За­вдя­ки пер­шо­му Все­ук­раїнському фе­с­ти­ва­лю ви­с­тав за п’єса­ми Лесі Ук­раїнки ав­торці цієї статті ви­па­ло по­ба­чи­ти аж п’ять ви­с­тав за дра­мою-феєрією «Лісо­ва пісня» поспіль. На пер­ший по­гляд, та­ка кількість про­чи­тань од­но­го тво­ру, втис­ну­та в ко­рот­кий проміжок ча­су, мо­же вик­ли­ка­ти вто­му в гля­да­ча сю­жет­ною од­но­манітністю. Проте са­ме за­вдя­ки щільності по­казів гля­даць­ка ува­га по­чи­нає кон­цен­т­ру­ва­ти­ся не на сю­жеті (тим паче, що він усім відо­мий зі шко­ли), а на особ­ли­во­с­тях ре­жи­серсь­ких вирішень, ак­торській грі та сце­но­графії, які й тво­рять влас­не те­а­т­раль­не ми­с­тецтво, на про­ти­ва­гу літе­ра­тур­но­му. Утім, ви­с­та­ви різни­ли­ся й тим, що бу­ли роз­ра­хо­вані на ау­ди­торію різно­го віку: дві ви­с­та­ви ляль­ко­вих те­атрів та три дра­ма­тич­них.

Київський дер­жав­ний ака­демічний те­а­т­р ля­ль­ок запропо­н­­ував «Лісо­ву пісню» у виконанні маріонеток, доповне­ному грою ак­торів. Ви­с­та­ва, прем’єра якої відбу­ла­ся ще 2006 ро­ку, хо­ча й орієнто­ва­на насамперед на ди­тя­чу ау­ди­торію, прак­тич­но без ско­ро­чень відтво­рює текст оригіна­ль­но­го тво­ру. «Лісо­ва пісня» трак­тується тут як фан­та­с­тич­на каз­ка за до­по­мо­гою бар­ви­с­тих де­ко­рацій та ак­торсь­кої гри, що своєю неспішністю на­га­дує ри­ту­аль­не дійство. На жаль, для шко­лярів-гля­дачів сприй­ман­ня на слух кла­сич­ної по­езії впро­довж двох го­дин (а са­ме стільки три­ває ви­с­та­ва) ви­да­ло­ся де­що склад­ним за­вдан­ням. Як за­зна­чив ре­жи­сер ви­с­та­ви Ле­онід По­пов в інтерв’ю для Пер­шо­го Національ­но­го те­ле­ка­на­лу, вла­ш­ту­ва­ти пе­ре­гляд ви­с­та­ви для шкільних класів бу­ло не най­кра­щим рішен­ням: «Ма­ле­ча ще не ро­зуміє тих про­блем, яких тор­кається в дра­ма­тургії Ле­ся Ук­раїнка. А от ко­ли діти при­хо­дять з бать­ка­ми на ви­с­та­ву, і по­руч си­дить бать­ко, ма­ма чи ба­бу­ся, – во­ни до­по­ма­га­ють зро­зуміти, що відбу­вається». Гос­по­дарі фе­с­ти­ва­лю, Во­линсь­кий ака­демічний те­атр ля­ль­ок, за­про­по­ну­ва­ли на­томість дра­ма­тич­ну ви­с­та­ву, де ляль­ки з’яв­ля­ють­ся ли­ше епізо­дич­но. Ре­жи­сер Ана­толій По­ляк ак­цен­ту­вав історію ко­хан­ня Мав­ки та Лу­ка­ша, що, пев­но, відповідає ро­зумінню цієї дра­ми стар­шо­клас­ни­ка­ми, які саме пе­ре­жи­ва­ють свої перші лю­бовні роз­ча­ру­ван­ня. По закінченні ви­с­та­ви більша ча­с­ти­на тру­пи діста­ла по­чесні дип­ло­ми від Го­ло­ви західно­го відділен­ня Спілки те­а­т­раль­них діячів Ук­раїни Фе­до­ра Стри­гу­на.

По­ста­нов­ки «Лісо­вої пісні» на ве­ликій сцені вра­зи­ли різно­манітністю оригіна­ль­них про­чи­тань. Кри­ворізький те­атр му­зич­но-пла­с­тич­них ми­с­тецтв «Ака­демія ру­ху» зумів відтво­ри­ти дра­му без слів, са­ми­ми ли­ше ру­ха­ми ак­торів, які в поєднанні з мінімалістич­ни­ми де­ко­раціями, ство­рю­ва­ли яс­к­раві ме­та­фо­ричні сце­ни. Ідей­ний стри­жень ви­с­та­ви ство­рює три­ра­зо­ва по­ява на сцені Душі, що грає на скрипці, у су­про­воді двійни­ка Лу­ка­ша, який ви­яв­ляється ли­ше маріонет­кою долі, за­ве­де­ною іграш­кою, що ви­ко­нує свій та­нок. Сергій Бєльський, ви­ко­на­вець ролі Лу­ка­ша, не­зва­жа­ю­чи на мо­ло­дий вік, про­де­мон­ст­ру­вав май­стер­ну пла­с­ти­ку, яс­к­ра­во ви­яв­ле­ну у сцені пе­ре­тво­рен­ня на во­вку­ла­ку, – йо­го по­стать не­на­че змінює фор­му, пе­ре­да­ю­чи над­при­род­ну ана­томію.

У ви­с­таві Во­линсь­ко­го ака­демічно­го му­зич­но-дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру ім. Шев­чен­ка поєдна­ли­ся еле­мен­ти дра­ми, мю­зик­лу та ба­ле­ту. Вар­то відзна­чи­ти знахідку ре­жи­се­ра Віталія Де­ни­сен­ка, який відтво­рив анімістич­не світо­ба­чен­ня Мав­ки, за­лу­чив­ши ак­торів ви­ко­ну­ва­ти ролі рос­лин. Оригіна­ль­ним у цій ви­с­таві є трак­ту­ван­ня об­ра­зу Пе­ре­лес­ни­ка, яко­го зіграв Ана­толій Си­чук. За­зви­чай цей пер­со­наж по­стає ек­заль­то­ва­ним тендітним юна­ком, чиї спро­би зва­би­ти Мав­ку ви­гля­да­ють де­що комічно че­рез відсутність тієї при­ст­расті та життєвої си­ли, які він сим­волізує у Лесі Ук­раїнки. У Віталія Де­ни­сен­ка Пе­ре­лес­ник не­сподіва­но обер­тається жартівли­вим ко­за­ком, що на­га­дує го­голівських ге­роїв. І цей не­звич­ний вибір ви­яв­ляється ду­же вда­лим: Пе­ре­лес­ни­ку вдається, як в оригіна­ль­но­му творі, од­но­час­но бу­ти і лег­ко­важ­ним у своєму ко­ханні до Мав­ки, і при­ст­ра­сним, і по-своєму їй вірним.

Най­сильніше вра­жен­ня спра­ви­ла ви­с­та­ва не­що­дав­но від­ро­д­же­но­го Львівсько­го те­а­т­ру ім. Лесі Ук­раїнки. У ви­с­таві, ху­дож­ни­ком-по­ста­нов­ни­ком якої є На­талія Ру­ден­ко- Краєвська, поєдна­но фен­тезійну стилісти­ку (вес­ня­ний ко­с­тюм Мав­ки в першій дії ро­бить її схо­жою на фею, а Лісо­вик з ро­га­ми на го­лові у другій на­га­дує друїда) з до­хри­с­ти­янсь­кою (рунічні на­пи­си та со­лярні сим­во­ли на по­лот­ня­них де­ко­раціях, му­зич­ний су­провід з творів фолк-гур­ту «Да­ха-Бра­ха»). Втім, не­зва­жа­ю­чи на підкрес­ле­ну хи­мерність, ге­рої по­во­дять­ся ду­же ре­алістич­но, швид­ко за­бу­ваєш навіть, що во­ни го­во­рять вірша­ми. Ре­жи­сер Люд­ми­ла Ко­ло­со­вич бук­валь­но втя­гує гля­да­ча в сценічний простір. По-пер­ше, дія відбу­вається не в гли­бині ко­ну, а рад­ше в про­сторі між ним та гля­да­ча­ми: на схо­дах, на краю сце­ни, ак­то­ри кілька­ра­зо­во про­хо­дять крізь зал, а Ру­сал­ка ви­го­ло­шує де­які репліки пря­мо з бал­ко­ну. По-дру­ге, за­вдя­ки вда­ло­му гу­мо­ри­с­тич­но­му тлу­ма­чен­ню де­я­ких сцен, пер­со­нажі (в пер­шу чер­гу, сільські меш­канці: Лу­каш, Ки­ли­на та ма­ти Лу­ка­ша) на­бу­ва­ють життєвої кон­крет­ності. Та­кий тон за­да­но з пер­шої сце­ни ви­с­та­ви, ко­ли ог­ряд­ний Во­дя­ник, на­ма­га­ю­чись підкрес­ли­ти який він грізний, бриз­кає на гля­дачів во­дою. Не­зва­жа­ю­чи на та­ке осу­час­нен­ня, ви­с­таві не бра­кує і підне­се­ної серй­оз­ності, яка до­ся­гає кульмінації у фіна­ль­но­му мо­но­лозі Мав­ки.

Вар­то до­да­ти, що окрім «Лісо­вої пісні» до фе­с­ти­валь­ної про­гра­ми по­тра­пи­ли й інші тво­ри Лесі Ук­раїнки. Чер­нівець­кий об­лас­ний те­атр ля­ль­ок по­ка­зав «Лілею» за од­ной­мен­ною каз­кою. Не­зва­жа­ю­чи на схе­ма­тичні де­ко­рації, ка­ри­ка­тур­ну емоційність ак­торів та од­но­манітну му­зи­ку, ви­ко­нав­цям все ж вда­ло­ся ство­ри­ти ат­мо­сфе­ру гри, яка спо­до­ба­ла­ся шкільній ау­ди­торії. Ре­жи­сер де­що змінив сю­жет каз­ки, до­дав­ши від се­бе фіна­ль­ну мо­раль­ну на­ста­но­ву: «Ко­жен сам вирішує, ким йо­му бу­ти». На жаль, во­на ви­гля­да­ла гіркою іронією, оскільки ак­то­ри гра­ють слуг, що бав­лять­ся ляль­ка­ми, ухи­ля­ю­чись від при­би­ран­ня пансь­ко­го бу­дин­ку, і мо­жуть вирішу­ва­ти, ким їм бу­ти, ли­ше в уяві, по­всяк­час ози­ра­ю­чись, чи не йде їхня пані. Хмель­ниць­кий ака­демічний об­лас­ний те­атр ля­ль­ок спеціаль­но для фе­с­ти­ва­лю підго­ту­вав мо­но­ви­с­та­ву «Ле­сині ли­с­ти», де ви­ко­ри­с­тані бу­ли прий­о­ми те­а­т­ру тіней: за­вдя­ки ру­ху світла темні си­лу­е­ти за па­пе­ро­вим ек­ра­ном ста­ва­ли ди­намічни­ми та об’ємни­ми. У спек­таклі, за­сно­ва­но­му на ди­тя­чих ли­с­тах Лесі Ук­раїнки до Є. Дра­го­ма­но­вої, ак­цен­то­ва­но трагічний пе­ре­лом у житті пись­мен­ниці, спри­чи­не­ний за­хво­рю­ван­ням на ту­бер­ку­ль­оз. Ма­лень­ка Ле­ся у зво­ру­ш­ли­вом­цу ви­ко­нанні Лідії Ков­ниць­кої має ди­тячі ра­дощі та тур­бо­ти: вчить­ся гра­ти на фор­тепіано, роз­повідає про при­блуд­ну киць­ку і беш­ке­ти стар­шо­го бра­та, за­зд­рить гар­ним ляль­кам мо­лод­шої се­с­т­ри. Але все змінюється після опе­рації 1883 ро­ку, – тон ви­ко­на­виці стає серй­оз­ним, вга­дується твердість ха­рак­те­ру, яка су­про­во­д­жу­ва­ти­ме Ле­сю Ук­раїнку все жит­тя.

До­рос­ла ау­ди­торія ма­ла змо­гу по­ба­чи­ти дві ви­с­та­ви Дніпро­пе­т­ровсь­ко­го му­зич­но-дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру ім. Шев­чен­ка: «На полі крові» (ре­жи­сер Лідія Куш­ко­ва) та «В ка­та­ком­бах» (ре­жи­сер Вілен Го­ло­вко). Обид­ва тво­ри аналізу­ють про­бле­ми віри та релігійних сумнівів. У «На полі крові» Іуда (Вілен Го­ло­вко) на­ма­гається ви­прав­да­ти свою зра­ду пе­ред ви­пад­ко­вим Про­ча­ни­ном (Пе­т­ро Ку­лик), зачіпа­ю­чи про­бле­ми лю­бові та відповідаль­ності. Про­ча­нин, спо­чат­ку цілком уваж­ний слу­хач, під кінець ви­с­та­ви впа­дає в мо­раліза­тор­ст­во, відки­да­ю­чи усі палкі та су­пе­реч­ливі ви­прав­дан­ня Іуди та да­ю­чи змо­гу гля­да­чу об­ра­ти будь-яке з них або ж за­про­по­ну­ва­ти влас­не. У мо­но­ви­с­таві «В ка­та­ком­бах» Вілен Го­ло­вко про­дов­жив при­ст­рас­но пе­ре­жи­ва­ти релігійні сумніви, те­пер уже ви­ко­ну­ю­чи всі 13 ро­лей, пе­ред­ба­че­них в тексті п’єси. Місця­ми во­ни змішу­ва­ли­ся так, що не­мож­ли­во бу­ло виділи­ти індивіду­альні го­ло­си, але цен­т­раль­ним ге­роєм ви­с­та­ви за­ли­шав­ся Не­офіт, який, відки­нув­ши вигідні мож­но­влад­цям релігійні дог­ми, зре­ш­тою ру­шив на бо­роть­бу з раб­ст­вом (дра­му бу­ло на­пи­са­но 1905 ро­ку під час Пер­шої ро­сійської ре­во­люції).

За­га­лом, цьо­горічний фе­с­ти­валь за тво­ра­ми Лесі Ук­раїн­ки у Луць­ку ство­рив чу­до­вий пре­це­дент, який, сподіва­ти­ме­мо­ся, по­вто­рить­ся ще не раз та спри­я­ти­ме по­ши­рен­ню геніаль­них творів Лесі Ук­раїнки на ук­раїнських сце­нах.