22–29 трав­ня в Хер­соні відбув­ся вже три­над­ця­тий за ра­хун­ком (а точніше, 12+1-й, як, із по­ва­ги до за­бо­бонів, бу­ло вка­за­но на афішах) міжна­род­ний те­а­т­раль­ний фе­с­ти­валь «Мель­по­ме­на Таврії», постійним осе­ред­ком яко­го

є об­лас­ний му­зич­но-дра­ма­тич­ний те­атр ім. Ми­ко­ли Куліша. Чи не най­важ­ливіша куль­тур­на подія міста, «Мель­по­ме­на», зу­сил­ля­ми сво­го незмінно­го ди­рек­то­ра Олек­сан­д­ра Кни­ги по­сту­по­во пе­ре­тво­ри­ла­ся і в один із найбільших те­а­т­раль­них фе­с­ти­валів на­шої країни; а сам Хер­сон у цей трав­не­вий тиж­день де­далі більше лю­дей на­зи­ва­ють те­а­т­раль­ною сто­ли­цею Ук­раїни.

Став­ши ще мас­штабнішим за кількістю за­ходів, за­про­ше­них учас­ників і гос­тей, фе­с­ти­валь вий­шов і за межі за­кри­то­го сценічно­го про­сто­ру (те­а­т­ралізо­ва­но-му­зичні дій­ства проходили не ли­ше на сце­нах двох міських те­атрів – ім. Куліша та ляль­ко­во­го, а й на площі; на за­вер­шен­ня на ву­ли­ця­х міста відбулася тра­диційна кар­на­валь­на хо­да). Продовжи­ли­ся й за­по­чат­ко­вані в ми­нулі ро­ки ініціати­ви – кон­фе­ренція ре­жи­серів і дра­ма­тургів та на­ра­да ди­рек­торів те­атрів, по­кли­кані пож­ва­ви­ти ко­мунікацію між різни­ми лан­ка­ми те­а­т­раль­но­го світу, оз­ву­чи­ти та спро­бу­ва­ти з’ясу­ва­ти най­го­ловніші про­бле­ми, що по­ста­ють нині як пе­ред ре­жи­се­ра­ми та ав­то­ра­ми п’єс, так і пе­ред керівни­ка­ми ук­раїнських те­атрів.

І, звісно, як і завжди, «Мель­по­ме­на» праг­ну­ла потіши­ти гля­дачів де­сят­ка­ми най­роз­маїтіших ви­с­тав. Цьо­го ро­ку 24 те­а­т­ри з Ук­раїни, Росії, Біло­русі, Мол­до­ви, Придні­стров’я та Ру­мунії пре­зен­ту­ва­ли 26 сценічних по­ста­но­вок.

У колі друзів

Чи­ма­ло те­атрів при­бу­ло на «Мель­по­ме­ну» не впер­ше. Влас­не, за три­над­цять років сфор­му­ва­ло­ся стійке ко­ло друзів фе­с­ти­ва­лю, які приїздять із прем’єра­ми чи не що­ро­ку.

І, на жаль, чи не най­го­ловнішою про­бле­мою і досі за­ли­шається над­то поблажливий підхід до відбо­ру ви­с­тав і, як наслідок, відчут­на «нерівність» кон­курс­ної про­гра­ми: по­ряд зі справді оригіна­ль­ни­ми трап­ля­ють­ся і до­волі слабкі й не над­то про­фесійні ви­с­та­ви, які за­сму­чу­ють не ли­ше членів журі, а й са­мих ор­ганіза­торів (як-от ста­ло­ся з ви­с­та­вою «Тінь» за п’єсою Євге­на Швар­ца Жи­то­мирсь­ко­го об­лас­но­го те­а­т­ру ім. Ко­чер­ги ре­жи­се­ра На­талії Ти­мошкіної, де замість жа­н­ру філо­софсь­кої каз­ки гля­да­чам по­ка­за­ли до­волі вуль­гар­ну ко­медію «для до­рос­лих»).

Кількість «пе­ре­мож­них» номінацій (а на фе­с­ти­валі, крім го­ло­вно­го, пра­цює і жур­налістське журі, яке на­го­ро­д­жує учас­ників аль­тер­на­тив­ни­ми дип­ло­ма­ми) та­кож здається надмірною: ке­ру­ю­чись прин­ци­пом чи не кож­но­му те­а­т­рові – по дип­ло­му, фе­с­ти­валь тим са­мим відмов­ляється від амбіцій ав­то­ри­тет­но­го судді, чиї рішен­ня ціну­ва­ти­муть не ли­ше за спра­вед­ливість, а й, зре­ш­тою, за ек­с­клю­зивність (бо ж, за логікою, чим мен­ше на­го­род – тим ва­гомішою є кож­на з них).

Утім, не­має сумнівів, що, по­при певні не­доліки, пе­ре­ваг у фе­с­ти­ва­лю все-та­ки знач­но більше. Ко­ли ж ура­ху­ва­ти, що «Мель­по­ме­на Таврії» все ще на­би­рає обертів, ви­ро­с­та­ю­чи з ло­каль­но­го фе­с­ти­ва­лю у те­а­т­раль­ну подію міжна­род­но­го рівня, то мож­на сподіва­ти­ся, що по­сту­по­во всі ці «про­бле­ми рос­ту» за­ли­шать­ся в ми­ну­ло­му.

Най­кра­ще з най­кра­що­го: дві версії

Відзна­ки двох журі суттєво розійшли­ся, не пе­рет­нув­шись, по суті, у жодній із го­ло­вних номінацій. Ви­с­та­ва ж, яка от­ри­ма­ла ґран-прі – «На­тал­ка Пол­тав­ка» Ми­ко­лаївсько­го ук­раїнсько­го те­а­т­ру дра­ми і му­зич­ної ко­медії (ре­жи­сер – Сергій Пав­люк), – бу­ла до­волі кри­тич­но сприй­ня­та ча­с­ти­ною жур­налістсько­го журі, пред­став­ле­но­го пе­ре­важ­но те­а­т­раль­ни­ми кри­ти­ка­ми.

Влас­не, по­при вда­ле сценічне вирішен­ня (все ба­зується на ко­ло­во­му ру­хові сце­ни, де­ко­рації відо­б­ра­жа­ють ін­тер’єр і, так би мо­ви­ти, ек­с­тер’єр ук­раїнської се­лянсь­кої са­ди­би часів Кот­ля­ревсь­ко­го), як і по­при ціка­ве обігру­ван­ня тра­диційно­го об­ря­ду (всім відо­му фа­бу­лу тут уз­го­д­же­но з логікою на­род­но­го весільно­го ри­ту­а­лу), ми­ко­лаївська «На­тал­ка Пол­тав­ка» спра­ви­ла все ж вра­жен­ня тро­хи ек­лек­тич­ної – та­кої, що, сподіва­ю­чись при­ва­би­ти ши­ро­ку публіку, спро­бу­ва­ла поєдна­ти ма­ло­поєдну­ва­не.

З од­но­го бо­ку, є тут ав­тен­тич­ний фоль­к­лор, не стилізо­вані, а справжні тра­диційні об­ря­ди, на­родні строї (цей пласт ви­с­та­ви, ма­буть, найв­даліший), а та­кож візу­аль­не апе­лю­ван­ня до тра­диції пе­т­риківських роз­писів; з іншо­го ж, – де­що «ша­ро­вар­ний» варіант ук­раїнської на­род­ної тра­диції, з ма­сни­ми жар­ти­ка­ми і ку­мед­ни­ми че­рез свою не­до­лугість пер­со­на­жа­ми (най­не­с­подіванішим став до­волі ка­ри­ка­тур­ний На­тал­чин ро­дич Ми­ко­ла (Олек­сандр Маг­ль­о­ва­ний), який всю ви­с­та­ву тікав із ков­ба­сою в ру­ках від на­тов­пу сільських па­рубків); і на­решті – шоу-еле­мен­ти (ефектні ма­сові сце­ни) та спро­ба осу­час­ни­ти ви­с­та­ву за ра­ху­нок вве­ден­ня еле­ментів рок-му­зи­ки.

Але в усіх цих ек­с­пе­ри­мен­тах та мо­дернізаціях (які, до речі, мо­жуть бу­ти й цілком пра­вомірни­ми та ефект­ни­ми(1)) тут, здається, тро­хи за­гу­бив­ся сам Кот­ля­ревсь­кий, який на­пи­сав хоч і ко­медію, але не ни­зо­ву (ближ­чим до цьо­го жа­н­ру є, скажімо, йо­го «Мос­каль-чарівник»), а сен­ти­мен­таль­ну – інши­ми сло­ва­ми, та­ку, що ма­ла б роз­чу­ли­ти до сліз, а не зму­си­ти ре­го­та­ти.

Ре­жи­сер увів у ви­с­та­ву й ок­ремі урив­ки з «Енеїди» Кот­ля­ревсь­ко­го (зна­ме­ниті до­вже­лезні пе­реліки спо­жи­тих тро­ян­ця­ми страв), хо­ча стилістич­но й на­ст­роєво ці два тек­с­ти, здається, все ж ма­ло поєдну­вані. Най­прикріше ж те, що ок­ремі сцен­ки в дусі му­зич­них шоу По­плавсь­ко­го псу­ють за­галь­не вра­жен­ня і не да­ють змо­ги оціни­ти інші чес­но­ти ви­с­та­ви (які справді є).

По­за­як уже зай­ш­ла мо­ва про Сергія Пав­лю­ка, на­ле­жить зга­да­ти і про іншу його ви­с­та­ву – «Калігу­ла» за Аль­бе­ром Ка­мю Рівненсь­ко­го му­зич­но-дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру, яка здо­бу­ла на­го­ро­ду го­ло­вно­го журі за най­кра­щу ре­жи­су­ру.

Ця «аб­сурд­на тра­гедія» (так ав­тор виз­на­чив жанр) є стра­шен­но склад­ною ви­с­та­вою з ба­га­ть­ма задіяна­ми ак­то­ра­ми і ви­гад­ли­ви­ми де­ко­раціями, не­од­но­знач­ни­ми за своєю при­ро­дою пер­со­на­жа­ми та не­про­сти­ми сю­жет­ни­ми колізіями. Втім, три­мається все, во­че­видь, на го­ло­вно­му ге­роєві – влас­не Калігулі, зігра­но­му най­по­пу­лярнішим ак­то­ром Рівненсь­ко­го те­а­т­ру Андрієм Ку­де­лею (відне­дав­на – за­слу­же­ним ар­ти­с­том Ук­раїни).

Ха­риз­ма­тич­ний і пе­ре­пов­не­ний яко­юсь про­сто-та­ки ди­кою енергією (від од­ної ли­ше йо­го при­сут­ності на сцені все до­вко­ла, здається, еле­к­т­ри­зується і вібрує), йо­го не­людсь­кий ти­ран Калігу­ла по­стає пе­ред гля­да­чем у не­роз­ривній єдності двох первісних сил – еро­су й та­на­то­су. Вла­да, яка пе­ре­тво­рюється в одер­жимість і пло­дить до­вко­ла се­бе смерть і вод­но­час та-та­ки вла­да як найбільша еро­тич­на си­ла і спо­ку­са. Калігу­ла – во­ло­дар світу, і він же – най­не­щасніша лю­ди­на, що так і не змог­ла втіли­ти свою єди­ну мрію – до­тяг­ну­ти­ся до міся­ця.

Чи­ма­ло сцен ви­да­ють­ся і справді ду­же вда­ли­ми (як-от та­нець Калігу­ли з дівчи­ною йо­го мрії або ж йо­го та­нець смерті по­се­ред мо­ря крові й відру­ба­них голів). Влас­не, і ви­с­та­ва за­га­лом за­ли­шає до­волі силь­не вра­жен­ня.

Втім, як­що ка­за­ти про не­доліки, то го­ло­вним здається над­то ви­со­кий емоційний гра­дус уп­ро­довж усь­о­го сце­нічно­го дійства: ак­то­ри постійно го­во­рять між со­бою на підви­ще­них то­нах (ча­с­то – май­же кри­чать). На­томість п’єси Аль­бе­ра Ка­мю, як здається, по­тре­бу­ють спокій­нішо­го і роз­важ­ливішо­го то­ну (цей ав­тор ви­ко­ри­с­то­ву­вав літе­ра­турні жа­н­ри пе­ре­дусім як най­до­с­тупнішу фор­му для вис­лов­лен­ня своїх філо­софсь­ких, влас­не аб­сур­дис­тсь­ко-ек­зи­с­тенціалістських, шу­кань). У напівприт­че­вих за фор­мою йо­го п’єсах ва­жить кож­на репліка і ко­жен хід дум­ки, яких ча­сом і не бу­ло чут­но че­рез надміру емо­ційну гру.

Во­ло­да­рем жур­налістсько­го ж ґран-прі став пермсь­кий те­атр «У мос­та» (за місце­ви­ми тра­диціями, ви­мов­ля­ти слід із на­го­ло­сом на «о») за ви­с­та­ву «Каліка з ос­т­ро­ва Інішма­ан» (ре­жи­сер – ху­дожній керівник те­а­т­ру Сергій Фе­­до­тов) за дра­мою су­час­но­го бри­тансь­ко­го дра­ма­тур­га ірландсь­ко­го по­хо­д­жен­ня Мартіна Мак­До­на­ха (1970 р.н.). Влас­не, ми­ну­ло­го ро­ку те­атр (який у Росії, до речі, є во­ло­да­рем най­пре­с­тижнішої премії «Зо­ло­та ма­с­ка») вже от­ри­мав «мель­по­менівські» відзна­ки за іншу ви­с­та­ву за п’єсою то­го ж ав­то­ра – «Си­рот­ли­вий Захід».

«Мостівці» не­безпідстав­но за­ра­хо­ву­ють се­бе до «пер­шовідкри­вачів» імені Мак­До­на­ха в се­бе на батьківшині – імені, на яко­му, за вис­ло­вом од­но­го з там­тешніх кри­тиків, «поїхав дах» чи не в усь­о­го російсько­го те­а­т­ру. І в цих сло­вах та­ки є ча­ст­ка прав­ди, ад­же сьо­годні ли­ше по­ста­но­вок цієї п’єси в сусідній країні є аж три­над­цять. Що вже ка­за­ти про до­б­рий де­ся­ток інших ви­с­тав за йо­го тек­с­та­ми. «Каліка» ж – пер­ший і, на дум­ку більшості дослідників, най­кра­щий, твір «острівної» три­логії ав­то­ра.

Аранські ос­т­ро­ви Мак­До­на­ха – це та­кий собі Бо­гом за­бу­тий і відділе­ний мо­рем від ре­ш­ти світу шма­то­чок про­вінційної Ірландії, за­се­ле­ний ку­мед­но-не­до­лу­ги­ми меш­кан­ця­ми, спов­не­ни­ми най­за­с­ко­рузліших сте­рео­типів та фобій, але вод­но­час стра­шен­но зво­ру­ш­ли­вих у своїй на­їв­ності та без­за­хис­ності. І, що ціка­во, в цій за­ско­рузлій провінційності чи не кож­на нація ба­чить щось і від се­бе (ма­буть, са­ме то­му п’єси ав­то­ра ма­ють та­кий ве­ли­кий по­пит по всьо­му світу).

До жа­н­ро­во­го виз­на­чен­ня дра­ма­тур­га – «ко­медія» – вар­то ста­ви­ти­ся з ос­то­ро­гою, ад­же на­справді гу­мор (усіх мож­ли­вих емоційних відтінків) урівно­ва­же­но тут чи­ма­лою порцією дра­ма­тиз­му. А об­раз го­ло­вно­го пер­со­на­жа – каліки Біллі (Ва­силь Ски­да­нов) – постійно ба­лан­сує на межі ліриз­му, комізму й трагічності.

У дра­ма­тургії Мак­До­на­ха ду­же важ­ли­вою є тон­ка гра на сте­рео­ти­пах: ґен­дер­них, національ­них, релігійних то­що. Ав­тор на­сту­пає на най­бо­лючіші мо­золі ірландців (та й не тільки їх), свідо­мо про­во­ку­ю­чи публіку жар­та­ми на та­бу-й­о­вані те­ми і зму­шу­ю­чи по­ди­ви­ти­ся на власні стра­хи збо­ку. Ду­же да­ле­кий він і від од­номірно­го тлу­ма­чен­ня світу. В то­му, ма­буть, і по­ля­гає йо­го особ­ли­вий пись­мен­ниць­кий та­лант, що замість па­фос­но­го чи про­сто надміру лірич­но­го ствер­д­жен­ня життєвих істин він оби­рає тон­ку гру напівтонів, замість од­но­знач­них відповідей – про­ти­лежні версії, а замість розв’язок і май­же до­вер­ше­них хепі-ендів – на­тя­ки і зна­ки за­пи­тань.

Влас­не, в такій «літе­ра­ту­ро­цен­т­ричній» дра­ма­тургії, де так ба­га­то ва­жить текст із йо­го подвійним або й по­трій­ним дном, ду­же ве­ли­ку роль відіграє ак­торсь­ка май­стер­ність.

І, на ща­с­тя, тут пласкі діало­ги в стилі аб­сур­дистсь­ко­го те­а­т­ру по­сту­по­во об­ро­с­та­ють «м’ясом», а пер­со­нажі з кож­ною на­ступ­ною сце­ною ста­ють усе складніши­ми та не­од­но­значніши­ми. Тож, по­за сумнівом, ро­бо­та всіх пермсь­ких ак­торів за­слу­го­вує як­най­ви­щих по­хвал. Як, звісно, і ре­жи­се­ра, який точ­но вло­вив пси­хо­логічні ню­ан­си кож­но­го ха­рак­те­ру і зумів ви­бу­ду­ва­ти на сцені склад­ну схе­му взаємодії усіх пер­со­нажів. І, що, ма­буть, іще важ­ливіше, – ви­т­ри­мав хи­ст­кий ба­ланс між гу­мо­ром, дра­мою і ліри­кою, ніде не зра­див­ши по­чут­тю міри й сма­ку.

Ще од­ним тра­диційним гос­тем «Мель­по­ме­ни» є Мін­ський ре­с­публікансь­кий те­атр біло­русь­кої дра­ма­тургії, який та­кож не впер­ше здо­бу­вається на фе­с­ти­вальні на­го­ро­ди. І, тре­ба ска­за­ти, більш ніж за­слу­же­но. Цьо­го ра­зу біло­ру­си при­вез­ли «Чай­ку» Че­хо­ва (ре­жи­сер – ху­дожній керівник те­а­т­ру Ва­лерій Анісен­ко).

Відо­мо, що сценічна інтер­пре­тація кла­си­ки – чи не най­важ­че за­вдан­ня, яке мо­же по­ста­ти пе­ред ре­жи­се­ром. Бо ж між тек­с­том п’єси і її но­вим сценічним втілен­ням існує до­вже­лез­ний лан­цю­жок по­се­ред­ників – по­пе­редніх по­ста­но­вок, більш або менш вда­лих, які так чи так впли­ва­ти­муть і на ре­жи­се­ра, і на ак­торів, і, зре­ш­тою, на гля­дачів. Що вже ка­за­ти про од­ну з най­по­пу­лярніших п’єс чи не най­по­пу­лярнішо­го у світі російсько­го дра­ма­тур­га. То що ж особ­ли­во­го в цій «Чайці»?

Пер­ше й най­о­че­видніше – це са­ма ідея по­ста­нов­ки на відкри­то­му повітрі. Ви­с­та­ву біло­руські ак­то­ри гра­ють на пле­нері. На «Мель­по­мені» це бу­ла не­ве­ли­ка сце­на (за розміра­ми близь­ка до до­маш­нь­о­го те­а­т­ру) в уро­чищі Ближній Ка­ра­бай на ту­ри­с­тичній базі «Чу­маць­ка кри­ни­ця», не­по­далік зна­ме­ни­тих Олешківських пісків. При­род­ний ланд­шафт тут ор­ганічно впи­сав­ся у ре­алії, опи­сані Че­хо­вим у ре­мар­ках: рівнин­на місцевість, во­дой­ма на зад­нь­о­му плані, не­ве­ли­ка відкри­та сце­на, на якій Ніна Зарєчна чи­тає свій ак­торсь­кий мо­но­лог, аль­тан­ки для гри в ло­то то­що. Та­кож і ак­то­ри роб­лять усе для то­го, щоб у гля­да­ча скла­ла­ся ілюзія злит­тя зі сценічною дійсністю: ще до по­чат­ку ви­с­та­ви пер­со­нажі сіда­ють на де­рев’яну гой­дал­ку біля сце­ни, сміють­ся, роз­мов­ля­ють. Хло­пець, який зго­дом ви­я­вить­ся Треплєвим (Де­нис Пар­шин), ла­го­дить якісь бал­ки, чіпляє куліси, так що й справді важ­ко зро­зуміти – чи це ще підго­тов­ка, чи вже по­ча­ток сценічно­го дійства. Так са­мо і під час ви­с­та­ви ак­то­ри діють і за ме­жа­ми сце­ни.

Влас­не, ідея та­кої по­ста­нов­ки мо­же зда­ти­ся до­сить ри­зи­ко­ва­ною. Ад­же гра­ти на відкри­то­му повітрі завжди важ­че, – над­то вже ба­га­то при­род­них фак­торів, які мо­жуть умить зруй­ну­ва­ти ілюзію сценічної дійсності: не­сподіва­ний вітер, шум то­що. Та не в цьо­му ви­пад­ку. Ак­то­ри зуміли повністю за­пов­ни­ти со­бою відкри­тий простір і діяли так на­ту­раль­но, що в якісь мо­мен­ти й справді мож­на бу­ло уя­ви­ти се­бе в че­ховсь­ких ре­аліях.

Тон­ке пси­хо­логічне ню­ан­су­ван­ня в ос­мис­ленні пер­со­нажів; май­стер­на і, зно­ву ж, ду­же ор­ганічна гра всіх без ви­нят­ку ак­торів (те­атр на­го­ро­ди­ли та­кож за «ви­со­ку те­а­т­раль­ну куль­ту­ру й най­кра­щий ак­торсь­кий ан­самбль»); гли­бо­кий дра­ма­тизм, який ніде не пе­ре­ро­с­тає в ме­ло­дра­му, – го­во­ри­ти про всі ці речі мож­на дов­го. Та, ма­буть, го­ло­вним здо­бут­ком біло­русів мож­на вва­жа­ти ефект «освіжен­ня» дав­но відо­мої п’єси.

Ви­хо­ванці Ва­лерія Анісен­ка (який, до речі, по­стає тут у ролі Соріна) зуміли зігра­ти «Чай­ку» так, що на­ша­ру­ван­ня по­пе­редніх інтер­пре­тацій та версій п’єси в якийсь мо­мент ста­ло про­сто не­важ­ли­вим. Так, ніби й справді їм вда­ло­ся бу­ти пер­ши­ми, хто грає цю п’єсу Ан­то­на Че­хо­ва. Зда­ва­ло­ся б, не­має тут особ­ли­вих ек­с­пе­ри­ментів, над­то не­сподіва­них сценічних вирішень чи ходів, – ли­ше ак­торсь­ка ха­риз­ма та гли­бо­ке про­жи­ван­ня кож­ної ролі. Простіше ка­жу­чи, – те­атр у йо­го най­чистішо­му ви­гляді, без усіля­ких (спец)ефектів. І при цьо­му – та­кий по­туж­ний ре­зуль­тат.

Вар­то, ма­буть, іще раз зга­да­ти Де­ни­са Пар­ши­на, відзна­че­но­го жур­налістським журі за най­кра­щу чо­ловічу роль. За ре­жи­серсь­кою версією Анісен­ка, «Чай­ка» є п’єсою пе­ре­дусім про те, «як за­гу­би­ли та­лант». І справді, зігра­ний Пар­ши­ним Треплєв – не про­сто трагічний че­рез своє не­щас­ли­ве ко­хан­ня пер­со­наж, а лю­ди­на з гли­бо­ким внутрішнім сві­том і не­бу­ден­ним літе­ра­тур­ним хи­с­том, що, втім, як і всі в Че­хо­ва, не змог­ла знай­ти сво­го місця у світі.

На­го­ро­ди от­ри­ма­ли й ак­то­ри дру­го­го пла­ну – Юлія Шев­чук (роль Маші) та Сергій Шим­ко (Мед­ве­ден­ко). На­ле­жить зга­да­ти і про ви­шу­ка­но-прості ко­с­тю­ми й сце­но­графію Ва­лен­ти­ни Правдіної, що та­кож чи­ма­ло при­слу­жи­ла­ся до ви­тво­рен­ня цієї ор­ганічної при­род­но-сценіч­ної дійсності. Й на­решті ос­таннє: ак­то­ри гра­ли біло­русь­кою мо­вою.

Ще одніу ви­с­та­ву відзна­че­но обо­ма журі – «Націю» за од­ной­мен­ним тво­ром Марії Матіос Іва­но-Франківсько­го му­зич­но-дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру (ре­жи­сер Рос­ти­слав Дер­жипільський). Із цією п’єсою ак­то­ри об’їзди­ли вже більшу ча­с­ти­ну Ук­раїни, здо­був­шись на по­зи­тивні відгу­ки і зви­чай­них гля­дачів, і те­а­т­раль­них кри­тиків.

Го­ло­вним сим­во­лом усієї ви­с­та­ви, а за­ра­зом і кон­цеп­ту­аль­ною її ос­но­вою, є на­род­на ляль­ка-мо­тан­ка з тра­диційним хре­с­том замість об­лич­чя, яка от­ри­мує в різні мо­мен­ти різне смис­ло­ве на­ван­та­жен­ня. Це – і трагічний сим­вол ма­те­рин­ст­ва (ма­ти по­мер­лої ди­ти­ни), і влас­не хри­с­ти­янсь­кий сим­вол хре­с­та (а відтак ідеї ми­ло­сер­дя, про­щен­ня та лю­бові до ближ­нь­о­го), і, зре­ш­тою, ледь не си­нонім усієї «обез­ли­че­ної» ук­раїнської нації (не ви­пад­ко­во в якийсь мо­мент усі ак­то­ри по­ста­ють пе­ред гля­да­ча­ми та­кож із хре­с­та­ми замість об­лич).

Три трагічні історії з 1930–40-х років, послідо­вно роз­ка­зані зі сце­ни, вра­жа­ють пе­ре­дусім емоційно. Та, во­че­видь, не менш важ­ли­ву роль відіграє і при­родність ак­торсь­кої гри. Всі сю­же­ти роз­гор­та­ють­ся в Кар­па­тах, які для іва­но-франківських ак­торів є ав­тен­тич­ним, влас­не до­машнім, про­сто­ром. Як, зре­ш­тою, і подібні сю­же­ти відомі їм не ли­ше з літе­ра­ту­ри, а й, мо­же, з історії влас­них ро­дин. Ма­буть, са­ме тому лег­ко іден­тифіку­ва­ти­ся з їхньою грою і та­ким на­ту­раль­но-пе­ре­кон­ли­вим ви­дається все, що відбу­вається на сцені. Ад­же у ви­пад­ку ого­ле­но­го дра­ма­тиз­му будь-яка фальш вирізня­ти­меть­ся особ­ли­во гос­тро.

Крім то­го, з ог­ля­ду на чи­малі про­бле­ми з фор­му­ван­ням національ­ної іден­тич­ності в нашій дер­жаві (що, во­че­видь, і при­зво­дить до чис­лен­них внутрішньо-політич­них конфліктів і уне­мож­лив­лює послідо­вний рух у будь-яко­му на­прямі) вже не пер­ший рік три­ва­ють роз­мо­ви про по­тре­бу в ук­раїнсько­му ми­с­тецтві ви­со­ко­якісної «агітки», в най­кра­що­му сенсі цьо­го сло­ва, – текстів, фільмів, ви­с­тав і т.д., які в до­волі пе­ре­кон­ливій з ми­с­тець­кої точ­ки зо­ру формі до­во­ди­ти­муть до за­га­лу певні істи­ни та фак­ти національ­ної історії; хай для ко­гось оче­видні, але все ж такі, які по­тре­бу­ють ар­ти­ку­ляції на рівні всьо­го суспі­льства.

І в цьо­му сенсі ви­с­та­ва Рос­ти­сла­ва Дер­жипільсько­го зда­ється та­кож ду­же по­ка­зо­вою. Підо­зрюю, що за вда­лої рек­ла­ми і адек­ват­ної га­с­т­роль­ної політи­ки «Нація» мог­ла би успішно ви­ко­ну­ва­ти просвітниць­ку функцію, скажімо, в східних регіонах Ук­раїни і при­наймні про­бле­ма­ти­зу­ва­ти сте­рео­типні уяв­лен­ня лю­дей про ми­ну­ле своєї дер­жа­ви.

Врешті хотіло­ся б зга­да­ти ще одну ви­с­та­ву – «Фа­ль­стаф-шоу» ру­мунсь­ко­го Ясинсь­ко­го національ­но­го те­а­т­ру (ре­жи­сер – Іон Сап­да­ру), по­став­ле­ною за тек­с­та­ми Шек­спіра. Пе­ре­дусім то­му, що це чи не єди­на су­то ко­медійна ви­с­та­ва в про­грамі фе­с­ти­ва­лю. По-дру­ге, «Фа­ль­стаф-шоу» – з тих ви­с­тав, які справді смішать, і, до то­го ж, не ча­с­ти­ну гля­дачів (як це за­зви­чай трап­ляється), а та­ки весь зал.

Ак­то­ри ви­кла­да­ли­ся на по­вну, імпровізу­ю­чи, до­лу­ча­ю­чи гля­дачів до сво­го дійства, постійно руй­ну­ю­чи ілюзію сценічної ре­аль­ності та до­во­дя­чи до аб­сур­ду брех­тів­ський прин­цип очу­жен­ня: от уже гля­да­чам да­ють у ру­ки стилізо­вані паль­мові гілки, аби во­ни ма­ха­ли ни­ми і так «ви­ко­ну­ва­ли роль» лісу; от ма­лень­ка дівчин­ка із за­лу грає сто­ро­жа, сто­я­чи зі спи­сом на сцені; от і ак­то­ри схо­дять зі сце­ни, аж їх не мо­жуть до­кли­ка­ти­ся на­зад, то­що.

Ця ви­с­та­ва – те­а­т­раль­не хуліган­ст­во в чи­с­то­му ви­гляді, але при цьо­му хуліган­ст­во ви­прав­да­не й ес­те­тич­но, й, так би мо­ви­ти, кон­цеп­ту­аль­но (ре­жи­сер узяв тра­диційний ко­медійний жанр і ви­ко­ри­с­тав йо­го по­тенціал спов­на).

Кла­сич­ну ко­медію си­ту­ацій («при­хо­дить чо­ловік, а в дру­жи­ни – ко­ха­нець у шафі…») розігра­но з ней­мовірною лег­кістю й ак­торсь­кою май­стерністю, тож не див­но, що, крім на­го­ро­ди за най­кра­щу ко­медійну ви­с­та­ву, відзна­чи­ли і гру го­ло­вно­го ак­то­ра – Фа­ль­ста­фа (Даніеля Бу­суй­о­ка).

На ка­мерній сцені

До­волі силь­ною бу­ла і ка­мер­на скла­до­ва «Мель­по­ме­ни»: що­най­мен­ше декілька ви­с­тав мог­ли пре­тен­ду­ва­ти на го­ловні відзна­ки.

На­сам­пе­ред на­ле­жить зга­да­ти «Щу­ро­ло­ва» київсько­го те­а­т­ру «Вільна сце­на» (ре­жи­сер – Дми­т­ро Бо­го­ма­зов), по­двійною на­го­ро­дою відзна­че­но­го як най­кра­ща ка­мер­на ви­с­та­ва (в го­ловній ролі – Олек­сандр Фор­ман­чук, пла­с­тич­не вирішен­ня – Ла­ри­са Ве­недикто­ва). По­за­як «Кіно-Те­атр» про цю ви­с­та­ву вже пи­сав, не спи­ня­ти­мусь на її аналізі, відси­ла­ю­чи до ціка­вої і, як здається, ви­черп­ної статті Ан­ни Погрібної(2).

Харківський Центр су­час­но­го ми­с­тецтва «Но­ва сце­на» пре­зен­ту­вав мо­но­ви­с­та­ву за п’єсою су­час­но­го харківсько­го ав­то­ра, відомого під іменем Клім, – «Освідчен­ня в ко­ханні». Дра­ма­тург, який за­го­ст­ре­но-болісно сприй­має примітивізацію су­час­но­го те­а­т­ру, йо­го підла­ш­ту­ван­ня під не ду­же освіче­но­го і неви­мог­ли­во­го гля­да­ча, ви­бу­до­вує свою п’єсу на тон­ких літе­ра­тур­них алюзіях і грі з кла­сич­ним тек­с­том. Йо­го ге­роїня – ак­т­ри­са, яка ото­тож­ни­ла се­бе зі своїм пер­со­на­жем (На­стасією Філіпо­вною з «Ідіота» До­стоєвсько­го); тож те­пер во­на не мо­же пов­ністю розрізни­ти се­бе-справжню, се­бе-ак­т­ри­су і се­бе-пер­со­на­жа. Її за­плу­та­ний, але дра­ма­тич­но-на­пру­же­ний мо­но­лог, розігра­но ду­же май­стер­но (в якісь мо­мен­ти своє­рідна відчу­женість і манірність ак­т­ри­си – Ка­те­ри­ни Ле­о­но­вої – зму­шує зга­да­ти ак­торсь­ку ма­не­ру Ре­на­ти Лит­ви­но­вої), тож нічо­го див­но­го, що ви­ко­на­ви­ця ролі здо­бу­ла відзна­ку як най­кра­ща ак­т­ри­са.

Най­кра­щим ак­торсь­ким ду­е­том фе­с­ти­ва­лю ста­ли Віталій Бон­да­рєв та Олег Вла­сов з Те­атру одесь­ко­го роз­ли­ву «Лан­же­рон» у ви­с­таві за п’єсою Еріка Ема­ню­е­ля Шмітта, на­пи­са­ною ним спеціаль­но для бе­нефісу Але­на Де­ло­на, – «За­гад­кові варіації» (ре­жи­сер Га­ли­на Панібра­тець). Є версія, що са­ме після про­чи­тан­ня цієї п’єси Ален Де­лон вирішив по­вер­ну­ти­ся на сце­ну 1996 ро­ку.

Керівник «Лан­же­рона» Віталій Бон­да­рєв от­ри­ма­в відзна­ку і ми­ну­ло­го ро­ку – за мо­но­ви­с­та­ву «Те­за з на­шо­го дво­ру». Як і тоді, ак­тор за­ча­ро­вує своєю ха­риз­мою і ду­же тон­ким пси­хо­логічним ню­ан­су­ван­ням ролі. Влас­не, це пси­хо­логічна дра­ма в її най­чистішо­му ви­гляді: двоє пер­со­нажів у за­мк­ну­то­му про­сторі, які ма­ють спільну таємни­цю в ми­ну­ло­му (пов’яза­ну, звісно, з жінкою). Уп­ро­довж яко­їсь го­ди­ни-півто­ри во­ни зму­шені пе­ре­гля­ну­ти уяв­лен­ня про своє по­пе­реднє жит­тя, відкри­ва­ю­чи невідомі фак­ти ми­ну­ло­го і розв’язу­ю­чи колізії ба­га­толітньої дав­ни­ни.

Ду­же вда­лим є та­кож і сценічне вирішен­ня: ка­мер­ну сце­ну об­ла­ш­то­ва­но ніби й ду­же ас­ке­тич­но (за ви­нят­ком двох фо­телів, на сцені є ще тільки не­ве­ли­кий сто­лик); а та­кож на зад­нь­о­му плані півко­лом ви­сять сим­волічні книж­ки (один із пер­со­нажів – пись­мен­ник, лауреат Но­белівської премії), яки­ми ак­то­ри не­од­но­ра­зо­во «маніпу­лю­ва­ти­муть», пе­ре­тво­рю­ю­чи їх то на «шух­ляд­ки», то ледь не на ба­ри­ка­ди, то на аб­ст­рактні межі са­мо­го сценічно­г світу. Та­кож до дис­по­зиції ак­торів – гірка апель­синів, які ста­ють по­вноцінни­ми сценічни­ми ат­ри­бу­та­ми, ви­ко­ри­с­та­ни­ми з усією мож­ли­вою фан­тазією.

Відзна­чи­ли на «Мель­по­мені» та­кож мо­но­ви­с­та­ву «Все, на­решті» австрійсько­го пись­мен­ни­ка Пе­те­ра Туріні, по­став­ле­ну За­порізьким муніци­паль­ним те­а­т­ром-ла­бо­ра­торією «Vie». Чо­ловічу роль у ній зіграв Сергій Де­тюк. Стра­шен­но про­ста за сю­же­том (пер­со­наж обіцяє гля­да­чеві за­ст­ре­ли­ти­ся після то­го, як до­ра­хує до ти­сячі, і в пе­ре­рвах між лічбою оповідає про свою життєву дра­му), во­на, втім, до­волі склад­на з точ­ки зо­ру ви­ко­навсь­кої май­стер­ності. Ад­же ак­тор му­сить уп­ро­довж до­б­рої го­ди­ни, до­ки ра­ху­ва­ти­ме, ут­ри­му­ва­ти гля­даць­ку ува­гу. І Сергієві Де­тю­кові це, зре­ш­тою, не­по­га­но вдається (влас­не, він ро­бить це справді про­фесійно): «зачіпає» публіку ко­ли імпровізо­ва­ним жар­том, ко­ли пря­мим апе­лю­ван­ням, але пе­ре­важ­но – своєю ак­торсь­кою ха­риз­мою і пе­ре­кон­ли­вою грою.

На­решті хотіло­ся би зга­да­ти і про цьо­горічний де­бют мо­ло­дої ре­жи­сер­ки Хер­сонсь­ко­го те­а­т­ру ім. Куліша Вла­ди Бєло­зо­рен­ко, відзна­че­ної як най­кра­щий де­бю­тант відра­зу за дві по­ста­нов­ки – ви­с­та­ву «Роз­мо­ва, якої не бу­ло», де во­на співпра­цю­ва­ла з ре­жи­се­ром Р. Бєлець­ким як ав­тор пла­с­тич­них вирішень, та «Спра­ва №…», са­мостійно по­став­ле­ну нею за мо­ти­ва­ми оповідан­ня До­стоєвсько­го «Крот­кая».

У другій із них своєю грою особ­ли­во вирізнив­ся го­ло­вний ак­тор Сергій Ки­яш­ко.

Вда­ло стилізо­ва­на під юри­дич­но-криміна­ль­ну дра­му ХІХ століття, ціка­ва за де­я­ки­ми сценічни­ми та пла­с­тич­ни­ми вирішен­ня­ми і тон­ка за пси­хо­логічною кар­ти­ною, «Спра­ва №…», ма­буть, спра­ви­ла б іще сильніше вра­жен­ня, як­би ре­жи­сер­ка зро­би­ла з неї мо­но­ви­с­та­ву. Ад­же в ок­ремі мо­мен­ти дру­го­рядні пер­со­нажі, здається, навіть тро­хи за­ва­жа­ють го­ло­вно­му ге­роєві до кінця роз­кри­ти свою дра­му. Втім, і в такій формі ви­с­та­ва ви­гля­дає цілісним і ви­вер­ше­ним сценічним тво­ром.

Отож у травні 2011-го «Мель­по­ме­на Таврії» по­до­росліша­ла ще на один рік. Ли­шається сподіва­ти­ся, що в на­ступні ро­ки фе­с­ти­валь ста­ва­ти­ме ще мас­штабнішим за об­ся­гом і роз­маїтішим за на­пов­нен­ням і вод­но­час – добірнішим за якістю та про­фесійністю ви­с­тав.

1 Тут маю на увазі пе­ре­дусім «осу­час­не­ну» по­ста­нов­ку «На­тал­ки Пол­тав­ки» (ре­жи­сер – О. Ану­ров) у Національ­но­му ака­демічно­му дра­ма­тич­но­му те­атрі ім. І. Фран­ка з Оле­гом Скрип­кою в ролі му­зич­но­го керівни­ка ви­с­та­ви та в ролі Ви­бор­но­го.

2 Див.: Погрібна А. Там бу­ти щу­ро­ло­ву // Кіно-Те­атр. – 2011. – № 1.