Цю стрічку зніма­ли для моєї країни, для моїх співгро­ма­дян. Тоді я був до­волі наївним і вва­жав, що ми­с­тецтво здат­не зміню­ва­ти світ. Мені зда­ва­ло­ся: як­що я зніму цей фільм, то на­ступ­но­го дня ті, хто йо­го по­ди­вить­ся, поч­нуть жи­ти інак­ше – мо­ральніше, чесніше, шля­хетніше. І от із цією наївною вірою я тоді й існу­вав. І сла­ва Бо­гу, бо інак­ше я би не взяв­ся за цей ма­теріал і за цю стрічку.

Хоч як це див­но, стрічку, що є до­волі відо­мою у світі (по­при її вже «по­хи­лий» вік, во­на по­трап­ляє в кіно­про­кат, її вно­сять у те­левізійний ре­пер­ту­ар, про­да­ють на ка­се­тах то­що), ду­же по­га­но зна­ють у Росії. То­му я га­даю, що тре­ба ко­рот­ко роз­повісти і про ав­то­ра, про чию до­лю зна­ють та­кож ду­же ма­ло, а як­що зна­ють, то за­зви­чай не­до­стовірну інфор­мацію. Чес­но ка­жу­чи, про ме­не ча­сом пи­шуть зовсім не­прав­до­подібні речі.

А та­кож я хо­чу виз­на­чи­ти пев­ну кан­ву: як ви­ник фільм, якою бу­ла йо­го до­ля, і що, влас­не ка­жу­чи, я хотів у цій стрічці ска­за­ти лю­дям.

Я – моск­вич. Мій бать­ко во­ю­вав у Пер­шу світо­ву, во­ю­вав і в гро­ма­дянсь­ку. Він був знач­но стар­шим за ма­му. Ма­ма бу­ла мо­ло­дою лікар­кою, ду­же кра­си­вою і до­стой­ною жінкою. Після ре­во­люції бать­ко став будівель­ни­ком, інже­не­ром. На­ша ро­ди­на міґру­ва­ла і на Да­ле­кий Схід, і в Сибір. На­шу ж сім’ю тра­гедія на­здог­на­ла в Ук­раїні, в Києві, де бать­ка при­зна­чи­ли ди­рек­то­ром за­во­ду. 1937 ро­ку йо­го аре­ш­ту­ва­ли: він зник, а потім за­ги­нув. Че­рез декілька днів після йо­го аре­ш­ту зник­ла й ма­ма (її та­кож аре­ш­ту­ва­ли). І от ніч, ко­ли аре­ш­ту­ва­ли мою ма­му (а я ще був зовсім ма­лень­ким), я ду­же чітко пам’ятаю.

Ко­лись у «Liberation» опубліку­ва­ли ве­ли­ку стат­тю про ме­не. Там був мій пор­т­рет і ве­ли­кий підза­го­ло­вок, який мож­на пе­ре­кла­с­ти при­близ­но так: «У п’ять років Ас­коль­дов знав уже рішу­че все про сталінщи­ну». Звісно, це ли­ше жур­налістський піар, ад­же всю прав­ду про сталінщи­ну я не міг зна­ти тоді. Влас­не, всьо­го ми не знаємо й сьо­годні, хоч уже й об­тя­жені життєвим досвідом. Але щось я справді зро­зумів тієї-та­ки ночі, ще п’ятирічним хлоп­чи­ком.

Ко­ли я про­ки­нув­ся, в домі три­вав об­шук: якісь лю­ди роз­би­ра­ли книж­ки, лізли під ма­т­ра­ци. Моя ма­ма про­си­ла відвер­ну­ти­ся, а во­ни на­хаб­но ска­за­ли, зло­с­ти­во посміха­ю­чись: «Нічо­го, зви­кай. Одя­гай­ся при му­жи­ках». Пам’ятаю, що ме­не стра­шен­но вра­зи­ла ця об­ра­за, ад­ре­со­ва­на не­знай­ом­ця­ми най­до­рожчій для ме­не лю­дині – моїй мамі. Це про­низ­ли­ве відчут­тя бо­лю за ма­му і бу­ло моїм пер­шим і, ма­буть, най­сильнішим усвідо­млен­ням жор­сто­кості ре­жи­му, сталінщи­ни.

Ма­му відвез­ли. А ко­ли вже ці лю­ди ви­хо­ди­ли, я по­чув, як один ка­же іншо­му: «А за хлоп­чи­ком заїдеш зго­дом». Я зро­зумів, що в ма­шині не­має для ме­не місця. За­мк­ну­ли­ся двері, а я відчув, що мені тре­ба піти з до­му. Але в ме­не бу­ло дві про­бле­ми, що зда­ва­ли­ся мені тоді не­здо­лан­ни­ми. По-пер­ше, я не вмів зав’язу­ва­ти шнурівки (ме­не вчи­ли, як це ро­би­ти, але в ме­не ніяк не ви­хо­ди­ли бан­ти­ки). Та я за­пхав но­ги в чобітки, і впер­ше в житті мені вда­ло­ся їх за­шну­ру­ва­ти. А по-дру­ге, я не вмів відми­ка­ти англійський за­мок на две­рях (мені не по­ка­зу­ва­ли, як це ро­бить­ся, щоб я сам не ви­хо­див із до­му). Та я підста­вив стілець, виліз на ньо­го, – раз, і за­мок відімкнув­ся.

Так я і пішов, пішов на­завжди зі сво­го київсько­го по­меш­кан­ня. Бу­ла як­раз по­ра квіту­ван­ня: цвіли ка­ш­та­ни, і до­вко­ла сто­яв та­кий со­лод­ка­вий про­низ­ли­вий за­пах. І от за­пах ка­ш­та­но­во­го квіту відтоді завжди вик­ли­кає в ме­не при­ступ алергії: я не ви­т­ри­мую цю по­ру ро­ку.

Був ранній світа­нок: пев­но, чет­вер­та або п’ята го­ди­на. Я йшов тро­ту­а­ром, бу­ло тем­но і страш­но. Тоді я вий­шов на се­ре­ди­ну ву­лиці: то був Хре­ща­тик, то­му там бу­ло світліше. Я йшов, йшов і йшов. І май­же ма­ши­наль­но дійшов до бу­дин­ку, де меш­ка­ли друзі моїх батьків. Ве­ли­ка ба­га­тодітна єврейсь­ка ро­ди­на яки­хось скром­них трудівників (здається, гос­по­дар пра­цю­вав ря­до­вим бух­гал­те­ром на за­воді, де ди­рек­то­ром був мій бать­ко). Я по­сту­кав но­гою в двері: «тук-тук-тук». І на цей стук ви­с­ко­чи­ла вся ба­га­тосімей­на «ко­му­нал­ка». Всі відра­зу все зро­зуміли, прий­ня­ли ме­не, розпла­ка­ли­ся, схо­ва­ли. І якийсь час я там жив, до­ки в Київ не приїха­ла моя баб­ця. А моя баб­ця – про­ста сільська жінка, ду­же ро­зум­на і ду­же жор­ст­ка. Її діво­че прізви­ще – Бо­го­ро­диць­ка. Во­на пра­цю­ва­ла в Москві, в трам­вай­но­му де­по ім. Ар­та­мо­но­ва біля Но­водівиць­ко­го мо­на­с­ти­ря. Бу­ла нічною при­би­раль­ни­цею трам­ваїв. Ото во­на ме­не й взя­ла до се­бе, вря­ту­ва­ла, а потім і ви­хо­ва­ла.

А ця київська ро­ди­на так і жи­ла в моїх спо­га­дах. І вже став­ши до­рос­лим, ба­га­то років після війни, я опи­нив­ся в Києві та спро­бу­вав знай­ти сліди цих лю­дей. А сліди їхні гу­би­ли­ся десь у Ба­би­но­му Яру. Во­че­видь, лю­ди, які ме­не вря­ту­ва­ли, за­ги­ну­ли ра­зом із інши­ми київськи­ми євре­я­ми, як і не-євре­я­ми, яких зни­щи­ли на­ци­с­ти. І ду­маю, що ця внутрішня пам’ять і вдячність, що жи­ли в моїй підсвідо­мості всі ці ро­ки, і ста­ли од­ним із імпульсів, із яких зго­дом на­ро­д­жу­вав­ся мій фільм, – «Комісар». Хо­ча шля­хи визріван­ня за­думів, як відо­мо, не­сповідимі.

Про Ро­ла­на Би­ко­ва, ви­ко­нав­ця го­ло­вної чо­ловічої ролі у фільмі.

По­знай­о­ми­ли­ся ми та­ким чи­ном. Обоє бра­ли участь у кон­курсі читців – на най­кра­ще про­чи­тан­ня творів Ма­я­ковсь­ко­го. Би­ков був про­фесіона­лом, ар­ти­с­том ди­тя­чо­го те­а­т­ру, ду­же відо­мим і дзвінким ар­ти­с­том. Він бу­вав усю­ди: йо­го зна­ла і те­а­т­раль­на, і не­те­а­т­раль­на Моск­ва. А я – ще шко­ляр. І ми чи­та­ли той са­мий твір – «Роз­мо­ва на одесь­ко­му рейді». Я вза­галі ду­же люб­лю ліри­ку Ма­я­ковсь­ко­го, й до сьо­годні. І так ста­ло­ся, що я прой­шов, а Ро­ла­на «відме­ли». То­му він зда­ле­ку так на ме­не по­гля­дав, вель­ми не­при­хиль­но. Ми тоді не про­стяг­ну­ли од­не од­но­му ру­ки і на­дов­го не­злю­би­ли од­не од­но­го.

Але ста­ло­ся так, що, ко­ли я пра­цю­вав у Міністерстві куль­ту­ри, мені да­ли за­вдан­ня поїха­ти в Ленінград, де на той час Те­атр ленінсько­го ком­со­мо­лу очо­лив мо­ло­дий і пер­спек­тив­ний Би­ков. Про цю сторінку йо­го біог­рафії та­кож уже ма­ло хто пам’ятає (і ма­ло хто знає, до речі).

Би­ков по­ста­вив чу­до­ву ре­во­люційну ви­с­та­ву за по­се­ред­нь­ою п’єсою Іси­до­ра Што­ка «Якірна пло­ща». На Би­ко­ва на­посіли­ся пре­са, ав­тор. Ме­не вик­ли­ка­ли міністри й до­ру­чи­ли розібра­ти­ся, а як­що тре­ба, то й звільни­ти Би­ко­ва. На­чаль­ст­во ка­за­ло: ми, мов­ляв, над­то поспіши­ли, ад­же він мо­ло­дий, не­досвідче­ний, і от уже на­ла­мав дров. Отож ме­не наділи­ли вла­дою. Я приїхав, пе­ре­гля­нув ви­с­та­ву, і во­на мені стра­шен­но спо­до­ба­ла­ся. В ній бу­ло по­ру­ше­но всі міри мож­ли­во­го й до­пу­с­ти­мо­го. Там бу­ло стільки ви­гад­ки, стільки всьо­го зай­во­го: пла­с­ти­ки, му­зи­ки, гри світла! І, звісно, по­се­ред­ня п’єса Што­ка, до­волі про­стень­ка і схе­ма­тич­на, про­сто по­то­ну­ла в цій ви­гад­ливій пар­ти­турі Би­ко­ва. Але та­лант Би­ко­ва був та­ким без­сумнівним, що я став на бік ре­жи­се­ра і, наскільки мені ви­с­та­чи­ло сил, відсто­яв йо­го пра­во на по­даль­шу ро­бо­ту. Що­прав­да, сам Ро­лан, по­ста­вив­ши од­ну-дві ви­с­та­ви, пішов у кіно, і в те­атр уже не по­вер­нув­ся. Хо­ча ні, та­ки по­вер­тав­ся: бу­ла од­на спро­ба в 1970-ті. Тоді в Ху­дож­нь­о­му те­атрі бу­ло по­став­ле­но п’єсу Ле­оніда Зоріна «Мідна ба­бу­ся». В центрі був Пушкін, і як­раз Пушкіна чу­до­во ре­пе­ти­ру­вав Ро­лан. Збе­рег­ли­ся фан­та­с­тичні фо­то «жи­во­го» Пушкіна – Ро­ла­на Би­ко­ва. Та Ро­ла­на відсто­ро­ни­ли від ролі, ви­с­та­ва вий­ш­ла вже аб­со­лют­но іншою, не вель­ми якісною. І, здається, після цьо­го він уже ніко­ли не по­вер­тав­ся в те­атр.

Про свій прихід у кіно

В якусь мить я усвідо­мив цілко­ви­ту без­глуздість своєї ро­бо­ти: чи­нов­ни­чок. «Відли­га» скінчи­ла­ся, і я пішов. Про­сто на ву­ли­цю. За­ли­шив свою зар­пла­ту, по­ки­нув до­волі без­печ­не існу­ван­ня й по­дав вступ­ну за­яву на Вищі кур­си ре­жи­серів. І з пер­шо­го ра­зу прой­шов усі стадії відбо­ру.

До речі, бу­ло ду­же ціка­во: лю­ди, яких я сам іще до­не­дав­на іспи­ту­вав у своєму міністерстві, те­пер іспи­ту­ва­ли ме­не. Ніко­ли не за­бу­ду, як за сто­лом сиділи й хи­хотіли Алов і На­умов, як посміхав­ся Іван Пир’єв. Од­не сло­во, я по­до­лав усі стадії, хо­ча на­слу­хав­ся й сумнівів що­до се­бе: мов­ляв, років уже не­ма­ло, то ж чи не пізно по­чи­наю. Я тоді ска­зав, що, на­пев­но, пізно, але більше вже не маю сил опіку­ва­ти­ся спра­ва­ми, яки­ми опіку­вав­ся досі, хо­чу спро­бу­ва­ти сам щось зро­би­ти.

Я вже про це ка­зав, але по­вто­рю­ся: в ме­не тоді бу­ло ду­же наївне уяв­лен­ня. Те­пер во­но вже тро­хи прив’яло, але не до кінця. Я вва­жав і вва­жаю, що ми­с­тецтво – ве­ли­ка пе­ре­тво­рю­валь­на си­ла. Ми­с­тецтво мо­же підне­с­ти лю­ди­ну, але й опу­с­ти­ти та­кож. Я от ду­мав собі: зніму я та­ке кіно (а во­но ж про жит­тя!), що за­в­т­ра лю­ди, по­ди­вив­шись йо­го, ста­нуть хо­ча б трішеч­ки кра­щи­ми, мо­ральніши­ми, шля­хетніши­ми.

Ба­га­то зійшло­ся в стрічці, яку я хотів зро­би­ти. По­яс­ни­ти це ду­же важ­ко, бо схе­ма вий­де яко­юсь громіздкою і не над­то прав­ди­вою. Про­сто ба­га­то що ме­не хви­лю­ва­ло в житті. Я ба­чив ве­ли­чез­ний ди­со­нанс міжетнічних відно­син у країні, ме­не гли­бо­ко ра­ни­ло аб­со­лют­не без­куль­тур’я сто­сов­но релігії й ба­га­то чо­го іншо­го. Мене обу­рю­ва­ло со­лод­ка­ве зо­б­ра­жен­ня гро­ма­дянсь­кої війни в на­шо­му ми­с­тецтві. Я вва­жав тоді, що війна – це ме­жа амо­раль­ності, а гро­ма­дянсь­ка війна – це цілко­ви­те свавілля.

Про по­стан­ня за­ду­му

Я ду­же лю­бив Ва­си­ля Гросс­ма­на. При­чо­му Гросс­ма­на ран­нь­о­го, ма­ло ко­му відо­мо­го (хо­ча нинішні по­коління вза­галі йо­го май­же не зна­ють). Так-от, цьо­го ран­нь­о­го Гросс­ма­на я лю­бив більше навіть, ніж пізньо­го – ав­то­ра найвідомішо­го сво­го ро­ма­ну, що з’явив­ся вже по­смерт­но, – «Жит­тя і до­ля».

Тож це бу­ло завжди в мені. Я постійно пе­ре­чи­ту­вав ті не­ве­ликі оповідан­ня, відчу­вав у них повітря трид­ця­тих, ро­зумів тих лю­дей, тих ге­роїв, хо­ча це й бу­ла, зда­ва­ло­ся, літе­ра­ту­ра соціалістич­но­го ре­алізму. Але, як­що доз­во­ли­те так ска­за­ти, йшло­ся про соц­ре­алізм «із людсь­ким об­лич­чям».

І от якось на до­машній вечірці при­ятель­ка моєї ма­ми, ду­же ве­се­ла та­ка жіноч­ка, життєрадісна, ка­же не­сподіва­но: «Ви знаєте, я про­чи­та­ла вчо­ра оповідан­ня Гро­сс­ма­на, – і це та­ка ціка­ва історія: комісар­ша при­хо­дить у єврейсь­ку ро­ди­ну, во­на вагітна, їй тре­ба на­ро­д­жу­ва­ти…» (і далі за сю­же­том). Якось інстинк­тив­но я встав із-за сто­лу, пішов у сусідню кімна­ту і, май­же не усвідо­млю­ю­чи, що роб­лю, взяв чи­с­тий ар­куш па­пе­ру і при­ки­нув план май­бут­ньої стрічки. Там бу­ло десь 15–16 пунктів. Мо­же, це й са­мо­об­ман (за та­ким са­мо­об­ма­ном на­пи­са­но чи­ма­ло спо­гадів, і, мо­же, я з ко­гор­ти та­ких ме­му­а­ристів), але я так це ба­чу: в цьо­му плані я вже за­клав усі най­важ­ливіші опо­ри своєї май­бут­ньої кінострічки.

І ні про що інше не міг після цьо­го ду­ма­ти. Я ж уза­галі пла­ну­вав зніма­ти зовсім інший фільм: вже бу­ла до­мо­вленість із Ми­ко­лою Чер­ка­со­вим, із яким я по­то­ва­ри­шу­вав під час ро­бо­ти над «Бігом в Олек­сандрійці». Я при­ду­мав до­волі силь­ну роль для ньо­го.

Але все відійшло ку­дись на задній план. Не бу­ло жод­них страхів і сумнівів (хо­ча во­ни ме­не ніко­ли й не пе­ресліду­ва­ли).

Ка­жуть, я був внутрішньо вільним. Мені важ­ко су­ди­ти, наскільки я вільний чи невільний. Я чи­нив так, як хотів. Я по­га­но обмірко­ву­вав свої кро­ки і хо­ди в житті. Й, тре­ба ска­за­ти, це ду­же не­до­б­ре, що я їх по­га­но обмірко­ву­вав. Ад­же не раз, ко­ли я щось ро­бив і до­ся­гав ре­зуль­та­ту, то у фіналі діста­вав цег­ли­ною по го­лові. Так уже якось ста­ва­ло­ся.

Про Нон­ну Мор­дю­ко­ву, ви­ко­на­ви­цю го­ло­вної жіно­чої ролі – коміса­ра

Тож я за­ду­мав цю стрічку. І вже знав, що там гра­ти­ме Нон­на Мор­дю­ко­ва. Ми бу­ли побіжно знай­омі: зда­ле­ку віта­ли­ся, але не більше. Та я вже знав, що у фільмі має бу­ти ли­ше Мор­дю­ко­ва, з її не­по­втор­ною справжністю, з її пе­ре­лив­ча­с­тим і лам­ким го­ло­сом. З її не­пе­ред­ба­чу­ваністю, ви­бу­хо­вою си­лою, ней­мовірною ліричністю і про­сто-та­ки фізич­но відчут­ним теп­лом тіла. Все це я відчув. І от ко­ли я пи­сав сце­нарій, то ні з ким не до­мо­вляв­ся, не го­во­рив із Мор­дю­ко­вою, але постійно ба­чив її пе­ред со­бою. І знаєте, в ме­не бу­ло відчут­тя, що во­на на­дик­то­ву­ва­ла мені не ли­ше власні репліки, а й репліки інших ге­роїв. Мені бу­ло так лег­ко і ком­форт­но!

І все це на­пи­са­ло­ся до­волі швид­ко. При цьо­му в ба­га­ть­ох місцях я до­сить ра­ди­каль­но відійшов від оповідан­ня Гросс­ма­на «В місті Бер­ди­чеві», на­пи­са­но­го 1934 ро­ку. І всі зна­ки епо­хи, звісно, відоб­разили­ся на цьо­му оповіданні: во­но бу­ло та­ким ду­же лірич­ним, навіть па­те­тич­ним. Це бу­ла літе­ра­ту­ра, де комісар обов’яз­ко­во мав бу­ти пер­со­на­жем зі зна­ком «плюс», де містеч­ко­ва єврейсь­ка ро­ди­на – це лю­ди об­ме­жені, відго­ро­д­жені від яки­хось важ­ли­вих суспільних про­цесів і ро­зуміння то­го­час­них го­ри­зонтів. Там ге­роїня опи­няється на мітин­гу й зі сльо­за­ми на очах слу­хає про­мо­ву Леніна. Ось яким бу­ло оповідан­ня «В місті Бер­ди­чеві».

Я не мав наміру руй­ну­ва­ти об­раз Леніна, та вза­галі будь-ко­го. Я про­сто взяв цю най­е­ле­мен­тарнішу схе­му: жінка-військо­вик на­ро­ди­ла ди­ти­ну не відо­мо від ко­го; по­нес­ла її в єврейсь­ку ро­ди­ну; во­ни її прий­ня­ли (чи й не зовсім прий­ня­ли); во­на на­ро­ди­ла, а ко­ли за­сур­ми­ла сур­ма, зно­ву пішла во­ю­ва­ти.

Та все це на­бу­ло форм іншої історії. Бу­ло оповідан­ня, а ви­ник кіно­ро­ман – роз­дум про епо­ху. По­бу­то­вий ре­алізм поєднав­ся з ме­та­фо­ричністю. Не то­му, що я спеціаль­но все ви­га­ду­вав, про­ду­му­вав. Це ми­мо­волі ви­ни­ка­ло.

Вза­галі, це ду­же ціка­вий фе­но­мен. От інко­ли я чи­таю тек­с­ти інших ав­торів, сце­нарії, і ро­зумію, що на їх ос­нові інший ре­жи­сер зумів по­ста­ви­ти чу­до­вий фільм, а я би не міг, бо не ба­чу чу­жу про­зу на ек­рані. Мені не­обхідно по­ба­чи­ти сон, і ли­ше тоді я знаю, що змо­жу це зро­би­ти.

І от я по­ба­чив сон про коміса­ра, по­ба­чив тих ко­ней, тих дітей… Я не ба­чив ніко­ли, як ре­аль­но вби­ва­ють лю­дей, то чому я це бу­ду зніма­ти? Це ж бу­де не­серй­оз­но. Я ро­зумів, що війна, не­спра­вед­ливість ро­бить лю­дей жор­сто­ки­ми. І як­що во­на ро­бить жор­сто­кою і ди­ти­ну, то яким же потім бу­де до­рос­лий ек­земп­ляр? Так-от єврейсь­кий по­гром у ме­не ви­ник у формі ди­тя­чої гри в по­гром. До­б­ре це чи ні, мо­раль­но чи амо­раль­но, – не знаю. Ко­ли я знімав, то зму­шу­ва­ти цих ди­тин­чат пе­ре­тво­рю­ва­ти­ся, навіть на ко­рот­кий час, на звіря­ток (чи то навіть звірів), мені бу­ло ду­же важ­ко. На­пев­но, це бу­ло амо­раль­но, але ж ре­зуль­тат вий­шов мо­раль­ним! Все це вик­ли­ка­ло та­ку нехіть до на­силь­ст­ва, та­ку оги­ду до ньо­го, що зда­ва­ло­ся сильнішим, ніж де­сят­ки ста­тей чи про­кла­мацій про­ти Го­ло­ко­с­ту. Ось во­но – все про­ти Го­ло­ко­с­ту. І при цьо­му, не ли­ше про­ти зни­щен­ня євреїв, а про­ти зни­щен­ня вза­галі.

«Про що» фільм

Я ніко­ли не ви­с­ту­паю ад­во­ка­том своєї стрічки, бо вва­жаю, що ко­ли вже фільм вий­шов на ек­ра­ни, то ко­жен гля­дач мо­же ма­ти свій по­гляд і своє ба­чен­ня. Але ця стрічка ба­га­то про що. В ме­не вза­галі вра­жен­ня, що ко­ли у фільмі мож­на чітко й од­но­знач­но ска­за­ти, про що він, то це – по­га­на оцінка. А в цьо­му фільмі ба­га­то по­верхів, і ко­жен гля­дач мо­же взя­ти те, що йо­му ближ­че, те, що йо­го зігріє або ж, на­впа­ки, вик­ли­че в ньо­го не­при­язнь.

Але як­що ме­не та­ки зму­шу­ва­ти­муть відповісти, про що фільм, то я ска­жу так: для ме­не – це фільм про лю­бов. Про лю­бов до жінки. Це ве­ли­ка тра­диція російсько­го ми­с­тецтва, втра­че­на в нинішньо­му те­атрі та кіне­ма­то­графі. Жінка – це не то­вар, і лю­бов до неї – ди­во­виж­на.

Я не над­то люб­лю свій фільм і не пе­ре­гля­даю йо­го. Мені це важ­ко, бо знаю, що не до­тяг­нув у де­я­ких місцях. Я про­сто не міг зро­би­ти все, що тре­ба. Я знав, що потрібно, але з ба­га­ть­ох при­чин це бу­ло не­мож­ли­вим. Фільм уза­галі знімав­ся в не­людсь­ких умо­вах. І цю вто­му, пре­синг я відчу­ваю і нині, май­же че­рез со­рок років після то­го, як знімав фільм (роз­повідь за­пи­са­но 2006 ро­ку. – Прим. ред.). І ті, хто був тоді по­ряд, зна­ють, що це бу­ло са­ме так.

Але од­ну сце­ну я люб­лю в цьо­му фільмі. Не че­рез те, як її зроб­ле­но, а вза­галі. Це шма­ток, де Єфим миє но­ги своїй дру­жині [Ро­лан Би­ков і Раїса Не­дашківська]. Він тоді ка­же: «Маріє, я ко­хаю те­бе». А во­на відповідає: «А я бо­ю­ся». Ось цю сце­ну я ду­же люб­лю. Це – квінте­сенція мо­го фільму, бо він – про лю­бов. Лю­бов до жінки, до дітей, до ро­ди­ни.

У нинішньо­му світі вми­рає інсти­тут сім’ї. А це – ос­но­ва і дер­жа­ви, і цивілізації, і всьо­го іншо­го. Це фільм про лю­бов не до розкішних пальм, си­нь­о­го мо­ря, яс­к­ра­во­го сон­ця, а до сірень­ко­го низь­ко­го не­ба з лег­кою мжич­кою над го­ло­вою. До своєї батьківщи­ни, містеч­ка, се­ла, до­му, своєї землі.

Про по­дальші пе­ресліду­ван­ня

У ме­не за­бра­ли студійне посвідчен­ня, отак я дізнав­ся, що ме­не звільни­ли з ро­бо­ти. Був на­каз, до­волі без­пре­це­дент­ний, де бу­ло ска­за­но: «Звільни­ти ре­жи­се­ра-по­ста­нов­ни­ка за стат­тею “Про­фесійна не­при­датність”. За­бо­ро­ни­ти пра­цю­ва­ти в кіно в ста­тусі дру­го­го ре­жи­се­ра й аси­с­тен­та ре­жи­се­ра як то­го, хто не во­лодіє про­фесією. Рішен­ня ви­не­се­но на підставі по­ста­но­ви ате­с­таційної комісії, яка оз­най­о­ми­ла­ся з фільмом Ас­коль­до­ва, йо­го світо­гля­дом і відсутністю в ньо­го про­фесійних да­них». А далі – підпи­си: ди­рек­то­ра студії, за­ступ­ни­ка ди­рек­то­ра, го­ло­ви місце­во­го коміте­ту. Цей на­каз у ме­не – як сер­тифікат. Ніхто йо­го ще не відмінив.

Як Швид­кой [Ми­хай­ло Швид­кой – міністр куль­ту­ри РФ у дво­ти­сячні] поспіхом ска­зав: «Да­вай­те це за­раз же відміни­мо!». Але – нічо­го. І хіба мож­на відміни­ти ве­ли­чез­ний кри­ва­вий шмат жит­тя, пе­ре­крес­лив­ши те, що бу­ло?

А потім по­ча­ли­ся ми­тар­ст­ва: відкри­ли спра­ву, що бу­ло ви­ко­ри­с­та­но дер­жавні ко­ш­ти, потім по­ча­ли­ся партійні роз­гля­ди. Я не відси­д­жу­вав­ся, а про­те­с­ту­вав. У архівах є всі мої ви­с­ту­пи. Ме­не ви­клю­ча­ли з партії в Біло­му залі Бу­дин­ку кіно Спілки кіне­ма­то­графістів. Я там ви­с­ту­пив, бо тоді там зібрав­ся весь «цвіт»: се­к­ре­тарі міськко­му партії, керівни­ки відділу куль­ту­ри ЦК. А я виліз на три­бу­ну і за­вер­шив свій ви­с­туп та­ким па­са­жем: «Я гли­бо­ко пе­ре­ко­на­ний, що нинішня оцінка стрічки “Комісар” не­пра­виль­на. Ця оцінка су­пе­ре­чить на­шим уяв­лен­ням про прин­ци­пи гу­манізму і про­ле­тарсь­ко­го інтер­націоналізму. Я не порівнюю свою стрічку з “Ча­паєвим” чи “Пан­цер­ни­ком «По­тьомкіним»”, але хо­чу на­га­да­ти, що “Ча­паєва” на пер­шо­му по­казі на­зва­ли “не­до­стат­ньо партійним”, а “Пан­цер­ник” про­по­ну­ва­ли ви­пу­с­ти­ти в кількох копіях для клуб­но­го по­ка­зу. Я пев­ний, що фільм “Комісар” вий­де на ек­ран і при­не­се ко­ристь нашій країні».

Це бу­ло 1969 ро­ку. Ціка­во. І див­но. Ніхто не хотів ви­пу­с­ка­ти стрічку стільки років! Я звер­тав­ся до дру­гої в дер­жаві лю­ди­ни – Сус­ло­ва. А у відповідь ви­да­ва­ли на­ка­зи, що стрічки та­кої не бу­ло. Копії па­ли­ли. По­ло­ви­ну не­га­тивів стрічки бу­ло спа­ле­но, до­ве­ло­ся потім віднов­лю­ва­ти її з єди­ної копії. А най­сумніший і най­важ­чий рік – 1986-й. Уже ніби­то шуміла «пе­ре­бу­до­ва», прой­шов уже й зна­ме­ни­тий П’ятий з’їзд кіне­ма­то­графістів, бу­ло ство­ре­но та­ку собі конфліктну комісію, яка, мов­ляв, про­ве­ла ти­танічну ро­бо­ту і зня­ла з по­лиць, як тоді ка­за­ли, сотні стрічок. Але ж де ці фільми? Назвіть мені їх поімен­но. Не бу­ло їх. І жод­ної ти­танічної ро­бо­ти ця комісія не про­во­ди­ла. Все, що бу­ло зроб­ле­но, бу­ло зроб­ле­но ав­то­ма­тич­но. Йшло­ся про ті стрічки, які до­не­дав­на за­три­ма­ли (а з-поміж них бу­ли й ду­же добрі – як-от Кіри Му­ра­то­вої, Олексія Гер­ма­на та ін.).

А з при­во­ду фільму «Комісар» зібра­ла­ся ко­легія Держкіно (звісно, за­кри­та). Це бу­ло 28 ли­с­то­па­да 1986 ро­ку. І мої ко­ле­ги Бон­дар­чук, Рос­тоць­кий та інші у відвер­то зне­важ­ливій формі «за­ко­па­ли» «Коміса­ра» в зем­лю. Це ще збігло­ся в часі з тим, що я бо­ров­ся за стрічку, пи­сав ли­с­ти Єльци­ну, Гор­ба­чо­ву. Мені у відповідь прий­шов на­каз: «По­втор­но ви­клю­чи­ти ба­ла­му­та з партії».

Що й бу­ло зроб­ле­но. Ме­не ви­клю­чи­ли з партії в ли­с­то­паді 1986 ро­ку. І зно­ву відкри­ли криміна­ль­ну спра­ву, зга­дав­ши мої «роз­тра­ти». І я опи­нив­ся в повній ізо­ляції.

Про «ре­абілітацію»

От про що я хо­чу ска­за­ти: існує цілко­ви­та дезінфор­мація з при­во­ду то­го, як ця стрічка по­тра­пи­ла до лю­дей. Мов­ляв, її вря­ту­ва­ла ра­дянсь­ка Спілка кіне­ма­то­графістів. Та ні, не вря­ту­ва­ла во­на її! Мов­ляв, уря­ту­ва­ла її конфліктна комісія. Ні, не вря­ту­ва­ла!

Був у липні 1987 ро­ку Міжна­род­ний мос­ковсь­кий кіно­фе­с­ти­валь, а в йо­го рам­ках про­во­ди­ли міжна­род­ну прес-кон­фе­ренцію. І от я на неї прий­шов. І у відповідь на за­пи­тан­ня бра­зильсь­ко­го жур­наліста, чи всі фільми вже ви­пу­ще­но на ек­ран, про­зву­ча­ла офіційна відповідь, що всі. Тоді щось ірраціональ­не підня­ло ме­не з місця, я підійшов до пре­зидії (до покійно­го Кли­мо­ва) і ска­зав: «Двад­цять років я мов­чав, але те­пер про­шу да­ти мені сло­во». Пре­зидія роз­гу­би­ла­ся, мені да­ли мікро­фон, і я ска­зав своє сло­во. Ду­же ко­рот­ко.

Що я ска­зав – мож­на підтвер­ди­ти віде­о­за­пи­сом, бо ж у ба­га­ть­ох те­ле­ка­налів бу­ли ввімкнені ка­ме­ри (і потім це по­тра­пи­ло в ба­га­то до­ку­мен­таль­них фільмів у світі): «Я ро­зумію гласність так, що го­лос кож­ної лю­ди­ни має бу­ти по­чу­тим. Тож спро­буй­те по­чу­ти те, що я вам ска­жу. Двад­цять років то­му я зняв стрічку, ан­ти­воєнну, стрічку про ра­ко­ву пух­ли­ну люд­ст­ва – шовінізм. Я не знаю, до­б­рий це фільм чи по­га­ний, але, зніма­ю­чи йо­го, я вклав у ньо­го всі свої си­ли і все своє вміння, яке бу­ло в ме­не на той мо­мент. То­му я про­шу вас: по­дивіться йо­го. І скажіть, жи­вий він чи мерт­вий».

І тут по­ча­ло­ся щось ней­мовірне. Мені ска­за­ли, що стрічка обу­ри­ла Гор­ба­чо­ва, то­му во­на ніко­ли не по­ба­чить світ. А Гор­ба­чов на­ступ­но­го дня прий­мав у се­бе зна­ме­ни­то­го ко­лумбійсько­го пись­мен­ни­ка Мар­ке­са. (А, тре­ба ска­за­ти, на цьо­му моєму «де­марші» бу­ли Де Ніро, Мар­кес, Ва­нес­са Редґрейв, Сантіс – цвіт світо­во­го кіно; хо­ча, я, звісно, не знав їх в об­лич­чя.) І Мар­кес, во­че­видь, і роз­повів про цю стрічку Гор­ба­чо­ву. У відповідь той дав на­каз по­ка­за­ти стрічку, і 11 лип­ня в Біло­му залі Бу­дин­ку кіно, де двад­цять років пе­ред тим ме­не ви­клю­ча­ли з партії і мор­ду­ва­ли, фільм по­ка­за­ли.

Стрічка бу­ла поріза­на, в шмат­ках, то­му її на хо­ду склеїли; пе­ре­кла­дачі не змог­ли по­ба­чи­ти її всю, то­му пе­ре­клад був ду­же не­якісним. Прес-кон­фе­ренцію Спілка не ор­ганізу­ва­ла, не бу­ло мікро­фонів, лю­дей за­гна­ли в якийсь ма­лень­кий зал… Але в ме­не є віде­о­за­пис усьо­го цьо­го пе­ре­гля­ду, ре­акції гля­даць­ко­го за­лу, і во­на бу­ла ди­во­виж­ною! По­при все, про­сто­я­ли чо­ти­ри го­ди­ни Ва­нес­са Редґрейв, Мар­кес та інші. Во­ни хотіли все, що мож­на, дізна­ти­ся про фільм, про те, що я хотів ним ви­ра­зи­ти, про йо­го до­лю то­що. І, в прин­ципі, цей пе­ре­гляд і вирішив до­лю «Коміса­ра»: стрічка вир­ва­ла­ся на сво­бо­ду, з’яви­ла­ся на За­ході, ма­ла ду­же ве­ли­кий ре­зо­нанс.

І далі має. Стрічка жи­ве, її див­лять­ся, во­на з’яв­ляється в ре­пер­ту­арі західних кіно­те­атрів, на те­ле­ба­ченні, ви­хо­ди­ла на ка­се­тах. Її див­лять­ся нові по­коління. І те, що ме­не вра­жає і ди­вує, а ча­сом і про­сто по­тря­сає, – це те, що стрічка жи­ва. За всіма за­ко­на­ми, во­на ма­ла би вже дав­но ста­ти архівним ра­ри­те­том. Але, ма­буть, то­му, що ми «за­ка­ча­ли» в стрічку стільки крові, стільки надій (я чес­но ка­жу, що в мені жи­ло цілком ірраціональ­не відчут­тя, що я от це ска­жу – всі по­див­лять­ся і зро­зуміють, як тре­ба жи­ти), то це і спра­цю­ва­ло. Стрічка жи­ва.

Я зустрічав на по­ка­зах і «на­ших» лю­дей (во­ни те­пер усю­ди на За­ході). Якось її по­ка­зу­ва­ли в Швеції, в чу­до­во­му кіно­те­атрі чарівно­го півден­но­го міста Маль­ме – тре­ть­о­го за розміра­ми в країні. І от після по­ка­зу до ме­не підхо­ди­ли лю­ди з Мінська, Са­ма­ри… Це все ду­же хви­лює.

А в Росії, ду­маю, мої ко­ле­ги не зміни­ли сво­го став­лен­ня до неї. Її не по­ка­зу­ва­ли на жод­но­му російсько­му фе­с­ти­валі. Ніко­ли. В неї не­має жод­ної російської на­го­ро­ди.

Я – лю­ди­на не­амбіційна, то­му ме­не не три­во­жить відсутність звань чи на­го­род. Але їх та­ки не­ма.

Хо­ча є го­ло­вне – став­лен­ня лю­дей. Зовсім різні лю­ди бе­руть щось у цій стрічці для се­бе. Пев­но, якийсь мо­раль­ний інґредієнт у фільмі є, і це – най­го­ловніше.

Фільм от­ри­мав чи­ма­ло міжна­род­них призів. До то­го ж усі ці при­зи при­хо­ди­ли до­волі спон­тан­но. Ви ж знаєте, що в нас ніщо про­сто так не з’яв­ляється – ні на­го­ро­ди, ні ор­де­ни. Про це вже хо­дять ле­ген­ди: яки­мось чи­ном їх тре­ба за­без­пе­чи­ти. Я ніко­ли не вмів цьо­го ро­би­ти. То­му все, що ви­ник­ло, бу­ло спон­тан­ним.

Мені та­кож приємно, що в стрічки є кілька релігійних призів. Я їх ду­же ціную: ка­то­лицькі, еку­менічні. Скажімо, Ка­то­лиць­ке радіо і те­ле­ба­чен­ня Нідер­ландів ус­та­но­ви­ло для стрічки спеціаль­ну, без­пре­це­дент­ну на­го­ро­ду. Є чу­до­ва кіно­ор­ганізація Всесвітньої ра­ди цер­ков «Interfilm», яка оби­рає по­чес­них членів. У світі та­ких усь­о­го троє. І, так ста­ло­ся, що од­ним із них є я. Цим я справді пи­ша­ю­ся.

А го­ло­вне – не­хай лю­ди див­лять­ся фільм. Ад­же світові бра­кує етнічної, релігійної та соціаль­ної то­ле­рант­ності. Ми про це по­ду­ма­ли май­же со­рок років то­му, і за­пла­ти­ли за це ду­же ви­со­ку ціну. Мо­же, й за­ви­со­ку. Ад­же інко­ли для то­го, що­би ме­не ра­ни­ти, мої співвітчиз­ни­ки люб­лять ка­за­ти так про ме­не – «ав­тор однієї-єди­ної стрічки Олек­сандр Ас­коль­дов». Звісно, мені хотіло­ся зня­ти й інші стрічки, але я постійно був у на­руч­ни­ках. І у своїй країні не звільнив­ся від них май­же до­нині.

Та, на ща­с­тя, фільм – не цвя­хи. Це на за­воді тре­ба ви­ко­ну­ва­ти кількісний план. І я ду­маю, що, зняв­ши цю стрічку, пе­ред Бо­гом, пе­ред ро­ди­ною, своїми ближніми, дру­зя­ми я відзвіту­вав.

Запис надав редакції кінорежисер Віктор Гресь

Переклад із російської Роксоляни Свято