Іри­на Олек­сандрівна Лев­чанівська по­мер­ла на 98-му році жит­тя. Про це 1 трав­ня ме­не повідо­мив те­ле­фо­ном Бо­рис Пав­ло­вич Ре­вен­ко. Са­ме він дев’ят­над­цять років то­му, май­же в такі трав­неві дні, по­знай­о­мив нас з пані Іри­ною у приміщенні луць­кої кіно­с­тудії «Во­линь». Тут (як ка­за­ли, «у схроні») тоді вже не­мо­ло­да жінка мон­ту­ва­ла якісь плівки.

– До­жи­ли­ся... Вже й у вас мо­лодь від кіно тікає... – спро­бу­вав по­жар­ту­ва­ти я.

Бо­рис, незмінний керівник во­линсь­ких кіно­а­ма­торів, про­ше­потів: «Ти­хо, це ж на­ша ле­ген­да!».

…Вже у грудні цьо­го ж 1992 ро­ку з’явив­ся наш фільм «Пані се­на­тор­ка», де го­ло­вною ге­роїнею бу­ла Іри­на Олек­сандрівна. Роз­повідь ве­ла­ся про її ма­му Оле­ну Лев­чанівську, яка ­ста­ла пер­шою жінкою-де­пу­та­том у се­наті По­льщі від Во­лині 1922–1927 років. Се­на­тор­ка відсто­ю­ва­ла пра­ва ук­раїнців, яких на­сту­паль­но по­лонізу­вав поль­ський уряд, ви­с­ту­па­ла в Європі на за­хист зем­ляків, чим вик­ли­ка­ла не­аби­я­кий спро­тив вла­ди. Але аре­ш­ту­ва­ли Оле­ну Лев­чанівську ли­ше «за пер­ших совєтів»…

Що вра­жа­ло при спілку­ванні з пані Іри­ною – це її ди­во­виж­на пам’ять і гли­бо­ка еру­диція. Її всі по­ва­жа­ли, але й... бо­я­ли­ся. На­ша ге­роїня не доз­во­ля­ла що­най­мен­шої не­точ­ності в ро­боті з істо­рич­ним ма­теріалом. Роз­повіда­ли, що, ко­ли місце­вий краєзна­вець у своїй книзі по­ми­лив­ся з да­тою відкрит­тя од­но­го з луць­ких мостів, во­на при зуст­річі де­мон­ст­ра­тив­но не по­да­ла йо­му ру­ки. Зніма­ю­чи до­ку­мен­таль­ний фільм, ми весь час шу­ка­ли яки­хось не­сподіва­них си­ту­ацій, що да­ли б змо­гу при­род­но пе­ре­да­ти ри­си пані Іри­ни. А це її дра­ту­ва­ло...

«Ось кажіть точ­но, ку­ди йти, що го­во­ри­ти», або ж: «По­ясніть, а чо­му са­ме тут? Тут мені не по­до­бається». Не ви­т­ри­мав і я:

– Іри­но Олек­сандрівно, по­ва­жаю вас як ре­жи­се­ра, але ж тут, ви­бач­те, ке­рую я!

Здається, тоді моя логіка подіяла.

Якось заїха­ли по неї, а во­на: «Сьо­годні не змо­жу». Опе­ра­тор Во­ло­дя Кірса­нов ди­вить­ся на ме­не. Ка­жу: «Вми­кай ка­­ме­ру!» Так на­ро­див­ся епізод, яким по­чи­нається фільм:

– Та­ка по­го­да гар­на – осінь зо­ло­та. Хотілось би поїха­ти позніма­ти щось до фільму, і не мо­жу. От му­шу сидіти, му­шу че­ка­ти на кар­топ­лю. Обіця­ли мені із соц­за­бе­зу при­вез­ти кар­топ­лю… В ме­не ж пенсія ма­лень­ка, вісімсот кар­бо­ванців. А то без­плат­но при­ве­зуть. От си­д­жу і че­каю. Ду­маєте, приємно мені че­ка­ти отої по­дач­ки? Так, як же­б­рак якийсь... Ме­не ж знай­омі ба­ро­не­сою на­зи­ва­ють. Зви­чай­но, жар­то­ма на­зи­ва­ють, але щось у то­му є. У діда мо­го, Кар­па Грод­зинсь­ко­го, був герб з ко­ро­ною. Він до сво­го прізви­ща «фон» до­бав­ляв. То, мож­ли­во, він і був ба­рон. У ма­ми не­хай п’ята ча­с­ти­на дідо­во­го маєтку, але бу­ла. По­ста­ви­ли ми там хат­ку, гос­по­дар­ку хо­ро­шу ма­ли – коні, ко­ро­ви. А те­пер у ме­не вся гос­по­дар­ка – два ко­ти. І то невідо­мо, чим їх кор­ми­ти за­раз. От си­д­жу, гач­кую, і до­са­да ме­не бе­ре. Хотіло­ся б поїха­ти на се­ло, в Линів, ту­ди, де ми жи­ли. Мо­же, дех­то є з лю­дей, які пам’ята­ють ма­му...

І цей єди­ний дубль так і ввійшов до фільму…

Че­рез кілька років пані Іри­на тільки на фо­то­карт­ках ро­бить фільм «Моя ма­ма», який стає ла­у­ре­а­том Все­ук­раїнсько­го фе­с­ти­ва­лю ама­торсь­ко­го кіно в Києві. Потім був «Мій та­то», «Моя се­с­т­ра» та «…І де­що про се­бе». Вза­галі у твор­чо­му до­роб­ку Іри­ни Олек­сандрівни за­ли­ши­ло­ся більше де­сят­ка фільмів і слайд-фільмів, які от­ри­ма­ли дип­ло­ми на фе­с­ти­ва­лях Польщі, Росії, США та ФРН. Але го­ло­вним її за­хоп­лен­ням бу­ла фо­то­графія. Нею во­на за­хо­пи­ла­ся з 13-ти років – у ро­дині бу­ло два фо­то­апа­ра­ти. Пер­ша фо­то­ви­с­тав­ка в її житті відбу­ла­ся ще 1935-го у Львові, ко­ли ама­торці ви­пов­нив­ся 21 рік… Ос­тан­ня – у 93! Тільки в 1986–2006 ро­ках ув неї відбу­ло­ся шість пер­со­наль­них ви­с­та­вок і од­на ви­с­тав­ка ко­ль­о­ро­вих ма­люнків. За­га­лом кількість світлин, що збе­рег­ли­ся у різних архі­вах, по­ра­ху­ва­ти не­мож­ли­во. Їх бу­ло зроб­ле­но не сотні, навіть не ти­сячі, а де­сят­ки ти­сяч… Церк­ва на Чер­ни­цях, Іверсь­ка кап­лич­ка, ка­раїмська ке­на­са, кіно­те­атр «Ком­со­мо­лець», де­які пам’ят­ни­ки, се­ред яких і Бог­да­нові Хмель­ниць­ко­му, та ба­га­то жит­ло­вих шля­хет­них бу­динків – усе це бу­ло зни­ще­но у ХХ сторіччі і за­ли­ши­ло­ся для лу­чан тільки у Дер­жав­но­му архіві Во­линсь­кої об­ласті, в осо­би­с­то­му фонді Лев­чанівської.

Ме­не, пам’ятаю, ще при першій зустрічі вра­зи­ли фо­то юної Іри­ни та її ма­ми Оле­ни Карпівни на ко­нях. Во­ни й виріши­ли до­лю епізо­ду, в яко­му ми по­вер­таємо­ся на по­ча­ток ми­ну­ло­го сторіччя. Май­бут­ня се­на­тор­ка з се­с­т­рою гар­цю­ють на ко­нях на бе­резі Сти­ру. Дві ама­зон­ки на во­линсь­ко­му про­сторі. Зга­дую, як ми розігріва­ли ко­ней, що дав­нень­ко не ви­хо­ди­ли зі стайні, га­ня­ю­чи їх по ко­лу раз за ра­зом, як Іри­на Олек­сандрівна вчи­ла юних ак­то­рок шля­хет­но ви­гля­да­ти в не­зруч­них для них сук­нях і як «три­ма­ти спи­ну», ко­ли коні пе­ре­хо­ди­ли в га­лоп. Те­пер жал­кую, що не зня­ли мо­мен­ту, як во­на впер­ше увійшла до стайні і, гла­дя­чи ко­ней, щось ше­потіла їм – мо­же, пам’ят­не з да­ле­кої юності, як па­ру­ва­ло тоді кінське ди­хан­ня на осінньо­му сонці…

Для ме­не кінь завжди був уо­соб­лен­ням вільності, відваж­ності, відчай­душ­ності і вод­но­час невіддільний від по­нять вірності дру­гові, землі, рідно­му се­ре­до­ви­щу. То­му й у фільмі ця те­ма ви­я­ви­ла­ся наскрізною. Ма­ти і донь­ка на ко­нях ста­ли для ме­не не­о­па­ли­мою ку­пи­ною жіноцтва Во­лині. У своєму дов­го­му та склад­но­му житті Іри­на Олек­сандрівна ніко­ли не ми­ри­ла­ся з при­ни­жен­ням людсь­кої гідності і завжди ви­ма­га­ла по­ва­ги до се­бе. Це поєдну­ва­ло­ся з тон­ким відчут­тям гу­мо­ру, навіть са­моіронією.

Ба­чив їхні теплі відно­си­ни з Гри­горієм Гур­то­вим, при­скіпли­вим краєзнав­цем із Тор­чи­на. Йо­му вда­ло­ся вря­ту­ва­ти церк­ву в Ли­неві, де вінча­ли­ся бать­ки пані Іри­ни, – зро­бив з неї му­зей, і вла­да тим­ча­со­во виріши­ла її не чіпа­ти, а потім і за­бу­ла… Нам вда­ло­ся зафільму­ва­ти, як на ста­ро­му за­ки­ну­то­му кла­до­вищі Іри­на Олек­сандрівна роз­повіда­ла Гри­горію Олек­сан­д­ро­ви­чу про таємне про­хан­ня своєї ма­ми: «Тут, між ти­ми де­ре­ва­ми, по­хо­ва­ний мій дід Кар­по Грод­зинсь­кий і най­стар­ша ма­ми­на се­с­т­ра Ка­те­ри­на. А ма­ма хотіла, що­би її по­хо­ва­ли поміж ти­ми дво­ма мо­ги­ла­ми. І що­ра­зу, як ко­гось хо­ва­ли на селі, то ма­ма по­си­ла­ла ди­ви­ти­ся, чи не зай­ма­ють її місце. І так місце за­ли­ши­ло­ся, а ма­ми не­має й невідо­мо, де во­на по­хо­ва­на…»

Усе своє жит­тя донь­ка пле­ка­ла надію роз­шу­ка­ти хо­ча б якісь сліди ре­пре­со­ва­ної се­на­тор­ки та її ос­тан­нь­о­го тра­гіч­но­го еше­ло­ну в Ка­зах­стан. Во­линські жур­налісти де­що па­те­тич­но, але пра­виль­но на­зи­ва­ли Іри­ну Олек­сандрівну зв’яз­ко­вою епох, бе­ре­ги­нею слав­но­го ро­ду. У її твор­чо­му до­роб­ку – не тільки фільми про свою ро­ди­ну, а й книж­ки «Да­ле­ке і близь­ке» (2000), «Зга­да­лось мені» (2001), «Се­на­тор­ка» (2004), «Ще не за­бу­ло­ся…» (2006)… Тоді, на зні­ман­нях 1992 ро­ку, пані Іри­на зга­да­ла один мо­мент, ко­ли її ма­ма для німець­кої га­зе­ти пе­ре­кла­да­ла ури­вок із Ле­си­ної дра­ми «На руїнах». І з цьо­го ви­ник за­вер­шаль­ний епізод на­шо­го фільму. Епізод, який не­мов­би став за­повітом не тільки Лесі, не тільки пані-се­на­тор­ки, а й са­мої Іри­ни Оле­к­­сандрівни, не­втом­ної працівниці й ук­раїнки:

«Хто раб? Хто по­до­ла­ний? Тільки той, хто са­мохіть не­се яр­мо не­волі. Чо­го блу­ка­ти нам? Чо­го че­ка­ти? Чи се ж не та зем­ля, що здо­бу­ва­ли для нас бать­ки своєю кров’ю й по­том? (...) Роз­куй ме­ча на ра­ло! Час на­став. Потрібна обо­рона і руїні. Бо прий­де во­рог і ро­зо­ре зем­лю, насіє збіж­жя і збе­ре жни­ва, і бу­де хлібом люд сей го­ду­ва­ти. І вдру­ге за­воює Палестину вже без ме­ча, са­мим бли­с­ку­чим ра­лом. Бо ска­жуть вго­лос си­ро­ти й вдо­виці: бла­го­сло­вен­ний той, хто хліб дає! Ле­жа­чим краю рідно­го не­має. Чий хліб і пра­ця – то­го і зем­ля!»

Те­ле­фо­ну­вав у Луцьк, за­пи­ту­вав друзів, де бу­дуть хо­ва­ти. Чо­гось ду­ма­ло­ся і Бо­ри­су Пав­ло­ви­чу Ре­вен­ку, і Ва­лерію Ми­ко­лай­о­ви­чу Бєло­ву, вже си­вим ре­жи­се­рам та незмін­ним ко­ле­гам пані Іри­ни, ду­мав і я, що по­хо­ва­ють на то­му завітно­му місці на за­бу­то­му кла­до­вищі в Ли­неві, де між бать­ком і се­с­т­рою мріяла знай­ти свій ос­танній при­хи­с­ток Оле­на Карпівна Лев­чанівська. Але хо­ва­ли в Луць­ку. Хо­ва­ли за по­ба­жан­ням Іри­ни Олек­сандрівни і за ос­тан­нім сло­вом її бать­ка Олек­сан­д­ра Ми­т­ро­фа­но­ви­ча. Донь­ка по­вер­ну­ла­ся до бать­ка. Хай бу­де во­линсь­ка зем­ля для вас пу­хом, до­ро­га і не­за­бут­ня Іри­но Олек­сандрівно…