У грудні в Києві та Хар­кові прой­шов фе­с­ти­валь ес­тонсь­ко­го кіно «Ест­фест», ор­ганіза­то­ром яко­го став Міжна­род­ний кіно­фе­с­ти­валь «Мо­лодість» за підтрим­ки По­соль­ст­ва Ес­тонії в Ук­раїні та Ес­тонсь­ко­го фон­ду кіно.

Ук­раїнський гля­дач от­ри­мав змо­гу впер­ше оз­най­о­ми­ти­ся з ос­танніми фільма­ми цієї при­балтійської країни, се­ред яких бу­ло пред­став­ле­но п’ять по­вно­ме­т­раж­них і п’ять ко­рот­ко­ме­т­раж­них кар­тин. Су­час­ний ес­тонсь­кий кіне­ма­то­граф і справді за­слу­го­вує на ува­гу, зва­жа­ю­чи як на об­ся­ги кіно­ви­роб­ництва, так і на ви­со­кий рівень фільмів. За ос­танні два ро­ки бу­ло зня­то де­сять по­вно­ме­т­раж­них фільмів, які не ли­ше успішно йдуть у вітчиз­ня­но­му кіно­про­каті (тоді як у нас, на жаль, про­кат ук­раїнських стрічок за­ли­шається рідкісним яви­щем), а й от­ри­му­ють на­го­ро­ди на міжна­род­них кіно­фе­с­ти­ва­лях. Фільми «Ест­фе­с­ту» поєдну­ють ес­тетсь­ко-примхливі зйом­ки з ефек­та­ми до­ку­мен­таль­ності, роз­ду­ми на «вічні те­ми» і гострі соціальні по­си­ли. Соціаль­ний ухил є, пев­но, най­ви­разнішим у пред­став­ле­них стрічках, про­те по­ка­зані про­бле­ми не ство­рю­ють відчут­тя без­просвітності, і світ не от­ри­мує двійку за по­ведінку. На­томість – постійна на­пру­га, в міру іронії і знай­омі усім лю­ди, що за­плу­та­лись, але пе­ре­важ­но не втра­ча­ють надії вип­лу­та­тись.

Яс­к­ра­вий при­клад цьо­му – фільм «Осінній бал» (або «Лас­на­мя­енсь­кий бал», за на­звою рай­о­ну Талліна Лас­на­мяе) ре­жи­се­ра Вей­ко Иун­пуу. Це п’ять історій, що ча­сом пе­ре­ти­на­ють­ся, із жит­тя меш­канців спаль­но­го рай­о­ну на око­лиці міста, де по­хмурі ти­пові ба­га­то­по­верхівки ме­жу­ють із бай­ду­жи­ми за­ки­ну­ти­ми по­ля­ми. Як ка­же один із ге­роїв фільму, це місця, де «ніхто не жи­ве». Та й справді, бе­тонні стіни не ли­ше відго­ро­д­жу­ють лю­дей від світу по­за квар­ти­рою, а й ство­рю­ють пе­ре­го­род­ки між людь­ми, за­ми­ка­ють кож­но­го в собі і влас­них про­бле­мах і за­кри­ва­ють очі на чужі. «У кожній такій ко­робці меш­кає лю­ди­на. Цілі по­коління: ма­тері-бать­ки, си­ни-доч­ки. Ко­хан­ки і дру­жи­ни, влас­ни­ки ав­то­мобілів. Усі хо­чуть бу­ти щас­ли­ви­ми. Але їхнє жит­тя ми­нає, роз­би­ва­ю­чись, як вітер, об сірі вап­ня­кові стіни. Що з цьо­го за­ли­шить­ся?». Та­кий мо­но­лог підсу­мо­вує фільм і вка­зує на ос­нов­ну йо­го те­му: усі ге­рої хо­чуть бу­ти щас­ли­ви­ми. І лю­би­ти. А мо­же, це для них і то­тожні речі. На праг­ненні лю­бові за­сно­вані усі сю­жетні лінії і ос­новні конфлікти. Пись­мен­ник Маті пе­ре­жи­ває роз­рив із ко­ха­ною: то слідкує за нею, вдив­ляється у її вікно, то за­бу­вається в ал­ко­голі. Архітек­тор Ма­у­ер роз­ча­ро­вується у своїй ро­боті і ко­ле­гах, і ра­зом із цим – і у своїй дру­жині. Він не зва­жає на пе­ре­жи­ван­ня Ульві, не­на­ви­дить її су­ху шкіру, стри­ма­ний го­лос і од­на­кові сукні. Во­на ж про­сто хо­че «хо­ча б раз нор­маль­но по­го­во­ри­ти» і зна­хо­дить ко­рот­ко­час­ну втіху із швей­ца­ром Тео. А Тео страж­дає від не­ро­зуміння, ко­ли ніхто не сприй­має йо­го всерй­оз. Він знай­о­мить­ся із сот­ня­ми жінок, але всі во­ни за­ли­ша­ють по собі лиш за­пис із по­ряд­ко­вим но­ме­ром, ім’ям, і зна­ком зодіаку в йо­го блок­ноті під ма­т­ра­цом. Лот­та пра­цює на швейній фа­б­риці, са­ма ви­хо­вує ма­лень­ку доч­ку і пла­че над фільмом «Ті, що співа­ють у те­рні», на­пев­но, мріючи про ро­ман­тич­не «за­бо­ро­не­не» ко­хан­ня. Са­мотній літній пе­ру­кар Ав­густ за­ча­ро­вується доч­кою Лот­ти, що вик­ли­кає лиш осуд і зно­ву ж не­ро­зуміння. У фільмі двічі зву­чать ряд­ки пор­ту­гальсь­ко­го по­ета Фер­нан­до Пес­соа: «Я ніко­ли ніким не бу­ду і за­хотіти ста­ти ки­мось не мо­жу» і «Я був як бур’ян, але чу­дом вцілів». Тоді як пер­ша ци­та­та ви­ра­жає за­галь­ний настрій мо­но­тон­но­го існу­ван­ня меш­канців Лас­на­мяе, дру­га, яка є епігра­фом до фільму, дає пра­во їм на надію. У тих по­хму­рих осінніх пей­за­жах склад­но знай­ти місце під сон­цям, про­те ге­рої сподіва­ють­ся на промінь світла. До­ка­зом цьо­го є, на­при­клад, сце­на ко­ли Маті після чер­го­вої вечірки про­ки­дається від те­ле­фон­но­го дзвінка. Йо­го друг повідо­мляє, що Маті от­ри­мав дер­жав­ну на­го­ро­ду і премію – сто ти­сяч крон, на що той зав­ми­рає, але чує далі лиш сміх: «Ти що і справді повірив?». Це йо­го жит­тя не зміни­ло, але надія вий­ти із бе­тон­но­го лабірин­ту са­мот­ності і не­ро­зуміння ли­шається в кож­но­го. Складні об­ра­зи ге­роїв чу­до­во змог­ли пе­ре­да­ти ак­то­ри. В «Осінньо­му балі» ду­же ма­ло діалогів, що цілком відповідає уза­галь­не­но­му об­ра­зу лю­ди­ни цьо­го фільму, яка за­мк­ну­ла­ся в собі і відвик­ла від «нор­маль­них роз­мов». Мо­но­логів-од­кро­вень ли­ше декілька, про­те вель­ми про­мо­ви­с­ти­ми є міміка, ру­хи і мов­чазні вчин­ки ге­роїв, са­ма впи­саність їхніх по­ста­тей у по­хму­рий ланд­шафт. Емоції і ду­шев­ний стан чу­до­во пе­ре­да­ють як ек­с­та­тич­ний та­нець Ма­у­е­ра в ре­с­то­рані, на­пад аг­ресії в Тео чи істе­ри­ка Лот­ти, ко­ли зни­кає її доч­ка, так і сце­ни, ко­ли «нічо­го не відбу­вається», скажімо, ко­ли Маті, слу­ха­ю­чи Мо­цар­та, бай­ду­жим по­гля­дом спо­с­терігає, як йо­го ци­гар­ка про­па­лює ди­ван. Не­ба­га­тослівність ге­роїв у фільмі чу­до­во ком­пен­сується му­зи­кою. За ос­но­ву взя­то ме­лан­холійні пост-ро­кові та ембієнт ком­по­зиції німців Bohren & Der Club Of Gore та ка­надців Godspeed You! Black Emperor, які вда­ло до­пов­ню­ють і стан пер­со­нажів, і хо­лод­ну бай­дужість осені в Лас­на­мяе. Не­обхідну ат­мо­сфе­ру по­си­лює і опе­ра­торсь­ка ро­бо­та. Март Таніель знімає кож­ну сю­жет­ну лінію особ­ли­во і чу­до­во грає із хо­лод­ним ден­ним світлом. Тон­кою є ро­бо­та опе­ра­то­ра і з ланд­шаф­та­ми, ко­ли аж ніяк не зо­ло­та осінь ви­дається по-своєму, хоч і по-сіро­му, пре­крас­ною. Це осінь про­низ­ли­во­го вітру і заціпеніння, ме­лан­холії і роз­думів. Не кож­но­му гля­да­чеві це спо­до­бається, але у кож­но­го бу­ває та­кий стан, яко­му тоді па­су­ва­ти­ме фільм-настрій «Осінній бал».

Інші два фільми «Ест­фе­с­ту» – «Клас» і «Я був тут» – ма­ють свою спе­цифіку і більш гос­тре соціаль­не спря­му­ван­ня. Пер­ше, що їх об’єднує, – це те­ма до­рослішан­ня, підлітко­вої жор­сто­кості і про­блем «до­рос­лих дітей». Дру­ге – це пер­со­на Ільма­ра Ра­а­га, який є сце­на­ри­с­том фільму «Я був тут», а у «Класі» ви­с­ту­пає і як ре­жи­сер. «Клас» за­сно­вується на мо­тиві трагічних подій в аме­ри­канській школі «Ко­лум­байн», але дія пе­ре­но­сить­ся у су­час­ну ес­тонсь­ку шко­лу. Ма­со­ве вбив­ст­во шко­лярів їхніми од­но­клас­ни­ка­ми ста­ло те­мою не од­но­го фільму, найбільш відо­ма, пев­но, кар­ти­на Ґа­са Ван Сен­та «Слон». Та ко­жен ре­жи­сер зна­хо­дить свій підхід і до цих подій і ви­ра­жає влас­ну стилісти­ку і змісто­ве на­ван­та­жен­ня. Гас Ван Сент ви­бу­до­вує не­звич­ну струк­ту­ру оповіді, ко­ли ка­ме­ра по­чер­го­во слідкує за різни­ми пер­со­на­жа­ми, по­ка­зу­ю­чи їхні дії не­за­дов­го до по­чат­ку стріля­ни­ни, і не відмов­ляється від ав­торсь­кої інтер­пре­тації чи виз­на­чен­ня чітких при­чин на­силь­ст­ва. Ільмар Ра­аг на­впа­ки досліджує при­чи­ни тра­гедії, ко­ли на­силь­ст­во по­стає як відповідь на інше на­силь­ст­во. Ре­жи­сер по­ка­зує ти­по­вий клас, де є свій лідер, най­кра­сивіша дівчин­ка і, як це ча­с­то бу­ває, той, ко­го ви­ш­тов­ху­ють зі спільно­ти, ути­с­ка­ють і при­ни­жу­ють. З пер­ших хви­лин фільму ми ба­чи­мо та­ко­го ізгоя під час гри в ба­с­кет­бол. Ка­ме­ра декілька разів зу­пи­няється на йо­го бай­ду­жо­му бе­зе­моційно­му об­личчі, він на­ма­гається три­ма­ти­ся по­одаль ос­нов­ної гри і ви­па­дає із за­галь­но­го по­то­ку при­ст­ра­с­тей на­вко­ло м’яча. Найбільш азарт­ним у спор­тив­но­му залі є Ан­д­рес – лідер кла­су, для яко­го пе­ре­мо­га у грі і ко­жен за­ки­ну­тий м’яч є підтвер­д­жен­ням ав­то­ри­те­ту. На­па­ди кла­су і постійні об­ра­зи, зда­ва­ло­ся б, зовсім не хви­лю­ють Йо­зе­па, який ра­хує місяці до закінчен­ня шко­ли, тіка­ю­чи у світ му­зи­ки та Інтер­не­ту. Та не­очіку­ва­но у ньо­го з’яв­ляється за­хис­ник Ка­с­пар, про­те цей акт ми­ло­сер­дя не був цілком з йо­го до­б­рої волі. Так, об’єктів для зну­щан­ня стає вже два. Далі – хроніка цьку­ван­ня і з’ясо­ву­ван­ня сто­сунків у класі («день пер­ший», «день дру­гий» і так далі), апо­геєм якої і стає стріля­ни­на в шкільній їдальні. Над сце­нарієм ре­жи­сер пра­цю­вав спільно з мо­ло­ди­ми ак­то­ра­ми, які хоч пе­ре­важ­но не­про­фесійні, але зі своїми за­вдан­ня­ми впо­ра­ли­ся май­стер­но. Так, до­да­вав­ся і життєвий досвід учнів, їхні уяв­лен­ня про ха­рак­те­ри і події, то­му фільм і є та­ким бо­лю­че ре­алістич­ним, по­де­ку­ди аж до до­ку­мен­таль­ності. До­рослі у фільмі аб­со­лют­но па­сивні, що логічно, ад­же підлітки пе­ре­важ­но вва­жа­ють за слабкість про­си­ти у них до­по­мо­ги чи ви­ка­зу­ва­ти од­но­клас­ників, не­хай во­ни і кривдни­ки. Бать­ко Йо­зе­па, ке­ру­ю­чись уяв­лен­ням про пе­ре­ва­гу фізич­ної си­ли, за­кли­кає си­на «хоч раз да­ти здачі», що ще більше пригнічує хлоп­ця і вод­но­час спо­ну­кає до жор­сто­кої по­мсти. За відо­мим че­ховсь­ким дра­ма­тургічним прин­ци­пом пісто­лет, який бать­ко Йо­зе­па – фа­нат зброї та мис­лив­ст­ва – три­має вдо­ма, та­ки ви­с­т­ре­лить. Більш склад­ним об­ра­зом є Ка­с­пар, яко­го не ути­с­ка­ли настільки силь­но аж до дня пе­ред убив­ст­ва­ми, і який не був повністю ви­клю­че­ним із шкільно­го соціуму. Та зміна по­зиції доз­во­ли­ла йо­му по-іншо­му гля­ну­ти на тих, ко­го він вва­жав своїми дру­зя­ми, а за­хист Йо­зе­па стає для ньо­го спра­вою за­хи­с­ту своєї гідності. Влас­не зне­ва­же­на гідність і підштов­хує йо­го до фа­таль­но­го кро­ку. Про­те як­що у фіналі Йо­зеп ос­тан­ню ку­лю пу­с­кає собі у скро­ню, то Ка­с­пар ли­шається «жи­ти усім на зло». Зро­зуміло, що йо­го че­кає після та­ко­го вчин­ку, та ре­жи­се­рові важ­ливішим є по­ка­за­ти ду­шев­ний злам ге­роя, який зміг по­ба­чи­ти світ в усій йо­го про­бле­ма­тич­ності і, здійснив­ши «спра­вед­ли­вий суд», знай­ти у собі си­ли жи­ти. Та­ке собі до­рослішан­ня, здійсне­не че­рез жор­сто­кий ри­ту­ал пе­ре­хо­ду.

У фільмі «Я був тут» ре­жи­се­ра Ре­не Вільбре го­ло­вний ге­рой, 17-річний Рассі, до­рослішає у складніших умо­вах. Клас, шко­ла за­га­лом у цьо­му фільмі відігра­ють лиш епізо­дич­ну роль, влас­не то­му, що і хло­пець у школі бу­ває не так ча­с­то. За­ли­шив­шись без ма­тері і не підтри­му­ю­чи зв’язок із бать­ком, він му­сить дба­ти про се­бе сам і за­роб­ля­ти собі на жит­тя. Що­прав­да, спо­со­би за­робітків діста­ють­ся йо­му не з най­кра­щих: від крадіжок бен­зи­ну до про­да­жу нар­ко­тиків. Конфлікт у то­му, що та­ке жит­тя – зовсім не те, чо­го він праг­не. Рассі мріє як­найш­вид­ше закінчи­ти елітну шко­лу, де він вчить­ся за­вдя­ки то­му, що йо­го покійна ма­ти там пра­цю­ва­ла, і потім поїха­ти по­далі від йо­го девіант­но­го рай­о­ну, вив­чи­тись на ліка­ря і жи­ти іншим жит­тям. Але, як він ка­же: «Про­сто в один пре­крас­ний мо­мент за­кру­тив­ся ве­ли­кий ма­хо­вик, чо­ловіки до­мо­ви­лись і вже не мог­ли зу­пи­ни­ти­ся. Ідіоти». Си­ла до­мо­вле­ності, за­конів і прин­ципів зло­чин­но­го світу і ру­хає ге­роєм, і хоч як це па­ра­док­саль­но – ця прин­ци­повість є скла­до­вою йо­го пе­ре­ко­нань до­сить та­ки гу­ман­но­го ха­рак­те­ру, ко­ли до­б­ро пе­ре­ма­гає зло, а сильніші за­хи­ща­ють слаб­ших і скрив­дже­них. По­при пев­ний бруд на ек­рані (зре­ш­тою, не до­во­дить­ся сподіва­ти­ся чо­гось іншо­го, зва­жа­ю­чи на та­ку те­ма­ти­ку) фільм не відштов­хує, а на­впа­ки три­має ува­гу гля­да­ча і про­ни­зує су­мом. Ро­зуміючи кон­текст, вже не ди­виш­ся на ге­роїв як про­сто на підлітків, що виріши­ли по­ба­ви­тись у нар­ко­торгівців. Чо­го вар­тий лиш та­кий діалог Рассі із дівчин­кою, на ру­ках якої він по­ба­чив шра­ми: «Як­що різа­ти впо­пе­рек, са­мо­губ­ст­во не вдасть­ся. Моя ма­ма так ро­би­ла. – А моя про­сто повіси­лась». Зу­пи­ни­ти зга­да­ний ма­хо­вик не так і про­сто, то­му в’яз­ни­ця у фіналі ста­ла своєрідним по­ря­тун­ком для Рассі, ад­же йо­го надія жи­ти іншим жит­тям не зник­ла.

Ос­танній із фільмів, які вда­ло­ся пе­ре­гля­ну­ти, – по­вно­ме­т­раж­ний анімаційний фільм Хек­ки Ернітса і Ян­на Пілдми «При­го­ди Лот­ти з містеч­ка ви­нахідників». Со­бач­ка Лот­та вже ста­ла успішним брен­дом в Ес­тонії: ви­пу­с­ка­ють­ся іграш­ки, одяг і навіть ди­тячі ко­с­ме­тичні за­со­би з її зо­б­ра­жен­ням. Та дітям і справді є за що лю­би­ти Лот­ту – чуй­ну, до­пит­ли­ву та енергійну, яка зі своїми дру­зя­ми завжди знай­де ціка­ве за­нят­тя. У містеч­ку ви­нахідників жи­вуть сім’ї со­бак, котів, кро­ликів, ли­сиць і сви­ней, й усі во­ни зай­няті про­ек­та­ми різних ко­рис­них ре­чей. Раз на рік відбу­вається кон­курс на кра­щий ви­нахід, ав­тор яко­го от­ри­має сла­ву і по­ва­гу. Рап­том сю­ди із да­ле­кої Японії по­трап­ляє бджо­ла Су­су­мо і на пев­ний час за­ли­шається у своєї рятівниці Лот­ти, бать­ки якої завжди підтри­му­ють доч­ку і схва­лю­ють її ідеї. Су­су­мо ро­бить жит­тя ви­нахідників і їхніх сімей ще цікавішим: пе­ре­са­д­жує го­род, ке­ру­ю­чись фен-шуєм, на­вчає всіх охо­чих дзю­до і навіть ви­ру­шає з ко­ман­дою на турнір. Ос­танній ас­пект відзна­чив навіть Олімпійський комітет Ес­тонії, ад­же мультфільм за­охо­чує дітей до спор­ту. В ціло­му «При­го­ди Лот­ти з містеч­ка ви­нахідників» роз­повіда­ють ма­лень­ко­му гля­да­чеві чи­ма­ло яс­к­ра­вих і по­вчаль­них історій, до­теп­но зма­ль­о­ву­ю­чи май­же кож­ну сім’ю чи пер­со­на­жа. Гу­мор – один із найбільших по­зи­тивів цьо­го мультфільму, при чо­му він ли­шається смішним і для до­рос­лих. Та найбільше «При­го­ди Лот­ти із містеч­ка ви­нахідників» орієнто­вані на дітей, зо­к­ре­ма, мис­лен­ня і вчин­ки ма­лень­ких пер­со­нажів ду­же близькі до сприй­нят­тя світу дітьми, то­му фільм їм зро­зумілий і ціка­вий. До речі, цей мультфільм навіть оз­ву­че­но ук­раїнською. Ще невідо­мо, наскільки він бу­де успішним в Ук­раїні, але на ува­гу «При­го­ди Лот­ти із містеч­ка ви­нахідників» за­слу­го­ву­ють. Пер­ша спро­ба пред­ста­ви­ти су­час­не ес­тонсь­ке кіно в Ук­раїні ор­ганіза­то­рам цілком вда­ла­ся, і хо­четь­ся віри­ти, що це не вос­таннє, а ес­тонські кіне­ма­то­графісти й на­далі ство­рю­ва­ти­муть фільми ви­со­ко­го рівня.