То­го са­мо­го ро­ку, ко­ли «Зем­ля» бу­ла уро­чи­с­то «ко­ро­но­ва­на» в Брюс­селі, чернігівський ху­дож­ник і ми­с­тецтвоз­на­вець Пе­т­раш, дов­голітній в’язень сталінських та­борів, ніби відме­жу­вав­шись від то­го брюс­сельсь­ко­го гіпер­фак­ту, ки­нув: «Усе ж та­ки це – агітка».

Ан­ти­а­у­ди­торії, оз­ву­чені ти­ми скеп­тич­ни­ми репліка­ми до­вко­ла то­го німо­го і вод­но­час справді «гро­мо­нос­но­го» фільму.

Но­тат­ки, тут ви­кла­дені, ма­ють, се­ред іншо­го, за своєю ад­ре­сою гля­дачів са­ме «звідти». «Агітка»?!

Да­вай­те, все ж та­ки, як іноді ка­жуть англійці, спо­чат­ку ра­ху­ва­ти на паль­цях. Хро­но­логічних та історіог­рафічних.

Карл Маркс, не­гай­но ого­ло­ше­ний мо­ло­дим ра­дянсь­ким світом своїм найбільшим іде­о­логічним ав­то­ри­те­том, аб­со­лют­ним світо­гляд­ним йо­го па­тро­ном, якось ска­зав: усю світо­ву історію мож­на вит­лу­ма­чи­ти під ку­том взаємин міста і се­ла (себ­то у плані роз­гор­тан­ня цих взаємин у ве­ли­ко­му істо­рич­но­му часі). На­пев­не, це так. На­пев­не – са­ме так.

…Ве­ли­ка Жовт­не­ва пер­ших її се­зонів – це, отож, здійснен­ня тодішнім містом своїх ре­во­люційних планів: пе­ре­довсім за ма­теріаль­ний, де­мо­графічний та інший ра­ху­нок вза­галі-то зне­ва­жу­ва­но­го тим містом се­ла. П’ятимільйон­на Чер­во­на армія 1920-го ро­ку – а з ко­го ж во­на зре­ш­тою скла­да­ла­ся? Пе­ре­довсім із мобілізо­ва­них ту­ди се­лян. Хто ж про­дук­то­во за­без­пе­чу­вав те незлічен­не військо – і вза­галі незлічен­ний дер­жав­но-бю­ро­кра­тич­ний апа­рат «воєнно­го ко­мунізму»? Знов-та­ки се­лян­ст­во. Фак­тич­но теж мобілізо­ва­не у своєму селі, у своєму гос­по­дарстві – не­щад­ною «про­дроз­вер­ст­кою» містян, а фак­тич­но – чи не по­вною ни­ми конфіскацією, при­своєнням то­го гос­по­дар­ст­ва.

Чо­му ж се­лян­ст­во по­ряд із не­уник­ним своїм опо­ром тій конфіскації, все ж та­ки пе­ре­терпіло її, а не зме­ло ту ек­сплу­а­тацію цілком у своїх чис­лен­них там «гри­гор’ївщи­нах»-«мах­нов­щи­нах»-«ан­то­нов­щи­нах»?

Та з ог­ля­ду на «чор­ний пе­реділ» землі 1917–1918-го у по­таємній своїй надії, що те ли­хо, те не­стерп­не дер­жав­не яр­мо якось ко­лись та й зник­не, а «при­ва­ти­зо­ва­на» зем­ля все ж та­ки за­ли­шить­ся за се­ля­ни­ном…

Зре­ш­тою, по Гро­ма­дянській, не­вдовзі так во­но ніби й скла­ло­ся. 1922–1928-й ро­ки – то чи не єди­на в історії ук­раїнсько­го се­лян­ст­ва, по­при при­хо­ва­ний тодішній те­рор у ви­гляді «прод­по­дат­ку», по­зи­тив­на па­у­за! Бо­дай об­ме­же­не, але все ж якесь та са­моздійснен­ня зга­да­но­го індивіду­аль­но­го гос­по­дар­ст­ва. Хо­ча б ча­ст­ко­во еман­си­по­ва­ний ук­раїнський се­ля­нин аж за­ки­дав то­го­час­не місто про­дук­та­ми! Пізніше, на­ба­га­то пізніше – і се­ля­ни, і го­ро­дя­ни, де­що міфо­логізу­ю­чи-гіпер­болізу­ю­чи, зга­ду­ва­ли ті кілька років як якийсь каз­ко­вий про­до­воль­чий па­ра­диз… І вод­но­час у ті ро­ки і партійна, й інте­лек­ту­аль­на еліта міста, од­нак, за­мис­ли­ла­ся: так а що ж далі ро­би­ти з тим ча­ст­ко­во еман­си­по­ва­ним ра­дянсь­ким се­лом? У світлі не­чу­ва­них у світо­во­му часі своїх обіця­нок до­би Ве­ли­кої Жовт­не­вої? Що далі?

От тоді Сергій Ей­зен­штейн і роз­по­чав свою ро­бо­ту над кар­ти­ною, наївно-не­о­бе­реж­но на­зва­ною ним – «Ге­не­раль­на лінія». Справді геніаль­на-та­ки то «агітка» про те, як місто се­ре­ди­ни 1920-х, цивілізо­ва­но-діло­во, до­по­ма­гає се­лу вий­ти зі своєї одвічної відста­лості! Не­ухиль­ний і вод­но­час стри­ма­ний ритм та спосіб цієї до­по­мо­ги – це, мов­ляв, і є «на­ша» «ге­не­раль­на лінія», у «на­ших» сто­сун­ках міста і се­ла.

Як­би ж то так…

Як­раз тоді, ко­ли Ей­зен­штейн закінчу­вав ро­бо­ту над пер­шим варіан­том сво­го фільму, мос­ковсь­кий ча­со­пис «Крас­ная новь» прий­няв до дру­ку бли­с­ку­чу повість на­шо­го зем­ля­ка Юрія Олеші «Заздрість», що в ній один із го­ло­вних ге­роїв, партійний са­нов­ник ви­со­ко­го ран­гу, охоп­ле­ний ен­тузіас­тич­ним праг­нен­ням, «ідеєю фікс»: як­най­смачніше на­го­ду­ва­ти – весь ра­дянсь­кий нарід. Весь!!!

По­ява оле­шинсь­кої «За­зд­рості» – десь у се­ре­дині 1927-го ро­ку. Зеніт тієї фракційно-партійної «бу­харінської» утопії, яка ви­да­ва­ла­ся вже го­ло­вною стра­тегією вла­ди, «ге­не­раль­ною» її «лінією»: на­го­дуємо на­решті наш нарід (Андрєй Пе­т­ровіч Олеші співчут­ли­во-пам­ф­лет­но, але во­че­видь спи­са­ний з «Ніко­лая Іва­новіча» – Бу­харіна). Отож, на­го­дуємо тру­дя­щих. Як­би ж то так…

Рівно че­рез двад­цять років після то­го «про­до­воль­чо­го» ен­тузіаз­му оле­шинсь­ко­го ге­роя го­лодні робітни­ки од­но­го ра­дянсь­ко­го гіпер­за­во­ду звер­ну­ли­ся ли­с­тов­но до сво­го ди­рек­то­ра: ми хо­че­мо їсти. Той у відповідь: ра­дянські лю­ди їдять ма­ло. «Ге­не­раль­на лінія» дзер­каль­но пе­реміни­лась…

Сло­вом, десь на­самкінець то­го 1927-го, на XV з’їзді ВКП(б), скінчи­ла­ся та сен­ти­мен­таль­на бу­харінська партійно-«гу­маністич­на» утопія – пе­реміни­лась на ко­ристь зловісно-ре­аль­ної: що­би ра­дянські лю­ди їли мен­ше і вза­галі ма­ло… І партія та­ки ви­ко­на­ла ту свою обіцян­ку, ство­рив­ши імперію дис­трофіків, ніби­то соціалістич­ну мо­нархію Ца­ря-Го­ло­да…

Соціологія то­го мо­то­ро­шно­го за своїми наслідка­ми тво­рен­ня де­монічно про­ста: країну, ото­че­ну технічно ви­со­ко­роз­ви­не­ним во­ро­гом, на­ле­жить як­найш­вид­ше індустріалізу­ва­ти; будівництво це не­обхідно і не­уник­но ви­ма­гає як­найбільшої, справді ко­ло­саль­ної ма­си так зва­но­го «то­вар­но­го хліба», що йо­го на­ле­жить діста­ти єди­но як­найш­вид­ше у «ко­лек­тивізо­ва­но­му» селі, бо се­ло так зва­них «пар­цел», тоб­то індивіду­алізо­ва­них гос­по­дарств, зро­зуміло, хліба у та­ко­му об­сязі не дасть.

По суті, це бу­ло по­вер­нен­ня по­ре­во­люційної дер­жа­ви до її воєнно-ко­муністич­но­го де­бю­ту, тільки те­пер уже до­б­ре за­зда­легідь спла­но­ва­но­го, до­б­ре ж ор­ганізо­ва­но­го: на­силь­ницькі конфіскація-при­сво­єння се­лянсь­ко­го хліба. Тільки вже не ок­ре­ми­ми «прод­за­го­на­ми», а всією тією си­с­те­мою, що її у то­му при­влас­ненні ніщо і ніяк вже не зу­пи­нить.

…Звідси се­лянсь­ке інфер­но 1929–1933-го років, яке за своїми жа­ха­ми не має собі рівних у всьо­му світо­во­му часі, у всій усесвітній історії ек­сплу­а­тації се­ла містом.

Історія «Ге­не­раль­ної лінії» Ей­зен­штей­на і «Землі» До­вжен­ка – то ніби «ме­тонімія» тих років, їхнє ек­ран­не дзер­ка­ло, з од­но­го сво­го бо­ку іде­о­логічно «пе­ре­тво­ре­не», а з дру­го­го – аж ди­во­виж­но точ­не.

«Ге­не­раль­ну лінію» Сталін осо­би­с­то пе­ре­на­звав на «Ста­ре і но­ве», то­му що йо­го «ге­не­раль­на лінія» вже ка­те­го­рич­но не збіга­ла­ся з «ге­не­раль­ною лінією» ей­зен­штейнівсько­го фільму. У ньо­му місто справді цивілізо­ва­но (хо­ча й бю­ро­кра­тич­но-неспішно) до­по­ма­гає се­лу – племінною ху­до­бою, се­па­ра­то­ра­ми і то­му подібни­ми за­со­ба­ми аг­ро­цивілізації. Мож­на, от­же, тільки собі уя­ви­ти, як ро­з­д­ра­то­ва­но Сталін ди­вив­ся пер­ший варіант то­го фільму! Ось так у ли­с­то­паді 1928-го – жовтні 1929-го ре­жи­сер, поспіша­ю­чи, і закінчив-пе­ре­мінив свій фільм, де «ста­ре» по­ре­во­люційної політи­ки міста-що­до-се­ла рап­том гра­нич­но-не­ор­ганічно поєдна­ло­ся зі сталінським «но­вим» – зі стра­тегією бли­с­ка­вич­ної пе­реміни у ра­дянсь­ко­му ланд­­шафті, шля­хом но­вої ата­ки «воєнно­го ко­мунізму» на се­ло! А та­ки за своїми страхітли­ви­ми наслідка­ми не менш спу­с­то­ш­ли­ви­ми, аніж давні наїзди сте­по­вих ко­чо­виків на осілих слов’ян.

Але па­ра­докс то­го­час­ної си­ту­ації1929–1930-го по­ля­гає в то­му, що про са­му мож­ливість та­ких ка­та­ст­рофічних наслідків у всьо­му СРСР ніхто навіть не здо­га­ду­вав­ся! Ніхто, від са­мо­го знавісніло­го ген­се­ка до йо­го ос­тан­нь­о­го ни­зо­во­го функціоне­ра… Не здо­га­ду­ва­ли­ся і ті, що ось-ось ма­ли ста­ти жерт­вою тієї ата­ки, хто мав по­мер­ти від то­таль­но­го го­ло­ду, нею при­вне­се­но­го.

Спо­хо­пи­ла­ся ли­ше жмень­ка ліриків, пись­мен­ників силь­ної інтуїції, яка підка­зу­ва­ла на­бли­жен­ня яко­гось апо­каліпси­су. Приміром, Олек­сандр Грін пи­ше тоді один з най­пе­симістичніших своїх творів – ро­ман «До­ро­га ніку­ди». Андрій Пла­то­нов закінчує вже не але­го­рич­ний, як у Гріна, а ре­алістич­но-ме­та­фо­рич­ний «Кот­ло­ван», уже зовсім спов­не­ний без­надією; а Владімір Ма­я­ковсь­кий уза­галі стріляється. І так са­мо жмень­ка се­лян-пасіонаріїв ха­пається за зброю, але май­же од­ра­зу їх обеззброїли: до­ба ма­со­вих ан­ти­боль­ше­виць­ких по­встань закінчи­ла­ся…

…Ей­зен­штейн фак­тич­но тікає за кор­дон, по­далі від тієї сталінської ес­ха­то­логії, – су­про­во­д­жу­ва­ний глум­ли­вою ре­цензійкою Ільфа-Пе­т­ро­ва на йо­го «Ста­ре і но­ве». І вже в Голлівуді про­бує по­ста­ви­ти сво­го ро­ду ди­логію про се­лянсь­ку ре­во­люцію: про те, як во­на па­те­тич­но «де­бю­тує» (пла­ни, пов’язані з про­ек­том кар­ти­ни за «Залізним по­то­ком» Се­ра­фи­мо­ви­ча, – от­же, на ма­теріалі ку­бансь­ко-ук­раїнсько­го національ­но-соціаль­но­го бун­ту!) і про те, яким жа­хом во­на закінчується (фільм про виз­воль­не по­встан­ня чор­ношкірих се­лян-рабів на Гаїті та про трагічний фінал там­теш­ньої ре­во­люції – ви­ник­нен­ня гаїтянсь­кої уль­т­ра­де­с­по­тич­ної чор­ної мо­нархії, ди­настії не­щад­них чор­ношкірих імпе­ра­торів).

…Зі своїх авансів за ті за­ду­ми Ей­зен­штейн по­си­лає гро­шові пе­ре­ка­зи До­вжен­кові, який тоді був на За­ході. Який уже теж по­чи­нав ро­зуміти тра­гедію сво­го на­ро­ду, сво­го кла­су.

До­вжен­ко роз­по­чи­нає ро­бо­ту над «Зем­лею» при­близ­но у ті ж місяці і навіть тижні 1929-го, ко­ли Ей­зен­штейн під сталінським па­тро­на­том закінчує «Ста­ре і но­ве». І як до­не­дав­на Ей­зен­штейн, три­мається по­пе­редніх то­го уяв­лень: місто над­си­лає се­лу ви­сокі ідеї і ви­со­ко­якісну ж техніку, які се­лу ма­ють до­по­мог­ти на йо­го шля­ху до «но­во­го». Як­би ж то так.

«…агітко­вий па­фос стрічки. Од­на­че на­справді філо­софія (а чи ска­за­ти б на­турфіло­софія) кар­ти­ни ви­гля­дає знач­но складнішою» (Сергій Трим­бач. «Олек­сандр До­вжен­ко. За­ги­бель богів»). Справді, все у цьо­му фільмі – і до­вко­ла ньо­го – «знач­но складніше», аніж зда­ва­ло­ся то­му зга­да­но­му трагічно­му чернігівсько­му ху­дож­ни­ку.

Фільм у на­прямі і сво­го за­ду­му, і сво­го ви­ко­нан­ня ство­рюється у кон­тексті грандіоз­но­го і космічно­го, і ста­но­во-кла­со­во­го па­фо­су грандіоз­ної ж пе­реміни са­мих умов людсь­ко­го існу­ван­ня. Пе­реміни, яка ос­та­точ­но при­ве­де лю­ди­ну до са­мої се­бе, до своєї ро­до­вої сут­ності, до Ко­с­мо­су… І відповідна ро­бо­та роз­гор­тається впро­довж усь­о­го 1929-го, ко­ли всі соціальні ме­ханізми країни пра­цю­ва­ли вже в зовсім іншо­му на­прямі!

Отак і по­став цей аб­со­лют­ний ше­девр, ство­ре­ний вже за умов аб­со­лют­но­го де­монізму історії, що в ній грандіоз­ний гу­маністич­ний про­ект був аб­со­лют­но витісне­ний тим де­монізмом.

…1929-й Сталін і йо­го публіци­с­ти на­зва­ли «ро­ком ве­ли­ко­го пе­ре­ло­му». На­справді ж той «ве­ли­кий пе­ре­лом», який обійшов­ся країні в мільйо­ни і мільйо­ни людсь­ких життів, роз­по­чав­ся десь раніше, на­прикінці 1927-го, у йо­го функціонерсь­ких кабіне­тах і з’їздівських за­лах. А 1929-го ж він ти­г­ром-ан­т­ро­по­фа­гом вип­лиг­нув звідти на весь простір ту­теш­ньої історії. Літе­ра­ту­ра у пев­них, справді трагічних, своїх про­явах ще встиг­ла якось за­хо­пи­ти бо­дай ча­с­ти­ну то­го страш­но­го дійства. Кіне­ма­то­граф же, за са­мим, скажімо так, сповільне­ним, «кон­сер­ва­тив­ним» ха­рак­те­ром сво­го ви­роб­ництва, не встиг то­го зро­би­ти.

Отак у ве­ли­ко­му часі світо­во­го ми­с­тецтва і по­став той ве­ли­кий фільм. І май­же од­ра­зу хро­но­логічно він був прикріпле­ний до зовсім іншо­го, справді апо­каліптич­но-ес­ха­то­логічно­го ча­су. Отак і по­ча­ло­ся йо­го див­не бут­тя – поміж аб­со­лют­ною брюс­сельсь­кою «ко­ро­нацією», про що йшло­ся ви­ще, – і тим наївним йо­го не­сприй­нят­тям – яко «агітки» на ко­ристь сталінської ко­лек­тивізації.

«Од­на­че все ви­гля­дає… на­ба­га­то складніше».

Зро­зуміло, що вза­галі-то скром­ний пер­ший варіант ей­зен­штейнівсько­го фільму зась і співміря­ти з ве­ли­ким ук­раїнським фільмом. Але щось ґро­те­ск­но-зловісне схо­же у їх істо­ричній долі: тільки осо­би­с­то Сталін зіпсу­вав фак­ту­ру ей­зен­штейнівської кар­ти­ни, а до­вженківської – всьо­го-на-всьо­го наш зем­ляк Дем’ян Бєдний.

Ви­ще йшло­ся про повість Олеші, що у ній ге­рой-функціонер праг­не до­б­ре на­го­ду­ва­ти свій на­род. Так-от Оле­ша десь у 50-х, не­за­дов­го до смерті, на­пи­сав у що­ден­ни­ку: «У 1931-му з літе­ра­ту­рою бу­ло покінче­но».

Зга­дані кіноімплікації Сталіна і йо­го тоді «при­двор­но­го» по­ета з ве­ли­ким на­шим кіне­ма­то­гра­фом покінчи­ли за рік до то­го.

Далі по­чи­нається трагічний де­ка­данс цьо­го кіне­ма­то­гра­фа. Що йо­го су­до­ми ми відчу­ваємо ще й сьо­годні…

Але це вже інша «кіно­те­ма».