри­ло­ви­ча, та­ка «підпільна підрив­на діяль­ність» теж мог­ла ви­я­ви­ти­ся ос­тан­нь­ою на на­шо­му твор­чо­му не­бо­схилі. Тим більше, нам вже по­обіця­ли певні наслідки…

По­при все, відли­ка­ти нас – не відкли­ка­ли, але зне­наць­ка з Моск­ви, з Києва, Єре­ва­на при­бу­ли по­сланці партійних інстанцій для з’ясу­ван­ня об­ста­вин на місці. Зро­зуміло, во­ни най­пер­ше зустріли­ся з го­ло­вою орг­коміте­ту Алієвим та го­ло­вою журі Станісла­вом Рос­тоць­ким.

Не­важ­ко здо­га­да­ти­ся, якою бу­ла їхня інфор­мація. Та ми про­дов­жу­ва­ли свою спра­ву. І врешті-решт, до­мо­гли­ся най­важ­ливішо­го на то­му етапі ро­бо­ти фе­с­ти­ва­лю: на Го­ло­в­ний приз за фільм на су­час­ну те­му бу­ло до­да­но «Ка­ли­ну чер­во­ну», на Пер­ший приз за кра­щий фільм на військо­во-патріотич­ну те­му до­да­ли «В бій ідуть ли­ше “ста­ри­ки”», а до приза за кра­щий фільм на су­час­ну те­му – гру­зинсь­ку стрічку «Ме­лодії Верійсько­го квар­та­лу». На приз за кра­щу кіно­ко­медію – гру­зинсь­ких «Ба­ла­гурів». Ця но­ви­на підба­­дьо­ри­ла не ли­ше членів журі, а й ба­га­ть­ох учас­ників кіно­фе­с­ти­ва­лю. Швид­ко керівництво кіно­фе­с­ти­ва­лю всіх рівнів пе­ре­ко­на­ло­ся, що са­ме до­дані фільми і ста­нуть пе­ре­мож­ця­ми. По­тай ми вже свят­ку­ва­ли пе­ре­мо­гу.

Але за два дні до за­крит­тя по­се­ред ночі ме­не терміно­во по­кли­кав Рос­тоць­кий і без най­мен­ших це­ре­моній по се­к­ре­ту ска­зав: «Є га­ран­то­ва­на мож­ливість при­су­ди­ти Го­ло­вний Приз Ле­оніду Би­ко­ву за кар­ти­ну «В бій ідуть ли­ше “ста­ри­ки”» і по­про­сив ме­не, як йо­го дру­га, не про­сто повідо­ми­ти про це, а не­одмінно умо­ви­ти підтри­ма­ти та­ку про­по­зицію, бо він же мо­же в об­ста­ви­нах, що скла­ли­ся до­вко­ла го­ло­вної на­го­ро­ди, відмо­ви­ти­ся от­ри­му­ва­ти її. І бу­де ве­ли­чез­ний кон­фуз. «Ска­жи, він мо­же відмо­ви­ти­ся? Мо­же?» «Мо­же», – бу­ла моя відповідь. – «Зна­ю­чи йо­го прин­­ци­пи – мо­же». Не­зва­жа­ю­чи на мою відповідь, він все ж та­ки не без сумнівів, по­про­сив схо­ди­ти до Ле­оніда Фе­до­ро­ви­ча і дослівно все йо­му пе­ре­да­ти. І я не зміг йо­му відмо­ви­ти.

Би­ков уваж­но вис­лу­хав про­по­зицію Рос­тоць­ко­го, і хоч во­ни бу­ли дру­зя­ми ще з часів зйо­мок фільму «Трав­неві зорі», спро­сон­ня усміхнув­ся, за­гля­нув у дзер­ка­ло, по­пра­вив зачіску і ти­хо, ніби про се­бе, мо­вив: «Вра­жа­ю­ча ви­гад­ка! І го­ло­вне – ду­же вчас­на». – По­ду­мав­ши тро­хи, до­дав. – «У спи­с­ку ла­у­ре­атів фе­с­ти­ва­лю, в яко­му на пер­шо­му місці бу­де Ва­силь Ма­ка­ро­вич Шук­шин з «Ка­ли­ною чер­­во­ною», вва­жа­ти­му за ве­ли­ку честь бу­ти со­тим. Бо йо­го кар­ти­на – це справжній про­рив у за­бо­ро­не­ну зо­ну, про­рив у сфе­ру, про яку раніше й ду­ма­ти не доз­во­ля­ло­ся».

Са­ме ці сло­ва Би­ко­ва за ніч об­летіли всіх учас­ників фе­с­ти­ва­лю і вик­ли­ка­ли но­ву хви­лю по­ва­ги, лю­бові до ньо­го – і як до ви­дат­но­го мит­ця, і як до воїсти­ну світлої бла­го­род­ної лю­ди­ни.

Та­ким чи­ном, взя­ли на­го­ро­ди кіно­тво­ри, що ста­ли вже направду на­род­ни­ми, «Ка­ли­на чер­во­на» Го­ло­вний приз, а фільм Би­ко­ва – Пер­шу премію фе­с­ти­ва­лю.

І нам, «бун­та­рям», бу­ло не со­ром­но ди­ви­тись в очі Ва­си­лю Ма­ка­ро­ви­чу Шук­ши­ну і Льоні Би­ко­ву, бо зро­би­ли все, що змог­ли…

Ціка­во, що в ре­зуль­таті журі спеціаль­но обу­мо­ви­ло своє рішен­ня про при­су­д­жен­ня Го­ло­вно­го при­зу кар­тині Шук­ши­на: «Відзна­ча­ю­чи са­мо­бутній, яс­к­ра­вий та­лант пись­мен­ни­ка, ре­жи­се­ра і ак­то­ра Ва­си­ля Шук­ши­на, го­ло­вна премія фе­с­ти­ва­лю при­су­д­же­на фільму кіно­с­тудії «Мос­фільм» – “Ка­ли­на чер­во­на”».

А через кілька днів на уро­чи­с­то­му прий­омі в ЦК КП Азер­бай­д­жа­ну, Би­ко­ва й Шук­ши­на по­знай­о­ми­ли. Во­ни обій­ня­ли­ся як давні друзі. Це бу­ла їхня пер­ша і ос­тан­ня зустріч: 2 жовт­ня 1974 ро­ку Шук­ши­на не ста­ло.

«По­ка­ян­ня»: ви­про­бу­ван­ня на сміливість

Після грандіоз­но­го за­крит­тя Ба­кинсь­ко­го фе­с­ти­ва­лю у 1974 році ми з Тенгізом Євге­но­ви­чем до­мо­ви­ли­ся най­­ближ­чим ча­сом зустріти­ся в Києві.

– Бу­ду чи­та­ти ки­я­нам сце­нарій мо­го май­бут­нь­о­го фільму «По­ка­ян­ня».

І хоч я тієї зустрічі очіку­вав з особ­ли­вою радістю, ста­ла­ся во­на зне­наць­ка. По­ру­шив ти­шу по-нічно­му три­вож­ний, не­приємно гуч­ний те­ле­фон­ний дзвінок. Пе­ре­ля­ка­но підхо­пи­ла­ся вся ро­ди­на.

«Не­вже з ма­мою скоїло­ся зно­ву що?» – наскрізь про­па­ли­ла ме­не дум­ка. Знімаю труб­ку і мов­чу. Навіть не ди­хаю.

– Знаю, ви з ди­тин­ст­ва про­ки­даєтесь о чет­вертій, і все ж ви­ба­чай­те за цей світан­ко­вий дзвінок…

Від хви­лю­ван­ня не од­ра­зу пізнав го­лос Та­ма­ри Гла­вак – се­к­ре­та­ря Київсько­го міськко­му партії.

– Що ста­ло­ся?

– З Тбілісі при­летів Тенгіз Абу­лад­зе.

– Тенгіз Абу­лад­зе? Як? Я ж по­за­вчо­ра от­ри­мав від ньо­го те­ле­гра­му. Ось во­на пе­реді мною: «До­ро­гой друг, брат, из­ви­ни, при­ле­теть, к ог­ром­но­му со­жа­ле­нию, не смо­гу в си­лу об­сто­я­тельств».

– Об­ста­ви­ни зміни­ли­ся. Він при­був як гість Києва з офі­ційною партійною де­ле­гацією Тбілісі. Ми тут в ре­с­то­рані аеропор­ту за­мо­ви­ли сніда­нок для ви­со­ких гос­тей сто­лиці, але Тенгіз Євге­но­вич ска­зав, що пер­шу чар­ку в Києві хо­че ви­пи­ти у сво­го дру­га Колі Ма­щен­ка. То що нам ро­би­ти?...

– Виїжджай­те не­гай­но! З радістю че­каю на вас!

Ба­га­то разів до­во­ди­ло­ся мені прий­ма­ти гос­тей, але ж не в та­ку по­ру, ко­ли ма­га­зи­ни ще зачинені, та й не­прості ж гості – дві сто­личні парт­де­ле­гації…

Че­рез півто­ри го­ди­ни з ліфта вий­шов Тенгіз Абу­лад­зе, радісно усміхне­ний, по-гру­зинсь­ко­му щи­ро роз­ки­нув­ши ру­ки, з ви­ном, ко­нь­я­ком, від усієї душі обійняв ме­не так міцно, що пляш­ки на моїй спині трісну­ли і роз­летіли­ся на скалки.

– Бог свідок: це на ща­с­тя! – сміяв­ся Тенгіз. – Шко­да ли­ше пляш­ки ви­на «Хванч­ка­ра».

Жінки з партійних де­ле­гацій ра­зом з моєю дру­жи­ною швид­ко за­ста­ви­ли ве­ли­кий жур­наль­ний стіл, всі підвікон­ня до­ро­ги­ми ре­с­то­ран­ни­ми стра­ва­ми, на­кри­ти­ми гар­ни­ми сер­вет­ка­ми з ви­ши­тим гас­лом: «Ны­неш­нее по­ко­ле­ние бу­дет жить при ком­му­низ­ме».

Тенгіз не про­пу­с­тив мож­ли­вості влуч­но по­жар­ту­ва­ти.

– З та­ки­ми за­ку­с­ка­ми мож­на й при ко­мунізмі.

За ве­се­ли­ми то­с­та­ми, безкінеч­ни­ми спо­га­да­ми, жар­та­ми швид­ко про­май­ну­ло три го­ди­ни, і тре­ба бу­ло закінчу­ва­ти, аби обидві парт­де­ле­гації ма­ли мож­ливість підго­ту­ва­ти­ся до уро­чи­с­тої зустрічі важ­ли­вих гру­зинсь­ких гос­тей в Ленінсько­му рай­комі партії.

– Навіть не уяв­ляв, що в Києві так стрімко пли­не час, – ска­зав Тенгіз Євге­но­вич. – А я сподівав­ся пе­ред рай­ко­мівською зустріччю про­чи­та­ти вам сце­нарій мо­го но­во­го фільму.

– О-о, я люб­лю слу­ха­ти, як кіно­ре­жи­се­ри чи­та­ють свої сце­нарії, – підхо­пи­ла роз­мо­ву Та­ма­ра Гла­вак. – Ко­лись Ми­ко­ла Пав­ло­вич привіз з Моск­ви в ЦК ком­со­мо­лу сво­го стар­шо­го при­яте­ля Яко­ва Се­ге­ля, щоб він про­чи­тав нам сце­нарій «Про­щавай­те, го­лу­би!». То бу­ло не­за­бутнє чи­тан­ня, з без­пе­рерв­ни­ми ко­мен­та­ря­ми, як са­ме зніма­ти­меть­ся ко­жен епізод, і навіть на­го­ло­шу­вав, де са­ме пла­ка­ти­муть, а де – сміяти­муть­ся, який вза­галі успіх ма­ти­ме стріч­ка. Нам тоді по­та­ла­ни­ло до­по­мог­ти йо­му за­пу­с­ти­ти сце­нарій у ви­роб­ництво. І справді, Сегель зняв бли­ску­чий фільм. Ми дов­гень­ко пи­ша­ли­ся своєю уча­с­тю в йо­го на­ро­д­женні.

– Мій сце­нарій без ко­мен­тарів чи­тається три го­ди­ни з до­б­рим га­ком, – по­жар­ту­вав Тенгіз Євге­но­вич.

– Ми го­тові слу­ха­ти хоч цілу ніч ва­ше чи­тан­ня.

– Ночі я люб­лю про­во­ди­ти з ко­ха­ни­ми кра­су­ня­ми, і не в рай­ко­мах партії.

– Ор­ганізуємо вам чи­тан­ня в ЦК партії, – підтри­ма­ла йо­го жарт Та­ма­ра Во­ло­ди­мирівна.

Жар­ти – жар­та­ми, а че­рез день Тенгіз Абу­лад­зе мав чи­та­ти кінос­це­нарій в міськкомі партії.

Мені ви­па­ло пред­став­ля­ти Тенгіза Євге­но­ви­ча як зна­ме­ни­то­го кіно­ре­жи­се­ра.

По се­к­ре­ту Та­ма­ра Гла­вак по­пе­ре­ди­ла ме­не, що чи­тан­ня та­ко­го сце­нарію, та ще в партійній сто­личній інстанції – спра­ва ри­зи­ко­ва­на. Не ви­пад­ко­во ж сво­го ча­су Хру­щов влас­но­руч призупинив свою ж «хру­щовсь­ку відли­гу», і те­пер тре­ба до­би­ра­ти сло­ва, зва­жу­ва­ти кож­ну дум­ку, бо в залі бу­дуть при­сутні партійці, які вже вис­ло­ви­ли сумніви в до­цільності чи­тан­ня сце­нарію, де йдеть­ся зо­к­ре­ма про Сталіна.

На са­мо­му по­чат­ку зустрічі зі зна­ме­ни­тим кіно­ре­жи­се­ром Та­ма­ра Во­ло­ди­мирівна ска­за­ла не­ма­ло до­б­рих слів про нас обох. А далі вий­шов я.

Най­пер­ше роз­повів, що по­знай­о­ми­ли­ся ми з Тенгізом Євге­но­ви­чем дав­нень­ко, на фе­с­ти­валі «Про­ме­тей» в Єре­вані, і відтоді підтри­му­ва­ли друж­ньо-бра­терські сто­сун­ки. На­вчав­ся Абу­лад­зе у ВДІКу. Пер­ший ху­дожній фільм по­ста­вив спільно з Ре­зо Чхеїдзе, ре­жи­се­ром фільму «Ба­ть­­ко сол­да­та». Отут зал на­решті ви­бух­нув оваціями. Всі підхо­пи­ли­ся з місць, ви­гу­ку­ва­ли сло­ва підтрим­ки, ап­ло­ду­ва­ли.

Дізнав­шись, що за пер­ший фільм Тенгіз Абу­лад­зе і Ре­зо Чхеїдзе от­ри­ма­ли на Каннсь­ко­му кіно­фе­с­ти­валі «Зо­ло­ту паль­мо­ву гілку», при­сутні зно­ву на­го­ро­ди­ли їх бурх­ли­ви­ми оп­ле­с­ка­ми (йдеться про фільм »Лурджа Магдани» – прим. ред.). А ко­ли я повідо­мив, що Абу­лад­зе зняв зна­ме­ни­тий фільм »Я, ба­бу­ся, Іліко та Іларіон», всі за­ап­ло­ду­ва­ли, ви­гу­ку­ю­чи: «Бра­во, Тенгіз!»

Після вступ­но­го сло­ва бу­ли по­ка­зані фраг­мен­ти з фільмів «Чужі діти», «Бла­ган­ня», з лірич­ної кіно­ко­медії «На­ми­с­то для моєї ко­ха­ної». В ат­мо­сфері до­б­ро­зич­ли­вості, за­хоп­лен­ня три­ва­ло об­го­во­рен­ня фільмів, до­ки Та­ма­ра Гла­вак не ого­ло­си­ла, що після півго­дин­ної пе­ре­рви Тенгіз Євге­но­вич для охо­чих чи­та­ти­ме сце­нарій сво­го май­бут­нь­о­го фільму. І по­пе­ре­ди­ла, що чи­тан­ня три­ва­ти­ме не менше трьох го­дин, в надії, що ба­га­то хто після пе­ре­рви не по­вер­неть­ся до за­лу.

Як же ми зди­ву­ва­ли­ся, ко­ли по­ба­чи­ли пе­ре­пов­не­ний зал. Діва­ти­ся не бу­ло ку­ди.

– Якою мо­вою чи­та­ти? Гру­зинсь­кою? Ук­раїнською? – усміха­ю­чись, спи­тав Тенгіз Абу­лад­зе, по­клав­ши то­в­стен­ний сце­нарій на сто­лик.

– Гру­зинсь­кою! – за­кри­ча­ла гру­па гру­зинсь­ких сту­дентів, які на­вча­ли­ся в різних київських ви­шах.

В залі всі засміяли­ся, за­ап­ло­ду­ва­ли. Тенгіз про­дов­жив за­во­ю­ван­ня за­лу: за­го­во­рив справді гру­зинсь­кою мо­вою. Зал зно­ву за­ап­ло­ду­вав. А на сце­ну вий­ш­ло дев’ять мо­ло­дих гру­зинів. То він, ви­я­ви­ло­ся, гру­зинсь­кою мо­вою по­кли­кав їх…

– Пе­ред чи­тан­ням сце­нарію ми заспіваємо вам ста­ро­вин­ну гру­зинсь­ку пісню. Во­на обов’яз­ко­во зву­ча­ти­ме у філь­мі.

Гру­зи­ни бли­с­ку­че ви­ко­на­ли пісню, яка у фіналі ви­ма­га­ла тан­цю. І стан­цю­ва­ли про­сто вірту­оз­но.

– А щоб ви не ду­ма­ли, що у нас уміє співа­ти ли­ше Кі­кабідзе, ми заспіваємо йо­го пісню ра­зом з ва­ми – «Мои го­да, моё ба­гат­ст­во».

Зал ап­ло­ду­вав їм сто­я­чи.

– Ми б мог­ли співа­ти вам до ночі, як­би не чи­тан­ня сце­нарію.

То бу­ло ди­во­виж­не чи­тан­ня: ав­тор-ре­жи­сер жод­но­го ра­зу не за­гля­нув у сце­нарій, ніби знав йо­го на­пам’ять. Він бли­с­ку­че, в об­ра­зах ге­роїв, ство­рю­вав епізод за епізо­дом. При­сутні, за­та­му­вав­ши по­дих, вслу­ха­ли­ся, вдив­ля­ли­ся, сте­жи­ли за кож­ним йо­го ру­хом, по­гля­дом. Це бу­ло схо­же на та­ла­но­ви­ту ви­с­та­ву, геніаль­но ви­ко­на­ну од­ним ак­то­ром.

Не ли­ше я був гли­бо­ко вра­же­ний йо­го ба­чен­ням май­бут­нь­о­го фільму – в усіх ро­лях, де­та­лях, сим­во­лах, в інто­націях кож­но­го сло­ва. Ніхто з при­сутніх не сумнівав­ся в од­но­му: фільм «По­ка­ян­ня» бу­де геніаль­ним.

Після чи­тан­ня Тенгіз Євге­но­вич упер­ше сів у крісло, взяв сце­нарій і ска­зав всім при­сутнім, ко­ли вщух­ли оп­ле­с­ки:

– Ви бу­ли пер­ши­ми слу­ха­ча­ми сце­нарію. Обіцяю вам – ви бу­де­те і пер­ши­ми гля­да­ча­ми мо­го фільму…

Від редакції. 2009 року в Москві, у видавництві “Куль­турная революция” побачила світ книжка Маргарити Кваснецької “Тенгиз Абуладзе. Путь к “Покаянию” – творчий портрет режисера, постановника фільмів “Лурджа Магдани”, “Чужі діти”, “Я, бабуся, Ілако і Іларіон” за Н. Думбадзе, “Благання” за В. Пшавелою, “Намисто для моєї коханої” за А. Абу-Бакара, “Древо бажання” за Г. Леонідзе та “Покаяння”, який М. Мамардашвілі назвав “зрілим і ясним громадянським актом”.