Біог­рафія

Ім’я Юрія Тю­тюн­ни­ка (псев­донім Юр­тик) віддав­на інтри­гує кіноз­навців, та й не див­но – військо­вий діяч, зда­ва­ло­ся б, да­ле­кий від літе­ра­тур­ної твор­чості, на­пи­сав кінос­це­нарій «Зве­ни­го­ра», що ліг в ос­но­ву од­ной­мен­но­го фільму зна­ме­ни­тої До­вжен­ко­вої три­логії. І хо­ча у ти­т­рах фільму імен сце­на­ристів не за­зна­че­но, факт при­чет­ності ге­не­ра­ла-хо­рун­жо­го армії УНР до ук­раїнсько­го кіно не­за­пе­реч­ний. Крім то­го, він зіграв са­мо­го се­бе у фільмі «ПКП», де по­ка­за­но Дру­гий Зи­мо­вий похід і в гро­те­ск­но­му стилі об­раз Си­мо­на Пет­лю­ри (Одесь­ка кіно­фа­б­ри­ка, 1926). За ра­дянсь­ких часів про Тю­тюн­ни­ка не мож­на бу­ло нічо­го знай­ти, йо­го ім’я бу­ло фак­тич­но за­бо­ро­не­не. Сьо­годні інфор­мації більше, хо­ча са­мо­го тек­с­ту літе­ра­тур­но­го сце­нарію досі не опубліко­ва­но (не знай­де­но), а фільму «ПКП» в Ук­раїні не­має – йо­го по­ка­зав у Києві фран­цузь­кий дослідник ук­раїнсько­го кіно Лю­бо­мир Го­сей­ко, знай­шов­ши стрічку в од­но­му зі фран­цузь­ких кіно­архівів.

Юрій Тю­тюн­ник – со­рат­ник Си­мо­на Пет­лю­ри. Він міг би за­ги­ну­ти в бо­ях, але во­ро­жа ку­ля на­здог­на­ла йо­го в Мо­скві аж че­рез 8 років після ос­тан­ньої бит­ви з більшо­ви­ка­ми під Ко­ро­с­те­нем.

На­ро­див­ся він 1891 ро­ку в селі Бу­ди­ще на Чер­ка­щині. Закінчив аг­ро­шко­лу в Умані. З 1913 ро­ку – на службі в 6-му Сибірсько­му пол­ку. Під час Пер­шої світо­вої війни був по­ра­не­ний. З 1917 ро­ку – член Цен­т­раль­ної Ра­ди, ор­ганіза­тор 20-ти­сяч­но­го ко­ша у Зве­ни­го­роді. 1918 ро­ку цей підрозділ кон­тро­лю­вав ве­ликі те­ри­торії Цен­т­раль­ної та Півден­ної Ук­раїни, 1919-го приєднав­ся до армії УНР. Ге­не­рал-хо­рун­жий Тю­тюн­ник брав участь у Пер­шо­му, ор­ганізу­вав Дру­гий Зи­мо­вий похід.

Після за­вер­шен­ня бой­о­вих дій він за­хо­пив­ся публіци­с­ти­кою, у «Літе­ра­тур­но-на­уко­во­му вісни­ку» ви­хо­дять йо­го спо­га­ди про участь у ре­во­люційній бо­ротьбі. На по­чат­ку 1923 ро­ку в станіславсь­ко­му ви­дав­ництві «Би­с­т­ри­ця» по­ба­чи­ла світ книж­ка «Зи­мо­вий похід 1919–1920 років». На дум­ку ге­не­ра­ла, похід цей не мав собі рівних у новітній історії. Дру­гий Зи­мо­вий похід закінчив­ся трагічно – розстрілом 360 ук­раїнських во­яків під Ба­за­ром. Після цієї тра­гедії ото­чен­ня Пет­лю­ри зміни­ло своє став­лен­ня до Тю­тюн­ни­ка. І це ви­ли­вається у про­ти­сто­ян­ня. Ра­дянські спец­служ­би, які ве­ли за ним спо­с­те­ре­жен­ня, ви­ріши­ли йо­го «за­хо­пи­ти». Під керівництвом Юхи­ма Єв­до­­ки­мо­ва влітку 1922-го роз­по­ча­то аген­тур­ну роз­роб­ку «Спра­ва № 39». Під ви­гля­дом членів Ви­щої військо­вої ра­ди (ВВР), неісну­ю­чої по­встансь­кої ор­ганізації, співро­бітни­ки ДПУ за­вер­бу­ва­ли лю­дей з ото­чен­ня Тю­тюн­ни­ка і увійшли в йо­го довіру. Від псев­до­по­в­станців він одер­жу­вав до­повіді про фор­му­ван­ня підпільної ме­режі та підго­тов­ку за­галь­но­го по­встан­ня, гроші й розвіду­вальні ма­теріали. Та­ким чи­ном спец­служ­би ви­ма­ни­ли йо­го в Ук­раїну. У ніч з 16 на 17 черв­ня 1923 ро­ку на ра­дянсь­ко­му боці Дністра, який слу­гу­вав ра­дянсь­ко-ру­мунсь­ким кор­до­ном, Юрія Тю­тюн­ни­ка за­хо­пи­ли працівни­ки ДПУ. Інфор­мацію про арешт три­ма­ли в су­ворій таємниці. Йо­го при­вез­ли до Києва, а тоді до Хар­ко­ва. Між Хар­ко­вом і Моск­вою роз­горіла­ся су­пе­реч­ка що­до йо­го долі. Фелікс Дзер­жинсь­кий ви­ма­гав розстрілу, харківські ж чекісти на­по­ля­га­ли на «при­своєнні» і «ви­ко­ри­с­танні» Тю­тюн­ни­ка. Він став зна­ряд­дям для про­во­кацій чекістів. Під ти­с­ком ДПУ Тю­тюн­ник по­го­див­ся на ви­ве­зен­ня йо­го ро­ди­ни з Польщі, ви­дав осо­би­с­тий архів. 20 серп­ня 1923 ро­ку на­пи­сав ли­с­ти Во­ло­ди­ми­ру За­тонсь­ко­му та Олек­сан­д­ру Шумсь­ко­му про те, що бо­роть­ба політич­ної еміграції в країнах Західної Євро­пи не має сен­су і про ба­жан­ня йо­го та йо­го прибічників по­вер­ну­ти­ся в Ук­раїну й здо­бу­ти гро­ма­дян­ст­во УСРР. Особ­ли­во вра­зи­ла ук­раїнських емі­грантів йо­го відоз­ва до во­яків ук­раїнської армії, опубліко­ва­на 9 ли­с­то­па­да 1923 ро­ку львівською га­зе­тою «Діло». Він за­кли­кав ко­лишніх по­бра­тимів по зброї до­б­ровільно пе­ре­хо­ди­ти до більшо­виків. Та­ким чи­ном Тю­тюн­ник ніби засвідчу­вав влас­ну бла­го­надійність пе­ред ре­жи­мом. 1924 ро­ку він публікує пам­ф­лет «З по­ля­ка­ми про­ти Вкраїни», дис­кре­ди­ту­ю­чи ук­раїнську політич­ну емігра­цію. А че­рез два ро­ки ви­хо­дить зга­да­ний фільм «ПКП» («Пілсудсь­кий ку­пив Пет­лю­ру»), де він зіграв са­мо­го се­бе. Ви­кла­дав так­ти­ку пар­ти­зансь­кої бо­роть­би в Харків­ській школі Чер­во­них стар­шин. Спо­га­ди, які 80 років про­ле­жа­ли у спец­хра­нах, свідчать, що Юр­ко Тю­тюн­ник не зми­рив­ся з до­лею і не змінив по­глядів на при­ро­ду ра­дянсь­кої вла­ди, яку завжди вва­жав оку­паційною. «Ме­не во­ни хо­чуть пе­ре­тво­ри­ти в новітньо­го яни­ча­ра». Ймовірно, йо­го ан­тибільшо­вицькі по­гля­ди ста­ли відомі ка­раль­ним ор­га­нам. 12 лю­то­го 1929 ро­ку йо­го за­аре­ш­ту­ва­ли, зви­ну­ва­ти­ли в «контр­ре­во­люційній діяль­ності». Ко­легія ОД­ПУ 3 груд­ня 1929 ро­ку ви­нес­ла ви­рок про розстріл, розстріля­ли йо­го 20 жовт­ня 1930 ро­ку.(1)

На­ве­де­ну довідку взя­то із не­дав­ньої публікації, на­пи­са­ної за роз­се­кре­че­ни­ми архіва­ми СБУ та Служ­би зовнішньої розвідки. А ось довідка із знач­но давнішо­го ви­дан­ня – Ен­цик­ло­педії Ук­раїноз­нав­ст­ва: «Тю­тюн­ник Юр­ко (1891–1929), ук­раїнський військо­вий діяч, ро­дом з с.Бу­ди­ще (Сум­щи­на), ге­не­рал-хо­рун­жий армії УНР. У російській армії по­руч­ник, 1917 учас­ник ук­раїнсько­го військо­во­го ру­ху (ор­ганіза­тор «Пер­шо­го Сим­фе­ропільсько­го пол­ку ім. Ге­ть­ма­на До­ро­шен­ка», співор­ганіза­тор Зве­ни­го­родсь­ко­го ко­ша Вільно­го Ко­зацтва), член Ук­раїнської Цен­т­раль­ної Ра­ди; на­чаль­ник Київсько­го ре­во­люційно­го коміте­ту у про­ти­ге­ть­мансь­ко­му по­встанні; з лю­то­го 1919 на­чаль­ник шта­бу ота­ма­на М. Гри­горієва під час йо­го бо­роть­би про­ти де­сан­ту Ан­тан­ти на Хер­сон­щині й Оде­щині. Після не­вдачі по­встан­ня Гри­горієва про­ти боль­ше­виків Тю­тюн­ник про­бив­ся на по­чат­ку лю­то­го 1919 з ча­с­ти­ною йо­го по­встанців че­рез боль­ше­виць­кий фронт до армії УНР на Поділлі; з цієї ча­с­ти­ни (1730 бійців) ство­ре­но 12 Пар­ти­зансь­ку дивізію армії УНР, яка ра­зом з 5 Київською дивізією ста­но­ви­ла Київську гру­пу під про­во­дом Тю­тюн­ни­ка. 6 груд­ня 1919 – 5 трав­ня 1920 Тю­тюн­ник брав участь у Пер­шо­му Зи­мо­во­му по­ході як помічник ге­не­ра­ла М.Оме­ля­но­ви­ча-Пав­лен­ка на чолі Київської (Стрілець­кої) дивізії, з якою во­ю­вав про­ти боль­ше­виків до осе­ни 1920. Після інтер­ну­ван­ня в Польщі Тю­тюн­ник очо­лив По­встансь­кий Штаб у Львові, який підго­тов­ляв Дру­гий Зи­мо­вий похід, що закінчив­ся тра­гедією під Ба­за­ром. За нез’ясо­ва­них об­ста­вин у кінці 1923 ро­ку Тю­тюн­ник виїхав до УССР, де спо­чат­ку ви­кла­дав у Школі чер­во­них стар­шин і пра­цю­вав у ВУФ­КУ сце­на­ри­с­том (сце­нарій фільму «Зве­ни­го­ра», спільно з М. Йо­ган­се­ном). Розстріля­ний з по­чат­ком по­си­лен­ня боль­ше­виць­ко­го те­ро­ру на Ук­раїні»(2).

Інфор­мація не у всьо­му збігається, але як од­на, так і дру­га про­ли­ває світло на Тю­тюн­ни­ко­ву ак­тив­ну діяльність під час Виз­воль­них зма­гань в Ук­раїні 1918–1920 років. А роз­се­кре­чені архіви по­яс­ню­ють ті «нез’ясо­вані об­ста­ви­ни», за яких він опи­нив­ся в ра­дянській Ук­раїні.

Спо­га­ди

Йо­го політич­но-військові на­ри­си бу­ло пе­ре­ви­да­но кілька років то­му. Во­ни ста­нов­лять не­аби­я­кий інте­рес для істо­риків, які досліджу­ють цей період історії Ук­раїни, в то­му числі обид­ва Зи­мові по­хо­ди. Зи­мові по­хо­ди – це пар­ти­занські опе­рації, рей­ди з’єднань армії УНР в ти­лу До­б­ро­воль­чої та Чер­во­ної армій. Після то­го, як більшо­ви­ки на­прикінці 1919 ро­ку по­ча­ли оку­по­ву­ва­ти Пра­во­бе­реж­жя, а з за­хо­ду те­ри­торії під вла­дою УНР зай­ма­ли по­ля­ки, уряд УНР ліквіду­вав ре­гу­ляр­ний фронт, а боєздатні ча­с­ти­ни по­слав у во­ро­жий тил до ча­су, ко­ли бу­де мож­ливість ут­во­ри­ти ре­гу­ляр­ний фронт. До бой­о­вих з’єднань вхо­ди­ли За­порізька, Київська та Во­линсь­ка гру­пи (з лю­то­го 1920 – дивізії). 6 трав­ня 1920 рей­дові ча­с­ти­ни об’єдна­ли­ся з ук­раїнськи­ми відділа­ми на польсь­ко-більшо­виць­ко­му фронті. У цьо­му по­ході бра­ло участь 3–6 ти­сяч стар­шин і ко­заків. Дру­гий Зи­мо­вий похід відбу­вав­ся в ли­с­то­паді 1921 ро­ку, ко­ли вже Уряд і роззброєна армія УНР пе­ре­бу­ва­ли в Польщі, а в Ук­раїні три­вав по­встансь­кий рух. Сміли­вий план рей­ду в тил більшо­виків мав на меті ско­ор­ди­ну­ва­ти по­встанські дії і по­ва­ли­ти ра­дянсь­кий ре­жим в Ук­раїні. Учас­ни­ка­ми трьох груп – во­линсь­кої, поділь­ської і бес­а­рабсь­кої – бу­ли до­б­ро­вольці з інтер­но­ва­них у Польщі во­яків УНР. Бійці бу­ли кепсь­ко вдяг­нуті й по­га­но оз­б­роєні. Во­линсь­ка гру­па під ко­ман­ду­ван­ням Тю­тюн­ни­ка бу­ла найбільшою (800 чо­ловік), че­рез три дні по­хо­ду во­на за­хо­пи­ла Ко­ро­с­тень, але не змог­ла йо­го втри­ма­ти і по­вер­ну­ла на Захід. Під час по­вер­нен­ня її ото­чи­ла ка­ва­лерія Г. Ко­товсь­ко­го – в бою під Ма­ли­ми Мінька­ми (17 ли­с­то­па­да) ча­с­ти­на бійців за­ги­ну­ла, ча­с­ти­на по­тра­пи­ла в по­лон і 23 ли­с­то­па­да бу­ла розстріля­на під Ба­за­ром, а 84 стар­шин і ко­заків пе­ре­да­но більшо­виць­ким слідчим ор­га­нам. З ото­чен­ня ви­би­ло­ся 120 чо­ловік, які діста­ли­ся польсь­ко­го кор­до­ну(3).

Про ці трагічні події і пи­сав Юрій Тю­тюн­ник. Од­нак різко не­га­тив­но на йо­го спо­га­ди зре­а­гу­вав Сергій Єфре­мов, на­звав­ши йо­го у своєму Що­ден­ни­ку (за­пис від 31 груд­ня 1923 ро­ку) ре­не­га­том, «що са­ме те­пер дру­кує свої брех­ливі й цинічні „ме­му­а­ри”, пи­сані, вид­ко, на за­гад но­во­го па­на. В совітських кру­гах ду­же радіють з но­во­го роз­кла­ду еміграції». Тоб­то її роз­ко­лу. А ще че­рез півто­ра ро­ку Єфре­мов за­пи­сав: «Про­чи­тав книж­ку Ю. Тю­тюн­ни­ка – „З по­ля­ка­ми про­ти Вкраїни”. Пар­ши­вець, що за­гор­тається в то­гу бла­го­род­ст­ва. Цинік, що удає джентль­ме­на. Ду­рень, що хва­лить­ся своїм ро­зу­мом. І ча­с­то так, що аж пальці зна­ти. Напр(ик­лад) опи­сав­ши свій рейд на Ук­раїну 1921 р. та роз­ча­ру­ван­ня по­ляків од не­вдачі то­го рей­ду, Тю­тюн­ник гли­бо­ко­дум­но до­дає: „Не знаю, які ма­ли підста­ви по­ля­ки че­ка­ти інших наслідків”. Ну, а сам же Тю­тюн­ник інших наслідків че­кав чи не че­кав? Ви­хо­дить, з йо­го убив­чої іронії, що не че­кав. До­б­ре, – а навіщо ж він по­гнав тоді сотні бо­сих і роз­дяг­ну­тих лю­дей на смерть за те, у що сам, ви­хо­дить, не вірив? Ли­цемір і бре­хун! Про­ро­ку­ва­ти заднім чис­лом ду­же лег­ко, а над­то, ко­ли цим за­роб­ляє собі чо­ловік на шма­то­чок хліба з мас­лом. А втім, Тю­тюн­ник ще на гірше пу­с­тив­ся. В Одесі са­ме оце роб­лять фільму на те­му пар­ти­зансь­ко­го по­встан­ня на Ук­раїні і от Тю­тюн­ни­ка гра­ти­ме сам же Тю­тюн­ник, а Ко­товсь­кий (йо­го гра­ти­ме сам Ко­товсь­кий) йо­го би­ти­ме. Оче­вид­но, з са­мо­го сце­нарія ви­ни­кає, що Тю­тюн­ни­кові має ви­па­с­ти ро­ля не ду­же по­чес­на, і цей хва­ле­ний ге­рой уда­ва­ти­ме на втіху публіки цю не­по­чес­ну ро­лю. Як низь­ко посіда­ли наші „ге­рої”, що так ви­со­ко не­сли­ся! За­роб­ля­ють на кро­ви своїх за­гиб­лих то­ва­ришів і на власній честі – ниж­че впа­с­ти вже ніку­ди»(4).

Не ви­прав­до­ву­ю­чи Тю­тюн­ни­ка, за­ра­ди спра­вед­ли­вості тре­ба за­зна­чи­ти, що у Польщі після Дру­го­го зи­мо­во­го по­хо­ду він жив з дру­жи­ною і дво­ма дітьми без за­собів для існу­ван­ня і єди­не, чим міг за­ро­би­ти собі на жит­тя, – це пи­сан­ням творів. А після по­вер­нен­ня в Ук­раїну ще май­же рік че­кав, аби йо­го вла­ш­ту­ва­ли на ро­бо­ту. По­чав пра­цю­ва­ти на Одеській кіно­фа­б­риці, про що свідчить лист завіду­ю­чо­го відділом кіно­хроніки та ви­роб­ни­чих кар­тин цієї ус­та­но­ви Ле­оніда Мо­ги­левсь­ко­го до Тю­тюн­ни­ка, в яко­му той радіє, що Тюн­ник на­ла­го­див ро­бо­ту «в са­мом боль­ном на­шем ме­с­те – ре­дак­то­ра­те»(5). А 6 ве­рес­ня 1925 ро­ку в листі до ро­ди­ни Ле­витсь­ких Юрій Тю­тюн­ник повідо­мляє: «З 1 ве­рес­ня (сен­тя­б­ря) я вже пра­цюю в кіно­у­правлінні ре­дак­то­ром. Але взяв­ся ще за ор­ганізацію на­уко­вої фільми і спеціаль­но се­лянсь­кої. Ро­бо­ти ціла ку­па. Та ще й ціка­вої»(6). Йдеть­ся про Все­ук­раїнське кіно­фо­то­уп­равління (ВУФ­КУ), що місти­ло­ся в Хар­кові – тодішній сто­лиці.

Ро­бо­ту в ре­дак­то­раті ВУФ­КУ ха­рак­те­ри­зує лист Тю­тюн­ни­ка 24 трав­ня 1926 ро­ку до кур­басівця Фа­в­ста Ло­па­тинсь­ко­го – те­а­т­раль­но­го ре­жи­се­ра, який, як і Марко Те­ре­щен­ко, прий­шов у кіно. В цей період Одесь­ка кіно­фа­б­ри­ка пе­ре­жи­ває як твор­че, так і еко­номічне підне­сен­ня, ви­пу­с­кає ба­га­то фільмів. Здебільшо­го про період ре­во­люції, але ук­раїнізація да­ла мож­ливість звер­та­ти­ся і до ук­раїнської літе­ра­ту­ри (са­ме то­го ро­ку зніма­ють дво­серійну кар­ти­ну «Та­рас Шев­чен­ко»). Ло­па­тинсь­кий за­про­по­ну­вав ек­ранізу­ва­ти «За­ха­ра Бер­ку­та» Фран­ка. Про­те до­вко­ла цьо­го сце­нарію ви­ник інци­дент. Юрій Тю­тюн­ник, за­стеріга­ю­чи, аби Ло­па­тинсь­кий не сприй­мав йо­го ли­с­та як офіційно­го, по­яс­нює: «Я хотів би, щоб на­ша ук­раїнська інтелігенція, що її пред­став­ни­ком у ми­с­тець­ких ко­лах є Ви, то­ва­ри­шу, не ки­да­ла камінням, не зна­ю­чи в ко­го вціли­ти.

От­же, про­шу ви­ба­чи­ти мені за тур­бу­ти (так в оригіналі – Л.Б.), але му­шу пи­са­ти Вам і тур­бу­ва­ти Вас, бо, про­чи­тав­ши ли­с­та Ва­шо­го до Лівши­ця, зро­зумів, що тут є щось не теє. Зро­зумів я, що там на пе­ри­ферії вва­жа­ють, що я справді мо­жу й роб­лю в ре­дак­то­раті, що і як хо­чу…

Вціло­му що­до «За­ха­ра Бер­ку­та» я опи­нив­ся в ролі тех­нич­но­го ви­ко­нав­ця за­ря­д­жень т(то­ва­ри­ша) Ліфши­ця – Го­ло­вно­го ре­дак­то­ра і чле­на правління. Він рос­по­ря­див­ся за­пи­са­ти, що Ви маєте пи­са­ти «За­ха­ра Бер­ку­та», він же потім рос­по­ря­див­ся од­мо­ви­ти Вам і за­мо­ви­ти «За­ха­ра Бер­ку­та» Галь­пе­ри­нові та Шку­рупієві, він же дав роз­по­ря­д­жен­ня не відмов­ля­ти­ся від про­по­зиції т(о­ва­ри­ша) Ільтич­ної, що ма­ла охо­ту теж до «За­ха­ра Бер­ку­та», – якій я вже відмо­вив; і, на­решті, по всьо­му я довідав­ся (од Ліфши­ця), що рік то­му О. Сте­шен­ко да­ла до ре­дак­то­ра лібре­то на «За­ха­ра Бер­ку­та»…

До то­го до­ба­ви­ти нічо­го, ма­буть, не тре­ба, щоб яс­ною бу­ла спра­ва. Ко­ли Правління ВУФ­КУ та­ку політи­ку що­до сце­на­ристів ува­жає пра­виль­ною, уря­дов­цеві – мені – за­ли­шається або технічно пе­ре­про­ва­д­жу­ва­ти за­ря­д­жен­ня, що йдуть зго­ри, або по­сту­пи­ти­ся місцем іншо­му, що та­кож му­си­ти­ме, хоч би й не за­вше, ро­би­ти те, що він бу­де вва­жа­ти не­раціональ­ним. Та­ким є жит­тя у своїх дрібни­цях»(7).

1926 ро­ку Ак­сель Лундін ра­зом з Ге­оргієм Ста­бо­вим за сце­нарієм Г. Ста­бо­во­го і Я. Ліфши­ця (оче­вид­но, то­го са­мо­го) по­ста­ви­ли ве­ли­кий дво­серійний істо­рич­ний фільм-хроніку «ПКП». «Своє за­вдан­ня ре­жи­се­ри по­ба­чи­ли на­сам­пе­ред в то­му, щоб про­то­коль­но відно­ви­ти хід справжніх подій. Ма­сові ба­тальні сце­ни Лундін знімав в місцях справжніх боїв, за­лу­ча­ю­чи до зйо­мок учас­ників тих боїв. Він тур­бу­вав­ся, щоб до­сяг­ти пор­т­рет­ної схо­жості ак­торів зі своїми істо­рич­ни­ми про­то­ти­па­ми. В ролі од­но­го з очільників пет­люрівсько­го контр­ре­во­люційно­го ру­ху, Ю. Тю­тюн­ни­ка, він знімав... са­мо­го Тю­тюн­ни­ка, який здав­ся Ра­дянській владі, був по­ми­лу­ва­ний нею і став співробітни­ком ВУФ­КУ»(8).

Відомо (і про це зга­ду­вав Єфре­мов) про участь Ко­товсь­ко­го, але то­му зігра­ти се­бе, до­блес­но­го, не вда­ло­ся: на­пе­ре­додні зйо­мок, 6 серп­ня 1925 ро­ку, він за­ги­нув по­бли­зу Оде­си. Тю­тюн­ни­ка ж маємо мож­ливість ба­чи­ти на ек­рані – і, як­що сприй­ма­ти йо­го по­за оцінка­ми політич­ни­ми, ви­гля­дає він най­при­родніше се­ред ак­торів, які зніма­ли­ся в цьо­му мас­штаб­но­му фільмі.

«Зве­ни­го­ра». Сце­нарій на шля­ху до фільму

Юрій Тю­тюн­ник на­вряд чи увійшов би в історію ук­раїнсько­го кіно, як­би не йо­го участь у «Зве­ни­горі». Єфре­мов ча­ст­ко­во по­яс­нив те, як військо­вий та­ко­го ран­гу, ко­т­рий во­див війська УНР на бит­ви з Чер­во­ною армією, зміг при­слу­жи­ти­ся Ра­дянській владі. Окрім ре­дак­торсь­ких обов’язків у ВУФ­КУ, він на­пи­сав сце­нарій, на­зву яко­го взяв із до­б­ре відо­мих йо­му місць – го­ра під та­кою на­звою місти­ла­ся по­бли­зу Зве­ни­го­род­ки.

Втім, за сце­нарій ніхто з режисерів не хотів бра­ти­ся. Про це – у спо­га­дах Пав­ла Не­че­си, ди­рек­то­ра Одесь­кої кіно­фа­б­ри­ки: «Був та­кий ви­па­док на засідані ху­дож­ньої ра­ди в червні, 1927 ро­ку. Ми об­го­во­рю­ва­ли сце­нарій „Зве­ни­го­ра”. На засіданні, як зви­чай­но, бу­ли при­сутні ре­жи­се­ри, опе­ра­то­ри, ху­дож­ни­ки. Більшість із них вис­ло­ви­ли­ся про­ти сце­нарію, а ре­жи­сер І. Пе­рестіані за­явив:

– Не тре­ба бу­ло й об­го­во­рю­ва­ти. Тільки мар­но час пе­ре­ве­ли. Тре­ба ви­ки­ну­ти з го­ло­ви цю нісенітни­цю.

На закінчен­ня на­ра­ди підвівся з місця До­вжен­ко й ка­же:

– А я цей сце­нарій бе­ру і бу­ду ста­ви­ти цю „нісенітни­цю”.

Взяв і, по­ста­вив­ши, зди­ву­вав усіх...»(9)

Взя­ти участь в ро­боті над сце­нарієм по­го­див­ся Майк Йо­ган­сен. Тю­тюн­ни­ка на об­го­во­ренні не бу­ло, а тим ча­сом Пав­ло Не­чеса двічі вик­ли­кав до ро­бо­ти над сце­нарієм Йо­ган­се­на, який меш­кав у Хар­кові. Той як лю­ди­на, що ша­нує ав­торські пра­ва, не знай­шов­ши в Хар­кові Юрія Йо­си­по­ви­ча, пи­ше йо­му ли­с­та:

«Я че­каю по приїзді в Оде­су від вас те­ле­гра­ми на фа­б­ри­ку ВУФ­КУ, в якій бу­де ска­за­но:

1) Як ви ста­ви­те­ся до всієї цієї спра­ви;

2) Чи доз­во­ляєте ви мені чи­ни­ти са­мостійно, і ко­ли ні, то які умо­ви Ви ста­ви­те фа­б­риці;

3) Ко­ли доз­во­ляєте, то в який день приїдуть ваші по­ба­жан­ня та інструкції;

Са­мо со­бою яс­но, що не одер­жав­ши та­кої те­ле­гра­ми, я ніяких умов у ВУФ­КУ не скла­да­ти­му, ок­рім хіба оп­ла­ти мо­го проїзду та до­бо­вих гро­шей».(10)

Без­пе­реч­но, Тю­тюн­ник та­кий дозвіл дав, і ро­бо­та за­кипіла. Фільм бу­ло ви­пу­ще­но во­се­ни 1927-го. Але те, що по­ба­чи­ли у фільмі ав­то­ри сце­нарію, не відповіда­ло то­му, що бу­ло в ньо­му на­пи­са­но. Що­прав­да, літе­ра­тур­ний сце­нарій досі не дру­ко­ва­ний, оче­вид­но, він зберігається десь в архівах НКВС, ад­же обох ав­торів бу­ло ре­пре­со­ва­но. Од­нак, дослідни­ки виз­на­чи­ли, в чо­му розбіжність між ним і фільмом: «...Зміне­ний і по­став­ле­ний Олек­сан­д­ром До­вжен­ком зі зміщен­ням кон­цеп­ту­аль­но-сим­волічно­го на­ван­та­жен­ня у бік кла­со­во­го роз­бра­ту ук­раїнсько­го на­ро­ду»(11).

Чо­му ж До­вжен­ко так повівся зі сце­нарієм? У бе­рез­не­во­му (№5) числі жур­на­лу «Кіно» за 1927 рік да­но підбірку, при­свя­че­ну О. До­вжен­ку, який у той час за­вер­шив ро­бо­ту над фільмом «Сум­ка дип­кур’єра». Спер­шу «Ак­то­ри про До­вжен­ка», а далі – сло­во са­мо­му До­вжен­кові: «Чи му­си­мо ми об­ме­жи­ти се­бе ца­ри­ною на­шої національ­ної ста­ро­ви­ни, ет­но­графії чи за­по­зи­чень з Ко­цю­бинсь­ко­го, Не­чуя-Ле­виць­ко­го, Сто­ро­жен­ка? Я осо­би­с­то відмо­вив­ся б від істо­рич­них по­ста­но­вок, як ху­дож­ник вза­галі та як кіно­ре­жи­сер»(12). Це на­пи­сав ре­жи­сер, у чиїй «Зве­ни­горі» йдеть­ся в то­му числі і про ста­ро­ви­ну. Ре­жи­сер, який все жит­тя мріяти­ме по­ста­ви­ти «Та­ра­са Буль­бу». Але в цій йо­го дек­ла­рації вга­ду­ють­ся при­чи­ни йо­го май­бутніх роз­хо­д­жень із ав­то­ра­ми сце­нарію «Зве­ни­го­ра» М. Йо­ган­се­ном та Ю. Тю­тюн­ни­ком.

«Зве­ни­го­ра» як про­дов­жен­ня «Ве­ли­ко­го льо­ху»?

Але фільм був не­од­но­знач­ний. До­вжен­ко опи­няється між мо­ло­том і нако­валь­нею. З од­но­го бо­ку, йо­го не прий­ня­ла ук­раїнська твор­ча інтелігенція за гро­теск і насмішку над ук­раїнця­ми, котрі бо­ро­ли­ся про­ти вла­ди більшо­виків і зму­шені бу­ли емігру­ва­ти. «По­ява „Зве­ни­го­ри” бу­ла не­сподіва­ною. Прав­да, керівників кіно­фа­б­ри­ки ди­ву­ва­ло, що До­вжен­ко після „Сум­ки дип­кур’єра” по­го­див­ся взя­ти для по­ста­нов­ки каз­ко­вий сце­нарій М. Йо­ган­се­на і Ю. Тю­тюн­ни­ка, який зда­вав­ся не­ак­ту­аль­ним та ідей­но не­знач­ним, – пи­ше істо­рик ук­раїнсько­го кіно Ге­оргій Жу­ров. – Але До­вжен­ко по­ба­чив мож­ливість ре­алізації влас­них за­думів. Він зберіг у сце­нарії тільки де­які фоль­к­лорні мо­ти­ви, за­по­зи­чені з на­род­них ка­зок і дум. (...)

А ко­ли фільм вий­шов, він вик­ли­кав на­сам­пе­ред по­див. Йо­ган­сен і Тю­тюн­ник по­ста­ви­ли спра­вед­ли­ву ви­мо­гу, щоб їхні іме­на бу­ло зня­то з титрів, – справді, фільм не мав нічо­го спільно­го з їхнім сце­нарієм»(13).

Йшло­ся у фільмі про скарб, за­хо­ва­ний у Зве­ни­горі, який шу­ка­ють впро­довж століть, – мо­тив не но­вий у літе­ра­турі ко­лонізо­ва­но­го на­ро­ду. Зо­к­ре­ма, в по­емі Та­ра­са Шев­чен­ка «Ве­ли­кий льох» фігу­рує до­мо­ви­на, в якій по­хо­ва­на во­ля Ук­раїни, і як­що цей льох роз­ко­па­ти – Ук­раїна вос­крес­не. У «Зве­ни­горі» сенс де­що інший: скарб, за­хо­ва­ний з пра­давніх часів, при­тя­гує усіля­ких за­гарб­ників. Втім, на рівні сим­волічно­му той скарб мож­на тлу­ма­чи­ти як зав­год­но. Що й ро­би­ти­муть кри­ти­ки фільму.

1928 ро­ку До­вжен­ко пи­ше з Києва ли­с­та вче­но­му І. Со­ко­лянсь­ко­му, в яко­му ділить­ся своїми мірку­ван­ня­ми з при­во­ду ди­тя­чо­го фільму і там же зізнається: «Крім те­бе, Іван, я більш ніко­му не вірю. Мій ре­жи­серсь­кий круг – убо­гий і чу­жий мені. По­чу­ваю се­бе страш­но са­мотнім. Я не жа­лу­юсь тобі, я кон­ста­тую ли­ше факт»(14).

Чим по­яс­ни­ти оту са­мотність? Ад­же, окрім ре­жи­серів, До­вжен­ко вхо­див у ко­ло ук­раїнських пись­мен­ників, чия по­леміка, вик­ли­ка­на стат­тя­ми Ми­ко­ли Хви­ль­о­во­го з при­во­ду пер­спек­тив ук­раїнської літе­ра­ту­ри, то­го ро­ку гриміла. Спілку­вав­ся з ху­дож­ни­ка­ми. Ма­буть, був у курсі по­леміки, яка то­чи­ла­ся до­вко­ла шляхів ук­раїнсько­го те­а­т­ру. Без­по­се­ред­ньо на Одеській кіно­фа­б­риці пра­цю­вав йо­го друг Яновсь­кий, а та­кож Ба­жан та інші пись­мен­ни­ки, які бу­ли мобілізо­вані в кіно.

Звер­не­мось до «Ав­тобіог­рафії» О. До­вжен­ка 1939 ро­ку, ко­ли вже ні од­но­го, ні дру­го­го співав­то­ра не бу­ло в жи­вих: «Сце­нарій „Зве­ни­го­ри” був на­пи­са­ний пись­мен­ни­ком Йо­ган­се­ном і до­б­ре відо­мим Юр­ти­ком (Тю­тюн­ни­ком). В сце­нарії бу­ло ба­га­то чор­то­вин­ня і яв­но націо­налістич­них тен­денцій. То­му я пе­ре­ро­бив йо­го про­центів на дев’яно­с­то, внаслідок чо­го ав­то­ри де­мон­ст­ра­тив­но „зня­ли свої іме­на”, і це ста­ло по­чат­ком мо­го роз­хо­д­жен­ня з харківськи­ми пись­мен­ни­ка­ми»(15).

А от на­ве­дені Юрієм Яновсь­ким в на­рисі «Зве­ни­го­ра» (сер­пень, 1927 ро­ку, тоб­то тоді, ко­ли вже три­ва­ла ро­бо­та над фільмом), сло­ва До­вжен­ка по­яс­ню­ють зміни сце­нарію інак­ши­ми при­чи­на­ми: «Ав­то­ри „Зве­ни­го­ри”, Ми­хай­ло Йогансен та Юр­тик, ма­буть, бо­ять­ся за мою га­ряч­ковість. Що ма­ло, мов­ляв, за­ли­шить­ся їхніх ідей та фактів у кар­тині. Але во­ни ска­за­ли сло­ва­ми свій за­дум, мені ж до­во­дить­ся жи­ви­ми, кон­крет­ни­ми, ре­аль­ни­ми або не­ре­аль­ни­ми об­ра­за­ми по­ка­за­ти їхні дум­ки. Ви ро­зумієте, як це тяж­ко? Про­те я знаю, чо­го хо­чуть ав­то­ри. Ле­ген­ду, кон­ден­со­ва­ну з усіх ук­раїнських ле­генд, ро­ман­ти­ку, кон­ден­со­ва­ну з усіх ро­ман­тик, і пе­ре­лом­лен­ня цьо­го всьо­го в нашій добі, в нашім будівництві, в ма­теріалістичнім світо­гляді. І див­ною ста­не від цьо­го вся ле­ген­да ле­генд. Чуд­ною ста­не ро­ман­ти­ка ро­ман­тик. І ре­зуль­та­ти, вплив на психіку на­шу, му­сять бу­ти не­сподівані. Я це кон­кре­ти­зу­вав, як тільки мо­же кон­кре­ти­зу­ва­ти ре­жи­сер кіно»(16).

(Не)сприй­нят­тя фільму

«”Зве­ни­го­ра” – це був своєрідний прей­ску­рант моїх твор­чих мож­ли­во­с­тей. (...) Мені хотіло­ся роз­су­ну­ти рам­ки ек­ра­на, відійти від шаб­лон­ної роз­повіді і за­го­во­ри­ти, так би мо­ви­ти, мо­вою ве­ли­ких уза­галь­нень. Я, на­пев­не, пе­ре­брав міру», – по­яс­ню­вав До­вжен­ко у згаданій Ав­тобіог­рафії.

Але фільм вик­ли­кав кри­ти­ку не тільки се­ред пись­мен­ників, а й у та­борі на­гля­дачів за іде­о­логічною бла­го­надійністю.

«Ба­га­то гля­дачів тих років не зро­зуміли „Зве­ни­го­ру”. А кри­ти­ки раппівсько­го спря­му­ван­ня не прий­ня­ли її. Раз первісний сце­нарій бу­ло на­пи­са­но за участі ко­лиш­нь­о­го пет­люрівсько­го ота­ма­на Тю­тюн­ни­ка, – зна­чить, – вва­жа­ли во­ни, тре­ба шу­ка­ти у фільмі бур­жу­аз­но-націоналіс­тичні впли­ви. І во­ни зна­хо­ди­ли їх, довільно тлу­ма­ча­чи кар­ти­ну. Об­раз каз­ко­во­го Діда бу­ло сприй­ня­то як сим­вол ніби­то соціаль­но незмінної при­ро­ди ук­раїнсько­го се­лян­ст­ва. Так бу­ло ство­ре­но ле­ген­ду про бур­жу­аз­но-націо­налістичні по­мил­ки „Зве­ни­го­ри” – ле­ген­ду, яку впро­довж дов­гих років по­вто­рю­ва­ли май­же всі кри­ти­ки та істо­ри­ки кіно, навіть не на­ма­га­ю­чись підда­ти її пе­ревірці»(17).

Після «Зве­ни­го­ри»

У жовтні 1927 ро­ку до Києва приїхав кри­тик Ле­он Муссінак. 5 ли­с­то­па­да учас­ни­ки пле­ну­му Київської міської Ра­ди пе­ре­гля­ну­ли «Зве­ни­го­ру». Ле­он Муссінак, який був на пе­ре­гляді, схваль­но відгук­нув­ся про фільм: «В особі т. До­вжен­ка ви маєте мо­ло­до­го та­ла­но­ви­то­го ре­жи­се­ра, що поз­бав­ле­ний за­бо­бонів, зв’яза­них з те­а­т­раль­ни­ми по­ста­ва­ми, й вміє кіне­ма­то­графічно ду­ма­ти й бу­ду­ва­ти свій твір»(18). Ви­со­ко оціни­ли фільм й інші поціню­вачі ми­с­тецтва кіно. «По­чу­вається, що До­вжен­ко прий­шов до кіно від ма­ляр­ст­ва. Йо­го кіно – му­зич­не ма­ляр­ст­во, про­сторінь, що ру­хається в часі, за­ку­то­му в графічно чіткий ритм»(19). Тлу­ма­чи­ли «Зве­ни­го­ру» по-різно­му, за­леж­но від то­го, хто що в ній по­ба­чив. Одні вва­жа­ли, що цей фільм – «вісник руїни ук­раїнсько­го шовінізму, кон­сер­ва­тиз­му – збу­до­ва­но­му на невідомім, ніко­му не потрібно­му скарбі ста­ро­го діда»(20). Інші вва­жа­ли, що це ле­ген­да «про скар­би твор­чої енергії тієї кла­си, що її вірним і щи­рим си­ном є мо­ло­дий ре­жи­сер т. До­вжен­ко»(21).

Вирішаль­ною для по­даль­шої долі фільму і са­мо­го До­вжен­ка ста­ла за­хоп­ле­на оцінка фільму Сергія Ей­зен­штей­на, який після йо­го пе­ре­гля­ду в Москві 23 груд­ня на­пи­сав стат­тю «На­ро­д­жен­ня май­ст­ра». 13 лю­то­го 1928 ро­ку фільм ви­пу­ще­но на ек­ра­ни, 2 бе­рез­ня відбув­ся пе­ре­гляд у ве­ли­ко­му залі Торг­пред­ст­ва УРСР в Па­рижі, а 31 бе­рез­ня се­анс в кіно­те­атрі «Studio-28», де був при­сутній весь кіне­ма­то­графічний Па­риж.

Після «Зве­ни­го­ри» про­дов­жу­вав ак­тив­но підтри­му­ва­ти До­вжен­ка Ми­ко­ла Ба­жан. З пись­мен­ни­ка­ми відбу­ло­ся роз­хо­д­жен­ня, услід за яким – вихід із ВАПЛІТЕ.

А Тю­тюн­ник у той час по­чи­нає ви­кла­да­ти в Хар­кові військо­ву спра­ву. Тоді ж ВУФ­КУ за­мов­ляє йо­му но­вий сце­нарій. «Ми­хай­ле Ге­в­расієвич! – звер­тається Тю­тюн­ник у листі до Май­ка Йо­ган­се­на 6 бе­рез­ня 1929 ро­ку. – До ме­не зай­шов тов(ариш) Ва­ра­ва (з Одесь­кої кіно­фа­б­ри­ки) і за­про­по­ну­вав скла­с­ти уго­ду – на­пи­са­ти сце­нарій на те­му «Пе­ре­коп». Ди­рекція кіно-фа­б­ри­ки хо­че, щоб сце­нарій бу­ло на­пи­са­но до лип­ня ц(ьо­го) р(оку). Са­ма по собі те­ма ме­не заціка­ви­ла, бо, бе­ру­чи Пе­ре­копсь­ку бит­ву – ос­та­точ­ну по­раз­ку ста­рої царсь­кої Росії – за пе­ре­ло­мо­вий мо­мент, зо­к­ре­ма і в історії Ук­раїни, – я вва­жаю, що мож­на да­ти пре­крас­ний, мо­ну­мен­таль­ний твір. Зніма­ти кар­ти­ну «Пе­ре­коп» мав би ре­жи­сер Ка­ва­лерідзе (відо­мий скульп­тор). На­пи­са­ти сце­нарій на та­ку те­му од­но­му за 3-4 місяці май­же не­мож­ли­во. То­му я дав зго­ду Ва­раві умов­но, ли­ше в то­му разі, ко­ли Ви по­го­ди­тесь на співав­тор­ст­во»(22).

Але ча­су для пи­сан­ня сце­нарію вже не за­ли­ша­лось. 1930 ро­ку Іван Ка­ва­лерідзе ви­пу­с­тив фільм «Пе­ре­коп», де він же був і ав­то­ром сце­нарію.

Сьо­годні політичні при­ст­расті не впли­ва­ють на оцінку фільму «Зве­ни­го­ра». Хо­ча… Гли­бо­кої осені 1990 ро­ку ук­раїнське жіно­че то­ва­ри­ст­во в То­рон­то за­про­си­ло ме­не про­чи­та­ти лекцію про Олек­сан­д­ра До­вжен­ка, ад­же на­бли­жа­ло­ся йо­го сторіччя. Після лекції я за­про­по­ну­ва­ла пе­ре­гля­ну­ти фільм «Зве­ни­го­ра». Перші дві ча­с­ти­ни з істо­рич­но-лірич­ни­ми візіями Ук­раїни, з вічним дідом та йо­го ону­ка­ми Пав­лом і Ти­мо­шем зал сприй­мав спокійно. Ко­ли ж по­ча­лась апо­ло­ге­ти­ка ук­раїнсько­го більшо­ви­ка Ти­мо­ша й не­га­тив­но-зни­жу­валь­не зо­б­ра­жен­ня ук­раїн­сько­­го емігран­та Пав­ла, при­сутні обу­ри­ли­ся, і по­каз фі­льму при­пи­ни­ли. Фільму тоді ви­пов­ни­ло­ся 63 ро­ки, але про­ти­сто­ян­ня, в ньо­му зо­б­ра­же­не, боліло ук­раїнцям – відсто­ро­не­но­го сприй­нят­тя не вий­ш­ло.

Сьо­годні про­дов­жу­ють з’яв­ля­ти­ся статті і книж­ки про Юрія Тю­тюн­ни­ка. Інте­рес до твор­чості До­вжен­ка тим більше не зни­кає – кілька років то­му в Ук­раїні ви­пу­ще­но відре­с­та­в­ро­вані йо­го фільми на DVD, ви­хо­дять дослід­жен­ня про йо­го творчість і в нас, і за ру­бе­жем. Той мо­мент, ко­ли 1927 ро­ку творчі долі цих двох осо­би­с­то­с­тей на ко­рот­кий час пе­рет­ну­ли­ся, вик­ли­кає інте­рес, ад­же пев­ною мірою обид­ва во­ни уо­соб­лю­ють до­лю роз­тер­за­ної у ХХ столітті Ук­раїни.

1 Фай­зулін Я. Зна­ряд­дя про­во­кації // Ук­раїнський тиж­день. – 2011. – № 40 (30 ве­рес­ня – 6 жовт­ня). – С. 47–49.

2 Стат­тя «Тю­тюн­ник Юр­ко» // Ен­цик­ло­педія ук­раїноз­нав­ст­ва / Гол. ред. В. Кубійо­вич. – Т. 9. – 1980. – Па­риж–Нью-Йорк. – С. 32–93.

3 Стат­тя «Зи­мові по­хо­ди» // Ен­цик­ло­педія ук­раїноз­нав­ст­ва / Гол. ред. В. Кубійо­вич. – Т. 3. – 1959. – Па­риж–Нью-Йорк. – С. 828–829.

4 Єфре­мов С. Що­ден­ни­ки 1923–1929. – К.: Га­зе­та «Ра­да», 1997. – С. 261–262.

5 Юрій Тю­тюн­ник: від «Двійки» до ГПУ. До­ку­мен­ти і ма­теріали. – К.: Дух і літе­ра, 2011. – С. 408.

6 Там са­мо. – С. 284.

7 Там са­мо. – С. 285–286.

8 Ук­ра­ин­ское ки­но // Ис­то­рия со­вет­ско­го ки­но 1917–1967 в че­ты­рех то­мах. – Т. 1. – М.: Ис­кус­ст­во, 1969. – С. 588.

9 Не­че­са П. А ра­дянсь­ке кіно все-та­ки бу­де! // Крізь кіно­об’єктив ча­су. Спо­га­ди ве­те­ранів ук­раїнсько­го кіно. – К.: Ми­с­тецтво, 1970. – С. 196.

10 Юрій Тю­тюн­ник: від «Двійки» до ГПУ. До­ку­мен­ти і ма­теріали. – К.: Дух і літе­ра, 2011. – С. 508.

11 Мель­ників Р. Лю­ди­на з хи­мер­ним ім’ям // Йо­ган­сен М. Ви­б­рані тво­ри. – К.: Смо­ло­с­кип, 2001. – С. 17.

12 Кіно. – 1927. – № 5.

13 Ук­ра­ин­ское ки­но // Ис­то­рия со­вет­ско­го ки­но 1917–1967 в че­ты­рех то­мах. – Т. 1. – М.: Ис­кус­ст­во, 1969. – С. 552.

14 До­вжен­ко О. Лист до І. О. Со­ко­лянсь­ко­го // До­вжен­ко О. Тво­ри в п’яти то­мах. – Т. 5. – К.: Дніпро, 1966. – С. 324.

15 До­вжен­ко О. Ав­тобіог­рафія // До­вжен­ко О. Тво­ри в п’яти то­мах. – Т. 1. – К.: Дніпро, 1964. – С. 30.

16 Яновсь­кий Ю. Голлівуд на березі Чорного моря.//Патетичний фрегат. Роман Ю.Яновського як літератературна містифікація. – К.:Факт, 2002.–

С. 245.

17 Ук­ра­ин­ское ки­но // Ис­то­рия со­вет­ско­го ки­но 1917–1967 в че­ты­рех то­мах. – Т. 1. – М.: Ис­кус­ст­во, 1969. – С. 555.

18 Кіно. – 1927. – №19–20.

19 Ба­жан М. Ле­ген­да та історія // Кіно. – 1927. – № 21–22.

20 Сідерсь­кий І. // Кіно. – 1927. – № 23–24.

21 Бузь­ко Д. Про бо­роть­бу і про «Зве­ни­го­ру» // Кіно. – 1927. – №18.

22 Юрій Тю­тюн­ник: від «Двійки» до ГПУ. – С. 287–288.