Петренко Олексій Васильович (н. 1938) – російський актор театру і кіно, народний артист Росії (1988). 1961 року закінчив Харківський театральний інститут. Працював в театрах Запоріжжя і Жданова (тепер – Маріуполь). З 1964 року – в театрі ім. Ленсовєта, в 1978 – 1983 роках – у МХАТі. Знімався у фільмах «День сонця і дощу» (1968, Фарцовщик), «Король Лір» (1971, Освальд), «Оповідь про те, як цар Петро арапа женив» (1976, Перто І), «Двадцять днів без війни» (1977, льотчик), «Одруження» (1978, Подкольосін), «Агонія» (1981, Распутін). «Дванадцять» (2008). В Україні зіграв у фільмах: «Хвилі Чорного моря», (1975-1976, телевізійний), «Поїзд надзвичайного призначення» (1980, Петровський), «Грачі» (1983, суддя), «Мистецтво жити в Одесі» (1989, Фроїм Грач), «Наліт» (1995), «Чорна рада» (2000, телевізійний, Богдан Хмельницький), «Ілюзія страху» (2007).

З ким тільки не порівню­ва­ли ак­то­ра Олексія Пе­т­рен­ка: із ко­ва­лем (справді на­вчав­ся цій «га­рячій» про­фесії), з нічним сто­ро­жем, що ка­ла­та­лом не дає за­сну­ти совісті, із па­ро­пла­вом, який сам про­кла­дає собі рус­ло. А на­справді він ще у юності хотів ста­ти ба­кен­щи­ком, аби за­па­лю­ва­ти ліхтарі, що не да­ють ко­раб­лям вночі сісти на міли­ну. У чо­му зізнав­ся, завітав­ши не­що­дав­но до Хар­ко­ва, міста своєї те­а­т­раль­ної юності.

Тра­пи­лось так, що на сцені те­а­т­ру опе­ри та ба­ле­ту, який зазви­чай­ віддається «на відкуп» заїзжим га­с­т­ро­ле­рам, на фе­с­ти­валі «Харківський бу­зок» Пе­т­рен­ко ви­с­ту­пав у чер­гу із Жа­ном-По­лем Бель­мон­до та П’єром Ріша­ром, яких харківські кіно­ма­ни не­безпідстав­но обо­жню­ють. За­для спри­ян­ня ре­пе­тиціям Ріша­ра ден­ний ви­с­туп Пе­т­рен­ка до­ве­лось навіть пе­ре­не­с­ти з ве­ли­кої за­ли те­а­т­ру до ма­лої, яка вміщує гля­дачів на дві тре­ти­ни мен­ше. Але тут вже не до­ве­лось га­да­ти – напівпо­рож­ня чи напівза­пов­не­на за­ла – усі місця бу­ли за­пов­нені вщерть, навіть «сто­ячі». До то­го ж, на відміну від вишуканого фран­цу­за, яко­го й досі гля­дач прий­має як до­теп­ну «іграш­ку» і напівпа­ралізо­ва­но­го Бель­мон­до, якому довелося тільки дивитися ра­зом із гля­да­ча­ми на свої ко­лишні до­вер­шені кіно­т­рю­ки, Пе­т­рен­ко ви­с­ту­пив як «важ­ко­ва­го­вик», ве­ле­тень ду­ху, сьо­годнішній ак­тив­ний про­повідник ве­ли­ких ідей.

Ця трійця кіно­ку­мирів кількох по­колінь і ба­га­ть­ох націй розміня­ла вже вось­мий де­ся­ток. Але тільки у Пе­т­рен­ка відчут­но відкри­ло­ся інше ди­хан­ня: йо­го внутрішня міць та пе­ре­ко­наність не про­сто підтри­мує ро­бо­чий стан ак­то­ра, а й ви­ма­гає ко­рис­но­го ви­хо­ду, так по­туж­ний дви­гун не хо­че пра­цю­ва­ти на холостих обертах. «Оскільки я ча­с­то був слаб­ким, го­во­рить Пе­т­рен­ко, тоб­то був один, Гос­подь мені в цій слаб­кості да­ру­вав си­лу. І як­що він ще по­да­рує мені пра­цез­дат­ності, яка є на сьо­годнішній день, я бу­ду щас­ли­вий і га­да­ти­му, що не­да­рем­но про­жив це жит­тя».

Мудрість мит­ця не існує ок­ре­мо від йо­го твор­чої вдачі та ча­су, у який ми всі жи­ве­мо. Ціка­во порівня­ти, скажімо, ко­медійно ви­тон­чені варіації на те­му бай­ки Ла­фон­те­на «Баб­ка і му­раш­ка», ви­ко­нані Ріша­ром (ци­ми прий­о­ма­ми сво­го ча­су вміло ко­ри­с­ту­вав­ся Андрій Ми­ро­нов) та «Во­ро­ну і Ли­си­цю», яку Пе­т­рен­ко пе­ре­тво­рює на за­гроз­ли­ву ана­логію су­час­но­го рей­дер­ст­ва. Над­зви­чай­на си­ла йо­го мо­но­логів криється у зітхан­нях і па­у­зах, яко­мусь гіпно­тич­но­му ми­м­ренні і кле­ко­танні – навіть не на­ма­гай­тесь здо­га­да­тись, який са­ме смисл він хо­че вкла­с­ти у знай­о­мий текст – все од­но пе­ред­ба­чи­ти це не­мож­ли­во, і у фіналі ви бу­де­те зди­во­вані так, ніби впер­ше йо­го чу­ли.

Цьо­го ак­то­ра важ­ко уя­ви­ти собі на да­ху еле­к­т­ро­поїзда, який пря­мує вузь­ки­ми то­не­ля­ми па­ризь­ко­го ме­т­ро (не­пе­ре­вер­ше­на ро­бо­та Бель­мон­до без до­по­мо­ги дуб­ле­ра). Про­те рух­ливість та особ­ли­ва пла­с­ти­ка Пе­т­рен­ка ле­жать у діапа­зоні між во­девільни­ми (підтанць­ов­ки в куп­ле­тах) та скульп­тур­но-ге­роїчни­ми фар­ба­ми, що він бли­с­ку­че підтвер­д­жує у кожній з те­а­т­раль­них та кіно­ро­біт. Хіба цьо­го за­ма­ло?

Се­ред ро­лей Олексія Пе­т­рен­ка у йо­го ба­га­то­му кіно­до­роб­ку я б особ­ли­во ви­о­кре­мив ті, що при­во­ди­ли до «ви­бу­хо­вої» дії йо­го над­зви­чай­ну внутрішню енергію та особ­ли­вості національ­ної вдачі: Рас­путіна в «Агонії» Еле­ма Клімо­ва (хо­ча скільки не­ви­ко­ри­с­та­них мож­ли­во­с­тей та істо­рич­них по­дро­биць за­ли­ши­лось у цьо­му фільмі по­за ка­д­ром). У «Сибірсько­му ци­руль­ни­ку» М. Ми­хал­ко­ва чи не го­ло­вним сим­во­лом відчай­душ­ності та за­взя­тості йо­го го­ло­вних ге­роїв став ге­не­рал Рад­лов. Такі ка­д­ри, ко­ли п’яний ге­не­рал за­ку­шує гра­но­ва­ним ста­ка­ном або ко­ли йо­го «вит­ве­ре­жу­ють» во­дою з опо­лон­ки вза­галі важ­ко при­га­да­ти у російсько­му кіне­ма­то­графі. І ще я ду­же люб­лю йо­го Пе­т­ра у стрічці О. Мітти «Сказ про те, як цар Пе­т­ро ара­па од­ру­жу­вав». Там ви­бу­хові Олексій Пе­т­рен­ко з Во­ло­ди­ми­ром Ви­соць­ким створили унікаль­ний ду­ет двох не­покірних лю­дей, один з яких – цар – по­ва­жає щирість влас­но­го ара­па.

Си­ла впли­ву Пе­т­рен­ка на­сам­пе­ред у йо­го го­лосі (трош­ки «не­пра­виль­но­му», зі своєрідним но­со­вим при­зву­ком, але на­про­чуд співо­чо­му, інто­наційно ба­га­то­му. То­му він мо­же пра­цю­ва­ти і півчим на кліросі, чи­та­ти «Діян­ня свя­тих апо­с­толів», ви­ко­ну­ва­ти арії з ба­со­во­го ре­пер­ту­а­ру російських ком­по­зи­торів і ук­раїнські на­родні пісні, яким на­дає не­сподіва­но­го змісто­вно­го за­барв­лен­ня. Ра­зом із чу­до­вим му­зи­кан­том те­а­т­ру О. Кам­бу­ро­вої, гіта­ри­с­том В’яче­сла­вом Голіко­вим (який грає не­мов цілий ор­кестр) Пе­т­рен­ко за­ду­мав по­ка­за­ти кон­церт­ну про­гра­му «Улюб­лені пісні ве­ли­ких лю­дей» і од­ну та­ку пісню, яку по­люб­ляв Ми­ко­ла Го­голь, вже по­ка­зав харків’янам. Воісти­ну, «ска­жи мені, які пісні співаєш, і я ска­жу, хто ти».

Ве­ли­кий російський ак­тор М. Щепкін (ана­логії з яким постійно на­про­шу­ють­ся у зв’яз­ку із життєвим шля­хом і творчістю Пе­т­рен­ка), пи­сав у звер­ненні до мо­ло­дих ак­торів, що сце­на «лю­бить лю­ди­ну, жи­ву не од­ним тілом, а ще й го­ло­вою та сер­цем. Роб­ля­чи крок на сце­ну, ак­тор має за­ли­ши­ти за по­ро­гом всі свої осо­бисті тур­бо­ти й піклу­ван­ня; за­бу­ти, ким він був, і пам’ята­ти тільки, ким він є на сцені. У ре­аль­но­му житті, підка­зу­вав він, як­що хо­чуть до­б­ре довіда­ти­ся про якусь лю­ди­ну, то роз­пи­ту­ють на місці про­жи­ван­ня про її спосіб жит­тя й звич­ки, про друзів і знай­о­мих, і точ­но так має відбу­ва­ти­ся й в ак­торській справі. Чи­та­ю­чи роль, усіма си­ла­ми на­ма­гай­ся зму­си­ти се­бе так ду­ма­ти й по­чу­ва­ти, як ду­має й по­чу­ває той, ко­го ти по­ви­нен гра­ти; на­ма­гай­ся, так би мо­ви­ти, роз­жу­ва­ти й про­ковт­ну­ти всю роль, щоб во­на увійшла тобі в плоть і кров. До­сяг­неш цьо­го – і в тобі самі на­ро­дять­ся й щирі зву­ки го­ло­су й правильні же­с­ти, а без цьо­го, яких ти пру­жин не підводь, а все бу­де по­га­но...».

Ска­за­но не­мов про твор­чий ме­тод Пе­т­рен­ка, пси­хо­логічний ре­алізм яко­го має на­про­чуд своєрідні особ­ли­вості та міцний зв’язок із тра­диціями російської та ук­раїнської ак­торсь­ких шкіл, які ду­же склад­но ви­о­кре­ми­ти од­ну від іншої. Олексій Пе­т­рен­ко і не на­ма­гається цьо­го зро­би­ти – йо­го життєва і твор­ча біог­рафія із виз­на­чаль­ною зу­пин­кою в Хар­кові (а потім у За­поріжжі та Маріуполі, Пе­тер­бурзі та Москві) підтвер­д­жує, що кор­донів у твор­чості ве­ли­ких митців вза­галі не існує. Зро­зуміло, що йо­му бо­лить за батьківщи­ну, її не­га­раз­ди, ко­ли він ви­го­ло­шує та­кий тост: «Вип’ємо за Ук­раїну. Во­на не ви­ну­ва­та».