Завжди приємно про­чи­та­ти не­сподіва­ну ре­цензію на свій текст. У те­орії інфор­мації це на­зи­вається зво­рот­ним зв’яз­ком: як­що йо­го не­має, то й ка­нал пра­цює од­нобічно, як­що є – ко­мунікація ста­ла­ся. Особ­ли­во приємно чи­та­ти та­ку кваліфіко­ва­ну й фун­до­ва­ну кри­ти­ку, яку от­ри­ма­ли мої «Ра­кур­си Дру­гої світо­вої, або Карл Шмітт у Голівуді»(2) від Ва­ди­ма Ле­онтійо­ви­ча Ску­ратівсько­го. Один ли­ше фак­таж до ци­та­ти з Кар­ла Шмітта сто­сов­но «по­ну­ро­го про­па­ганд­но­го всесвіту Пер­шої світо­вої», що йо­го на­во­дить ша­нов­ний опо­нент, при­во­дить у за­хват. Та­ки­ми тон­ко­ща­ми я не во­лодію; але са­ме з цьо­го місця й поч­ну свою, так би мо­ви­ти, репліку на репліку (себ­то ще один зво­рот­ний зв’язок).

Я зго­ден, що «ко­лись ду­же відо­мий німець­кий прав­ник» Карл Шмітт ще у пра­цях 1920-х років, по­чи­на­ю­чи з «Дик­та­ту­ри» (пер­ше ви­дан­ня 1921 р.) «ви­лу­чив... «юри­дич­ну осо­бу» як та­ку, як осо­бистість, замістив­ши її «юри­дич­ною осо­бою» у ви­гляді дер­жа­ви. «Над­зви­чай­ної», зро­зуміло.» Але зго­ден не цілком; маю зро­би­ти од­ра­зу три за­ува­ги.

По-пер­ше, Карл Шмітт не тільки «ко­лись» відо­мий, а, на­впа­ки, й ду­же ре­анімо­ва­ний те­пер. Окрім ци­то­ва­но­го у моїй статті пе­ре­кла­ду «По­нят­тя політич­но­го» 1992 ро­ку,(3) встиг­ли вий­ти російські пе­ре­кла­ди май­же всіх клю­чо­вих йо­го праць: «Політич­ної те­о­логії» (2000)(4), «Дик­та­ту­ри» (2005)(5), «Левіафа­на» (2006)(6), навіть «Дер­жа­ви й політич­ної фор­ми» (2010) з епо­халь­ною стат­тею «Фю­рер за­хи­щає пра­во»(7). Такі ви­дан­ня – це, звісно ж, той російський «лібе­раль­ний» підхід, про який у статті Ва­ди­ма Ле­онтійо­ви­ча слуш­но йдеть­ся. Але ж чи­та­ють і в нас. По­пит на Шмітта є.

По-дру­ге, не по­го­д­жу­ся, що юри­дич­на осо­ба – це осо­бистість. Осо­бистість на­чеб­то на­зи­вається «фізич­ною осо­бою», «юри­дич­на» ж «осо­ба» – це рад­ше спе­цифічно юри­дич­на кон­ст­рукція. Нею, на­при­клад, є підприємство (не підприємець, а лиш йо­го фірма), гро­мадсь­ка ор­ганізація, дер­жав­на ус­та­но­ва, де ми всі пра­цюємо; у міжна­род­но­му праві нею ма­ла б бу­ти су­ве­рен­на дер­жа­ва.

Те­пер, на­решті, третє. З при­во­ду щой­но ска­за­но­го «ма­ла б бу­ти». Пра­во­во­му нігілізмові Кар­ла Шмітта, ко­т­ро­го в жод­но­му разі я не хотів би ви­прав­до­ву­ва­ти, цілком дорівнює, на мою дум­ку, та­ка-от кар­тин­ка аме­ри­кансь­ко­го ба­чен­ня наслідків за­вер­шен­ня війни (Дру­гої світо­вої):

«Згідно з пер­шо­по­чат­ко­вим уяв­лен­ням Франкліна Руз­вель­та про світо­вий по­ря­док, об­ме­жен­ня ма­ли оз­на­ча­ти по­вну відмо­ву від са­мо­го по­нят­тя дер­жав­но­го су­ве­реніте­ту (кур­сив мій – М.С.). Важ­ли­вою особ­ливістю цієї ідеї Руз­вель­та бу­ло те, що без­пе­ка світу ба­зу­ва­ла­ся на аме­ри­канській мо­гут­ності, здійсню­ваній че­рез міжна­родні си­с­те­ми.... Та­ким інсти­ту­том ма­ла ста­ти Ор­ганізація Об’єдна­них Націй».(8) Ци­та­ту взя­то з «Дов­го­го двад­ця­то­го століття» – тво­ру од­но­го з найбільш бли­с­ку­чих пред­став­ників су­час­ної аме­ри­кансь­кої еко­номічної історії Джо­ванні Аррігі, який далі, спи­ра­ю­чись у свою чер­гу на пер­шо­д­же­ре­ло, про­дов­жує роз­повідь про Руз­вель­то­ву ідею «світо­во­го уря­ду», ви­но­шу­ва­ну під час Брет­тон-Вудсь­ких угод 1944 ро­ку (ство­рен­ня МВФ та Всесвітньо­го бан­ку). Ще далі йдеть­ся про «без­пре­це­дент­ну кон­цен­т­рацію світо­вої вла­ди, що ста­ла­ся внаслідок Дру­гої світо­вої війни».(9) За­вер­шується ог­ляд аме­ри­кансь­кої по­воєнної ге­ге­монії аналізом «руз­вельтівсько­го уяв­лен­ня про но­вий світо­вий по­ря­док»(10), який (на на­ше ща­с­тя) тро­хи спу­с­тив на галь­мах Тру­мен (!).

Знак ок­ли­ку тут не по­ста­ви­ти не мож­на бу­ло – бо ж са­ме помірніший за Руз­вель­та пре­зи­дент Тру­мен відповідаль­ний за ядерні бом­бар­ду­ван­ня Японії, на підставі яких я відмов­ляю США в праві су­ди­ти інших воєнних зло­чинців. На­ци­с­ти, звісно, зло­чинці, але не тру­менівській адміністрації бу­ло су­ди­ти їх за зло­чи­ни «про­ти люд­ст­ва» (чи «про­ти лю­дя­ності»? against humanity?). І ви­прав­да­ти цей «пер­во­род­ний гріх по­воєнно­го аме­ри­кансь­ко­го лібе­ралізму» Ва­ди­му Ле­онтійо­ви­чу оче­вид­но не вдається, ли­ше кон­ста­ту­ва­ти.

Але по­вернімо­ся до то­го, що виділе­но нами в ци­таті Дж. Аррігі кур­си­вом. «Відмо­ва від по­нят­тя су­ве­реніте­ту» еквіва­лент­на відмові від «юри­дич­них осіб» Кар­ла Шмітта; «Но­вий» же «світо­вий по­ря­док» – це вже не тільки з шміттівської, а й за­га­лом з усієї на­цистсь­кої ри­то­ри­ки.

З ри­то­ри­ки аме­ри­кансь­кої це і за півстоліття не зник­ло. Буш-мо­лод­ший мріяв не­що­дав­но про но­вий світо­вий по­ря­док так са­мо.

Тож мені важ­ко по­го­ди­ти­ся з те­зою опо­нен­та, що Аме­ри­ка якось пра­цює над со­бою. Точніше, як ска­за­но у йо­го тексті: «Північно­а­ме­ри­кансь­ка цивілізація має безліч гріхів, ве­ли­ких і ма­лих. Але во­на ось уже ко­т­ре століття, з різно­го сту­пе­ня успіха­ми й не­успіха­ми, а все ж та­ки пра­цює в на­прямі їх усу­нен­ня. Чи то аж грандіоз­них – і грандіоз­но не­потрібних – інтер­венцій. (кур­сив зно­ву мій – М.С.) Чи то за­для по­до­лан­ня тих чи тих внутрішніх не­га­раздів...»

Спро­буй­мо вник­ну­ти глиб­ше. «Ко­т­ре століття» – це, ви­хо­дить, ще з часів відво­ю­ван­ня зе­мель в «індіанців», native Americans. Як же по­пра­цю­ва­ла біла про­те­с­тантсь­ка спільно­та США за­для усу­нен­ня цьо­го пер­во­род­но­го гріха? (Усу­нув­ши йо­го, во­на ма­ла би про­сто зник­ну­ти...) Далі кур­си­вом я виділив, так би мо­ви­ти, «симп­том»: бо інтер­венції, по­го­д­жу­ю­ся, грандіоз­но не­потрібні ніко­му, крім США (наф­та ж там, в Іра­ку!), як­раз засвідчу­ють, що між періодом аг­ресії у В’єтнамі і періодом су­ча­сним жод­ної «ро­бо­ти над по­мил­ка­ми» за оке­а­ном не про­во­ди­ло­ся. Що ж до внутрішніх їхніх не­га­раздів – не­хай, аби во­ни ли­ша­ли­ся їх внутрішніми, а на весь світ не по­ши­рю­ва­ли­ся.

Я цілком зго­ден з виз­на­чен­ням моєї по­зиції як «уль­т­ралібе­раль­ної». З на­го­ло­сом на «уль­т­ра». Во­на не в то­му по­ля­гає, щоб на­да­ти сло­во та­кож і іншій сто­роні (теж юри­дич­ний прин­цип), навіть як­що це на­ци­с­ти. Ні. Во­на у то­му, щоб не виз­на­ва­ти чиїх-завгодно пре­тензій на всесвітнє па­ну­ван­ня, ге­ге­моній, «світо­вих по­рядків» но­вих чи не но­вих. Пре­тензії Гітле­ра, Сталіна, Руз­вель­та у цьо­му сенсі ви­яв­ля­ють­ся іден­тич­ни­ми, а то­му й оцінка од­на­ко­ва. Тим па­че, що са­ме Вер­сальсь­кий мир 1918–1919 років по­ро­див потім Гітле­ра – а мир цей був про­дук­том пер­шо­го втру­чан­ня США у спра­ви Ста­ро­го світу (не бу­ду втом­лю­ва­ти чи­та­ча по­си­лан­ня­ми, це на­чеб­то за­галь­новідо­мо). «Уль­т­ралібе­ралізм» від «лібе­раль­ної де­мо­кратії» аме­ри­кансь­ко­го зраз­ка відрізняється тим, що не виз­нає нічий­о­го па­ну­ван­ня, нічиїх пре­тензій ус­та­нов­лю­ва­ти світові за­ко­ни. І про­по­зиція оби­ра­ти «між по­га­ним і ду­же по­га­ним», яку ро­бить ша­нов­ний опо­нент, «уль­т­ралібе­ралізмові» в усіх мож­ли­вих версіях ви­дається не­прий­нят­ною. Тим па­че, що не мож­на при­но­си­ти сво­бо­ду на шти­ках (тут зга­дується епізод із фільму Лар­са фон Трієра «Ман­дер­лей» (2005), де го­ло­вна ге­роїня при­му­шує не­ро­зум­них аф­ро­а­ме­ри­канців з’яви­ти­ся на де­мо­кра­тичні збо­ри за до­по­мо­гою своїх охо­ронців-ганг­стерів, котрі при­во­дять тих під ду­лом ав­то­ма­та). Дурість на­сту­паль­ної війни, яка на­чеб­то звільняє на­ро­ди, по­хо­дить, здається, ще від На­по­ле­о­на...

Маю виз­на­ти, що фінал зга­да­ної моєї статті не до­сить чітко виз­на­че­ний. Го­ло­вна моя те­за бу­ла не в то­му, щоб на­го­ло­си­ти на при­ми­ренні з пе­ре­мо­же­ни­ми на­ци­с­та­ми. На­впа­ки, з «при­ми­ренсь­ко­го» підхо­ду Біллі Вайл­де­ра у «За­кор­дон­но­му ро­мані» (1948) я відвер­то іронізу­вав, – як і з куль­ту Ром­ме­ля у «Лисі пу­с­телі» Генрі Хе­те­вея (1951). Чес­но ка­жу­чи, ідея по­ля­га­ла у ви­к­ритті тих спо­собів (до­волі ефек­тив­них, су­дя­чи з ре­акції на мій текст), що ни­ми аме­ри­кансь­ка ге­ге­монія го­ту­ва­ла собі по­зицію са­мо­ото­тож­нен­ня з «За­ко­ном і по­ряд­ком» (на­зва ве­с­тер­ну ре­жи­се­ра Ней­те­на Джу­ра­на (1953), з май­бутнім пре­зи­ден­том Ро­наль­дом Рей­га­ном у го­ловній ролі).

Між іншим, ду­же дя­кую за по­ра­ду з тією са­мою ме­то­до­логією здійсни­ти аналіз ве­с­тернів. Єди­не, що йо­го зроб­ле­но, як що­до «Law and Order», так і сто­сов­но твор­чості Джо­на Вей­на, у №1 «Кіно-Те­а­т­ру» за 2010 рік та у №4 за 2007 рік відповідно.(11) Сто­сов­но ж ме­то­до­логічних про­по­зицій роз­гля­да­ти «Суд у Нюрн­бер­гу» у кон­тексті «юри­дич­ної» ди­логії Стенлі Кра­ме­ра – во­на бу­ла б слуш­ною, як­би пи­тан­ня сто­я­ло про творчість Кра­ме­ра чи, бо­дай, про внутрішню спе­цифіку аме­ри­кансь­кої куль­ту­ри то­го ча­су. Але ж ішло­ся про її зовнішні ко­но­тації, про факт при­сут­ності аме­ри­кансь­кої ге­ге­монії у світі і про те, з чо­го во­на ви­ро­с­тає. Ма­буть, і пра­цю Але­на Ба­дью та Сесіль Вінтер я ци­ту­вав не­до­стат­ньо кон­крет­но.(12) На за­зна­че­них сторінках опи­сується ви­ник­нен­ня пра­во­во­го нігілізму як­раз під час Нюрн­берзь­ко­го про­це­су, і за­вдя­ки йо­му справжнь­о­му, не то­му, що у фільмі Кра­ме­ра. За­ци­тую до­кладніше:

«Гітлер мерт­вий, Німеч­чи­на зруй­но­ва­на май­же вщент. Яка ж до­ля на­циз­му? І от, слав­ний Нюрн­берзь­кий про­цес квап­ли­во ви­но­сить рішен­ня з цьо­го при­во­ду й за­кри­ває спра­ву, про­го­ло­сив­ши но­ву еру для на­родів і для всьо­го люд­ст­ва.

Але, по-пер­ше, хто про­го­ло­шує цю еру? Її про­го­ло­шує аме­ри­кансь­ка армія. Що на­дає цій армії пра­во ве­с­ти розсліду­ван­ня зло­чинів на­цистів і бу­ти суд­дею на цьо­му про­цесі? Оче­вид­но, та­ке пра­во на­дає пе­ре­мо­га у війні.... Пра­во на боці най­сильнішої армії». І далі: «як наслідок, вирішаль­ною ви­я­ви­ла­ся військо­ва пе­ре­мо­га однієї дер­жа­ви над іншою, а зовсім не по­раз­ка на­циз­му».(13)

Тоб­то, пра­во­вий нігілізм при­сутній вже у рішенні су­ди­ти на­цистсь­ких зло­чинців аме­ри­кансь­ким воєнним су­дом, та ще й за по­за­пра­во­вим прин­ци­пом здо­ро­во­го глуз­ду («зло­чи­ни про­ти люд­ст­ва»), що й ви­кла­де­но ав­то­ром на на­ступній сторінці(14).Між іншим, су­ди­ти не за бук­вою за­ко­ну, а за по­за­юри­дич­ним глуз­дом – ідея як­раз «кар­лошміттівська», з йо­го статті 1934 ро­ку про те, як фю­рер «про­де­мон­ст­ру­вав про­ти­лежність суб­станційно­го пра­ва, не відо­крем­ле­но­го від мо­раль­ності й спра­вед­ли­вості, та по­рож­ньої за­кон­ності неістин­ної ней­т­раль­ності, й по­ка­зав внутрішні су­пе­реч­ності Вей­марсь­кої си­с­те­ми, яка у своїй ней­т­раль­ності зруй­ну­ва­ла са­му се­бе й відда­ла се­бе вла­сним во­ро­гам».(15) «Чор­ний гу­мор» Шмітта (кур­сив у ци­таті йо­го) по­ля­гає у то­му, що ті во­ро­ги, ко­т­рим зда­ла се­бе Вей­марсь­ка си­с­те­ма – це й є фю­рер ра­зом із ти­ми, ко­го він зни­щив під час «ночі дов­гих ножів» (що її ви­прав­дан­ню при­свя­че­но стат­тю німець­ко­го юри­с­та). Але урок – у то­му, що су­ди­ти на­цистів у 1946 році ма­ли б не аме­ри­канські військові, а юри­с­ти євро­пейсь­ко­го зраз­ка за Вей­марсь­кою кон­сти­туцією, яку Гітлер не по­тру­див­ся відміни­ти. Скла­ду зло­чинів бу­ло б до­стат­ньо. (Це не моя дум­ка, во­на вис­лов­лю­ва­ла­ся ще у ча­си Нюрн­бер­га, тільки-от не зга­даю ким). Але не бу­ло б пре­це­ден­ту су­ди­ти пе­ре­мо­же­них у по­за­юри­дич­но­му кон­тексті.

У світі дав­но не­ма Гітле­ра, та й Шмітт по­мер чверть століття то­му. Але є кон­тро­ль­о­ва­ний Аме­ри­кою суд у Га­азі(16), є суд над Сад­да­мом, є не­мож­ливість за­ми­рен­ня в ара­бо-ізраїльсько­му конфлікті та інших «case studies» імперсь­кої ге­ге­монії США. Де ж ро­бо­та над по­мил­ка­ми?

Ос­таннє – що­до Ерн­ста Юнґера. Він теж май­же весь пе­ре­кла­де­ний російською (спи­сок був би аж над­то дов­гим); але ось у не пе­ре­кла­де­но­му ро­мані «Ой­месвіль» 1980 ро­ку (на дев’ято­му де­сят­кові сво­го жит­тя) ста­рий во­як ви­га­дав по­стать «Анар­ха», яка «пе­ре­бу­ває що­до анархіста у та­ко­му ж відно­шенні, як мо­нарх до мо­нархіста» (ци­тую за аспірантсь­кою ро­бо­тою, при­свя­че­ною йо­го твор­чості).(17) Тож я не став би при­пи­су­ва­ти Юнґерові дрейф у бік «гу­манізму-лібе­ралізму» за­галь­но­го зраз­ка. Хіба що «уль­т­ра», хоч і не в моєму сенсі.

1 Репліка на : Ску­ратівський В. Но­тат­ки до­вко­ла кількох но­та­ток //Кіно-Те­атр. – 2011. – №3(95). – С. 36–37.

2 Со­буць­кий М. Ра­кур­си Дру­гої світо­вої, або Карл Шмітт у Голівуді // Кіно-Те­атр. – 2010. – №5(91). – С. 14–15.

3 Шмитт К. По­ня­тие по­ли­ти­че­с­ко­го // Во­про­сы со­ци­о­ло­гии. – 1992. – Т.1. – №1. – С. 35–67.

4 Шмитт К. По­ли­ти­че­с­кая те­о­ло­гия. – М.: Ка­нон-Пресс, 2000.

5 Шмитт К. Дик­та­ту­ра. = СПб.: На­ука, 2005.

6 Шмитт К. Ле­ви­а­фан в уче­нии о го­су­дар­ст­ве То­ма­са Гоббса. – СПб.: Вла­ди­мир Даль, 2006.

7 Шмитт К. Го­су­дар­ст­во и по­ли­ти­че­с­кая фор­ма. – М.: Гос. Ун-т – Выс­шая шко­ла эко­но­ми­ки, 2010. – С. 263–268.

8 Ар­ри­ги Дж. Дол­гий двад­ца­тый век. День­ги, власть и ис­то­ки на­ше­го вре­ме­ни. – М.: Тер­ри­то­рия бу­ду­ще­го, 2006. – С. 113.

9 Там са­мо. – С. 351.

10 Там са­мо. – С. 353.

11 Со­буць­кий М. 1953: півдю­жи­ни ве­с­тернів, а та­кож джентль­ме­ни і блон­дин­ки // Кіно-Те­атр. – 2010. –№1(87). – С. 25–27; Со­буць­кий М. Чо­ловіче, над­то чо­ловіче// Кіно-Те­атр. – 2007. – №4(72). – С. 60–62.

12 Вин­тер С. Гос­под­ст­ву­ю­щее оз­на­ча­ю­щее но­вых арий­цев // Ба­дью А. Об­сто­я­тель­ст­ва, 3. На­прав­лен­ность сло­ва «ев­рей». – СПб.: Ака­де­мия ис­сле­до­ва­ния куль­ту­ры, 2008. – С. 109–112.

13 Там са­мо. – С. 110–111.

14 Там са­мо. – С. 112.

15 Шмитт К. Го­су­дар­ст­во и по­ли­ти­че­с­кая фор­ма. – М.: Гос. Ун-т – Выс­шая шко­ла эко­но­ми­ки, 2010. – С. 263.

16 Вин­тер С. Гос­под­ст­ву­ю­щее оз­на­ча­ю­щее но­вых арий­цев // Ба­дью А. Об­сто­я­тель­ст­ва, 3. На­прав­лен­ность сло­ва «ев­рей». – СПб.: Ака­де­мия ис­сле­до­ва­ния куль­ту­ры, 2008. – С. 131.

17 Се­ме­ня­ка Е.Че­ло­век осо­бо­го ти­па в кон­сер­ва­тив­ной ре­во­лю­ции // Меж­ду­на­род­ный аль­ма­нах тра­ди­ции и ре­во­лю­ции. (1). = К.: Ака­дем­пресс, 2010. – С. 359.