Отак влада може вчиняти з меншостями...

Серж Аведікян

Фран­цузь­кий ак­тор і ре­жи­сер вірменсь­ко­го по­хо­д­жен­ня Серж Аведікян зняв анімаційну стрічку «Chienne d’histoire», відо­му в нас як «Со­ба­чий острів». 15-хви­лин­ний фільм от­ри­мав у 2010 році «Зо­ло­ту паль­мо­ву гілку» на кіно­фе­с­ти­валі в Кан­нах як кра­щий ко­рот­ко­ме­т­раж­ний фільм. Му­зи­ку до фільму ство­рив Мішель Карскі, а ма­люн­ки – То­ма Асу­е­лос.

Фільм роз­повідає про трагічну, зло­чин­ну подію, що відбу­лась 1910 ро­ку у Стам­булі і про яку вла­да Ту­реч­чи­ни не зга­дує про­тя­гом століття. Та­кож не­має жод­ної інфор­мації про це і в на­вчаль­них посібни­ках з історії.

От­же, 100 років то­му в Ту­реч­чині з’яви­лась еліта, яка, здо­був­ши освіту в Західній Європі, за­хо­пи­ла­ся праг­ма­тиз­мом (зо­к­ре­ма німець­ким) у вирішенні про­блем. Но­ва вла­да міста (мо­ло­до­тур­ки – Та­ла­ат, Ен­вер, Дже­маль та інші), аби до­ве­с­ти євро­пейськість своєї країни, на­ка­за­ла ви­вез­ти по­над 30 ти­сяч без­дом­них со­бак на острів, де їх за­ли­ши­ли по­ди­ха­ти...

Пу­с­тель­ний, ске­ля­с­тий острів Сивріада (Оксія), що в Мар­му­ро­во­му морі, відо­мий ще з часів Візантії тим, що сю­ди за­си­ла­ли свя­ще­ників на му­ки, страж­дан­ня і смерть.

Перші ка­д­ри фільму «Со­ба­чий острів» не віщу­ють біди. Розміре­не, гомінке жит­тя міста. Ба­чи­мо ве­ле­тенсь­кий храм Софії, ко­ло­рит­ний ри­нок, пе­ру­карів на ву­лиці і... со­бак. Їх ба­га­то. Во­ни не злі, ніко­го не ку­са­ють і ніко­му не за­ва­жа­ють. Го­ду­ють їх пе­ре­хожі, або ж со­ба­ки самі шу­ка­ють по­жи­ву в діжках для сміття.

Анімаційна кар­ти­на має ре­алістич­не тло – старі фо­то­графії Стам­бу­ла, які ніби ожи­ва­ють. Па­но­ра­му міста (ву­лиці, де­ре­ва, бу­дин­ки, чов­ни) пе­ре­да­но прав­ди­во ко­ль­о­ра­ми сепії. А со­ба­ки і лю­ди – це вже ек­с­пре­сивні ма­люн­ки ак­ва­рел­лю чи гу­аш­шю.

Зго­дом у сцені, ко­ли суч­ка на­ро­д­жує під де­ре­вом цу­це­нят, з’яв­ляється три­вож­на ме­лодія вірменсь­ко­го ду­ду­ка. На­далі ця му­зи­ка вже не відпу­с­тить гля­да­ча!

Ре­жи­сер де­мон­ст­рує жит­тя міста у формі кон­трастів: бідність про­стих меш­канців з од­но­го бо­ку і па­лац гу­бер­на­то­ра з дов­ги­ми чер­во­ни­ми доріжка­ми та яс­к­ра­во го­лу­би­ми вікна­ми з дру­го­го.

Пер­шою за­пах смерті у фільмі відчує чор­на суч­ка. Відчує, ще не по­ба­чив­ши жан­дармів, оз­б­роєних жах­ли­ви­ми ве­ли­чез­ни­ми кліща­ми, мо­туз­ка­ми і ме­та­ле­ви­ми клітка­ми. Агонію, при­ре­че­не ска­ву­чан­ня со­бак із за­шмор­га­ми на шиї вже не змо­жуть за­глу­ши­ти плюскіт во­ди та жалібні кри­ки чай­ок у пор­ту. Вночі баржі з клітка­ми вий­дуть у мо­ре.

Крізь ме­та­леві ґра­ти, ніби со­ба­чи­ми очи­ма, вид­но острів у ту­мані. Ці очі пропіка­ють гля­да­ча. Со­бак ви­ки­ну­то на скелі, й рух­ливі си­лу­е­ти тва­рин, ніби чорні му­раш­ки, вкри­ва­ють увесь острів. Емоційний гля­дач, що лю­бить братів на­ших мен­ших, вра­же­ний ка­ко­фонією звуків: гавкіт і ва­лу­ван­ня на­ко­чу­ють клу­бок у горлі, який не про­ковт­ну­ти...

Зго­дом по­ста­ють ка­д­ри, де повз острів про­хо­дить ве­ли­кий ту­ри­с­тич­ний ко­ра­бель. Ще живі тва­ри­ни зграєю шу­бо­в­ста­ють у во­ду, по­ба­чив­ши лю­дей. На па­лубі їх поміча­ють. Хтось фо­то­гра­фує, хтось ма­лює ескізи, а хтось – за­плю­щує очі, щоб не ба­чи­ти со­бак. Але ніхто, ніхто(!) не до­по­мо­же со­ба­кам. І во­ни то­нуть – зни­ка­ють чорні ця­точ­ки си­лу­етів на го­лубій воді.

У фіналі стрічки не­бо темніє від ти­сяч грифів-стерв’ят­ників, а сірі скелі ста­ють ро­же­ви­ми від крові. Білий місяць ки­дає хо­лодні про­мені на ске­ле­ти тва­рин на тлі да­ле­ких вогнів у осе­лях меш­канців Стам­бу­ла. І на­самкінець, му­зи­ка (не пер­ших ок­тав) – му­зи­ка смерті ста­вить крап­ку в цій со­бачій історії...

І фронт тих злих філо­со­фем

Про євро­пейськість сто літ то­му

Мо­ло­до­турків зі Стам­бу­ла

По­вер­неть­ся страш­ним ли­цем

І до вірмен – в п’ят­над­ця­то­му:

Час вмер­ти і для вас на­став...

Ре­жи­сер Серж Аведікян (дід яко­го жив за 120 км від Стам­бу­ла і знав, що відбу­ва­ло­ся з со­ба­ка­ми) у своїх інтерв’ю про­во­дить па­ра­лель між ма­со­вим зни­щен­ням со­бак та ге­но­ци­дом вірмен у Ту­реч­чині, який став­ся вже че­рез п’ять років. Півто­ра мільйо­на без­не­вин­но убієнних вірмен, а скільки розсіяних по світу – не злічи­ти...