Юрій Іванович Чиж на зйомках фільму Молитва за гетьмана Мазепу

Юрій Іванович Чиж — дворазовий чемпіон світу, чемпіон Європи, п’ятиразовий чемпіон світу серед військовослужбовців, чемпіон світу серед студентів, п’ятнадцятиразовий чемпіон України та Радянського Союзу з фехтування на рапірах. Заслужений працівник з фізичної культури та спорту України. Постановник боїв у фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу».

— Пане Юрію, розкажіть, будь ласка, в чому полягала ваша робота? Як проходив процес знімання?

— В 2002 році Юрій Герасимович Іллєнко, мій давній товариш, запросив мене поставити бої в його картині «Молитва за гетьмана Мазепу» (тоді назва була дещо іншою). Прочитавши сценарій, я одразу запропонував внести корективи: детально розписати кожну битву, всі категорії боїв, на що режисер погодився. Після цього я викликав майже всіх своїх учнів – професійних фехтувальників, шпажистів, рапіристів, п’ятиборців, разом близько 20 спортсменів, які погодилися взяти участь у фільмі. На студії Довженка я познайомився з людиною, яка відповідає за зброю, ми порозумілися й навіть потоваришували. Зброя повинна була точно відповідати історичним реаліям, тому ми дуже детально обговорювали, які шаблі будуть в українців, поляків, росіян, шведів. До того я довго вивчав холодну зброю різних країн та епох за спеціальними каталогами і в музеях. Відібрали близько 50-ти шабель, справжніх бойових (для спортсменів) і бутафорських (для акторів).

Після того я розпочав тренування зі своїми хлопцями. Ми детально розробили кожну картинку, всі напади і захисти. Вкрапляли багато різних трюків — кульбіти, ефектні падіння, сальто, захисти на землі. В ході тренувань кожний обрав постійного партнера, з яким було найзручніше працювати. Ми хотіли продемонструвати дійсно професійне фехтування. Щоб не було так, як часто-густо трапляється в пригодницьких фільмах: махнув шаблею — десять людей попадало. Справжній боєць ніколи не дозволить, щоб його одразу вбили. Треба дуже добре попотіти, щоб бодай поранити.

Потім розпочалися зйомки, що тривали 8 — 10 місяців. Разом із трупою ми об’їхали різні куточки України, де знімалися сцени боїв. Називалися ми «група Чижа». Під час зйомок дуже приємно було поспілкуватися з Богданом Ступкою, Микитою Джигурдою і його братом Сергієм, Сергієм Романюком. Спочатку я був лише за кадром, але потім мені запропонували самому зніматися, бо мої спортсмени звикли на мене дивитись. Якщо мене немає, все по-іншому. В самому пеклі бою я рубався одразу двома шаблями, для кожної битви перевдягаючись то козаком, то шведським генералом, то росіянином. Епізоди стали динамічніші, бо я задавав рух, темп, швидкість. Додавав сміливості своїм хлопцям. Уявіть собі, вибухпакети рвуться так, що на півметра — метр все розлітається, кругом валить дим, злякані коні скачуть в різні боки. Багато ситуацій на межі травми. Перекрикуючи гамір, давав поради, керував кожним спортсменом: «Петре — вліво! Василю — на мене біжи!» В кадрі я увесь час кричав, а потім на це накладали зовсім інші текстівки.

Дуже важкі умови. Бойовими шаблями на повну силу рубаємось, аж іскри летять! Якщо під руку потрапляє кущ або молоде деревце зрізується, мов бритвою. А уявіть, якщо під цей удар потрапить рука або вухо – відлетить одразу ж. Ну, до цього ми не доводили, але невеликі травми все ж таки були. В таких ситуаціях потрібно мати здоровий глузд і міцні нерви, ні в якому разі не панікувати. Траплялося, що й коні мало не наступали на наших спортсменів, і в останню секунду доводилося перекидом вислизати з-під копита. І шаблі летіли, можна сказати, просто на нас, тільки встигай захищатись. В цьому бойовому запалі, ґвалті, диму, стрілянині потрібно було точно виконувати кожний рух і ні на що стороннє не звертати уваги. Юрій Герасимович ставив складні вимоги. Скажімо, в епізоді Полтавської битви наполягав на тому, щоб бій відбувався у великому яру — туди опустити і гармати, і коней. Я не погоджувався – надто небезпечно! Зійшлися на тому, що люди билися в яру, а коні лише зверху бігали. Доводилося рубатися і у воді, і в піску по коліно. З кожним разом ми робили це дедалі краще. Спочатку боялися справжньої шаблі, стримували руку і після перегляду нам казали: не годиться. Адже на екрані одразу видно, коли рубаєш не по-справжньому. Ми знайшли вихід: під одежу одягали своєрідні корсети — металеві, з цупкого картону або з тонкої фанери, обв’язувалися мотузками. А потім прорубували до кінця, розтинаючи одяг, так що ґудзики на всі боки. На екрані це видно. Складається враження спонтанності, але насправді кожний рух відпрацьований. Інакше б не було такого ефекту. Дуже приємно, що наша група все це витримала. Бо багато людей просто відмовлялися від зйомок. За ці місяці руки стали надзвичайно міцні, бо шабля важить 12 — 15 кілограмів.

— «Молитва за гетьмана Мазепу – це ваша перша робота в кіно?

— Ні, я вже маю деякий досвід. Долучив мене до цього Сергій Йосипович Параджанов. У 70-ті роки, коли ще був юнаком, я зустрічався з цирковою акробаткою на ім’я Аліса, яка жила в одному під’їзді з Параджановим, на площі Перемоги, 1. Вона і познайомила мене з Сергієм Йосиповичем. Ми поговорили про спорт, Параджанов знав дуже багатьох спортсменів, а я вже тоді був чемпіоном. Після цього він запропонував мені заходити до нього. В той час у нього збирався цілий салон. Там я познайомився з Іваном Миколайчуком, Леонідом Осикою, Юрієм Іллєнком, Романом Балаяном, Суреном Шахбазяном, Ларисою Кадочниковою та іншими цікавими й відомими людьми. Після цього мені не раз пропонували ставити невеликі бої в кіно. Але сам я не знімався. Параджанов заохочував мене знятися в «Київських фресках», крім того, хотів взяти мене у фільм за казками Андерсена, який мріяв зняти. На жаль, його задуми не здійснилися. Сергія Йосиповича було ув’язнено.

Потім Рєзнікович запросив мене в театр. Довелося попрацювати і в балеті, який ставив Геннадій Майоров. Потім я викладав у консерваторії сценічне фехтування. Довелося і самому дечого повчитися, бо класичне, спортивне фехтування від артистичного дуже відрізняється. Читав багато літератури, а потім вигадував різні рухи, відповідно до ситуації. Бо, скажімо, бойове мистецтво епохи Шекспіра дуже відмінне від мушкетерського фехтування. Я із задоволенням імпровізував і разом зі студентами переносився в минулі віки, коли холодна зброя була неодмінним аксесуаром чоловіка.

— Як вам працювалося з Юрієм Іллєнком? Яке враження він на вас справив?

— Юрій Герасимович— прекрасна людина, хоча й зі складним характером. Я його знаю вже близько 25 років. Для себе я завжди відокремлюю його особисте життя від життя в кіно. В звичайному житі він викладач, спокійна людина. А на знімальному майданчику повністю перевтілюється — весь горить, вибухає емоціями. Кожний епізод для нього важливий, кожному хоче дати пораду. Коли людина — професіонал, вона від усіх вимагає професіоналізму. Його емоційність багатьох шокувала, але я знав, що це дійсно потрібно для роботи і тільки так можна чогось досягти. Він дуже правильно повівся, коли на нього тиснули, твердо обстоював свої ідеї.

— Чи задоволені ви своєю роботою в «Мазепі» і фільмом загалом?

— Загалом так. Звісно, фільм дуже складний, розрахований на підготованого глядача. Передусім — ознайомленого з історичним матеріалом. Адже в картині подано лише окремі факти, з яких глядач має самостійно вибудовувати цілісну картину. Ускладнює сприйняття і філософський підтекст. Але мені імпонує такий показ нашої історії. Вважаю, що