Ле­ся Ук­раїнка на сцені Харківсько­го те­а­т­ру ім. Т.Г.Шев­чен­ка

/За ма­теріала­ми пре­си/

Харківські шев­ченківці тричі звер­та­ли­ся до творів Лесі Ук­раїнки, оби­ра­ю­чи з її дра­ма­тургічної спад­щи­ни «Ка­мін­но­го гос­по­да­ря» (1966), «Бо­я­ри­ню» (1991), яка на той час тільки-но по­вер­ну­ла­ся до чи­тачів на сторінках жур­на­лу «Пра­пор», «Ад­во­ка­та Мартіана» (2002). Але що мо­же бу­ти точ­кою відліку в оцінці цих ви­с­тав?

Відо­мий ми­с­тецтвоз­на­вець Н. Ку­зякіна сто­сов­но дра­ма­тургічно­го конфлікту у драмах Лесі Ук­раїнки пи­са­ла: «Тра­­гедію по­ро­д­жує зіткнен­ня вірності, відда­ності своєму по­кли­кан­ню – з мінливістю жит­тя і ближніх. За­ко­ни ре­аль­но­го жит­тя і світ існу­ван­ня ге­роїв Лесі Ук­раїнки розчле­но­вані, вихід до жит­тя для ге­роїв її драм смер­тель­но не­без­печ­ний. За­ли­ша­ю­чись вірни­ми собі, ге­рої по­ете­си <...> за­су­д­жу­ють са­мих се­бе на са­мотність або, не ви­т­ри­мав­ши зустрічі з ре­альністю, ги­нуть». (У книзі: «Ле­ся Ук­ра­ин­ка и Алек­сандр Блок»). А відтво­ри­ти ці конфлікти на сцені – річ не­про­ста.

Фо­то­графія сцени з ви­с­та­ви «Камінний гос­по­дар» з Дон­ною Ан­ною – С.Чибісо­вою і Дон-Жу­а­ном – Л. Та­ра­ба­ри­но­вим увійшла до ілю­с­т­ра­тив­но­го ма­теріалу в книзі А. Гор­бен­ка «Харківський те­атр імені Т.Г. Шев­чен­ка» (1979), хоча з при­во­ду цієї по­ста­нов­ки ав­тор ані сло­вом не об­мо­вив­ся. А все ж та­ки ця по­ста­нов­ка бу­ла для те­а­т­ру зна­ко­вою.

О. Скиб­невсь­кий (Скиб­нев­ский А. Воз­рож­де­ние тра­ди­ции // Крас­ное зна­мя. – 1966 ­– № 234. – 27.11.) на­звав по­ста­нов­ку «про­бою сил у го­ло­вно­му твор­чо­му на­прям­і ко­лек­ти­ву...», свідчен­ням про твор­чу пе­ре­бу­до­ву те­а­т­ру. Він за­зна­чав (Скиб­невсь­кий О. Мо­гутній со­юз­ник // Куль­ту­ра і жит­тя. – 1967. – №5. –15.01.), що «Камінний гос­по­дар» шев­ченківців – «серй­оз­не до­сяг­нен­ня», «подія», за­вдя­ки якій «по­ча­ли діяти підспудні си­ли ко­лек­ти­ву, і він на­ма­гається ски­ну­ти з очей за­стиг­лу пе­ле­ну невір’я і за­жи­ти по-но­во­му». Цьому рецензенту вто­ру­ва­ли солідні істо­ри­ки те­а­т­ру В. Ай­зен­штадт і А. Плет­нь­ов. Пер­ший у га­зеті «Соціалістич­на Харківщи­на» від 7 груд­ня 1966 ро­ку у статті під на­звою «Камінний гос­по­дар». Ви­с­та­ва в те­атрі імені Т.Г. Шев­чен­ка», підпи­са­ній псев­донімом – В. Ніко­лаєв (№239, с.5), на­го­ло­шу­вав на то­му, що по­ста­нов­ка, «не­зва­жа­ю­чи на ок­ремі не­доліки, дає надію віри­ти в май­бутнє ко­лек­ти­ву...». Дру­гий (див.: Про­то­кол об­го­во­рен­ня гро­мадсь­ко­го пе­ре­гля­ду від 18.11.66 р. у збірці ма­теріалів про ви­с­та­ву «Камінний гос­по­дар» у му­зеї те­а­т­ру) виз­на­вав, що ри­зик з бо­ку по­ста­нов­ників ви­с­та­ви цілком ви­прав­да­ний.

Плет­нь­ов, на­при­клад, був у за­хоп­ленні від сце­ни з ви­с­та­ви, в якій на тлі не­ба ви­сочіла яс­к­ра­во освітле­на постать Ко­ман­до­ра – В.Шев­чен­ка. Цей мов­чаз­ний Ко­ман­дор роз­ду­му­вав над тим, що є жит­тя. Зву­ча­ла му­зи­ка Ваг­не­ра...

Ви­с­та­ва бу­ла ре­жи­серсь­ким де­бю­том В. Пед­чен­ка, об­раз­не й ла­конічне сце­но­графічне вирішен­ня на­ле­жа­ло В. Гре­чен­ку.

У трак­ту­ванні п’єси В. Пед­чен­ко, за йо­го сло­ва­ми, «йшов за Ле­сею Ук­раїнкою», а на підтвер­д­жен­ня ци­ту­вав у колі стар­ших ко­лег ав­торсь­ке виз­на­чен­ня ідеї тво­ру. (Див.: Про­то­кол Ху­дож­ньої ра­ди те­а­т­ру від 17.11.66 р. у збірці ма­теріалів про ви­с­та­ву «Камінній гос­по­дар» у му­зеї те­а­т­ру). «Дра­ма зветь­ся «Камінний гос­по­дар», – пи­са­ла во­на, – бо ідея її – пе­ре­мо­га камінно­го кон­сер­ва­тив­но­го прин­ци­пу, втіле­но­го в Ко­ман­дорі, над розд­воєною ду­шею гор­дої егоїстич­ної жінки Дон­ни Ан­ни, а че­рез неї і над Дон Жу­а­ном – «ли­ца­рем волі».

З по­гля­ду В. Ай­зен­штад­та, ідея тво­ру знай­ш­ла пе­ре­кон­ли­ве втілен­ня у ви­с­таві. «... Дон Жу­ан, вбив­ши Ко­ман­до­ра, одя­гає йо­го плащ, шо­лом, бе­ре щит і рап­том за­сти­гає, не­мов кам’яніє в позі, яка точ­но по­вто­рює камінну ста­тую Ко­ман­до­ра. Ця об­раз­на мізан­сце­на, – пи­сав він, – ще раз підкрес­лює, що егоїстич­не і анархічне праг­нен­ня до сво­бо­ди не пе­ре­мо­же кам’яно­го світу, бо по суті є по­ро­д­жен­ням то­го ж світу, про­ти яко­го зовні спря­мо­ва­не. Всією лінією своєї по­ведінки і Дон­на Ан­на – ар­ти­ст­ка С. Чибісо­ва і Дон Жу­ан – ар­тист Л. Та­ра­ба­ри­нов ствер­д­жу­ють за­ко­номірність та­ко­го пе­ре­хо­ду.» А. Плет­нь­ов зі сво­го бо­ку за­зна­чав: «Дух Ко­ман­до­ра у фіналі бе­ре го­ру», «лю­ди­на, яка про­тя­гом всьо­го жит­тя лю­би­ла сво­бо­ду, пе­ре­мо­же­на».

В. Ай­зен­штадт схваль­но по­ста­вив­ся до ро­бо­ти О. Ти­мо­фієнко, яка спро­мо­гла­ся «у не­ве­личкій сцені в кількох ла­конічних маз­ках ство­ри­ти об­раз хи­т­рої, го­но­ри­с­тої при­двор­ної да­ми», але ж обу­рю­вав­ся через не­до­ско­на­лу про­роб­ку ма­со­вих сцен і окремих ро­лей, у яких «прав­да об­разів про­крес­ле­на ли­ше кон­ту­ром, не на­бу­ває ще жи­во­го емоціональ­но­го за­барв­лен­ня. І в кра­сивій, ста­течній по­статі Дон Жу­а­на – Л. Та­ра­ба­ри­но­ва і в гордій Анні – С. Чибісовій, – пи­сав він, – хотіло­ся б ба­чи­ти тон­ше ню­ан­су­ван­ня пси­хо­логічних пе­ре­ходів, більшу при­ст­расність дум­ки».

О. Скиб­невсь­ко­му теж не ви­с­та­ча­ло у ви­с­таві «пси­хо­логічної гли­би­ни» і «різно­манітності» у ви­яв­ленні ха­рак­терів. Він нарікав на те, що «сло­во Лесі Ук­раїнки <...> по­де­ку­ди зву­чить фор­маль­но-дек­ла­маційно». І все ж та­ки з усіх кри­тиків ви­с­та­ви са­ме він найбільш ще­д­рий на по­зи­тивні оцінки. Йо­му впа­ли в око Є. Бон­да­рен­ко – Дон Паб­ло, Є. Сноп­ко­ва – де Аль­ва­рес, Т. Бу­ла­ва – Дон­на Соль, а та­кож ви­нахідли­вий у яс­к­ра­во ко­медійній ролі Сга­на­ре­ля Л. Пу­га­чов з йо­го «іскри­с­тою бу­фо­на­дою».

Та най­су­воріши­ми суд­дя­ми ви­с­та­ви ви­я­ви­ли­ся самі шев­ченківці, які підда­ва­ли сумніву все, що су­пе­ре­чи­ло по­етиці п’єси, інак­ше ка­жу­чи – все, що хо­ча б пунк­тир­но ме­жу­ва­ло з по­бу­товізмом.

Так, Є. Бон­да­рен­ко на засіданні Ху­д­ра­ди те­а­т­ру скар­жив­ся на те, що Ко­ман­дор у В. Шев­чен­ка, за внутрішнім ма­люн­ком ролі, пер­со­наж су­то по­бу­то­вий. Л. Сер­дюк не міг зми­ри­ти­ся з тим, що у грі ак­торів пре­ва­лю­ва­ли, на йо­го по­гляд, хо­лодність, роз­суд­ливість, і за­кли­кав ко­лег бу­ти на сцені більш до­стовірни­ми. Ко­рот­ко підсу­му­ва­ла до­кладні роз­ду­ми Л. Сер­дю­ка од­на з провідних на той час ак­т­рис те­а­т­ру Л. По­по­ва: «У ви­с­таві є якась зовнішня прав­да, сю­жет­на прав­да».

Тро­хи див­ним був ви­с­туп Г. Ко­за­чен­ка, яко­му за­ба­жа­ло­ся по­спе­ре­ча­ти­ся з... са­мою Ле­сею. Зве­ли­чу­ю­чи «бун­тарсь­кий дух До­н Жу­а­на й Дон­ни Ан­ни» у ви­ко­нанні своїх ко­лег, він хотів, що­би цим бун­том про­ти всіля­кої мерт­веч­чи­ни й закінчу­ва­ла­ся ви­с­та­ва.

До­клад­но про цю ви­с­та­ву мо­жуть роз­повісти сьо­годні її ко­лишні ви­ко­навці – ак­т­ри­са-ве­те­ран С. Чибісо­ва, шев­ченківки Л.По­горєло­ва, яка гра­ла роль До­ло­рес, Р. Кі­ріна, ви­ко­на­ви­ця ролі Маріквіти у чер­гу з А. Дзво­нар­чук, Л. Пла­то­но­ва – «Дон­на Соль» і ко­лишній Дон Жу­ан В. Івчен­ко (Санкт-Петербург).

Як­що «Камінний гос­по­дар» є взірцем феміністсько­го трак­ту­ван­ня ав­то­ром п’єси популярного сю­же­ту про Дон Жу­а­на, з по­гля­ду М. Жу­линсь­ко­го, Ан­на «вже внутрішньо вир­ва­ла­ся із всьо­го то­го світу, в яко­му жи­ве, і по­ри­вається увірва­ти­ся до то­го ба­жа­но­го світу», але, ко­ли з’яв­ляється Дон Жу­ан, «во­на відчу­ває, що у ній щось зміни­ло­ся» і «по­чи­нає відсту­па­ти...» («Ка­мен­ный вла­с­те­лин»: те­атр чи­та­ет по-но­во­му // День. – 2002. – 19.12), то Ле­си­на «Бо­я­ри­ня» тим па­че. «До­ля «Бо­я­рині» – до­ля Ук­раїни» – так на­зи­ва­ла­ся стат­тя, при­свя­че­на цій п’єсі у «Літе­ра­турній Ук­раїні» (гру­день 2010). І це підтвер­ди­ла ви­с­та­ва у по­ста­новці ре­жи­се­ра В. Ог­лобліна та сце­но­гра­фа Т. Медвідь.

У му­зеї те­а­т­ру зберіга­ють­ся, крім ре­цензій на ви­с­та­ву «Бо­я­ри­ня», відгу­ки ав­торів, не при­чет­них до жур­наліст­сько­го або ре­цен­зентсь­ко­го цехів. Що ціка­во, са­ме ці відгу­ки, більшою мірою, свідчать про по­ва­гу гля­дачів до цієї ро­бо­ти те­а­т­ру. Так, відо­мий у Хар­кові ком­по­зи­тор Ла­ри­са Дон­ник спра­вед­ли­во пи­са­ла (Дон­ник Л. «Го­ло­вне – відбув­ся пре­крас­ний спек­такль» // Слобідський край. – 1991. – 23.03): «Це спек­такль про вбо­ль­о­ва­ну ба­га­то­ст­раж­даль­ну ук­раїнську ду­шу із ти­хи­ми, роз­ри­ва­ю­чи­ми сер­це кульмінаціями». І далі: «Чим же за­ви­ни­ла Ук­раїна пе­ред Росією, що вся її дер­жавність, всі її воль­ності ко­зацькі бу­ли зве­дені нанівець? Про ви­то­ки цієї екс­гу­мації, про пе­ку­че і бо­лю­че сьо­го­ден­ня ця п’єса».

«Бо­я­ри­ня», що йшла на сцені шев­ченківців про­тя­гом 3-х се­зонів, вик­ли­ка­ла па­ра­лелі з то­го­ча­сним жит­тям (Лог­ви­нен­ко Л. Ме­ня­ют­ся ли­ки свя­тых // Ве­чер­ний Харь­ков. – 1991. – 11.02. – С. 3): «...зміню­ють­ся бо­ги не ли­ше у де­ко­раціях <...>, зміню­ють­ся во­ни і в житті. Моск­ва, що зда­ле­ка зда­ва­ла­ся охо­рон­ни­цею спо­кою, по­стає (у ви­с­таві) як імперія, де па­ну­ють до­но­си, не­довіра, хо­лоп­ст­во», – пи­сав Л. Лог­ви­нен­ко. Відчув у ви­с­таві «гли­бокі пе­ре­ти­нан­ня з су­часністю» і жур­наліст Д. Се­ме­нов (Се­ме­нов Д. «Те­атр уж по­лон»?.. // Вос­крес­ная па­но­ра­ма. – 1993. – №2), який теж звер­нув ува­гу на «ве­ли­чез­ний ку­пол з му­д­ри­ми і сум­ни­ми ли­ка­ми свя­тих, ку­пол, що на­со­ву­вав­ся з гли­би­ни сце­ни пря­мо на гля­да­ча», кон­тра­с­ту­ю­чи з «во­гня­ною при­ст­ра­с­тю тих, хто зго­ряє на на­ших очах...»

«Зго­ря­ли» і за сю­же­том ви­с­та­ви, і за внутрішніми ак­торсь­ки­ми по­ри­ван­ня­ми І. Коб­зар – вільна ко­зач­ка Ок­са­на та С. Пасічник – бо­я­рин ук­раїнсько­го по­хо­д­жен­ня Сте­пан, яко­му во­на відда­ла ру­ку і сер­це. «Зда­ва­ло­ся, що Ле­ся на­пи­са­ла цю п’єсу осо­би­с­то для них. А мо­же, про них? А мо­же, й про нас...» – так відгук­ну­ла­ся на щи­ру і пси­хо­логічно на­пру­же­ну гру ак­торів жур­налістка Л. Салімо­но­вич, яка вва­жа­ла ви­с­та­ву шев­ченківців без пе­ребільшен­ня «подією виз­нач­ною». (Салімо­но­вич Л. Ніби про нас, сьо­годнішніх // Па­но­ра­ма. – 1991. – 25–31.03). А Л. По­по­ва, на той час ак­т­ри­са-ве­те­ран, відчу­ла в об­разі Ок­са­ни «лег­ке ди­хан­ня», подібне до бунінсько­го, яке ак­т­ри­са про­нес­ла від по­чат­ку до трагічно­го фіна­лу, ніби пе­ре­хо­дя­чи до якоїсь іншої сфе­ри бут­тя, як­най­даль­ше від світу на­сил­ля і раб­ст­ва.

«Ад­во­ка­ту Мартіану» не су­ди­ло­ся дов­ге жит­тя на сцені шев­ченківців, але свій зацікав­ле­ний гля­дач у цієї ви­с­та­ви в по­ста­новці ре­жи­се­ра С. Пасічни­ка, без­пе­реч­но, був. Ви­с­та­ва пе­ре­но­си­ла гля­дачів у ча­си Дав­нь­о­го Ри­му. Сце­но­граф Н. Ру­ден­ко-Краєвська запропонувала на сцені умовні схо­ди, що сприй­ма­ли­ся ме­та­фо­рою безкінеч­но­го схо­д­жен­ня ге­роя до гли­бин са­мопізнан­ня.

Ад­во­кат Мартіан Емілій ви­му­ше­ний ве­с­ти не­без­печ­ну гру. Хри­с­ти­я­нин за вірою, він ве­де су­дові про­це­си, об­ви­ну­ва­чу­ю­чи своїх же єди­новірців. Вчин­ки Мартіана вик­ли­ка­ють рішу­чий спро­тив йо­го ро­ди­ни – дру­жи­ни, доч­ки, си­на. Але з му­д­рим терпінням він сприй­має усі уда­ри долі, відсто­ю­ю­чи істи­ну, що для йо­го близь­ких зовсім не є без­сумнівною. За вис­ло­вом Лесі, Мартіан ви­с­ту­пає су­про­тив­ни­ком «раб­ст­ва по­чуттів».

«На­про­чуд ор­ганічно, при­род­но» грав за­го­лов­ну роль у ви­с­таві Ю. Го­ловін, як за­зна­чав один із кри­тиків (Ве­лич­ко Ю. І ще раз «свій се­ред чу­жих»... // Па­но­ра­ма. – №18. – 2002. – 10.05): «Не­квап­ли­ва по­важ­на хо­да, такі ж не­квапні ви­разні ру­хи. Інто­нація роз­па­чу, ледь з’явив­шись, од­ра­зу зни­кає зі спокійної, роз­важ­ли­вої мо­ви ад­во­ка­та... <...> Ли­ше ко­рот­ка репліка... (ад­во­ка­то­во­го помічни­ка): «Па­тро­не! Пробі! Та ти ж зовсім по­сивів!» – відкри­ває, чо­го вар­тий ге­роєві Го­ловіна той спокій». «На відміну від цілісної, про­сто-та­ки мо­нолітної осо­би бать­ка, – про­дов­жу­вав ре­цен­зент, – Ва­лент ніби зітка­ний із про­тиріч» (Д. Пе­т­ров), «з-поміж інших ге­роїв ви­с­та­ви Ізо­ген (Л. Та­ра­ба­ри­нов) вирізняється на­сам­пе­ред тим, що він єди­ний, хто здат­ний за будь-яких об­ста­вин зберіга­ти стан ду­шев­ної рівно­ва­ги, навіть гар­монії». Д. Чер­нявсь­кий (Німий раб) ство­рив «цілу пла­с­тич­ну «пар­ти­ту­ру», та­кий собі ко­мен­тар до то­го, що діється на ко­ну. А от гер­ма­нець не­спо­діва­но... за­го­во­рив» (М. Мох).

О. Аннічев вва­жав п’єсу не­сценічною (Арь­ев А. Ад­во­кат Мар­ти­ан: стрель­ба по по­ра­жен­ной ми­ше­ни // Вре­мя. – 2002. – 11.04), од­нак по­зи­тив­но відзна­чав гру Н. Го­ловіної, чия Ав­релія, Мартіано­ва донь­ка, «зуміла про­рва­ти­ся че­рез ви­со­ку по­езію до дра­ма­тич­ної дії. <…> Сльо­зи, нудь­га, внутрішня істе­ри­ка – все відбу­ва­ло­ся на на­ших очах. Конфлікт Ав­релії яс­ний нам че­рез те, що не про­сто виз­на­че­ний сло­ва­ми, а підтвер­д­же­ний дра­ма­тич­ною дією...» Утім, кри­тик кон­ста­ту­вав: «ми­с­тець­ко­го вис­нов­ку, яким мав за­вер­ши­ти­ся спек­такль, – не­має». Не пе­ре­ко­нав О. Анніче­ва своєю грою і Ю. Го­ловін: «йо­му вдається три­ма­ти зал доти, до­ки об­раз йо­го ге­роя зберігає свою цілісність, – пи­сав він. – Але ось він роз­си­пав­ся, і ак­то­ру вже не­ма чо­го гра­ти. Ге­рой розвінча­ний, а но­вий так і не з’явив­ся. Мож­на опуска­ти завісу...»

Сво­го ча­су мріяв про по­ста­нов­ку «Лісо­вої пісні» з Мав­кою – Т. Грінік ре­жи­сер А. Літко. І вірить­ся у те, що в май­бут­нь­о­му дра­ма­тургія Лесі Ук­раїнки все ж та­ки по­вер­неть­ся до ре­пер­ту­а­ру те­а­т­ру, за­сно­ва­но­го Кур­ба­сом як те­атр по­етич­ний.

м.Харків