Сте­но­г­ра­ма об­го­во­рен­ня ви­с­та­ви «Сповідь» за А. Че­хо­вим Львівсько­го національ­но­го те­а­т­ру ім. М. Зань­ко­вець­кої на Че­ховсь­ко­му те­а­т­раль­но­му фе­с­ти­валі у Меліхо­во.

Лана Гарон,те­а­т­роз­на­вець, те­а­т­раль­ний кри­тик, керівник літе­ра­тур­но-му­зич­ної ча­с­ти­ни Мос­ковсь­ко­го дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру ім. К.С. Станіславсь­ко­го, за­слу­же­ний працівник куль­ту­ри Росії:

Пе­ре­хо­ди­мо до на­шо­го улюб­ле­но­го те­а­т­ру – Львівсько­го. Але пе­ред тим, як на­да­ти пер­ше сло­во, хо­чу ска­за­ти, що цього разу ви нас трішки по-іншо­му вра­зи­ли. Та­ко­го спек­так­лю ми від вас не очіку­ва­ли. З та­ким відкри­тим тем­пе­ра­мен­том, з та­ки­ми при­ст­ра­с­тя­ми, з та­ким пла­с­тич­ним ма­люн­ком у Че­ко­ва, який був ак­тив­ним у русі на сцені.

Я ду­же ра­да, що ви до нас приїжджаєте, най­вищі по­чут­тя вик­ли­каєте. Про­сто іноді здається, що сьо­годні на­ша те­а­т­раль­на си­ту­ація мос­ковсь­ка, ко­ли ми ма­ло ба­чи­мо справжнь­о­го, ду­же ба­га­то фальші на сцені, і пев­не ду­же ба­га­то то­го, що на­зи­ва­ють: замість п’єси го­во­рять «тек­с­ти», замість спек­так­лю го­во­рять «про­ект», – ця ситуація якось не тішить.

Ось ми і раді, що ба­чи­мо спек­такль, де відбу­вається аб­со­лют­не пе­ре­жи­ван­ня за внутрішньою лінією, ко­ли мені здається, що я ро­зумію все, що відбу­вається у внутрішньому світі лю­ди­ни, хо­ча це ніби пря­мо не вис­лов­ле­не. Але внутрішнє жит­тя людсь­ко­го ду­ху стає яв­ним. І як це зроб­ле­но!.. Ко­ли я як спеціаліст, як про­фесіонал не ро­зумію як – ось це най­ви­ща на­со­ло­да.

Павло Под­кла­дов, те­а­т­раль­ний радіоо­гля­дач:

Мені не мож­на на­да­ва­ти пер­ше сло­во, то­му що я лю­ди­на ду­же ан­га­жо­ва­на. По-пер­ше, я за­ко­ха­ний в цей те­атр з ми­ну­ло­го ро­ку. А по-дру­ге, я ду­же швид­ко за­ко­ху­ю­ся в пре­крас­них дам. І в цьо­му ви­пад­ку не мо­жу спокійно го­во­ри­ти. Ну до­б­ре, да­вай­те серй­оз­но.

Я після ми­ну­лорічно­го спек­так­лю рив­ся в Інтер­неті. Хотів з’ясу­ва­ти інфор­мацію про те­атр та спек­такль. І ви­я­вив див­ну річ. В інтерв’ю якійсь га­зеті Алла Бабенко го­во­ри­ла, що їй навіть ніби не­зруч­но бу­ло чу­ти те, як кри­ти­ки вис­лов­лю­ва­ли­ся з при­во­ду спек­так­лю. Що їй це здається надмірним. Див­но, що та­кий ре­жи­сер… Але це, ма­буть, не див­но! Це цілком ви­прав­да­но. І то­му такі спек­таклі і на­ро­д­жу­ють­ся у вас. Мені здається, що в цьо­му ви­пад­ку я був про­сто, як будь-яка, ма­буть, лю­ди­на, що зму­ше­на ог­ля­да­ти ви­до­ви­ще те­а­т­раль­не, ущем­ле­ний. Ура­же­ний тим, що хотіло­ся ки­ну­ти всі ці за­пи­си, не хотіло­ся нічо­го но­ту­ва­ти, хотіло­ся всо­ту­ва­ти в се­бе, радіти, пла­ка­ти ра­зом з ва­ми. А тут все-та­ки зму­ше­ний… Лівою сто­ро­ною моз­ку ти мо­жеш за­хоп­лю­ва­ти­ся, а пра­вою десь щось фіксу­ва­ти, для то­го, щоб потім щось ска­за­ти. Цьо­го ро­би­ти не хотіло­ся, і ме­не про­сто в чер­го­вий раз це вра­зи­ло – те­атр мій, те­атр напівтонів, про­ник­ли­во ро­зум­ний, іронічний, де кож­ний жест та по­гляд не­мов­би на­ро­д­жується з повітря. Хо­ча ти ро­зумієш, що все про­ду­ма­но і роз­ра­хо­ва­но до міліметрів. Навіть паль­чи­ки ваші, ніби мізан­сце­на на­ро­д­же­на щой­но. І я ро­зумію, наскільки важ­ко це да­ло­ся і ре­жи­се­ру, і вам. І мені здається, що цей те­атр, де важ­ливі перш за все пору­хи душі і людсь­кий дух, це той Че­хов, який мо­же існу­ва­ти на сцені.

Як­що ми­ну­ло­го ро­ку на сцені бу­ло вра­жа­ю­че тріо, то в цьо­му році це був квар­тет. Ви вже ви­бач­те, що я по­вто­рю свій сво­го ро­ду об­раз­ний вислів, але мені здається, що Ан­тон Пав­ло­вич, але в іншо­му зо­б­ра­женні, ду­же впи­сав­ся у ва­шу ком­панію. І це ва­ше пря­ме до ньо­го звер­тан­ня, апе­ляція, мож­на ска­за­ти, ко­ли ви спи­ною до ньо­го звер­нені – це так вра­жає, так про­ни­зує ду­шу, що важ­ко опи­са­ти. Так, як важ­ко опи­са­ти по­езію, важ­ко го­во­ри­ти про лю­бов, то­му що… Це не­мож­ли­во! Те­атр, де аб­со­лют­но не­має по­тре­би в жод­них інших ми­ну­щих фак­то­рах, яки­хось де­ко­раціях, окрім при­род­них де­ко­рацій у ви­гляді ро­я­лю, і тієї са­мої ве­лич­ної му­зи­ки Мо­цар­та, яка справді навіть п’ятий учас­ник спек­так­лю.

І що най­важ­ливіше, що має бу­ти в те­атрі. Це на­вко­лишній світ, світ зовнішній, він на­ро­д­жується в твоїй уяві, і він – як фан­тазія, якась «фа­та-мор­га­на». І все ж, він ду­же відчут­ний і ду­же ма­теріаль­ний, хоч як би див­но це зву­ча­ло. Те­атр круп­них планів, який важ­ко ре­алізу­ва­ти, як мені здається, де очі дійсно яс­к­ра­во ся­ють в душі, але при цьо­му ця яс­к­равість, емоційність, міць, навіть ви­бу­хо­не­без­печність – во­на теж бе­зу­мов­но тут при­сут­ня. Де кож­на се­кун­да на­си­чена дією, і де ко­жен при­плив змінюється відпли­вом, а це тяг­не за со­бою якесь цу­намі, яке мо­же зме­с­ти те­бе з землі.

І мені здається, най­радіснішим є те, що ти аб­со­лют­но підко­ряєшся цьо­му те­а­т­ру, і пли­веш в цьо­му морі, в цій шлюпці, цілко­ви­то підко­ря­ю­чись цим лю­дям, го­ловній лю­дині, Деміур­гу в особі ре­жи­се­ра, і вам як співав­то­рам-ви­ко­нав­цям. Але мені здається, що цей те­атр до всьо­го ду­же не­од­но­знач­ний, бо в ко­медії є тра­гедія, а в тра­гедії завжди є щось смішне. Влас­не, за що ми лю­би­мо Че­хо­ва? Я навіть не хо­чу порівню­ва­ти ал­ге­б­ру і гар­монію. Не­мож­ли­во од­но­знач­но ска­за­ти про те, що та­ке Че­хов. Але в цьо­му ви­пад­ку про­сто інтуїтив­но відчу­ваєш, що це мій Че­хов. Так са­мо, як в одній японській п’єсі го­во­рить­ся: «Все не­од­но­знач­но в цьо­му пе­чаль­но­му світі-сні», – так са­мо й тут у вас.

Ну, а що­до ви­ко­навців, то я впер­ше по­ба­чив вас, Олек­сан­д­ро, і повірте, важ­ко го­во­ри­ти комплімен­ти, але од­нак при всьо­му ба­жанні, при найбільшо­му ба­жанні знай­ти якісь нерівності, якісь ва­ди у вашій грі я не мо­жу. Я ба­чу це вугілля, що па­лає по­лум’ям, – очі, що про­ни­зу­ють ду­шу. В цьо­му морі ко­хан­ня, в цьо­му морі надії, яко­мусь морі ща­с­тя, хо­ча й важ­ко­го, не­звич­но­го і сум­но­го ща­с­тя. Я ри­зи­кую ско­ти­ти­ся до яко­гось комплімен­тар­но­го то­ну, але, окрім цих ось слів, окрім якоїсь на­туж­ної своєї внутрішньої по­езії, – яку я, зви­чай­но, не міг ук­ла­с­ти за вчо­рашніх півдня в якісь ро­зумні межі, – іншо­го ска­за­ти не мо­жу. Я ли­ше зга­дую ок­ремі епізо­ди, ко­ли во­на ди­вить­ся на ге­роя після репліки, на­при­клад, «Що ро­би­ти?» Це ж зовсім ней­мовірна га­ма по­чуттів та емоцій, де тра­гедія ме­жує з радістю. Як во­на спо­с­терігає за роз­повіддю про пись­мен­ни­ка. Зда­ва­ло­ся б, це в оповіданні смішно, а на­справді, скільки ж по­чуттів на­ро­д­жує в її душі цей не­хи­т­рий епізод. Мені ду­мається, окрім всьо­го іншо­го, тут так багато бли­с­ку­чо­го че­ховсь­ко­го гу­мо­ру, який не ле­жить на по­верхні. Біда ба­га­ть­ох те­атрів, на мій по­гляд, у то­му, що во­ни на­ма­га­ють­ся ре­алізу­ва­ти це яв­но. А тут як­раз роз­криті ті гли­би­ни, са­ме в те­а­т­раль­но­му смислі, яких ти про­сто не очікуєш. Я знову був за­хоп­ле­ний грою Юрія Че­ко­ва – вра­жа­ю­чим сфінксом, який не­мов ке­рує про­це­сом на сцені, три­має все у своїй міцній до­лоні, і в той же час сам є учас­ни­ком та співпе­ре­жи­ває то­му, що відбу­вається. Як це ро­бить­ся – годі зро­зуміти. Я зро­зуміти цьо­го не мо­жу.

Звісно, тут пе­ре­довсім ве­ли­кий такт що­до Че­хо­ва, і це навіть май­стерністю не на­звеш; це те, що на­зи­вається жит­тям людсь­ко­го ду­ху. Я ду­же по­радів з мо­ло­до­го ак­то­ра Юрія Во­линсь­ко­го, який теж весь, мож­на ска­за­ти, го­рить. Зви­чай­но, тут, ма­буть, так за­ду­ма­но – він на­сам­пе­ред трагічна по­стать. По­стать, на яку зва­ли­ло­ся са­ме це не­ща­с­тя. Втім, він теж ду­же не­од­но­знач­ний, і про ньо­го хо­четь­ся розмірко­ву­ва­ти. І най­го­ловніше: цей спек­такль на­ро­д­жує те, що про ці долі ціка­во ду­ма­ти, до­хо­ди­ти до їхньо­го рівня.

Мені здається, що, на відміну від по­пе­ред­нь­о­го спек­так­лю, який ми об­го­во­рю­ва­ли, від то­го ма­теріалу, який за іронією долі ви­я­вив­ся вам близь­ким, мені здається, що у вас є відчут­тя міри. Тоб­то жод­но­го пе­ре­бо­ру, жод­но­го змісто­вно-ритмічно­го та мізан­сценічно­го пе­ре­бо­ру я не ви­я­вив.

По­вто­рю­ся: я за­ко­ха­ний у ваш те­атр, і в цьо­му ви­пад­ку по­ви­нен був са­мо­усу­ну­ти­ся. Але що ще впа­ло у вічі: сим­фонією цей спек­такль на­зва­ти важ­ко, як­що про­во­ди­ти якісь ана­логії з му­зи­кою (хоч я й не­ве­ли­кий зна­вець му­зи­ки), со­на­тою теж не на­звеш… Це якесь тріо, яким пра­вить ди­ри­гент, один мо­гутній ди­ри­гент зі Льво­ва, а інший в особі Юрія Че­ко­ва. Цілком при­го­лом­шли­ве яви­ще, ти ба­чиш, як во­ни, ці му­зичні інстру­мен­ти, об’єднані, й вод­но­час­ са­мостійні. Це зно­ву за­гад­ка. Я вва­жаю, що є не­долік в ор­ганізації на­шо­го фе­с­ти­ва­лю, не­долік цьо­го спек­так­лю, йо­го за­мис­лу – йо­го тре­ба бу­ло по­ка­за­ти тричі підряд. Тоді б я пер­ший раз слідку­вав ли­ше за Юрієм од­ним, дру­гий раз – за Юрієм дру­гим, і втретє на­со­ло­д­жу­вав­ся би грою Саші. Я відкрив для се­бе ми­ну­ло­го ро­ку ди­во­виж­ну ак­т­ри­су. Я го­во­рив про те, наскільки я відра­зу по­ба­чив Юрія, не зна­ю­чи до то­го ані йо­го, ані Марійчи­них (Шу­мей­ко) по­тенційних мож­ли­во­с­тей. Відра­зу з’яви­ли­ся об­ра­зи, об­ра­зи… Я го­то­вий як ре­жи­сер, як про­дю­сер роз­да­ва­ти об­ра­зи. Але в Саші я перш за все по­ба­чив ве­ли­ку трагічну ак­т­ри­су (ви­бач­те за сло­во ве­ли­ка). Я про­сто якісь ана­логії про­во­д­жу. На дум­ку спа­дає і Ме­дея, інші грецькі тра­гедії, і зви­чай­но ж, че­ховські. Втім, не мені вирішу­ва­ти. І ще пе­ре­дай­те Аллі Гри­горівні Ба­бен­ко: «Я вас ду­же люб­лю».

Ла­на Гарон:

Я слу­ха­ла Па­шу і ду­ма­ла, як важ­ко го­во­ри­ти про ваш спек­такль. Це все од­но, що роз­повіда­ти, чим пах­не тро­ян­да і як шу­мить прибій. Це справді якась ди­во­виж­на річ. Вчо­ра на ва­шо­му спек­таклі по­ба­чи­ла ці три стільці віденсь­ких, і моя ду­ша зраділа, що приїхав НАШ те­атр. І я ро­зумію, що нічо­го не­має: як завжди, бу­де три стільці, пор­т­рет Че­хо­ва, який ди­вить­ся. У ва­шо­му спек­таклі відчу­ваєш по­гляд Че­хо­ва. Це не завжди ви­ни­кає. Це якісь ча­ри зі спек­так­ля­ми Ба­бен­ко.

Я ду­же ра­да ба­чи­ти вас у спек­таклі, то­му що ви – впи­са­ли­ся, відповідаєте всьо­му то­му, що відбу­вається на сцені. Знаєте, ко­ли з'являється но­вий ак­тор, ти не знаєш, як це бу­де, тро­хи нер­вуєшся. Та­кий мо­ло­дий… Рап­том щось не так?! Усе бу­ло га­разд. Хо­ча не­зро­зуміло – як зроб­ле­но! Так – як пах­не тро­ян­да… Єди­не, з чим я не згод­на, ко­ли Па­ша ска­зав «мо­гутнє тріо». Мо­гутнім не мож­на на­зва­ти, то­му що лег­кий та не­ва­го­мий спек­такль. Завжди у вас так. Не­мов віте­рець ко­ли­ше фіран­ку.

Ніна Шалімова, док­тор ми­с­тецтвоз­нав­ст­ва, про­фе­сор ка­фе­д­ри гу­манітар­них на­ук Яро­славльсько­го дер­жав­но­го те­а­т­раль­но­го інсти­ту­ту, ви­кла­дач історії та куль­ту­ри РАТМ, член Ака­демії те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва, член уче­ної ра­ди ЛДІТМіКу:

У Че­хо­ва є оповідан­ня під на­звою «Кра­су­ня». Поїзд, спе­ка, па­са­жи­ри – ко­жен жи­ве вла­сним жит­тям. Хтось чай п’є. Усі зму­чені, тро­хи знер­во­вані. Поїзд зу­пи­нив­ся на якійсь станції. І там бігає та­ка смішна напівдівчи­на, напівпідліток. Ось у то­му са­мо­му віці – вже не ди­ти­на, ще не дівчи­на. Во­на та­ка кир­па­тень­ка, у вес­нян­ках. Світле, тро­хи ку­че­ря­ве во­лос­ся. І якось всі за­тих­ли, за­мо­в­к­ли. Во­на бігає. Потім го­лос чо­ловічий сер­ди­тий, батьків на­пев­но, ска­зав: «Ма­шо!» І во­на побігла. Поїзд пішов далі. В ньо­му вже бу­ло ти­хо-ти­хо. І вже проїха­ли чи­ма­ло верст, ко­ли хтось зітхнув і ска­зав: «Кра­су­ня!» І так трош­ки сум­но всім ста­ло. А потім той са­мий оповідач їде в сте­пу, зу­пи­няється біля заїжджо­го дво­ру, що йо­го три­має якийсь вірме­нин. Душ­но, тісно, на­пев­но кло­пи. Зму­че­но, тро­хи знер­во­ва­но цей са­мий вірме­нин по­кли­кав: «Ма­шо!». І вий­ш­ла дівчин­ка. Вже не дівчин­ка, але ще не дівчи­на. Ось у то­му са­мо­му пе­рехідно­му віці. Не­ви­мов­ної біблейсь­кої кра­си. Пря­мий но­сик. Не лоб, а чо­ло. Відкри­те, чи­с­те об­лич­чя. До­вер­ше­не ліплен­ня об­лич­чя. По­пи­ли во­ни чаю. Ма­ша ця вне­сла са­мо­вар, потім ви­нес­ла. Щось май­ну­ло… Поїха­ли далі. І вже від’їха­ли чимало верст, ко­ли візник зітхнув і ска­зав: «А хо­ро­ша у вірме­ни­на доч­ка!». «Кра­су­ня!», – по­ду­мав наш оповідач. І бу­ло трош­ки сум­но. Ко­ли зустрічаєш ко­гось бе­зу­мов­но пре­крас­но­го, то трош­ки сум­но, що закінчи­ло­ся… Що май­ну­ло і вже не­ма.

Вчо­ра після спек­так­лю мною ово­лоділо ось це сум­не по­чут­тя, ко­ли навіть десь там у те­бе сльо­зи. Не то­му, що історія пе­чаль­на, а то­му, що так чу­до­во, так хо­ро­ше… і сум­но. У Че­хо­ва мо­тив кра­си, світу, при­ро­ди ду­же важ­ли­вий. Які гарні де­ре­ва! І яке по суті біля них має бу­ти кра­си­ве жит­тя. Як­що в житті відбу­вається щось не­гар­не, а йо­го відбу­вається ду­же ба­га­то в че­ховсь­ких оповідан­нях, то це завжди по­дається на тлі якоїсь ве­ли­кої кра­си жит­тя. Жит­тя як бла­га. І, ма­буть, сум­но стає від цьо­го. В людсь­ко­му житті мо­мен­ти, до­стойні цієї кра­си, зустріча­ють­ся рідко. І ко­ли я ба­чу спек­таклі Ал­ли Ба­бен­ко, то бе­зу­мов­но по­чут­тя емоційно­го відгу­ку на них – це по­чут­тя бе­зу­мов­ної кра­си. Не в ес­те­тич­но­му плані, що ось кра­сиві мізан­сце­ни, же­с­ти, ру­хи. А в сенсі вхоп­ле­но­го смис­лу то­го, що відбу­вається на сцені. І зроб­ле­но це з та­ким без­до­ган­ним ро­зумін­ням Че­хо­ва, що стає сум­но від то­го, що це не­ча­с­то бу­ває. І ось за ці пе­ре­житі ви­сокі митті, я відчу­ваю сер­деч­ну вдячність... Усе, що не ска­жеш, ви­дається літе­ра­тур­ни­ми штам­па­ми на тлі Че­хо­ва, на тлі спек­так­лю. Та­ке-от по­чут­тя яко­гось навіть за­ми­лу­ван­ня, ба­га­те пе­ре­жи­ван­ня ху­дож­нь­о­го, да­ру­ють нам спек­таклі А. Ба­бен­ко, спек­такль «Сповідь». Це пер­ше. Дру­га те­за: лег­ко ска­за­ти, що Тол­стой та До­стоєвський – генії. Про Че­хо­ва так ска­за­ти – якось ніяко­во. Відра­зу відчу­ваєш посмішку Ан­то­на Пав­ло­ви­ча з при­во­ду будь-яких пиш­них слів. Од­но­го ра­зу, ко­ли во­ни з Оль­гою Ле­о­нардівною зібра­ли­ся за­ кор­дон, Ан­тон Пав­ло­вич Че­хов за­пов­ню­вав па­пе­ри і в графі «Рід за­нять» за­пи­сав «Лікар». Про що пись­мо­во повідо­мив Оль­гу Ле­о­нардівну. Якось ніяко­во, – пи­сав він, – го­во­ри­ти про се­бе: «Я пись­мен­ник». Все од­но, що ска­за­ти – я ба­ле­ри­на. Тож бу­ти тобі, моя ми­ла дру­жи­но, дру­жи­ною ліка­ря. Ось скромність як най­ви­ща фор­ма по­чут­тя влас­ної гідності. Це теж є в спек­таклі. Ко­ли пер­со­нажі, дійові осо­би не ви­ви­щу­ють­ся в мас­штабі осо­би­с­тості, ко­ли не до­грається те, що не має бу­ти до­гра­не. Оскільки лю­ди­на в Ан­то­на Пав­ло­ви­ча Че­хо­ва – істо­та не­за­вер­ше­на. В ній ніко­ли не мож­на по­ста­ви­ти крап­ку. В цьо­му плані Че­хов у своїх оповідан­нях та повістях пись­мен­ник ро­ман­ний. Там, де до­чехівським пись­мен­ни­кам потрі­бен був ро­ман, щоб ок­рес­ли­ти до­лю лю­ди­ни, йо­му до­стат­ньо опо­відан­ня. І таємни­ця Че­хо­ва в такій-от не­за­вер­ше­ності долі: до­ля не за­вер­ше­на, осо­бистість не ви­че­р­па­на. І не мож­на по­ста­ви­ти три крап­ки, оскільки це пре­тензійно. Оскільки це ба­га­тоз­нач­но, чо­го Че­хов не сприй­має. І ось ця таємни­ча че­ховсь­ка не­за­вер­шеність(...). І до то­го ж це відбу­вається на тлі вільно­го і про­сто­ро­го по­то­ку жит­тя. Жит­тя, що плине повз пер­со­нажів.

(...)Що гра­ти, ко­ли не­має чо­го гра­ти. Ко­ли не роз­поділи­ти трьох ак­торів по амп­луа: мо­лод­ший, ак­тивніший, цинічніший і дівчи­на між ни­ми. Ні! Рап­том. Той, мо­лод­ший, і той стар­ший, цинічніший, але не в сенсі цинізму як світовідчут­тя(...). Але це не оз­на­чає, що по­бу­ду­ва­ти будь-яку подієвість. А подієвість існу­ван­ня обер­ну­ти все­ре­ди­ну. Це по­тре­бує до­стат­ньо ви­тон­че­ної та ду­же тон­кої ак­торсь­кої техніки. Те, чим без­до­ган­но во­лодів Не­ми­ро­вич-Дан­чен­ко, ко­ли за­бо­ро­нив Кніппер-Че­ховій ме­та­ти­ся з фра­зою «Я люб­лю Вер­ши­ніна», ска­зав­ши: «Візьми по­ду­шеч­ку з ди­ва­ну, при­тис­ни до жи­во­та, си­ди і ка­жи. Не­має чо­го тут ме­та­ти­ся і в по­зу ста­ва­ти». Ал­ла Ба­бен­ко ду­же точ­но відчу­ває са­му че­ховсь­ку струк­ту­ру подієву. То­му, що ви­бу­до­вує та­кий подієвий ряд, га­сить події, знімає вер­ши­ни, вістря подій. Але знімає не при­би­ра­ю­чи їх зовсім, а за­га­ня­ю­чи все­ре­ди­ну. Їх потрібно про­жи­ва­ти. До то­го ж про­жи­ва­ти лег­ко і на швид­кості. В це не мож­на за­глиб­лю­ва­ти­ся. Як­що зга­да­ти про пси­хо­логію ак­торсь­ку, а їх хлібом не го­дуй, а дай по­ст­раж­да­ти, то та­ка ро­бо­та по­тре­бує, я б ска­за­ла, ак­торсь­кої са­мовідда­ності. Га­даю, що однією з най­важ­ливіших при­чин успіху спек­так­лю є відмо­ва ак­торів від ак­торсь­ко­го егоїзму, від праг­нен­ня зігра­ти со­ло, як це бу­ває: тут моя сце­на – ви підігруєте, а те­пер моя сце­на – ви підігруєте. Ось ця відмо­ва від ак­торсь­ко­го егоїзму, пе­ре­бу­ван­ня в про­сторі Че­хо­ва за спо­со­бом існу­ван­ня, мені ви­дається най­го­ловнішим у спек­таклі.

Про­май­не чи­ма­ло років, а ти бу­деш зга­ду­ва­ти. Я та­кож ду­маю, що після тих ва­ших спек­таклів, у ме­не та­ке бу­ло. Ко­ли ба­чиш у те­атрі щось по­твор­не, відчу­ваєш: тобі потрібно якось се­бе підба­дь­о­ри­ти, і зга­дуєш, що є й інше. І стає лег­ше. От­же, цей спек­такль, як мені те­пер уже зро­зуміло, ви­хо­дить за межі те­а­т­раль­но­го ес­те­тич­но­го пе­ре­жи­ван­ня. Він стає пе­ре­жи­ван­ням ек­зи­с­тенційним, життєвим. Ма­буть, існу­ван­ня спек­таклів А. Ба­бен­ко у Львові не­про­сте. На жаль, я не знаю те­а­т­ру ім. Зань­ко­вець­кої. Але що та­ке ака­демічна гра, «трішки» уяв­ляю. Це один тип те­а­т­раль­ності. Пред­став­ле­ний у про­сторі Льво­ва. Мені по­ща­с­ти­ло ба­чи­ти два спек­таклі те­а­т­ру «Вос­кресіння». Це інший тип те­а­т­раль­ності. І там теж своя ху­дожність, що силь­но впли­ває на гля­да­ча. Я ба­чи­ла два спек­таклі з пе­ре­рвою у двад­цять років: пер­ший – Ле­ся Ук­раїнка «На по­лі крові», вель­ми чу­до­ва. Такі хри­с­ти­янські мініатю­ри. У ме­не потім навіть сту­дент дип­лом пи­сав про тво­ри Лесі Ук­раїнки на ма­теріалі ран­нь­о­го хри­с­ти­ян­ст­ва. Ми зро­би­ли так, що ци­та­ти бу­ли над­ру­ко­вані і в пе­ре­кладі, і [ук­раїнською] мо­вою. Тут і кра­са, ніжність, тре­петність. І при цьо­му залізна кон­ст­рукція все­ре­дині дра­ма­тургії Лесі Ук­раїнки за­зву­ча­ла. Ду­же хо­ро­ший був дип­лом. І дру­гий спек­такль – «Виш­не­вий сад».

Те­атр Ал­ли Ба­бен­ко без­до­ган­ний, без­меж­но відда­ний ху­дожній темі. А Че­хов, як факт ук­раїнської куль­ту­ри срібно­го віку, – це до­б­ре, це вар­те по­ша­ну­ван­ня і ува­ги. І те, що мо­лоді ак­то­ри бе­руть цю куль­тур­ну тра­дицію, що йде від ху­дож­нь­о­го жит­тя Ук­раїни на межі ХІХ–ХХ сторіч, та здійсню­ють її як жи­ву, вібру­ю­чу, емоційно на­пов­не­ну, змісто­вно на­си­че­ну, – це, зви­чай­но, по­движ­ництво. Не ге­роїзм. Че­хов до ге­роїзму ста­вив­ся скеп­тич­но, як до по­всяк­ден­ної, що­ден­ної ро­бо­ти. При­хо­диш об оди­над­цятій і по­чи­наєш пра­цю­ва­ти. І так щод­ня. І тоді ви­хо­дить хо­ро­ший те­атр. Інак­ше не мож­на. (...) Корнію Чу­ковсь­ко­му на­ле­жить спо­с­те­ре­жен­ня про імпресіоніс­тичність, м’якість, тонкість сценічних оповідних фарб у Че­хо­ва. Але вся ця м’якість, тонкість, інтелігентність, пси­хо­логізм три­ма­ють­ся на залізній кон­ст­рукції оповідань. У Ба­бен­ко відчу­вається ця залізна ру­ка, якої не вид­но. Ніби ось так са­мо со­бою: три лю­ди­ни за­плу­та­ли­ся і на­ма­га­ють­ся вип­лу­та­ти­ся. І зви­чай­но, як­що ак­тор – інстру­мент, то ви – ду­же тон­кий інстру­мент, який ду­же точ­но пе­ре­дає всі но­ти сен­су. І від цьо­го та­кож на­ро­д­жується та ту­га, за яку я безкінеч­но вдяч­на ва­шо­му те­а­т­ру.

Га­ли­на Коваленко, те­а­т­раль­ний кри­тик, кан­ди­дат ми­с­тецтвоз­нав­ст­ва, до­цент Санкт-Пе­тер­бурзь­кої дер­жав­ної ака­демії те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва:

Я ду­же ра­да зустрічі з ва­шим те­а­т­ром. Па­негіри­ки, тут ви­го­ло­шені, за­слу­жені. І во­ни мак­си­маль­но щирі. Мені особ­ли­во бу­ло ціка­во по­знай­о­ми­ти­ся з ва­шим те­а­т­ром. Мені ка­за­ли, що це чу­до­во. А ко­ли так ка­жуть, то вже чо­гось очікуєш. І моє сподівання ви­прав­да­ли­ся.

Які дум­ки ви­ник­ли у ме­не після вашого спек­таклю? Це емоційно за­хоп­лює, це справді чу­до­во! Те­пер я про­мов­лю вдру­ге за час фе­с­ти­ва­лю такі сло­ва, як куль­ту­ра те­а­т­раль­на та людсь­ка. Те­а­т­раль­ної куль­ту­ри не існує без людсь­кої куль­ту­ри. Ще я зга­да­ла давній спек­такль Ми­ко­ли Пав­ло­ви­ча Акімо­ва, який вам відо­мий, га­даю. Він ко­лись зро­бив «Стро­каті оповідан­ня». Мені здається, то бу­ла та­ка со­бі пер­ша дра­ма­тич­на сюїта. Ко­ли я ди­ви­ла­ся «Ніноч­ку», то зга­да­ла, що рішен­ня що­до роз­поділу амп­луа ак­торів бу­ло са­ме та­ким. Цей збіг ме­не бук­валь­но за­хо­пив. То­му що за­зви­чай усе відбу­вається на­впа­ки, не так, як очікуєш. Ось це бу­ло зроб­ле­не в 60-х ро­ках. І ось

те­пер. Що та­ке ве­ли­ка куль­ту­ра і що та­ке ро­зуміння літе­ра­ту­ри, ро­зуміння ду­ху Че­хо­ва? Я знаю, що Че­хов вам ду­же близь­кий. І ви вик­ла­ли­ся мак­си­маль­но. Такі за­тра­ти – ве­ли­ка рідкість. Тим па­че, що ви гра­ли на клап­ти­ку. Ми сиділи в пер­шо­му ря­ду, і я уваж­но спо­с­теріга­ла за кож­ним ак­то­ром. Це все ра­зом на­ро­д­жу­ва­ло чу­до­вий ак­торсь­кий ан­самбль. І ще: мені здається, ви пішли далі в ду­хов­но­му осяг­ненні Че­хо­ва, ніж те, що я ба­чи­ла навіть у ду­же чу­до­вих мас­штаб­них спек­так­лях.

І ще. Як пре­крас­но зву­чить справжня ук­раїнська мо­ва! Як це чу­до­во, яка це му­зи­каль­на мо­ва. Зви­чай­но, не­ро­зум­но порівню­ва­ти – італійська, не італійська, але це про­сто на­со­ло­да. У ме­не завжди ве­ликі пре­тензії до сло­ва. Тут – ди­во­виж­на інто­наційна точність, не про­сто гар­на му­зи­каль­на мо­ва, яка аб­со­лют­но ри­мується, збіга­ється зі стилісти­кою Че­хо­ва. Це рідкісний ви­па­док. То­му що бу­ва­ють пе­ре­ги­ни, бу­ває не­доліт, ви ж влу­чи­ли про­сто в яб­луч­ко. Я вдяч­­на долі, що по­знай­о­ми­ла­ся з ва­шим те­а­т­ром. І ба­жаю вам та­ких же твор­чих звер­шень, ще більших.

Майя Ро­ма­но­ва, те­а­т­раль­ний ог­ля­дач «Радіо Росії»:

Я іноді ду­маю, що, мож­ли­во, Меліховсь­кий фе­с­ти­валь тре­ба вла­ш­то­ву­ва­ти тільки для то­го, щоб сю­ди міг приїзди­ти Львівський те­атр, по­ка­зу­ва­ти нам чер­го­ву ро­бо­ту Ал­ли Ба­бен­ко, чер­го­ве че­ховсь­ке опо­відан­ня чи ма­лень­ку повість. І ми, лю­ди, які, зда­ва­ло­ся б, до­б­ре зна­ємо Че­хо­ва, що­ра­зу відкри­ваємо йо­го за­но­во за­вдя­ки роз­повіді, яку нам по­ка­зує цей те­атр, йо­го ак­то­ри. Відкри­ваємо для се­бе зовсім не­знай­о­мо­го Че­хо­ва. Дізнаємо­ся зовсім нові речі про ва­ших ге­роїв. Во­ни відкри­ва­ють­ся з якоїсь невідо­мої сто­ро­ни.

Зга­дую те відчут­тя, цілком фан­та­с­тич­не – від «Іони­ча». Ад­же ніко­му не спа­да­ло на дум­ку, що це оповідан­ня про ко­хан­ня. Мен­ше всьо­го ми ду­ма­ли про це, ко­ли в школі вчи­ли Че­хо­ва…

Та­ко­го за­ко­ха­но­го Іони­ча, та­ко­го ко­хан­ня, яке там є, і та­кої тра­гедії від то­го, що нічо­го не скла­ло­ся, ми не зна­ли. І так що­ра­зу.

Ця особ­ли­ва ак­торсь­ка шко­ла, ре­жи­серсь­ке вміння пра­цю­ва­ти з ак­то­ром, втя­гу­ва­ти йо­го в свої ідеї, ство­рю­ва­ти якусь особ­ли­ву ат­мо­сфе­ру і цей спосіб існу­ван­ня ак­торів у виставах Ба­бен­ко досі за­ли­шається для нас усіх за­гад­кою. Не­мож­ли­во по­яс­ни­ти, як мож­на та­ким спо­со­бом це зігра­ти. То­му для всіх «меліховсь­ких» приїзд Льво­­ва – це ніби го­ло­вна подія. І вже де­сять років! Як відкри­ли ми сво­го ча­су цей скром­ний те­атр Ал­ли Ба­бен­ко, так і про­дов­жуємо йо­го відкри­ва­ти що­ра­зу по-но­во­му.

Ті спек­таклі бу­ли завжди ти­хи­ми, з ве­ли­ким внутрішнім па­лан­ням при­ст­ра­с­тей. Але не­мов не доз­во­ля­ло­ся ті при­ст­расті мак­си­маль­но ви­да­ва­ти на­зовні. І все ж во­ни ви­ру­ва­ли. І ми ро­зуміли це пре­крас­но. І ко­ли нині в «Сповіді» (са­ме сло­во по­тре­бує ви­хо­ду: сповідь – крик душі) рап­том по­ба­чи­ли тих са­мих ак­торів у цілком новій іпо­стасі, з відкри­тим тем­пе­ра­мен­том, іронічних, яс­к­ра­вих, мо­гутніх, це спра­ви­ло силь­не вра­жен­ня. Ви­яв­ляється, все мож­на ро­би­ти по-різно­му, але по­всяк­час з гли­бо­ким, серй­оз­ним смис­лом. Усі че­ховські оповідан­ня, як ви­яв­ляється, про не­щас­ли­ве ко­хан­ня. Але про це мож­на та­кож роз­повісти по-різно­му. І те, як ро­бить це Львів­ський те­атр, йо­го ар­ти­с­ти, А. Ба­бен­ко, за­слу­го­вує довіри.

Йо­го ак­то­ри уміють до­не­с­ти дум­ку, не пе­да­лю­ю­чи, вміють втяг­ну­ти гля­да­ча в склад­ну ат­мо­сфе­ру, де по­чут­тя гли­бокі, дум­ки значні, а жит­тя трагічне.

Травень, 2011