ІТИ ВПЕРЕД З ОБЛИЧЧЯМ, ОБЕРНЕНИМ НАЗАД

Цей текст є версією до­повіді на кон­фе­ренції «Пост-сталінські дис­по­зи­ти­ви: суб’єктивність в ра­дянській іде­о­логії та кіно з 1956» 22–25 черв­ня 2011 ро­ку.

І відкри­ти цей текст до­ве­деть­ся твер­д­жен­ням, що пост-сталінська до­ба роз­по­ча­ла­ся не з ХХ з’їзду. Вва­жа­ти про­мо­ву Хру­що­ва 1956 ро­ку за сиг­нал до пе­ре­бу­до­ви кіне­ма­то­графії не зовсім до­реч­но – во­на ж бо по­ча­ла пе­ре­бу­до­ву­ва­ти­ся ще з са­мо­го 1954 ро­ку, на­ступ­но­го по смерті «бать­ка на­родів». «Ха­зяїн», як йо­го влуч­но на­зи­ває істо­рик Олег Хлев­нюк(1), пішов, а но­вий ще не ок­рес­лив­ся як «ха­зяїн». Че­ка­ти на но­ве соціаль­не за­мов­лен­ня від Хру­що­ва ре­жи­се­рам бу­ло ще ра­но, ви­ко­ну­ва­ти по­пе­реднє – вже пізно. Як наслідок, мож­на спо­с­теріга­ти сво­го ро­ду «кон­сер­ва­тив­ну ре­во­люцію», знов-та­ки не у сталінсько­му іде­о­логічно­му, що існу­вав з кінця 1930-х(2), а у спе­цифічно кіне­ма­то­графічно­му сенсі.

Йдеть­ся перш за все про по­вер­нен­ня жа­н­ру. У Голлівуді жа­н­ри на той час дав­но вже роз­кла­сифіко­вані; у СРСР цим те­пер теж мож­на бу­ло зай­ня­ти­ся. Здається, пер­шою про­кла­дає собі шлях ме­ло­дра­ма: «Над­то пізно – над­то ра­но». Обид­ва прин­ци­пи спо­с­теріга­ють­ся вже у «Ве­ликій ро­дині» Й. Хейфіца – чо­мусь на кшталт «са­ги» про робітни­чий клас. «Над­то пізно» – про од­ну ма­лу сім’ю, «над­то ра­но» – про дру­гу. І все на тлі бо­роть­би з бю­ро­кра­тиз­мом (єди­на вічна те­ма). По­чи­нається фільм вза­галі подібно до ве­с­тер­ну – стріля­ни­ною в не­бо , що її затіяв го­ло­ва сімей­ст­ва ка­д­ро­вих робітників Журбіних (Б. Андрєєв) на честь на­ро­д­жен­ня ону­ка...

Не та­кий він, що­прав­да, й «го­ло­ва». Крім діда, у ро­дині є ще й прадід, Матвій Журбін, ко­т­рий, ко­ли тре­ба, на­га­дує про свою роль патріар­ха і си­нові, вда­ря­ю­чи то­го по по­ти­лиці , і ди­рек­то­рові за­во­ду, пле­с­ка­ю­чи йо­го по пле­чу й по­вча­ю­чи, як не ро­би­ти собі з по­са­ди привілею . Патріар­хат – ри­са теж жа­н­ро­ва, при­та­ман­на знов-та­ки ве­с­тер­нові; але з ме­ло­дра­ма­тич­но­го мо­ду­су маємо тут яв­не поз­бав­лен­ня ма­с­кулінності од­но­го зі стар­ших синів, що йо­го ки­ну­ла дру­жи­на й потім заїха­ла по­про­ща­ти­ся, й су­ро­гат­не батьківство дру­го­го з пред­став­ників юно­го по­коління Журбіних.

Віддав да­ни­ну ме­ло­драмі то­го-та­ки 1954 ро­ку і сталінський при­двор­ний ко­медіог­раф Іван Пир’єв, чиє «Ви­про­бу­ван­ня вірності» нічим не по­сту­пається сазі про ро­ди­ну Журбіних – хіба що тут все «ніко­ли не пізно». Обидві сім’ї – і «зі ста­жем», і мо­ло­да – щас­ли­во врешті-решт возз’єдну­ють­ся, пер­ша з них – по­до­лав­ши ней­мовірні ви­про­бу­ван­ня. Невірний чо­ловік спо­ку­тує про­ви­ну на Півночі, ледь не ги­не, ря­ту­ю­чи то­ва­ри­ша, дру­жи­на (М. Ла­диніна) прилітає до ньо­го й усе про­ба­чає .Тут теж є розгніва­ний патріарх, що ви­к­ри­ває слизь­ко­го пре­тен­ден­та на ру­ку мо­лод­шої донь­ки, але – жод­ної при­сут­ності «Ве­ли­ко­го іншо­го» (у «Ве­ликій ро­дині» цю роль зі Сталіна пе­ре­не­се­но на прадіда робітни­чо­го кла­ну, в чиї ву­с­та вкла­ли про­повідь про те, як Ілліч ко­лись не схотів, щоб йо­го го­ли­ли в пе­ру­карні без чер­ги – а до нинішньо­го ди­рек­то­ра пе­ру­кар у кабінет при­хо­дить).

Не­вдовзі ба­чи­мо і ве­с­терн як та­кий. Са­ме не «істерн», ко­т­ро­го тре­ба ще по­че­ка­ти, а по­га­но пе­ре­трав­ле­ну ка­нонічну фор­му кіннот­но­го «екшн» з го­нит­вою, стріля­ни­ною з дзвіниці, про­хо­да­ми між бу­дин­ка­ми, що чо­мусь на­га­ду­ють Мек­си­ку/Каліфорнію, проїзда­ми ка­ме­ри по пей­за­жах, що зно­ву-та­ки на­га­ду­ють Ди­кий Захід . Цим вирізня­ють­ся і «Шко­ла муж­ності» за Гай­да­ром – реж. В. Ба­сов та М. Кор­чагін, 1954 , особ­ли­во ж – «Во­гненні вер­сти» Сам­со­на Сам­со­но­ва, 1957. Все це, звісно ж, на те­му гро­ма­дянсь­кої війни (яка «ще не прой­ш­ла», згідно з піснею з «Графсь­ких руїн» 1957 ро­ку – за тим же Гай­да­рем – за керівництвом А. Ро­о­ма). Фак­ту­ру ка­д­ру ней­мовірно важ­ко пе­ре­да­ти на сло­вах, але во­на, особ­ли­во у «Во­гнен­них вер­стах» мог­ла б впи­са­ти в се­бе і Ер­ро­ла Флінна, і Джо­на Вей­на, і Гре­горі Пе­ка, і Ро­наль­да Рей­га­на (з ве­с­тернів тих са­мих 1950-х, що ми підби­ра­ли до візу­аль­ної до­повіді, але не всі змо­же­мо тут відтво­ри­ти; об­ме­жи­мо­ся «Мон­та­ною» 1950 ро­ку з Ер­ро­лом Флінном ).

Про­те ж, і ме­ло­дра­ма, й ве­с­терн – жа­н­ри давні, існу­ють ще з часів німо­го кіно, от­же ніяк не є до­сяг­нен­ням май­бут­ньої «відли­ги». Більш ре­ле­вант­ною ма­ла б бу­ти ко­медія – яка в цей час стає май­же зовсім по­рож­нь­ою («Гість з Ку­бані» та «До­б­рий ра­нок», обид­ва 1955, обид­ва ре­жи­сер А. Фро­лов). За­те маємо бо­роть­бу з бю­ро­кра­тиз­мом, на­галь­ну завжди у ра­дянсь­ко­му держ­капіталізмі й ніяк не спе­цифічну для «но­вих часів». Во­на – наскрізна те­ма ко­медії, від «Вірних друзів» М. Ка­ла­то­зо­ва (1954) до «Же­ни­ха з то­го світу» (1958) Л. Гай­дая.

Ма­буть, найцікавішим мав би бу­ти з цих пе­рехідних форм фільм Сам­со­на Сам­со­но­ва «За вітри­ною універ­ма­гу» (1956), де маємо й ко­медію, і зло­бо­денність (фор­му­ла «то­вар-гроші-то­вар» змінюється на фор­му­лу «гроші-то­вар-гроші» – зі щой­но ви­да­но­го підруч­ни­ка політе­ко­номії; в ру­ках у ком­со­мольсь­ко­го діяча ба­чи­мо, що­прав­да, «Капітал» ви­дан­ня 1953 ро­ку ). Але ж і тут при­сут­ня лінія ви­с­те­жу­ван­ня ко­лиш­нь­о­го неп­ма­на – «най­старішо­го працівни­ка універ­ма­гу», що­прав­да, за схе­мою бо­роть­би з «еко­номічни­ми зло­чи­на­ми»(3) на­ступ­ної, вже пізньої (1959 і далі) хру­щовсь­кої до­би.

На­решті, де­тек­тив. Май­стер сталінсько­го мейнстріму О. Стол­пер 1955 ро­ку здійснив син­тез су­то ра­дянсь­ко­го фільму про по­лю­ван­ня на во­рогів (в умо­вах хо­лод­ної війни їх об­раз де­що зма­зав­ся) із усе тим же ве­с­тер­ном – зі стихійним очільни­ком ко­ло­ни ма­шин в ек­с­т­ре­маль­них умо­вах (не­зва­жа­ю­чи на мо­дернізацію, вар­то ба­чи­ти цей Big Trail у дусі ран­нь­о­го Джо­на Вей­на ), лю­бов­ни­ми історіями у фур­го­нах і т. ін. Тут до­да­но ще й еле­мент ме­ло­дра­ми – за схе­мою не­мож­ли­вості сек­су­аль­них сто­сунків (порівняй­мо з «Да­ле­ко від Моск­ви» то­го ж та­ки О. Стол­пе­ра, 1951). До­да­но, зви­чай­но, і бю­ро­кра­та з торгівель­ної ба­зи, ко­т­рий по­чи­нає по­тро­хи олюд­ню­ва­ти­ся, роз­да­ю­чи змерз­лим і зго­лоднілим по­до­рожнім свій то­вар (тоб­то по­ру­шу­ю­чи соціалістич­ну власність, як­що ро­зуміти по-ра­дянсь­ко­му). Між іншим, ха­риз­ма­тич­ний водій-очільник ко­ло­ни теж за зви­чай­них умов не про­ти за­ро­би­ти на па­са­жи­рах, й особ­ли­во­го осу­ду це не вик­ли­кає. Але що тут є су­то ра­дянсь­ко­го – всі гро­ма­дя­ни до­по­ма­га­ли офіце­рові держ­без­пе­ки у розсліду­ванні. Са­ме цьо­го, про­те, не­має у ду­же «хічкоківській» за своїми по­чат­ко­ви­ми ка­д­ра­ми «Справі №306» А. Ри­ба­ко­ва 1956 ро­ку. В ній є не­о­бач­на кра­су­ня – з «жанру» – і мо­тив зло­чинів на­цистів із ми­ну­ло­го. І «жанр», і «мо­ти­вація» од­но­знач­но ре­т­ро­градні.

От­же, ра­дянсь­ке кіно 1950-х, ніяк не взаємодіючи з «ви­к­рит­тям куль­ту» (ко­т­ре рад­ше ви­ли­ло­ся в ре­да­гу­ван­ня фільмів по­пе­ред­нь­о­го ча­су на пред­мет вирізан­ня з них Сталіна й Берії), пря­му­ва­ло собі в бік жа­н­ро­во­го ка­но­ну, що йо­му на той час бу­ло вже три де­сят­ки років, ліни­во ози­ра­ю­чись іноді на іде­о­логічні інтер­пе­ляції.

Примітка: аналізо­вані тут фільми є ко­ль­о­ро­ви­ми, що во­че­видь важ­ли­во на тлі ви­най­де­но­го в США 1953 ро­ку сте­реокіно й по­си­ле­них ним ви­мог до фак­тур­ності зо­б­ра­жен­ня у ко­ль­о­ро­вих си­с­те­мах всьо­го світу, включ­но з СРСР. От­же, просимо вибачення за не­якісні стоп-ка­д­ри й за не­мож­ливість, зно­ву-та­ки, роз­ка­за­ти те, що мож­на бу­ло б по­ка­за­ти.

1. Хлев­нюк О.В. Хо­зя­ин. Ста­лин и ут­верж­де­ние ста­лин­ской дик­та­ту­ры. – М.: РОС­СПЭН, 2010. – 479 с.

2. Или­за­ров Б.С. Уто­пизм, но­ва­тор­ст­во и ар­ха­и­ка в ста­лин­ском им­пер­ском стро­и­тель­ст­ве (о со­ци­аль­ном кон­ст­рук­ти­виз­ме)// Ис­то­рия ста­ли­низ­ма: ито­ги и про­бле­мы изу­че­ния. – М.: РОС­СПЭН, 2011. – С. 623 – 624.

3. Фиц­па­т­рик Ш. Сры­вай­те ма­с­ки! Иден­тич­ность и са­мо­зван­ст­во в Рос­сии ХХ ве­ка. – М.: РОС­СПЭН, 2011. – С. 340.