Ре­жи­сер – О. Ар­кадін-Школь­ник

Сце­но­графія та ко­с­тю­ми – Т. Медвідь

Ак­то­ри: С. Пасічник, М. Струн­ни­ко­ва, Т. Пе­т­ровсь­ка,

С. Бе­реж­ко, Т. Си­то­ва, Ю. Євсю­ков

Харківський те­атр ім. Т. Шев­чен­ка

Про су­час­ний італійський те­атр пи­са­ти не­про­сто. Це ди­во­виж­не поєднан­ня тра­дицій і мо­дер­ну. І хо­ча відо­мий італійський те­а­т­раль­ний кри­тик Ан­же­ле Боcьє ствер­д­жує, що тра­диційний те­атр Італії при­за­бу­то, доз­во­лимо собі на­ве­с­ти ци­та­ту відо­мо­го італійсько­го ре­жи­се­ра Джор­д­жо Стре­ле­ра: «Те­атр зро­с­тає на до­б­ри­вах націо­на­ль­ної на­род­ної твор­чості. І як­що ці до­б­ри­ва – справді ге­не­ти­ка нації, то те­атр тільки вдо­с­ко­на­лю­ва­ти­ме її, шу­ка­ти­ме складніші фор­ми, ста­ва­ти­ме ви­щим, кра­сивішим, про­те, як Ан­тей, ніко­ли не відірветь­ся від своїх, ви­роб­ле­них уп­ро­довж століть, національ­них форм і на­род­ної стихії».

Італійський те­атр роз­ви­вав стиль і фор­му, які по­хо­дять від ко­медії дель ар­те. Ко­медія дель ар­те на­завжди ста­ла фун­да­мен­том італійсько­го те­а­т­ру, не­за­леж­но від істо­рич­но­го ча­су. Еду­ар­до де Філіппо по­бу­ду­вав на цій ос­нові свій те­атр. Ство­рю­ю­чи йо­го в іншу епо­ху, він привніс у дра­ма­тургію про­бле­ми, ха­рак­терні для після­воєнної Італії, – го­лод, спе­ку­ляції, ша­х­рай­ст­во, здир­ництво, – на­дав­ши всьо­му цьо­му внутрішньої гірко­ти і вла­с­ти­во­го італійцям гу­мо­ру. Те­а­т­рові Е. де Філіппо при­та­ман­на сво­бо­да, яка па­нує на ву­ли­цях і пло­щах італійських міст. Йо­го ге­рої – ніяк не ха­рак­те­ри, і не шу­кай­те в них пси­хо­логічно­го дра­ма­тиз­му. Це ти­пажі се­редніх про­шарків Італії; схильні до аван­тюр, во­ни здійсню­ють свої за­ду­ми, по­слу­го­ву­ю­чись хи­т­ро­ща­ми, брех­нею, уда­ваністю та навіть лю­бов’ю. І все це опо­ви­то зовнішньою ко­медійністю, заміша­ною на болі та смут­ку, і вис­лов­ле­но ек­с­пре­сив­но.

У те­атрі ім. Т. Шев­чен­ка по­ста­ви­ли ко­медію Е. де Філіппо «Циліндр». Її ча­с­то став­лять і в Росії, і в Ук­раїні. В Хар­кові во­на йде як «Зваб­лен­ня по-італійськи». Зміна на­зви п’єси не прин­ци­по­ва, по­за­як сим­воліку ймен­ня «Ци­ліндр» гля­дач ро­зуміє не завжди. Важ­ли­ве інше: ви­с­та­ва вда­ла­ся, і гля­дач сприй­має її із за­хва­том.

Ство­рю­ю­чи п’єсу, Е. де Філіппо вра­хо­ву­вав ха­рак­те­ри своїх ак­торів, їхні ма­не­ри, по­ведінку, ви­бу­ховість, схиль­ність до ри­зи­ко­ва­них аван­тюр. Усе це відби­ло­ся в ко­медії «Циліндр», яку в те­атрі ім. Т. Шев­чен­ка, як за­зна­ча­лось, бу­ло пе­рей­ме­но­ва­но. Ре­жи­су­ра ви­с­та­ви збе­рег­ла сти­лісти­ку п’єси та її тем­по­ритм. Ком­по­зиція са­мої по­ста­нов­ки вирізняється чіткістю, її стиль близь­кий до італійсько­го. Ак­то­ри не гра­ють ха­рак­те­ри, а зо­б­ра­жу­ють італійські ти­пажі. Е. де Філіппо у своїх ко­медіях ке­ру­вав­ся національ­ни­ми тра­диціями. Ак­то­ри те­а­т­ру влуч­но пе­ре­да­ють взаєми­ни, відтво­рю­ю­чи до­сте­мен­ну по­ведінку пе­ресічних італійців, схиль­них до гу­мо­ру, двоз­нач­них жартів, що миттєво пе­ре­ро­с­та­ють у га­лас­ли­ву лай­ку, ко­т­ра не­звич­но для нас за­вер­шується ніжним поцілун­ком. Ви­я­ви­ло­ся, що ук­раїнські ак­то­ри в чо­мусь то­тожні іта­лійським, то­му лег­ко й точ­но зо­б­ра­жа­ють своїх пер­со­нажів. Бли­с­ку­че грає С. Пасічник (Агостіно). Це за­га­лом ви­нят­ко­во та­ла­но­ви­тий ак­тор. Не­мож­ли­во за­бу­ти йо­го ге­роя в п’єсі Ро­зу­мовсь­кої «До­ро­га Оле­но Сергіївно» або Май­к­ла в «Хре­ще­но­му бать­ку» П’юзо та інші яс­к­раві ролі. У ви­с­таві «Зваб­лен­ня по-італійськи» Пасічни­кові діста­ла­ся гос­тра ко­медійна роль. Са­ме він чи­тає мо­но­лог про циліндр, який сим­волізує суть п’єси. І як чи­тає! Серй­оз­но, дра­ма­тич­но, йо­го ру­хи ек­с­пре­сивні, а пе­ре­хо­ди з од­но­го ста­ну в інший логічні. Як усі аван­тю­ри­с­ти, Агостіно має пев­ну «життєву філо­софію», наріжний камінь якої – «циліндр». Суть її в то­му, що ма­ло­освічені осо­би сприй­ма­ють лю­ди­ну здебільшо­го за одя­гом, бу­ває, до­сить ко­мусь одяг­ну­ти «циліндр», як він стає схо­жим на шля­хет­ну лю­ди­ну – «лю­ди­ну честі». «Лю­ди­на честі» для італійців – це, окрім іншо­го, лю­ди­на, яка за будь-яких об­ста­вин ви­ко­нує свої обіцян­ки і, звісно ж, по­вер­тає по­зи­чені гроші. Щоб вважатися «лю­ди­ною честі», не до­три­му­ючись сло­ва і не віддаючии бор­ги, – до­сить по­зна­чи­ти її, одяг­нув­ши «циліндр» – сим­вол зовнішньої шля­хет­ності. Ви­до­вищ­ною є сце­на свар­ки з дру­жи­ною (її пре­крас­но грає ак­т­ри­са М. Струн­ни­ко­ва). Діалог між дво­ма пер­со­на­жа­ми відзна­чається гар­монією станів. Нічо­го зай­во­го, примітив­но­го, ко­ли парт­не­ри на­ма­га­ють­ся пе­ре­вер­ши­ти од­не од­но­го.

П’єса – од­на з най­кра­щих у твор­чості Е. де Філіппо. По­ста­ви­ти та­кий твір не­лег­ко. Тут те­атр роз­кри­вається повністю. Ви­с­та­ва про­сяк­ну­та дра­ма­тич­ни­ми колізіями, на­ро­д­же­ни­ми звич­ним бу­ден­ним жит­тям. У ньо­му – су­пе­реч­ності жор­сто­кої скру­ти, ілюзій зба­га­чен­ня, роз­ча­ру­вань і вод­но­час – лю­бов до жит­тя, навіть віра в успіх аван­тюр. Сма­ки, ха­рак­тер ду­мок, кмітливість, аван­тю­ри, відсут­ність будь-яких пси­хо­логічних страж­дань, гу­мор та спритність брехні, і жод­ної крап­ли­ни вуль­гар­ності – ось що не­се італійський те­атр і що вирізняє ви­с­та­ву. У ній важ­ко виз­на­чи­ти го­ло­вно­го ге­роя. По суті, всі – го­ловні. Як­що бо­дай од­нин із пер­со­нажів то­наль­но або дієво по­ру­шить дра­ма­тургічну ос­но­ву, п’єса зруй­нується – так влуч­но і до­вер­ше­но (в сенсі ком­по­зиції) її на­пи­са­но. Ре­жи­сер, по­ста­вив­ши ви­с­та­ву в те­атрі ім. Т.Шев­чен­ка, за­га­лом ство­­рив чу­до­вий ан­самбль. Такі ви­ко­навці, як Пасічник, Струн­ни­ко­ва, Пе­т­ровсь­ка, Бе­реж­ко, сильні в тем­по­ритмі й то­наль­ності ви­с­та­ви. На жаль, не всі ак­то­ри ор­ганічні в ан­самблі. Зо­к­ре­ма, ак­т­ри­са Т. Си­то­ва поз­бав­ле­на тієї, бук­валь­но, феєрич­ної си­ли, та­кої не­обхідної для ролі Ри­ти. І то­му во­на ви­па­дає із за­галь­но­го рит­му ви­с­та­ви. Ак­т­ри­са при­ваб­ли­ва, од­нак для склад­ної ролі Ри­ти їй бра­кує досвіду.

Не зовсім впи­сується в ритм по­ста­нов­ки й ар­тист Ю. Євсю­ков. Йо­го спокійне й де­що раціональ­не ви­ко­нан­ня галь­мує дію. На жаль, ак­тор грає рад­ше ко­гось із ку­пець­ких пер­со­нажів Ос­т­ровсь­ко­го.

Не­пе­ре­кон­ли­вий фінал ви­с­та­ви. Свят­ку­ван­ня, пов’яза­не з ша­х­райсь­ким ви­г­ра­шем гро­шей, відсу­ну­то на дру­гий план. Дія відбу­вається май­же в кулісах, які по­гли­на­ють го­ло­си. То­му фінал тро­хи бен­те­жить. Мож­ли­во, стіл, за яким си­дять ге­рої, вар­то пе­ре­су­ну­ти ближ­че до аван­сце­ни, щоб дум­ки ге­роїв п’єси чітко до­хо­ди­ли до гля­дачів.

Ре­жи­сер ціка­во ви­ко­ри­с­тав мож­ли­вості ор­ке­с­т­ру. Са­ме цей не­ве­лич­кий ор­кестр до­по­ма­гає пе­ре­да­ти ат­мо­сфе­ру ву­лиці. І нині італійські му­зи­кан­ти, зби­ра­ю­чись у про­вул­ках, ву­лич­ках міст і місте­чок, ство­рю­ють стихійні ву­личні ор­ке­с­т­ри. Італійці ­люб­ля­ть їх слу­ха­ти, а та­кож спо­гля­да­ти танці, ак­ро­ба­тичні сцен­ки, чва­ри та лю­бов, які на­ро­д­жу­ють­ся тут, на ву­лиці, під аком­па­не­мент ор­ке­с­т­ру. Та­ка му­зи­ка у ви­с­таві ко­ло­рит­на, во­на вно­сить по­дих Італії. Італійський пись­мен­ник Кор­ра­до Аль­ва­ро за­ува­жив: «Як­що іно­земці по­про­сять по­ка­за­ти суть італійсько­го бу­ден­но­го жит­тя та йо­го те­а­т­раль­ну інтер­пре­тацію, ми пе­ре­дусім маємо по­ка­за­ти їм будь-яку з ко­медій Е. де Філіппо; ту, де є сімейні чва­ри і не­одмінно наш італійський ву­лич­ний ор­кестр».

За­га­лом ви­с­та­ва «Зваб­лен­ня по-італійськи» засвідчує чи­малі мож­ли­вості ук­раїнських ак­торів, а та­кож по­яву сер­йоз­но­го ре­жи­се­ра в те­атрі ім. Т. Шев­чен­ка.