Прем’єра но­во­го фільму Пе­д­ро Аль­мо­до­ва­ра «Шкіра, в якій я жи­ву» відбу­ла­ся на Каннсь­ко­му кіно­фе­с­ти­валі. Ро­бо­та над сце­нарієм роз­по­ча­ла­ся майже десять років то­му, ко­ли ре­жи­сер прид­бав пра­ва на ек­ранізацію ро­ма­ну «Та­ран­тул» фран­цузь­ко­го пись­мен­ни­ка Тьйорі Жон­ке. З ньо­го у фільм пе­рей­ш­ла ней­мовірна сю­жет­на лінія (хо­ча в де­що пе­ре­роб­ле­но­му ви­гляді) та при­смак pulp fiction.

Як і в по­пе­редніх ро­бо­тах, ре­жи­сер змішує в «Шкірі» різні по­пу­лярні жа­н­ри, хо­ча цьо­го ра­зу суміш вий­ш­ла як ніко­ли різно­манітною, – тут є еле­мен­ти ме­ло­дра­ми, на­уко­вої фан­та­с­ти­ки, хо­ро­ра, три­ле­ра, ну­а­ра, чор­ної ко­медії. Зберігається і при­хильність до склад­них про­во­ка­тив­них сю­жетів, що обер­та­ють­ся на­вко­ло сімей­них сто­сунків, сек­су­аль­ності, жит­тя маргіналів, ген­дер­ної транс­гресії. Але, за зізнан­ням Аль­мо­до­ва­ра, но­вий фільм не має жодних на­тяків на ав­тобіог­рафічність: «Впер­ше фільм не йшов у но­гу з моїми спо­га­да­ми. Йо­го тон цілком відрізняється»(1).

Пе­д­ро Аль­мо­до­вар відо­мий своєю здатністю пе­ре­тво­рю­ва­ти іспансь­ких ак­торів на зірок світо­во­го рівня. З ро­лей у йо­го кар­ти­нах по­ча­ла­ся світо­ва по­пу­лярність Пе­не­ло­пи Крус, Хав’єра Бар­де­ма та Ан­тоніо Бан­де­ра­са. В «Шкірі» Бан­де­рас по­вер­тається до співпраці з Аль­мо­до­ва­ром, яка пе­ре­рва­ла­ся 20 років то­му після фільму «Зв’яжи ме­не!» (1990), де та­кож ішло­ся про лю­бов до аг­ре­со­ра, на­силь­ст­во та ув’яз­нен­ня. Цьо­го ра­зу йо­го пер­со­наж – жор­сто­кий, емоційно хо­лод­ний хірург Лед­гар – ви­на­хо­дить надміцну шкіру в про­цесі ге­не­тич­них ек­с­пе­ри­ментів, в то­му числі і над лю­ди­ною – таємни­чою дівчи­ною, що за­мк­ну­та в йо­го бу­дин­ку. Сво­го ре­с­пек­та­бель­но­го ге­роя Ан­тоніо опи­сує так: «Ко­ли аре­ш­то­ву­ють серійних убивць і бе­руть інтерв’ю у лю­дей, що були поряд, друзів чи сусідів, то во­ни ка­жуть: «О, він був та­кий чарівний хло­пець, ду­же до­б­ре вдя­гав­ся і з гар­ни­ми ма­не­ра­ми», але у ньо­го в підвалі бу­ло п’ять поніве­че­них тіл. Ці хлопці, на­справді, ду­же до­б­ре інте­г­ро­вані в суспільство»(2).

На­ступ­ною світо­вою зіркою з по­дачі Аль­мо­до­ва­ра має шан­си ста­ти Еле­на Аная. Во­на гра­ла епізо­дич­ну роль в од­но­му з по­пе­редніх фільмів ре­жи­се­ра «По­го­во­ри з нею» (2002). Кри­ти­ки ча­с­то звер­та­ли ува­гу на май­стерність Аль­мо­до­ва­ра у ство­ренні не­шаб­лон­них, надзвичайних жіно­чих ро­лей. Від ак­тив­них, імпуль­сив­них, во­льо­вих об­разів, як Рай­мун­да (Пе­не­ло­па Крус) у «По­вер­ненні» (2006) до па­сив­них май­же пред­метів, як Алісія (Ле­о­нор Вотлінг) та Лідія (Ро­заріо Фло­рес), котрі пе­ре­бу­ва­ють в комі та повністю за­ле­жать від чо­ловіків, що ни­ми опіку­ють­ся, в «По­го­во­ри з нею» (2002). «Шкіра, в якій я жи­ву» ре­алізує ос­танній тип: жінка як об’єкт чо­ловічої вла­ди та маніпу­ляцій. Хо­ча сце­нарій фільму на­пи­са­но за ро­ма­ном, він ви­гля­дає як реінтер­пре­тація уже зга­ду­ва­но­го «Зв’яжи ме­не!», на що вка­зує як сю­жет­на близькість, так і підбір ак­торів, – Ве­ра (Еле­на Аная) навіть візу­аль­но схо­жа на Ма­ри­ну (Вікторія Абріль). «Зв’яжи ме­не!» є відвер­то іронічною ме­та­фо­рою про лю­бов в умо­вах чо­ловічо­го доміну­ван­ня. Жінка, бук­валь­но зв’яза­на по ру­ках і но­гах, зре­ш­тою не має іншо­го ви­бо­ру, ніж прий­ня­ти пра­ви­ла гри та за­ко­ха­ти­ся у сво­го тю­рем­ни­ка, ме­та яко­го цілком відповідає суспільним нор­мам: ство­ри­ти шлюб та за­ве­с­ти дітей. Не­зва­жа­ю­чи на відвер­ту кри­ти­ку патріар­халь­но­го ла­ду, фільм бу­ло за­су­д­же­но де­я­ки­ми феміністка­ми як про­па­ган­ду на­сил­ля над жінка­ми. «Шкіра, в якій я жи­ву» по­дає мо­дернізо­ва­ну версію цьо­го сце­нарію. Вла­да над жінкою здійснюється вже не че­рез си­ло­вий при­мус, а че­рез знач­но тонші владні стра­тегії, із за­лу­чен­ням на­уки та тех­но­логії. Тва­рин­ну на­силь­ниць­ку вла­ду за­сту­пає хи­т­ро­му­д­ра біов­ла­да, яка без­по­се­ред­ньо кон­ст­руює об’єкти­во­ва­не жіно­че тіло (в од­но­му з кадрів, де по­ка­за­но про­цес пе­ре­сад­ки шкіри, тіло Ве­ри пе­ре­тво­рюється на без­го­ло­вий ма­не­кен).

З ог­ля­ду на чис­ленні інтерв’ю, ре­жи­сер та ви­ко­навці го­ло­вних ро­лей ба­чать осно­вну ідею фільму в то­му, що на­ука мо­же зро­би­ти з тілом лю­ди­ни все, що зав­год­но, але все­ре­дині завжди за­ли­шається не­до­тор­кан­ний простір іден­тич­ності, який є про­сто­ром сво­бо­ди. Ге­роїня відчу­же­на від сво­го тіла, бук­валь­но жи­ве в чужій шкірі. Як описує Аная про свою ге­роїню: «Во­на май­же нічо­го не го­во­рить, але ба­га­то відчу­ває, і має бу­ти ду­же обе­реж­ною з про­ява­ми емоцій, бо як­що її ото­чен­ня здо­га­дається, що во­на страж­дає, що во­на не та­ка спокійна та нор­маль­на, як ви­гля­дає.., во­на по­мре в той са­мий мо­мент, ко­ли лікар ви­я­вить, що во­на при­ки­дається»(3). Втім, сам фільм не є та­ким од­но­знач­ним. Тіло, яким би відчу­же­ним во­но не бу­ло, впливає на кон­ст­ру­ю­ван­ня іден­тич­ності. На відміну від незмінних «душі та ду­ху» Вери, про які го­во­рить Аль­мо­до­вар в од­но­му з інтерв’ю(4), її ген­дер є соціаль­ним конструктом. «Шкіра, в якій я жи­ву», як­раз де­мон­ст­рує ба­га­то­г­ранність ме­ханізмів та умов кон­ст­ру­ю­ван­ня (жіно­чо­го) ген­де­ру: чо­ловіче доміну­ван­ня, при­му­со­ва ге­те­ро­сек­су­альність, об’єкти­вація жіно­чо­го тіла че­рез одяг, маніпу­ляції з тілом то­що. Вільний внутрішній простір, що зберігає Ве­ра, кра­ще на­зва­ти самістю, а не іден­тичністю, в то­му сенсі, в яко­му ви­ко­ри­с­то­вує це по­нят­тя філо­соф Поль Рікер(5). Самість пе­ред­ба­чає гли­бо­ко імпліко­ва­ну іншість, во­на спи­рається не на тяглість в часі, а на вірність, зо­к­ре­ма вірність обіцянці. Так і Ве­ра, не­зва­жа­ю­чи на всі зміни, які відбу­ва­ють­ся з її тілом та соціаль­ною іден­тичністю, зберігає все­ре­дині вірність об­ра­зу Вісен­те (фо­то­графія яко­го при­зво­дить до цілко­ви­тої зміни в її по­ведінці) та, мож­ли­во, даній ко­лись обіцянці по­мсти­ти­ся Лед­га­ру (яка за­ли­шається не вис­лов­ле­ною в фільмі).

Ши­ро­ко виз­на­ною особ­ливістю ре­жи­су­ри Аль­мо­до­ва­ра є на­ту­ралістич­не зо­б­ра­жен­ня ма­теріаль­них об’єктів. В інтерв’ю жур­на­лу «Кайє дю сіне­ма» він ствер­д­жує: «Мій го­ло­вний се­к­рет, ключ до всієї моєї ро­бо­ти, як­що він існує, – це ро­зуміння то­го, що кіно завжди об’єктив­не, зо­б­ра­жен­ня скла­дається з кон­крет­них, ре­аль­них еле­ментів і завжди має підтри­му­ва­ти­ся на­ту­ралістич­ною грою. З цієї при­чи­ни я по­всяк­час ото­чую своїх ге­роїв пред­ме­та­ми, що пе­ред­ба­ча­ють чис­ленні посилання. Пред­ме­ти не про­сто слу­гу­ють ес­те­тиці, об­ра­ній для фільму, а й на­во­дять гля­дачів на слід пер­со­нажів»(6). В інтерв’ю бри­танській га­зеті «Те­ле­граф», Аль­мо­до­вар та­кож за­зна­чає, що ко­ль­о­ри, об­ста­нов­ку, меблі, одяг, зачіски він обирає сам: «Усі ко­ль­о­ри, освітлен­ня, се­ти, одяг – ре­пре­зен­ту­ють еле­мен­ти в на­ра­тиві, історії, яку я роз­ка­зую». Так, на­при­клад, три­ко Ве­ри су­го­лосні змінам у її са­мо­усвідо­мленні: чор­не три­ко на по­чат­ку її транс­фор­мації – во­рожість до влас­но­го тіла, тілес­но­го ко­ль­о­ру під кінець – «об­жи­ван­ня» но­вої шкіри. Три­ко є тре­ть­ою «шкірою», що підси­лює штучність дру­гої, тоб­то влас­не тіла, а про­це­ду­ра йо­го вдя­ган­ня – ме­та­фо­ра пе­ревтілен­ня, що по­ча­с­ти відтво­рює та­кож ро­бо­ту ак­то­ра, який «одя­гає шкіру своїх пер­со­нажів». За сло­ва­ми Еле­ни Аная: «Щоран­ку, ко­ли я вдя­га­ла ко­с­тю­ми, по­чи­на­ю­чи з ве­ли­ких пальців ніг, я по­вер­та­ла­ся до ви­токів мо­го пер­со­на­жа» (7).

Втім, не­зва­жа­ю­чи на серй­озність по­ру­ше­них тем, «Шкіра, в якій я жи­ву» впро­довж пе­ре­гля­ду вик­ли­кає істе­ричні смішки в гля­даць­ко­му залі. Серй­озні об­лич­чя ге­роїв під час цілком аб­сурд­них сцен, їхні не­прав­до­подібні про­бле­ми, фінал, не­на­че за­по­зи­че­ний з миль­ної опе­ри, ви­да­ють­ся штуч­ною гіпер­болізацією, вла­с­ти­вою буль­вар­ним ро­ма­нам. Але фільму не ви­с­та­чає ані гу­мо­ру для то­го, щоб бу­ти справді комічним, ані па­фо­су для то­го, щоб бу­ти серй­оз­ним. Він пе­ре­бу­ває на межі серй­оз­ності та аб­сурд­ності, постійно по­ру­шу­ю­чи гля­дацькі очіку­ван­ня че­рез ек­лек­тич­не поєднан­ня су­пе­реч­ли­вих жа­н­ро­вих шаб­лонів.

1 Gritten D. Pedro Almod?var interview for The Skin I Live In // The Telegraph. – URL : http://www.telegraph.co.uk/culture/film/filmmakersonfilm/8695522/Pedro-Almodovar-interview-for-The-Skin-I-Live-In.html

2 Banderas A. Antonio Banderas Talks THE SKIN I LIVE IN and PUSS IN BOOTS. – URL:

http://collider.com/antonio-banderas-the-skin-i-live-in-interview/119841/

3 Інтерв’ю з Еле­ною Аная – URL : http://collider.com/elena-anaya-the-skin-i-live-in-interview/120142/

4 Інтерв’ю бри­тансь­ко­му те­ле­ка­на­лу Leicester Square TV. – URL: http://www.youtube.com/watch?v=-UBPH2aqMNM

5 Рікер П. Сам як інший. – К.: Дух і Літе­ра, 2002.

6 http://seance.ru/n/10/almodovar-portait/klyuch-ko-vsey-moey-rabote-%e2%80%94-eto-ponimanie-togo-chto-kino-vsegda-oektivno/

7 Інтерв’ю з Еле­ною Аная. – URL: http://collider.com/elena-anaya-the-skin-i-live-in-interview/120142/