Зо­бов’язан­ня не зни­зи­ти рівень Ма­ла­зь­ко­го кіно­фе­с­ти­ва­лю йо­го но­вий ди­рек­тор Кар­ме­ло Ро­ме­ро на тре­ть­о­му році сво­го керівництва не тільки ви­ко­нав, а й до­клав чи­ма­ло зу­силь, щоб пе­ре­тво­ри­ти «Фе­с­ти­валь у Ма­лазі. Іспансь­ке кіно» на по­туж­ний трамплін для мо­ло­дих та­лантів. А но­вою прик­ме­тою кіно­фе­с­ти­ва­лю стали фільми з Ка­та­лонії, Галісії, Країни Басків.

Фе­с­ти­валь у Ма­лазі відбув­ся уже вчотирнадцяте. Він мо­ло­дий порівня­но з Сан-Се­ба­с­ть­я­ном і Ва­ль­я­долідом, один з яких на­бли­жається до сво­го 60-річчя, а дру­гий пе­рет­нув 55-річну ме­жу. А найбільше вра­зив при­сутністю в Офі­ційній про­грамі з 11 кон­курс­них стрічок двох фільмів зі спро­бою ос­мис­ли­ти, про­аналізу­ва­ти і навіть відтво­ри­ти на­шу по­ст­ра­дянсь­ку дійсність. (По­ки що ми самі не на­ва­жуємось про се­бе щось ска­за­ти з та­кою си­лою і відвертістю).

Один з них – «Лю­ди­на, за­хоп­ле­на ме­те­ли­ка­ми» – про жит­тя літньо­го чо­ловіка, ко­лиш­нь­о­го ра­дянсь­ко­го військо­во­го, в ми­ну­ло­му пов’яза­но­го з мафіоз­ни­ми уг­ру­по­ван­ня­ми на Сході, який усамітнив­ся в напівза­бу­то­му бу­дин­ку се­ред олив­ко­вих і ви­но­град­них план­тацій Се­ред­зем­но­мор’я. У вільний час він роз­фар­бо­вує ме­те­ликів. Про­те й там йо­му не вдається жи­ти спокійно: давні сто­сун­ки на­га­ду­ють про се­бе з по­явою 12-річної племінниці з ка­те­горії «важ­ких підлітків», яка після смерті ма­тері по­ли­ше­на на во­лю вітчи­ма, пов’яза­но­го з тіньовим бізне­сом на За­ході. Врешті й для са­мо­го Сергія (так зва­ти го­ло­вно­го ге­роя) ви­ни­кає ре­аль­на за­гро­за бу­ти «знеш­ко­д­же­ним». Це істо­рія двох істот, відірва­них від сво­го коріння, ви­хо­ва­них в умо­вах соціаль­но­го на­силь­ст­ва. І ще існує в їхньо­му житті Сільвія, іспансь­ка лікар­ка з так са­мо не­пев­ним ми­ну­лим, яка спо­чат­ку до­по­ма­гає дядь­кові і племінниці знай­ти спільну мо­ву, а потім «до­по­ма­гає» Сергію піти з жит­тя раніше, ніж по ньо­го прий­дуть мо­ло­ди­ки з мафії. Ре­жи­сер – 36-річний ва­ленсієць Максі Ва­ле­ро – сам на­пи­сав сце­нарій, точніше, був­ши за фа­хом сце­на­ри­с­том кіно і те­ле­ба­чен­ня, вирішив спро­бу­ва­ти се­бе як ре­жи­сер. Фільм не от­ри­мав на­го­род, але, на пе­ре­ко­нан­ня йо­го про­дю­се­ра На­талії Мартінес, він не по­ви­нен прой­ти не­поміче­ним.

Дру­гий із, так би мо­ви­ти, «по­ст­ра­дянсь­ких» фільмів має скоріше прит­че­вий, сим­волічний ха­рак­тер, оповіда­ю­чи про двох братів, що про­жи­ва­ють на бе­резі чи то ве­ли­кої ріки, чи навіть мо­ря, ви­жи­ва­ю­чи тим, що зби­ра­ють усіля­кий не­потріб на бе­резі. Сво­го ча­су мо­ре «вип­лю­ну­ло» їхнього бать­ка-росіяни­на, який ви­пад­ко­во вря­ту­вав­ся з по­то­ну­ло­го військо­во­го ко­раб­ля, од­ру­жив­ся з місце­вою дівчи­ною, що йо­го ви­хо­ди­ла, і на­ро­ди­лись двоє братів, стар­ший і досі но­сить бать­ко­ву шап­ку з чер­во­ною зіркою, а на го­лові в мо­лод­шо­го закріпив­ся чи то ула­мок ду­ла гар­ма­ти, чи роз­ко­ло­тий бідон­чик для мо­ло­ка. Відірвані від світо­вих подій, бра­ти ство­рю­ють свій особ­ли­вий світ по­всяк­ден­ності, в яко­му ще є ко­ро­ва Муч­ка, що го­дує їх мо­ло­ком і з якою во­ни жи­вуть у не­ве­ликій ха­ла­буді, зліпленій з уламків по­то­ну­лих ко­раблів. Але од­но­го ра­зу стається справжнє ли­хо: Муч­ка, відріза­на повінню, зни­кає... Бра­ти, шу­ка­ю­чи її, відкри­ва­ють для се­бе но­вий, не­сподіва­ний світ, цілком не схо­жий на їхній відо­крем­ле­ний.

Мешкають во­ни біля підніжжя ви­со­чен­но­го ма­я­ка, яких ба­га­то в Галісії, на північно­му за­ході Іспанії, і щод­ня, ви­хо­дя­чи з ха­лу­пи, на­ма­га­ють­ся звер­ну­ти на се­бе ува­гу ре­гу­лю­валь­ни­ка по­туж­но­го ма­я­ка, віта­ю­чи йо­го но­с­таль­гій­ним по­кли­ком: «Е-е-е!..»

І відра­зу при­га­дується «Ку-у-у!..» з фільму Да­нелії «Кін-дза-дза!». Са­ме цим ви­гу­ком «Е-е-е!..» жар­то­ма привіта­ли­ся з жур­наліста­ми на прес-кон­фе­ренції ав­то­ри фільму: ре­жи­сер-по­ста­нов­ник і співав­тор сце­нарію Енріке Оте­ро, дру­гий сце­на­рист і ви­ко­на­вець ролі стар­шо­го бра­та Мігель де Ліра, відо­мий ак­тор-галісієць Луїс То­сар. Фільм, що ви­дав­ся не­звич­ним, не­зро­зумілим і навіть див­ним для західно­го гля­да­ча, виз­на­чи­ли як фільм про за­губ­ле­ну країну. А на­зва «див­но­го» фільму ніби має оз­на­ча­ти прізви­ще і скла­дається з букв, за­по­зи­че­них більше з ки­ри­лиці, ніж з ла­ти­ниці: «СЯЄБІИSКЧ». У фіналі бра­ти ли­ша­ють­ся по­се­ре­дині ріки сидіти на старій валізі: ні впе­ред, ні на­зад... Фільм був удо­с­тоєний премії «Alma» кра­що­му сце­на­ри­с­ту-по­чатківцю, «Срібної бісна­ги» та не­офіційної премії «SIGNIS» (Всесвітня ка­то­лиць­ка асоціація з міжна­род­них зв’язків, яка виз­на­ла йо­го кра­щою стрічкою Офіційної про­гра­ми).

Пе­ре­хо­дя­чи до іспансь­кої те­ма­ти­ки, слід відзна­чи­ти бе­зу­мов­них лідерів: «П’ять ква­д­рат­них метрів» ре­жи­се­ра Мак­са Лем­ке, «Камінь» басксь­ко­го ре­жи­се­ра Аль­бер­то Горрітібе­рея, «Для чо­го слу­жить ведмідь?» То­ма Фер­нан­де­са і «Друзі», який по­ста­ви­ли два мо­ло­дих ре­жи­се­ри Бор­ха Ман­со і Мар­кос Ка­бо­та.

Те­ма жит­ла та іпо­те­ки, без якої не обійтись, щоб придбати но­ву квар­ти­ру, ста­ла в Іспанії ос­танніх років, по­зна­че­них при­сутністю лівих сил в уряді, до­сить ак­ту­аль­ною і навіть бо­лю­чою. Мо­ло­де по­друж­жя Алекс і Вірхінія спла­ти­ли пер­ший «вхідний» вне­сок, зібрав­ши всі свої за­оща­д­жен­ня, щоб ста­ти влас­ни­ка­ми омріяної, хоч і не­ве­ли­кої квар­ти­ри: дві кімна­ти, са­лон з каміном і, що найбільше при­ваб­лю­ва­ло Алек­са, не­ве­лич­ка те­ра­са з ма­ль­ов­ни­чою па­но­ра­мою, що з неї відкри­вається. За все це до­ве­деть­ся спла­чу­ва­ти про­тя­гом со­ро­ка років. І от ко­ли ли­ша­ло­ся зовсім ма­ло ча­су до здачі го­то­во­го бу­дин­ку, ви­я­ви­ло­ся, що будівництво зу­пи­не­но, при­лег­лу те­ри­торію ого­ро­дили як об’єкт ша­х­рай­ст­ва... Всі, хто спла­ти­ли по­пе­редні вне­ски, об’єдну­ють­ся і ут­во­рю­ють так зва­ну плат­фор­му про­те­с­ту. Ми­нає рік, плат­фор­ма вже не зби­рається, сто­сун­ки Алек­са з Вірхінією погіршу­ють­ся, назріває безвихідь.

«П’ять ква­д­рат­них метрів» здо­був «Зо­ло­ту бісна­гу» як кра­щий ігро­вий фільм і «Срібну бісна­гу» за кра­щий сце­нарій, який на­пи­са­ли Паб­ло і Даніель Ре­мони, а та­кож відзна­че­ний Премією іспансь­кої кри­ти­ки. Ви­ко­на­вець ролі Алек­са відо­мий ак­тор Фер­нан­до Те­хе­ро став во­ло­да­рем Премії кра­що­му ак­то­ру фе­с­ти­ва­лю у Ма­лазі і свою «Срібну бісна­гу» прий­няв із рук по­чес­но­го пре­зи­ден­та фе­с­ти­ва­лю Ан­тоніо Бан­де­ра­са. А в номінації «Кра­щий ак­тор дру­гої ролі» відзна­че­но Хор­хе Боща, що ви­ко­нав роль у цьо­му фільмі.

За кількістю на­го­род дру­ге місце посів «Камінь» мо­ло­до­го басксь­ко­го ре­жи­се­ра Аль­бер­то Горрітібе­рея, при­свя­че­ний жит­тю су­час­но­го се­ла з йо­го про­бле­ма­ми, надіями, з сьо­го­ден­ням, за­коріне­ним у ми­ну­ло­му, що на­ви­сає, як камінь, який вже дав­но тре­ба пе­ре­су­ну­ти в інше місце, і тоді ли­ше відшу­ка­ти шлях у май­бутнє. По­етич­на ме­та­фо­ричність мо­ло­до­го ре­жи­се­ра ор­ганічно поєдна­на з бу­денністю і з неї на­ро­д­жується. Цен­т­ром оповіді стає ста­ра як світ історія двох ро­дин, які пе­ре­бу­ва­ють у по­стійній кон­фрон­тації, а їхні діти ко­ха­ють од­не од­но­го. «Камінь» здо­був «Срібну бісна­гу» за кра­щу опе­ра­торсь­ку ро­бо­ту (Гайз­ка Бур­ге­вад), яку на це­ре­монії за­крит­тя прий­мав ре­жи­сер фільму, що відзна­чив фе­с­ти­валь у Ма­лазі як ду­же по­туж­ний, та­кий, що кро­кує впев­не­ною хо­дою і є підне­се­ним свя­том іспансь­ко­го кіно. Цей фільм за­во­ю­вав ще дві «Срібні бісна­ги»: кра­що­му ху­дож­ни­ку ко­с­тю­мів (Са­ойя Ла­ра) і за кра­щу му­зи­ку (Бінгон Мендіса­баль). А ви­ко­на­виці го­ло­вної ролі Бе­гоньї Ма­е­с­т­ре вру­чи­ли «Срібну бісна­гу» як кращій ак­т­рисі. Й на­решті, ще од­на відзна­ка – премія від асоціації кіно­д­ра­ма­тургів Ан­да­лусії кра­що­му фільму Офіційної про­гра­ми.

«Для чо­го слу­жить ведмідь?» – історія двох братів, що при­свя­ти­ли своє жит­тя на­уці. Гільєрмо – біолог, що встиг ба­га­то в чо­му зневіри­ти­ся, і Але­хан­д­ро – зо­о­лог, який з усіх сил три­мається за віру в успіх своїх на­уко­вих досліджень. Обид­ва бра­ти так ба­га­то ча­су зай­ма­лись тим, що ря­ту­ва­ли пла­не­ту, так бу­ли за­ну­рені в спра­ву, що за­бу­ли най­го­ловніше: ро­би­ти це ра­зом! Ви­ко­навці го­ло­вних ро­лей — Гон­са­ло де Ка­с­т­ро і Хав’єр Ка­ма­ра, відо­мий після ролі саніта­ра у фільмі Аль­мо­до­ва­ра «Го­воріть до неї». Дже­ральдина Чаплін за участь у цьо­му фільмі бу­ла на­го­ро­д­же­на «Срібною бісна­гою» як кра­ща ак­т­ри­са дру­гої ролі, і цю ж на­го­ро­ду бу­ло вру­че­но Ан­хе­лю Ер­нан­де­су за кра­щий мон­таж.

«Срібну бісна­гу» вру­чають і від публіки за ре­зуль­та­та­ми го­ло­су­ван­ня. Цьо­го ра­зу здо­був її фільм мо­ло­дих ре­жи­серів Бор­хи Ман­со і Мар­ко­са Ка­бо­ти «Друзі» – ек­с­цен­т­рич­на ко­медія, спов­не­на гіркої іронії, їдко­го і навіть чор­но­го гу­мо­ру. Йдеть­ся про трьох не­роз­луч­них з ран­нь­о­го ди­тин­ст­ва друзів, яким уже по 35 років і які зму­шені ви­бо­рю­ва­ти між со­бою пра­во на спа­док 17 мільйонів євро, які їм за­ли­шив пе­ред­час­но по­мер­лий їхній чет­вер­тий друг. Ус­пад­кує той, кого довше по­ка­зуватимуть по те­ле­ба­чен­ню до кінця ро­ку в різно­манітних про­гра­мах, при то­му, що ніхто з них про­фесійно ніяк не пов’яза­ний з те­ле­ба­чен­ням. На­ма­ган­ня ви­ко­на­ти умо­ву штов­ха­ють кож­но­го із них на брех­ню і всілякі пе­ре­кру­чен­ня, впли­ва­ють на їх нє осо­би­с­те жит­тя. Звич­ний ус­та­ле­ний світ по­ру­шується, за­знає пе­ре­косів, опиняється під за­гро­зою все те, що для кож­но­го з них є най­важ­ливішим у житті, ве­ли­ким ви­про­бу­ван­ням підда­ють­ся їхні мо­ральні прин­ци­пи і друж­ба. За всіма про­гно­за­ми на цей фільм че­кає ве­ли­кий ка­со­вий успіх.

У рам­ках фе­с­ти­ва­лю відбу­ва­ють­ся різно­манітні «круглі сто­ли», май­стер-кла­си та ек­с­по­зиції, вша­но­ву­ють май­ст­рів іспансь­ко­го кіно різних по­колінь з при­су­д­жен­ням їм відповідних премій. Іспансь­ка кіно­а­ка­демія ра­зом із фе­с­ти­ва­лем на­да­ли премію ім. Рікар­до Фран­ко кра­що­му опе­ра­то­ру-по­ста­нов­ни­ку Хо­се Луїсові Аль­кай­не. У твор­чо­му до­роб­ку 73-річно­го кіно­о­пе­ра­то­ра 120 кінофільмів, а се­ред ре­жи­серів, з яки­ми він пра­цю­вав, – Пе­д­ро Аль­мо­до­вар («Жінки на межі нер­во­во­го зри­ву», «По­вер­нен­ня» і ос­танній – «Шкіра, в якій пе­ре­бу­ваю»), Віктор Ерісе («Пі­в­день»), Кар­лос Са­у­ра («Ай, Кар­ме­ла!»), Фер­нан­до Ко­ло­мо («На південь від Гра­на­ди»), Вісен­те Аран­да («Ко­ханці»), Бігас Лу­на («Ха­мон, ха­мон») і ще ба­га­то відо­мих твор­чих імен і назв кінофільмів, що за­во­ю­ва­ли міжна­род­ний ек­ран. У 1970-х ро­ках Хо­се Луїс Аль­кай­не став піоне­ром твор­чо-технічних роз­ро­бок у кіно­о­пе­ра­торсь­ко­му ми­с­тецтві: за йо­го вис­ло­вом на прес-кон­фе­ренції, «До­ве­лось до­кла­с­ти чи­ма­ло зу­силь про­тя­гом всієї кар’єри, щоб опи­ни­ти­ся тут». «Мо­лоді кіно­о­пе­ра­то­ри ча­с­то на­ди­ха­ють­ся від пе­ре­гля­ду віде­окліпів, рек­ла­ми, а для ме­не дже­ре­лом натх­нен­ня був і за­ли­шається жи­во­пис, – ділив­ся май­стер з жур­наліста­ми. – Ко­ли в сце­нарії є день або ніч, я про­шу на­зва­ти мені й го­ди­ну, ко­ли має відбу­ва­ти­ся та чи інша сце­на у фільмі». Про чор­но-біле кіно він вис­ло­вив­ся як про та­ке, що не є ре­алістич­ним: «Ду­же ціную колір, із йо­го по­явою вже тре­ба бу­ло докла­да­ти більше зу­силь, щоб передати ко­ль­о­ро­ве зо­б­ра­жен­ня».

Над­зви­чай­но ціка­во прой­ш­ла твор­ча зустріч із гля­да­ча­ми і прес-кон­фе­ренція ще з од­ним ла­у­ре­а­том: щорічну премію Ма­ла­ги «Sur» («Південь») бу­ло при­су­д­же­но 39-річно­му ак­то­ру Луїсу То­са­ру. Са­ме йо­му до­ру­чили ого­ло­си­ти на Цен­т­раль­но­му іспансь­ко­му те­ле­ба­ченні на­зви фільмів-кан­ди­датів, ви­су­ну­тих від Іспанії на здо­бут­тя «Ос­ка­ра» 2011 ро­ку. Це – «Чор­ний хліб», «Навіть дощ» і «Ка­ме­ра 211». За­чи­тав­ши на­зви, Луїс То­сар не втри­мав­ся й ве­се­ло засміяв­ся... У всіх трьох фільмах він ви­ко­нав го­ловні ролі! Луїс То­сар є во­ло­да­рем трьох премій «Гойя». Премію «Гойя» 2010 ро­ку Луїсу То­са­ру вру­чав Хав’єр Бар­дем, при цьо­му за­го­во­рив, іміту­ю­чи ма­не­ру і ви­мо­ву го­ло­вно­го ге­роя фільму «Ка­ме­ра 211» Malamadre (По­га­на­ма­ти) – пре­крас­ний ви­яв за­хоп­лен­ня та­лан­том ко­ле­ги і людсь­ки­ми, осо­бистісни­ми рисами дру­га Луїса.

То­му не див­но, що й жур­налісти, ак­ре­ди­то­вані у Ма­лазі, раділи на­годі без­по­се­ред­нь­о­го спілку­ван­ня з тим, чиї творчі ек­ранні ро­бо­ти вик­ли­ка­ють щора­зу все більший інте­рес і за­хоп­лен­ня. На відміну від більшості іспанців, галісієць Луїс То­сар го­во­рить ти­хо. Роз­повідає про свою твор­чу ла­бо­ра­торію, в ро­боті над рол­лю на­ма­гається до­бу­ти яко­мо­га більше інфор­мації про сво­го ге­роя і про все, що йо­го ото­чує, при­свя­чує цьо­му ба­га­то ча­су, ор­ганізу­ю­чи cвій «modus operandi». За го­ло­вну роль у фільмі «Віддам тобі свої очі» Луїс То­сар от­ри­мав «Зо­ло­ту му­ш­лю» на МКФ у Сан-Се­ба­с­ть­яні у 2003 році, й подія ця відчут­но впли­ну­ла на йо­го по­даль­ший твор­чий шлях. По­ча­ло над­хо­ди­ти знач­но більше про­по­зицій, він зміг ви­би­ра­ти, і точ­кою відліку ста­ла довіра ре­жи­се­ра. «Ми, ак­то­ри, маємо не­оцінен­ний привілей зай­ма­ти­ся тим, що нам по­до­бається. Ми­с­тецтво слу­жить для то­го, щоб зро­би­ти світ тро­хи кра­щим...»

Но­во­вве­ден­ням Ма­ла­ги-14 стало за­про­шен­ня до участі у фе­с­ти­валі фільмів, відзна­че­них на відо­мо­му МКФ фан­та­с­тич­но­го кіно у Ситжесі (Ка­та­лонія) і своєю чер­гою ма­ла­зські фільми-пе­ре­можці бу­дуть по­ка­зані ок­ре­мою про­гра­мою у місті над мо­рем, що вже ста­ло си­нонімом місця зустрічі фан­та­с­тич­них і фільмів жахів з усь­о­го світу.

У Ма­лазі іспансь­ке кіно що­ро­ку зби­рає все най­кра­ще зі ство­ре­но­го в країні. До рівня май­же між­на­род­но­го фес­тиваль розростається за ра­ху­нок фільмів спільно­го ви­роб­ництва, пе­ре­важ­но з Ла­тинсь­кою Аме­ри­кою. Йо­го місцем дії стає пре­крас­на вес­ня­на Ма­ла­га. Ос­танні прес-кон­фе­ренції від­­бу­ва­лись цьо­го ра­зу впер­ше на тлі ре­кон­ст­руй­о­ва­но­го те­а­т­ру ро­мансь­ко­го періоду, підно­ся­чи тим са­мим зна­чен­ня фе­с­ти­ва­лю, урівню­ю­чи подію з ви­со­ким і вічним ми­с­тецтвом.

Київ-Малага-Київ