Ве­слав Рудзь­кий – польсь­кий ак­тор, ре­жи­сер, пе­да­гог. 1971 ро­ку закінчив Ви­щу те­а­т­раль­ну шко­лу у Вар­шаві (ак­торсь­ке відділен­ня, пе­да­го­ги Олек­сандр Бардіні та Ервін Ак­сер). Пра­цю­вав ак­то­ром у те­атрі міста Бідгощ і в те­атрі «Популярний» у Вар­шаві. 1981 ро­ку закінчив ре­жи­серсь­ке відділен­ня то­го ж на­вчаль­но­го за­кла­ду. По­ста­вив по­над 60 ви­с­тав, се­ред яких «Же­б­раць­ка опе­ра» на тек­с­ти ХVІІ століття в те­атрі ім. Ша­нявсь­ко­го у місті Плотсь­ку. У 1991–1998 ро­ках був ди­рек­то­ром Вар­шавсь­ко­го осе­ред­ку куль­ту­ри, де на ко­ш­ти євро­пейсь­ких країн ор­ганізо­ву­вав міжна­родні кон­фе­ренції з про­блем фінан­су­ван­ня куль­ту­ри для діячів те­а­т­ру країн Східної Євро­пи. Ви­да­вав дво­тиж­не­вик «Вар­шавсь­кий інфор­ма­тор куль­тур­ний». На­ла­го­д­жу­вав кон­так­ти з ук­раїнськи­ми те­а­т­ра­ми, зо­к­ре­ма зі Львівським те­а­т­ром ім. М. Зань­ко­вець­кої та Польсь­ким те­а­т­ром у Львові. Ви­кла­дає ме­то­ди­ку те­а­т­раль­ної ро­бо­ти і тех­но­логічні ос­но­ви те­а­т­раль­них про­фесій на ка­фе­д­рах те­а­т­роз­нав­ст­ва і куль­ту­ро­логії гу­манітар­но­го відділен­ня в Універ­си­теті кар­ди­на­ла Сте­фа­на Ви­шенсь­ко­го (Вар­ша­ва). Під па­тро­на­том міста Вар­ша­ви ста­вить спек­таклі з дітьми із об­ме­же­ни­ми мож­ли­во­с­тя­ми.

2002 ро­ку у Львівсько­му те­атрі ім. М. Зань­ко­вець­кої по­ста­вив спек­такль «Іво­нна, прин­це­са Бур­гундсь­ка» за Гом­б­ро­ви­чем. У ве­ресні 2011 ро­ку у Во­линсь­ко­му ака­демічно­му об­лас­но­му те­атрі ля­ль­ок відбу­ла­ся прем’єра «Камінно­го гос­по­да­ря» Лесі Ук­раїнки в йо­го по­ста­новці за спри­ян­ня Ге­не­раль­но­го кон­суль­ст­ва Ре­с­публіки Польщі в м. Луць­ку. Ідея цьо­го ук­раїнсько-польсь­ко­го про­ек­ту на­ле­жить Ге­не­раль­но­му кон­су­лу Польщі в м. Луць­ку Кши­ш­то­фу Са­виць­ко­му.

– Па­не Ве­сла­ве, мож­на ска­за­ти, що ви своя лю­ди­на в Луць­ко­му те­атрі ля­ль­ок...

– Цей те­атр відо­мий у Польщі за­вдя­ки міжна­род­но­му те­а­т­раль­но­му фе­с­ти­ва­лю «Різдвяні містерії». Я чув про ньо­го ще років сім то­му. Ви­со­ко ціную йо­го ху­дож­нь­о­го керівни­ка па­на Да­ни­ла По­шта­ру­ка та йо­го ор­ганізаторські здібності.

– Да­ни­ло Андрійо­вич роз­повів, що кон­сул за­про­по­ну­вав вам по­ста­ви­ти Ле­сю Ук­раїнку. У Львові знай­ш­ли пе­ре­кла­ди поль­сь­кою і ви, про­чи­тав­ши всі її дра­ма­тичні тво­ри, ви­б­ра­ли «Ка­мінно­го гос­по­да­ря».

– Але я пе­ре­чи­тав і оригінал.

– Ле­ся Ук­раїнка заціка­ви­ла вас?

– Гом­б­ро­вич якось вис­ло­вив­ся про польсь­ких ро­ман­тиків: ми ди­ви­мось на них че­рез ма­ре­во ве­личі й, підпа­да­ю­чи під вплив та­кої оцінки, не за­глиб­люємо­ся в їхні тво­ри. Оче­вид­но, те са­ме мож­на ска­за­ти і про Ле­сю Ук­раїнку.

– Хо­ча не всю її творчість мож­на відне­с­ти до ро­ман­тиз­му.

– Ле­ся Ук­раїнка ба­га­то ви­но­сить з ро­ман­тиз­му та євро­пейсь­кої інте­лек­ту­аль­ної тра­диції. Од­нак їй не та­ла­ни­ло в сценічно­му про­чи­танні її творів. Хо­ча її став­лять в Ук­раїні, але не завжди за­глиб­лю­ють­ся. Її ціка­ви­ло по­гра­нич­чя пра­во­сляв’я і ка­то­ли­циз­му. Во­на до­б­ре зна­ла польсь­ку мо­ву й ма­ла намір пе­ре­кла­да­ти польсь­ких пись­мен­ників, спектр яких був ду­же ши­ро­кий, від Ко­ноп­ниць­кої до Пши­би­шевсь­ко­го. Во­на бу­ла зруч­на для ра­дянсь­кої си­с­те­ми – у її тво­рах зна­хо­ди­ли ре­во­люційні мо­ти­ви й ак­цен­ту­ва­ли на них. Але не мож­на інстру­мен­таль­но трак­ту­ва­ти та­ко­го ав­то­ра. За­бу­ва­ють, що в неї бу­ло ба­га­то іронії.

– У Лесі Ук­раїнки бу­ли свої пе­ре­ко­нан­ня, ви­сокі мо­ральні цінності, по­нят­тя про честь, во­на ни­ми ке­ру­ва­ла­ся в житті і во­ни при­сутні у її тво­рах. Во­на шу­ка­ла іде­алів ли­цар­ст­ва у ми­ну­ло­му.

– Але во­на розрізня­ла ли­цар­ст­во. Ко­ман­дор у «Камінно­му гос­по­дарі» ви­го­ло­шує сло­во про ус­тої, су­во­ре до­три­ман­ня мо­ралі, зви­чаїв і вод­но­час він праг­не вби­ти ко­ро­ля, щоб са­мо­му за­хо­пи­ти трон.

– «Камінний гос­по­дар» – твір, який те­атр по­лю­бив відра­зу. У цій драмі відто­че­на дум­ка, во­на вик­ли­кає найрізно­манітніші ре­флексії. Але слід пам’ята­ти, що пи­сав­ся він у до­бу євро­пейсь­ко­го мо­дернізму.

– Ле­ся Ук­раїнка тво­ри­ла свій мо­дернізм. «Камінний гос­по­дар» – це феміністич­на п’єса. Цен­т­раль­на по­стать – дон­на Ан­на, і са­ме во­на підко­ри­ла во­лю Дон Жу­а­на. Тож ви­ни­кає пи­тан­ня: хто камінний гос­по­дар? Ко­ман­дор праг­не при­влас­ни­ти собі яко­мо­га більше вла­ди. А вла­да – це смерть, во­на всіх, хто має вла­ду, ро­бить кам’яни­ми. Від вла­ди лю­ди­на кам’яніє. Але цьо­го бу­ло б за­ма­ло. Є ще од­на важ­ли­ва дум­ка: всі ми жи­ве­мо, щось ро­би­мо, але за­бу­ваємо, що при­хо­дить щось кінце­ве – смерть, яка і є камінним гос­по­да­рем.

– На підго­тов­ку цієї ви­с­та­ви пішов усь­о­го місяць. Та­кий стис­лий термін по­тре­бує ве­ли­кої кон­цен­т­рації зу­силь. Як вам пра­цю­ва­ло­ся з ук­раїнськи­ми ак­то­ра­ми, інши­ми твор­ця­ми ви­с­та­ви?

– Це вже мій дру­гий про­ект в Ук­раїні. Пер­ший був у Львові, де в ме­не чи­ма­ло од­но­думців, се­ред яких і ху­дож­ник-сце­но­граф Олек­сандр Овер­чук, який офор­мив і цю ви­с­та­ву. Бу­ло не­про­сто. І не тільки то­му, що спе­цифіка ак­торів ляль­ко­во­го те­а­т­ру інша, аніж ак­торів дра­ма­тич­но­го – їм не до­во­дить­ся са­мим гра­ти на сцені. Але як­би в них нічо­го не бу­ло, то не бу­ло б з чо­го бра­ти. Во­ни мо­лоді, їм ду­же хотіло­ся це зро­би­ти – і в них це вий­ш­ло. Я ви­со­ко ціную ак­торів стар­шо­го по­коління, скажімо, Оле­на Бон­да­рук у ролі дон­ни Кон­сепсьй­он вне­сла у ви­с­та­ву свою бар­ву.

– Сьо­годні не ча­с­то зустрінеш ціка­вий і вдум­ли­вий діалог ре­жи­се­ра з та­ким ав­то­ром, як Ле­ся Ук­раїнка. Тим приємніше, що ре­жи­се­ром цьо­го ра­зу є іно­зе­мець. Ва­шу ви­с­та­ву бу­ло б вар­то по­ка­за­ти в Києві та інших містах Ук­раїни.

– Так. Я ду­маю, що її вар­то по­вез­ти і до Польщі, во­на й там вик­ли­ка­ла б інте­рес. Мрію, щоб її по­ба­чи­ла ук­раїнська діас­по­ра. Для польсь­ко­го гля­да­ча це невідо­мий ав­тор. А дум­ки у цьо­му творі гли­бокі й ак­ту­альні. Сво­бо­да й обов’язок. Вла­да по­чут­тя і вла­да інсти­туційна.

– Я ба­жаю щас­ли­во­го жит­тя вашій ви­с­таві, яка є для інших по­ста­нов­ників при­кла­дом вдум­ли­во­го підхо­ду до кла­сич­но­го тво­ру.