"В УКРАЇНІ ІСНУЄ КІЛЬКА ПАРАЛЕЛЬНИХ СВІТІВ І КУЛЬТУР"

- Над яки­ми про­ек­та­ми ви пра­цю­ва­ли після відо­мо­го фільму «Ма­май», номіно­ва­но­го на «Ос­кар»?

– З то­го ча­су я зняв ку­пу до­ку­мен­таль­них фільмів, пра­цю­вав на по­ста­но­воч­них зйом­ках з інши­ми ре­жи­се­ра­ми. Роблю це за­ра­ди єди­ної ме­ти – три­ма­ти­ся у фізичній та інте­лек­ту­альній формі. Бо я гли­бо­ко пе­ре­ко­на­ний, як­що ти пе­ре­бу­ваєш по­за ре­аль­ним кіно­про­це­сом, чи він для те­бе тільки те­о­ре­тич­ний, чи ти цим зай­мав­ся де­сять, п’ять років то­му, – все тре­ба по­чи­на­ти спо­чат­ку. Я не вірю в ре­жи­серів, які не зніма­ють де­ся­тиліття­ми. То­му знімаю все, що мо­жу: ба­га­то му­зич­но­го відео, піло­ти серіалів. Знімаю для інших, замість інших. Для то­го, щоб тільки бу­ти в про­фесії. Я зро­зумів один ре­цепт: чим далі ця су­то тех­но­логічна ро­бо­та від моїх ав­торсь­ких по­глядів, пе­ре­ко­нань – тим кра­ще. То­му що не псуєш собі ба­чен­ня. Ко­ли твій ро­бо­чий інстру­мент скрип­ка – не псуй собі слух, гра­ю­чи на по­ганій скрипці. Грай на ба­ра­бані, на ли­та­в­рах, переймай­ся чи­мось іншим, слу­хай му­зи­ку, відчи­няй двері до філар­монії, але уникай не­по­тре­бу. Мо­же, це ко­мусь здасть­ся хиб­ною філо­софією жит­тя, але я точ­но знаю, що ко­ли ви­ни­кає ве­ли­ка пе­ре­рва в зйом­ках, я по­чи­наю по­га­но по­чу­ва­тися, зай­ма­ти­ся хво­роб­ли­вою діяльністю на зразок да­ван­ня інтерв’ю, – я це на­зи­ваю ре­жи­су­рою роз­мов­но­го жа­н­ру. На­справді, ме­не цікав­лять ек­ранні ми­с­тецтва, а не роз­мовні.

– Які до­ку­мен­тальні фільмі ви зня­ли ос­таннім ча­сом?

– 2005 року зняв до­ку­мен­таль­ний фільм «День сьо­мий». Під час По­ма­ран­че­вої ре­во­люції бу­ла ша­ле­на енергія в місті Києві, на Май­дані. Я не вірю тим, хто ка­же, що це бу­ла про­пла­че­на політич­на акція. Не­хай навіть хтось там за неї пла­тив, але не­мож­ли­во ку­пи­ти енергію в лю­дях, їхнє ба­жан­ня сво­бо­ди, змін, ба­жан­ня ста­ти кра­щи­ми. Це бу­ває ду­же рідко. Все, що по­ка­зу­ва­ли по те­ле­ба­чен­ню, бу­ло подієви­ми зйом­ка­ми без ду­ху та ро­зуміння то­го, що відбу­вається. Я сам се­бе постійно за­пи­ту­вав, як це по­яс­ни­ти, як до цьо­го підібра­тись. Нічо­го ро­зумнішо­го, ніж про­сто фіксу­ва­ти в ме­не не бу­ло. Так на­ро­ди­ло­ся декілька сцен, які бу­ли аб­со­лют­но фан­та­с­тич­ни­ми. На­при­клад, та­ка: ба­га­то лю­дей но­чу­ва­ли у ве­ли­ко­му ко­лон­но­му залі мерії. Там сто­яв ро­яль, і хтось утра­пив­ся з му­зич­ною освітою та вночі на цьо­му ро­ялі грав Шо­пе­на, ко­ли інші спа­ли. Оце пев­ним чи­ном ілю­с­т­рує то­го­час­ний настрій. Та­кож я по­тра­пив на декілька ве­ли­ких подій, де ми зустріли­ся з жур­наліста­ми, зо­к­ре­ма з Во­ло­ди­ми­ром Ар’євим. Він за­про­по­ну­вав: да­вай зро­би­мо кіно. На­тал­ка Фільціч на­пи­са­ла сце­нарій. Фільм роз­ка­зує про один день По­ма­ран­че­вої ре­во­люції, кри­тич­ний день, ко­ли було на­казано роз­да­ти зброю сол­да­там, щоб во­ни йшли на пло­щу, – тоді Ук­раїна опинилася на межі гро­ма­дянсь­кої війни.

– Чи був цей фільм у про­каті?

– Так, був. Та­кож ви­да­вав­ся на DVD кілька разів. Я ба­чив як ліцензійні, так і неліцензійні дис­ки, ос­танні свідчать про за­пи­т на цю про­дукцію (сміється). Цей фільм чи не впер­ше в моїй прак­тиці став на рік аб­со­лют­ним бест­се­ле­ром про­дажів до­ку­мен­таль­но­го кіно в Ук­раїні. Він зазнав справді не­мож­ли­вого успіху, чо­мусь лю­ди хотіли це ба­чи­ти. Ме­не де­що ди­вує, що фільм і досі за­ли­шається су­пер­су­ча­сним, чи­мось навіть не­без­печ­ним, бо містить інтерв’ю пер­ших осіб дер­жа­ви, ак­ту­альні сьо­годні до та­кої міри, що це пе­ре­да­ти не­мож­ли­во. Я ду­же люб­лю до­ку­мен­таль­не кіно. То­му, що ти не мо­жеш ор­ганізу­ва­ти подію до кінця, як би не ста­рав­ся. Ти маєш пе­ред­чу­ва­ти подію, ти маєш відчу­ва­ти лю­ди­ну, в якої бе­реш інтерв’ю. Маєш на­тис­ну­ти га­шет­ку тільки в цей мо­мент, щоб зафіксу­ва­ти подію, не раніше і не пізніше. Потрібно зорієнту­ва­ти­ся в про­сторі, знай­ти ту точ­ку, яка бу­де відповідна історії, си­ту­ації, об­ра­зу. Це бо­жевільний тренінг.

– Роз­кажіть про не­дав­но за­вер­ше­ний ва­ми фільм «Пе­ребіжчик»?

– У цій по­вно­ме­т­ражній кар­тині я ви­с­ту­пив як співав­тор, співре­жи­сер та про­дю­сер з Мар­ком Джо­на­та­ном Харрісом. Він ре­жи­сер-до­ку­мен­таліст, ла­у­ре­ат кількох «Ос­карів», один із майстрів аме­ри­кансь­ко­го ав­торсь­ко­го кіно. Фільм роз­повідає історію ди­си­ден­та-ук­раїнця, який, бу­ду­чи ра­дянсь­ким дип­ло­ма­том і пе­ре­бу­ва­ю­чи в Аме­риці, відмо­вив­ся по­вер­та­ти­ся до Сталіна. Пізніше він на­пи­сав книж­ку «Я оби­раю сво­бо­ду», в якій опубліку­вав до­ку­мен­ти і свої свідчен­ня про пла­ни Сталіна зни­щити сільське на­се­лен­ня Ук­раїни, явище, яке потім на­зва­ли Го­ло­до­мо­ром. Це був один з най­ви­щих дип­ло­матів, він до­сте­мен­но знав, що акцію бу­ло спла­но­ва­но. СРСР по­дав на ньо­го в суд за цю кни­гу, але він ви­г­рав суд. За цим чо­ловіком ду­же дов­го по­лю­ва­ли, він був у про­грамі за­хи­с­ту свідків, йо­му зро­би­ли пла­с­тич­ну опе­рацію, – зре­ш­тою йо­го вби­ли. Ну, справжній військо­вий де­тек­тив. За­ли­шив­ся йо­го син, аб­со­лют­ний аме­ри­ка­нець. Він май­же не знав сво­го бать­ка. Знав ли­ше яко­гось дя­дю, який приїжджав до йо­го ма­ми, ак­т­ри­си, і яко­го на­зи­ва­ли «та­та». А потім цей «дя­дя» за­повів йо­му пра­ва на влас­ну кни­гу, яка стала бест­се­ле­ром у США. Син про­жив своє жит­тя як хіпі, ек­с­пе­ри­мен­ту­ю­чи з нар­ко­ти­ка­ми, був знай­о­мий з ку­пою му­зич­них ко­лек­тивів, які теж на собі весь комплект хімії пе­ре­про­бу­ва­ли. Але зре­ш­тою він за­хотів по­ба­чи­ти місце, яке опи­сав йо­го бать­ко у книзі, приїхав в Ук­раїну, і це зміни­ло йо­го жит­тя. З од­но­го бо­ку, цей фільм цілком аме­ри­кансь­кий, хо­ча і зня­тий в то­му числі для міжна­род­но­го про­ка­ту. Це без­пре­це­дент­на історія про сво­бо­ду, про те, як при­ват­на осо­ба ви­г­рає суд у дер­жа­ви, – в Аме­риці та­ке ду­же цінується. З іншо­го бо­ку, є сю­жетні ча­с­ти­ни ду­же ук­раїнські. На­при­клад, у се­ре­дині фільму син приїжджає на місце, де на­ро­див­ся йо­го бать­ко, – те­пер це во­до­схо­ви­ще на Дніпрі, – і розвіює попіл сво­го бать­ка над місциною, де ма­ла бу­ти йо­го домівка. Та­ка ду­же ук­раїнська історія про зем­лю, тільки про зем­лю, якої вже немає, про батьківщи­ну, яка під во­дою, і про лю­ди­ну, яка шу­кає свою іден­тичність.

– Як скла­ла­ся ва­ша співпра­ця з аме­ри­кансь­ки­ми ко­ле­га­ми?

– Я там з’явив­ся на про­хан­ня Мар­ка, з яким був по­пе­ред­ньо знай­о­мий, ор­ганізу­ва­ти зйом­ки в Ук­раїні. Потім він по­про­сив по­шу­ка­ти лю­дей, до­ку­мен­ти для цієї історії. Ук­раїнська ча­с­ти­на фільму по­сту­по­во ви­рос­ла. Пізніше все пов’яза­не з Ук­раїною фак­тич­но знімав я з аме­ри­кансь­кою гру­пою. Потім Марк по­кли­кав ме­не на фіна­ль­ний мон­таж. Нині кар­ти­на го­то­ва до про­ка­ту в кіно­те­а­т­рах, хо­ча, зви­чай­но, у до­ку­мен­таль­но­го кіно об­ме­же­ний про­кат.

– Ко­ли її мож­на бу­де по­ба­чи­ти?

– Це за­ле­жить від дис­триб’юторів. Во­ни ма­ють за­раз де­які про­бле­ми, оскільки сю­жет ду­же на­га­дує історії про су­час­ну Росію, з дип­ло­ма­та­ми і шпи­гу­на­ми, і російські дер­жавні служ­би на­ма­га­ють­ся за­побігти по­яві цьо­го фільму в про­каті.

– Які ще про­ек­ти бу­ли у вас за ос­танні ро­ки?

– На жаль, маю у своїй біог­рафії сум­ну, тра­диційну для кож­но­го ук­раїнсько­го ре­жи­се­ра, історію про довгі за­пу­с­ки своїх кар­тин у співпраці з дер­жав­ни­ми ор­га­на­ми фіна­н­су­ван­ня, міністер­ст­ваом куль­ту­ри, його підрозділа­ми. Це завжди історія фа­таль­на, во­на не міняється з ча­сом. Я вже дав­но в за­пу­с­ку з кар­ти­ною «Коб­зарі», на­разі кар­ти­на зу­пи­не­на на стадії ре­жи­серсь­кої роз­роб­ки. Це оз­на­чає, що я виз­на­чив місця зйо­мок, підібрав ос­нов­них ви­ко­навців ро­лей, зібрав знімаль­ну гру­пу. Кар­ти­на зу­пи­ни­ла­ся ще до зміни урядів і пре­зи­ден­та. Оче­вид­но, най­б­лиж­чим ча­сом не вдасть­ся по­но­ви­ти її ви­роб­ництво з дер­жав­них коштів.

– Чо­му так ста­ло­ся?

– Від по­чат­ку у ме­не ма­ло бу­ти зміша­не фінан­су­ван­ня. Я мав га­рантії від при­ват­них інве­с­торів в Ук­раїні. Та­кож, що важ­ли­во, від аме­ри­кансь­ких про­кат­ників (во­ни досі чинні), – це ве­ли­чез­ний ри­нок, і бу­ла мож­ливість по­вер­нен­ня гро­шей при хо­ро­шо­му про­дукті, що є ве­ли­кою рідкістю. Та­кож бу­ли га­рантії від уря­ду Ук­раїни, який ду­же хотів, щоб бу­ла дер­жав­на ча­ст­ка в та­ко­му серй­оз­но­му про­екті. І ця дер­жав­на ча­ст­ка все зро­би­ла для то­го, щоб не відбу­ти­ся. Після то­го при­ватні га­ран­ти в Ук­раїні теж по­ду­ма­ли, що мо­же їм не вар­то цим зай­ма­ти­ся, як­що дер­жа­ва так не­адек­ват­но поводиться. Мо­же, во­ни хотіли спо­до­ба­ти­ся дер­жаві і то­му по­го­ди­ли­ся фінан­су­ва­ти, а не то­му, що я та­кий хо­ро­ший ре­жи­сер. На­пев­но, є гру­па лю­дей, які не хо­чуть ба­чи­ти цей фільм. Чин­на вла­да не хо­че зніма­ти фільми про Го­ло­до­мор. То­му за­раз, ко­ли во­ни ме­не за­пи­ту­ють, про що фільм, я ка­жу, що він за­сно­ва­ний на спо­га­дах Дми­т­ра Шо­с­та­ко­ви­ча. За сло­ва­ми Шо­с­та­ко­ви­ча, зни­щен­ня коб­зарів бу­ло найбільшим сталінським зло­чи­ном про­ти світо­вої куль­ту­ри.

Окрім «Коб­зарів», ще бу­ло в за­пу­с­ку два ху­дожніх фільми, сце­нарії, але все, що пов’яза­не в ме­не з ви­роб­ництвом в Ук­раїні, не має ча­со­вих проміжків. Дер­жа­ва ніко­ли, ні в не­за­лежній Ук­раїні, ні в ра­дянській, не бу­ла зацікав­ле­на у ви­роб­ництві якісно­го ху­дож­нь­о­го про­дук­ту. За ра­дянсь­ких часів це бу­ло уп­равління че­рез іде­о­логію. Кон­тро­лю­ва­ли, щоб хто-не­будь що-не­будь не ска­зав. Всі умов­но щас­ливі долі ук­раїнських фільмів – це все відсто­ро­нен­ня і втеча від іде­о­логічно­го кон­тро­лю: «Тіні за­бу­тих предків», «Білий птах з чор­ною оз­на­кою» і «Камінний хрест» на­ро­ди­ли­ся по­за ба­жан­ням дер­жа­ви ба­чи­ти ці фільми на ек­рані. То бу­ла ви­пад­ковість, ек­с­пе­ри­мент, після яко­го ре­жи­се­ру всіма си­ла­ми на­ма­га­ли­ся по­яс­ни­ти, що не слід далі зай­ма­ти­ся цією ро­бо­тою. Різни­ми за­со­ба­ми: ко­му горілку при­но­си­ли на знімаль­ний май­дан­чик, ко­му дівчат підво­зи­ли, ко­му хлопців, усе бу­ло по-різно­му.

– А яка тепер си­ту­ація в ук­раїнсько­му кіно?

– Тех­но­логія цьо­го за­ли­ши­ли­ся. Лю­ди, фак­тич­но, си­дять ті самі або їхні близькі ви­хо­ванці. Дер­жав­ним чи­нов­ни­кам не потрібне кіно, їм тре­ба своє теп­ле місце. Лю­ди, які за Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу бу­ли го­тові на все, сьогодні так са­мо си­дять у ху­дожніх ра­дах. Во­ни жи­вуть у па­ра­лель­но­му світі, аб­со­лют­но відірвані від ре­аль­но­го гля­да­ча. Я до цьо­го світу не хо­чу ма­ти нічо­го до­тич­но­го.

– А як що­до при­ват­них спон­сорів? На­при­клад, «Крос», який от­ри­мав «Паль­мо­ву гілку», спон­со­ру­вали в то­му числі й ук­раїнські при­ват­ні підприємці.

– Це не при­клад. Всі наші на­го­ро­ди – це історія дра­ма­тиз­му не са­мих фільмів, а на­вко­ло цих фільмів. Ду­же до­б­ре знаю Вро­ду, я з нею ба­га­то пра­цю­вав як з аси­с­тен­том. Її над­бан­ня – це при­близ­но те са­ме, як фех­ту­валь­ниці з Ук­раїни ста­ли олімпійськи­ми чемпіон­ка­ми. Во­ни тре­ну­ють­ся в са­раї, на ста­рих шаб­лях, а потім приїжджа­ють на чемпіонат, і ви­яв­ляється, що їхній по­тенціал – людсь­кий, спор­тив­ний – ви­щий, ніж по­тен­ціал са­мої дер­жа­ви, яка їх посилає. Це ви­пад­ковість, це ви­ня­ток для дер­жа­ви, для індустрії, збіг об­ста­вин і осо­бистість лю­ди­ни, яка це ро­бить. Точ­но те са­ме мож­на ска­за­ти і про «По­до­рожніх», і про мо­го з Сергієм Ми­халь­чу­ком «Ма­мая». Це та­ка са­ма ви­пад­ковість, і за­слу­га лю­дей, які це ро­би­ли, а не індустрії чи си­ту­ації кіно в ціло­му, чи дер­жав­но­го об­лич­чя.

– Що по­вин­но ста­ти­ся, щоб си­ту­ація зміни­ла­ся? Що мо­же ство­ри­ти пре­це­дент, за­вдя­ки яко­му на­решті усвідо­млять, що ро­би­ти хо­ро­ше кіно є пре­стиж­ним для країни?

– Це все пре­стиж­но для Ук­раїни, але тільки після то­го, як це стається. Виділен­ня гро­шей для Вро­ди бу­ло осо­би­с­тою ініціати­вою од­но­го з чи­нов­ників по­соль­ст­ва Франції в Ук­раїні, дер­жа­ва до цьо­го не має ніяко­го сто­сун­ку. За­те після то­го, як на­го­ро­да от­ри­ма­на, чи­ма­ло лю­дей ска­за­ли: «Це за­вдя­ки нам, ба­чи­те, яке в нас хо­ро­ше кіно». На­решті в них з’яви­ло­ся, чим звіту­ва­ти про те, які во­ни до­стойні і яка ве­ли­ка їхня роль в історії кіне­ма­то­графії. В Ук­раїні існує кілька па­ра­лель­них куль­тур і па­ра­лель­них ро­зумінь, що та­ке куль­ту­ра. Од­на – це офіційна куль­ту­ра дер­жав­них за­ходів, яки­ми опікується Міністер­ст­во куль­ту­ри, відпо­чин­ку і ту­риз­му. У них своє уяв­лен­ня: куль­ту­ра – це про­ве­ден­ня Днів куль­ту­ри. Ось ми ви­т­ра­ти­ли гроші на те, щоб по­ми­ти якийсь пам’ят­ник, пе­рей­ме­ну­ва­ли ву­ли­цю на честь ко­гось, хто по­мер. Про жи­вих во­ни не тур­бу­ють­ся. Про мерт­вих тур­бу­ва­ти­ся, по-пер­ше, лег­ко; по-дру­ге, без­печ­но; по-третє, все яс­но: че­рез рік бу­де 125 років з дня на­ро­д­жен­ня, потім ще че­рез 5 років бу­де 130. Це як пе­ре­кид­ний ка­лен­дар. Їх об­слу­го­ву­ють ву­зи спеціальні, в яких співа­ють рек­то­ри. Ча­с­ти­на цьо­го по­трап­ляє в мас-медіа як куль­ту­ра, хо­ча не має жод­но­го сто­сун­ку до по­кра­щен­ня лю­ди­ни, її ду­хов­них по­треб.

– А справжня куль­ту­ра де? В ан­де­ґра­унді?

– Оче­вид­но, так. Во­на от­ри­мує при­зи на фе­с­ти­ва­лях. Є до­стат­ньо ве­ли­ка гру­па лю­дей, які жи­вуть па­ра­лель­но. Хтось шу­кає собі ґран­ти, хтось шу­кає долі за­кор­до­ном, хтось го­во­рить: «Друзі, да­вай­те візьме­мо те­ле­фон, фо­то­апа­рат і по­ста­раємо­ся зня­ти те, що ми лю­би­мо». Але цьо­го не ба­чить пе­ре­важ­на більшість на­се­лен­ня Ук­раїни.

– Це так і три­ва­ти­ме?

– Не знаю. Я не вірю в зміни. Я нічо­го не мо­жу зро­би­ти, щоб це пе­ре­рва­ти. Я мо­жу тільки ви­бра­ти якусь сто­ро­ну – з ким я жи­ву, з ким спілку­юсь, для ко­го знімаю. Про­сто ми­с­тецтво кіно склад­не тим, що во­но по­вин­но би бу­ти ма­со­вим. А зніма­ти фільм для трьох іно­пла­не­тян на кіно­фе­с­ти­валі мені сум­но і неціка­во, при­наймні сьо­годні. Шу­каю мож­ли­вості зро­би­ти кіно. Не знаю, чи вдасть­ся йо­го по­ба­чи­ти ма­со­во­му гля­да­чу, але я при­наймні роб­лю для цьо­го якісь кро­ки.

– Над чим ви пра­цюєте нині?

– За­раз я по­ста­нов­ник трюків, знімаю спорт. Оскільки мій аме­ри­кансь­кий дип­лом ви­щих ре­жи­серсь­ких курсів дає мені змо­гу ро­би­ти склад­но­по­с­та­но­вочні зйом­ки. Технічна зовсім ро­бо­та. Во­на для ко­гось чор­на, для ре­жи­серів, які ду­ма­ють, що в них світо­ве ім’я. Але як­що я втра­чу мож­ливість пра­цю­ва­ти за про­фесією, то втра­чу і мож­ливість утілю­ва­ти власні за­ду­ми. Не­що­дав­но я по­го­див­ся зніма­ти по­вно­ме­т­раж­ний ху­дожній фільм, який дав­но хотів. Ме­не ціка­вить осо­ба Гри­горія Ско­во­ро­ди. Хай мені про­ба­чать усі інші кла­си­ки і спо­движ­ни­ки ук­раїнської дум­ки, але, на­пев­но, са­ме Ско­во­ро­да – справ­жній ви­раз­ник душі, чи мен­таліте­ту (хо­ча я не люб­лю цьо­го сло­ва) ук­раїнця. Лю­ди­на, яка постійно перебувала в по­шу­ку сво­бо­ди, для якої на­справді ма­теріаль­не нічо­го не оз­на­ча­ло. При­наймні в євро­пейській куль­турі це єди­ний філо­соф, – окрім кількох давніх греків (і то ми не знаємо, на­справді це бу­ло чи ли­ше ле­ген­ди), – який при­ду­мав філо­софію і за нею жив. Шо­пен­га­у­ер при­ду­мав, але так не жив; Фройд опи­сав, але сам так не жив. А Ско­во­ро­да ска­зав, що шлях лю­ди­ни до сво­бо­ди, до са­мопізнан­ня, до прав­ди – ота­кий, і йшов ним до кінця. Отам на По­долі стоїть пам’ят­ник, який сту­ден­ти Мо­ги­лян­ки ми­ють на свя­та, ке­поч­ку на ньо­го вдя­га­ють, щоб якось зро­би­ти йо­го до се­бе ближ­чим, бо він є аб­со­лют­но да­ле­ким. Ав­то­ра пам’ят­ни­ка Ка­ва­лерідзе навіть зму­си­ли йо­го взу­ти. Бо як же так, приїдуть іно­земці, бу­дуть ди­ви­ти­ся на філо­со­фа, а він бо­сий сто­я­ти­ме. За­га­лом моє ро­зуміння цієї по­статі, яке бу­де відо­б­ра­же­не у фільмі, для сьо­годнішньої лю­ди­ни мож­на по­яс­ни­ти так: це фільм про най­пер­шо­го хіпі на пла­неті. По­ки що я зай­ма­ю­ся струк­тур­ною сце­нар­ною роз­роб­кою, зібрав гру­пу і вже по­чав не­ле­галь­но (бо ще не маю підтвер­д­жен­ня фінан­су­ван­ня) цю ро­бо­ту. Їжджу в Харків роз­мов­ля­ти зі знав­ця­ми жит­тя Ско­во­ро­ди. Я взяв собі у со­рат­ни­ки і со­юз­ни­ки моїх друзів та вчи­телів: Сергія Ми­халь­чу­ка, Ал­лу За­гай­ке­вич. Ху­дож­ни­ком по­го­див­ся бу­ти Сергій Яку­то­вич. Я пе­ре­ко­на­ний, що він має ще ба­га­то невтіле­них за­думів що­до то­го­час­ної епо­хи. Йо­го графічність мис­лен­ня мені ду­же імпо­нує, вона ду­же потрібна фільму, і, на­пев­но, єди­на від­повідає кіно­кар­тині про єди­но­го справжнь­о­го ук­раїн­сько­го філо­со­фа.

20 липня 2011