Ок­са­на Мусієнко.

Ук­раїнське кіно: тек­с­ти

і кон­текст. – Вінниця: Глобус-Прес, 2009. – 432 с.

ФЕНОМЕНОЛОГІЯ КАДРУ

Чи мож­ли­ве кіноз­нав­че досліджен­ня – від те­а­т­раль­них ви­токів кіно аж до аван­гар­ду най­су­часнішо­го?

Так, і здійсни­ти та­ке вда­ло­ся кваліфіко­ва­но­му фахівцю – чле­ну-ко­ре­с­пон­ден­тові Ака­демії ми­с­тецтв Ук­раїни, про­фе­со­ру, за­слу­же­но­му діячеві ми­с­тецтв Ок­сані Станіславівні Мусієнко, чий досвід ми­с­тецтвоз­нав­ця до­поміг ство­ри­ти пре­крас­ну кни­гу «Ук­раїнське кіно: тек­с­ти і кон­текст».

І, зав­важ­те, це в епо­ху ви­ни­щу­ван­ня кіно. Мож­ли­во, са­ме це й спо­ну­ка­ло на­уков­ця бра­ти­ся за пе­ро, аби прослідку­ва­ти шлях по­стан­ня і ус­та­лен­ня ук­раїнсько­го кіно­ми­с­тецтва, а ще досліди­ти йо­го вплив на світо­ве, оз­на­чив­ши та­кож і вплив світо­вої куль­ту­ри на ста­нов­лен­ня на­шо­го. Це для то­го, аби ви­разніше оз­на­чи­ти на­укові кри­терії цьо­го двоєди­но­го про­це­су; тут ли­ше індекс назв, прізвищ та ви­ко­ри­с­та­них дже­рел при­го­лом­шує. На чис­лен­них при­кла­дах по­ка­за­но, як із іде­о­логічно­го мот­ло­ху соціалістич­но­го ре­алізму, руй­ну­ю­чи цю міфо­логію, болісно про­ро­с­та­ла но­ва, світла міфо­логія по­етич­но­го кіно, «стилістич­не ди­си­ден­ст­во» зо­б­ра­жаль­ної об­раз­ності «ба­ро­ко­во­го вітаїзму».

Що знає про та­ке кіно те­перішній ук­раїнець? Нічо­го, особ­ли­во як­що вра­ху­ва­ти то­таль­не за­про­ва­д­жен­ня на ек­ра­ни кіно­те­атрів то­таль­но­го ан­тикіно. До­да­ти, що ко­ли там по­стає щось вартісне вітчиз­ня­не («Мо­лит­ва за Ге­ть­ма­на Ма­зе­пу» або «Оранж лав»), то во­но піддається ша­леній не­гації ще до ви­хо­ду на ек­ран, ба, ще до зйо­мок йо­го.

Ду­же, ду­же рідко мож­на по­ба­чи­ти щось путнє на те­ле­ба­ченні, або на дис­ках, од­нак гля­даць­ке вра­жен­ня – вже су­то те­левізійне, то­му що якість впли­ву на рівні мас-медіа. Ба­га­то «до­пит­ли­вих юнаків» ман­д­ру­ють інтер­не­том, од­нак там технічна якість ук­раїнсько­го кіно ще гірша (на­при­клад, «Білий птах з чор­ною оз­на­кою» там розбіле­ний, а зо­б­ра­жен­ня геть обріза­не – за­ли­ши­лась ли­ше цен­т­раль­на ча­с­ти­на ка­д­ру). Мож­ли­во, ко­лись ця еле­к­трон­на зо­б­ра­жаль­на на­си­ченість і зро­с­те до ба­жа­них ви­сот, а тим ча­сом як же нам пе­рей­ня­ти­ся ми­с­тець­ким ду­хом кіне­ма­то­гра­фа, до­торк­ну­ти­ся до йо­го істин­них цнот або й про­сто зорієнту­ва­ти­ся?

Тоб­то – яке ж во­но, кіно, вітчиз­ня­не?

Отут ви­со­ке кіноз­нав­ст­во в ди­во­виж­ний спосіб підстав­ляє пле­че до­по­мо­ги, слу­гує до­ро­гов­ка­зом, во­но па­ра­док­саль­ним ро­бом за до­по­мо­гою дру­ко­ва­но­го сло­ва ок­рес­лює най­ви­датніші наші здо­бут­ки.

А ще бу­дить в уяві кож­но­го чи­та­ча яс­к­раві ру­хомі кар­ти­ни, зо­б­ра­жен­ня най­пер­фектніших ви­сот. Та, зре­ш­тою, нічо­го па­ра­док­саль­но­го тут і не­ма, ад­же над­первісніше кіно існу­ва­ло ще ти­сячі років то­му у сно­видіннях, мріян­нях, ме­ди­таціях, пе­ре­повідан­нях, уяв­лен­нях – розкішної «технічної» якості, а ма­теріалізу­ва­ло­ся це чу­до на кіноплівці ли­ше на­прикінці ХІХ ст., та й то чор­но-білим, німим. Прав­да, те­пер на Вкраїні во­но ста­ло ще й сліпим, а як­що про кіно ук­раїнське, то про­сто відсутнім.

Але!

Не­да­рем­но ко­лись Т. Шев­чен­ко ви­су­нув те­зу «і мерт­вим, і жи­вим, і не­на­рож­ден­ним», тоб­то він апе­лю­вав до лю­дей, які ма­ють ще по­ста­ти в май­бут­нь­о­му. Ось в та­ко­му кон­тексті слід трак­ту­ва­ти «Тек­с­ти і кон­текст» Ок­са­ни Мусієнко, кни­гу, спро­ек­то­ва­ну на пер­спек­ти­ву, для усіх тих, хто ли­ше при­хо­дить у ве­ле­тенсь­ке, ще не відро­д­же­не ук­раїнське кіно­ми­с­тецтво.Богдан Жолдак

БІЛЕ ПО БІЛОМУ

Кни­жок про ук­раїнське кіно у нас ви­хо­дить ду­же ма­ло. А ще мен­ше – розвідок про ук­раїнське кіно в міжна­род­но­му кон­тексті. А це про­дук­тив­ний шлях, про що свідчать, зо­к­ре­ма, ана­логії між німець­ким кам­мершпіле та ук­раїнськи­ми фільма­ми 1920-х років – «Два дні» та «Нічний візник», здійснені ав­тор­кою кваліфіко­ва­но і до­ка­зо­во.

Кам­мершпіле не ви­пад­ко­во став об’єктом зацікав­лень О. Мусієнко: на­ступні розділи книж­ки не­мов­би кон­кре­ти­зу­ють оту «ре­чевість», що є особ­ливістю зга­да­но­го сти­лю німець­ко­го кіно. По­бут, ко­с­тюм, об­лич­чя, пей­заж – ці склад­ни­ки фе­но­ме­но­логії ек­ра­на ав­тор­ка досліджує в кіно ра­дянсь­ко­му. Не вза­галі – а пе­ре­важ­но в кіно до­би то­таліта­риз­му. Розвідки про кіно 1930-х років О. Мусієнко публіку­ва­ла й раніше й, оче­вид­но, зжи­ла­ся з цим періодом настільки, що, не ви­хо­дя­чи з оз­на­чень то­талітар­них, за інерцією кіноз­нав­ст­ва ра­дянсь­ко­го, про­дов­жує на­зи­ва­ти йо­го «зо­ло­тим віком ра­дянсь­ко­го кіно». Це виз­на­чен­ня сьо­годні по­тре­бує уточ­нен­ня. Ра­дянсь­ке кіно – це кіно періоду існу­ван­ня СРСР. Такі ре­жи­се­ри, як Сергій Ей­зен­штейн і Андрій Тар­ковсь­кий, Дзиґа Вєртов і Тенгіз Абу­лад­зе, Сергій Бон­дар­чук і Гри­горій Чу­х­рай, при­нес­ли ра­дянсь­ко­му кіно світо­ву сла­ву. Але як­що го­во­ри­ти про «Трак­то­ристів» І. Пир’єва чи «Вол­гу-Вол­гу» Г. Алек­сан­д­ро­ва, – то який же це «зо­ло­тий вік»? О. Мусієнко слуш­но ствер­д­жує, що «то­талітар­не суспільство одер­жа­ло своє ми­с­тецтво», але тут же до­дає, пи­шу­чи про «Світлий шлях», що це «дійсно чарівна, лірич­на ко­медія». Важ­ко по­го­ди­ти­ся з та­ким виз­на­чен­ням наскрізь фаль­ши­вих й маніпу­ля­торсь­ких фільмів, які підно­си­ли брех­ню, при­хо­ву­ю­чи прав­ду про ре­пресії та інші кри­ваві діла сталінської імперії зла. Тим па­че, що зга­дані оцінки фільмів («чарівні, ліричні») вхо­дять у су­пе­речність з та­ки­ми виз­на­чен­ня­ми ав­тор­ки: «Тек­тонічні суспільні зсу­ви і по­трясіння, що ла­ма­ли і тро­щи­ли осо­бистість в ім’я сво­бо­ди, рівності й бра­тер­ст­ва, ма­ли зміни­ти до­корінно не ли­ше суспільні відно­си­ни, а го­ло­вне – лю­ди­ну, її внутрішній світ» (с. 220).

У книжці ба­га­то інфор­мації з історії світо­во­го, ра­дянсь­ко­го й ук­раїнсько­го кіно, хо­ча не виз­на­че­но ме­то­до­логічну ус­та­нов­ку – ку­ди ж відно­си­ти ук­раїнські фільми О. До­вжен­ка, ре­жи­серів по­етич­но­го кіно: до фільмів ра­дянсь­ких чи ук­раїнських? Чи не звідси роз­митість і в оцінках фільмів?

Нав’яз­ли­вою ви­гля­дає апо­ло­ге­ти­ка фільму, що фігу­рує в різних стат­тях, – «Су­во­рий юнак» А. Ро­о­ма. Не­мов­би все кіно 1930-х обер­тається до­вко­ла ньо­го. Фільм сво­го ча­су бу­ло за­бо­ро­не­но, але факт за­бо­ро­ни ще не га­ран­тує якості, а як­що роз­гля­да­ти тво­ри кіно з цієї точ­ки зо­ру, то в історії кіно ук­раїнсько­го за­бо­ро­не­них не бра­ку­ва­ло. Чо­му ж пріори­тет на­да­но са­ме од­но­му тво­ру (до речі, в 1960-х де­таль­но про­аналізо­ва­но­му в «Ис­то­рии со­вет­ско­го ки­но»)? Чим же він цінний, як­що ви­хо­ди­ти з оцінок ав­тор­ки? Тим, що пер­со­нажі на­га­ду­ють дав­нь­о­римські скульп­ту­ри, що чу­до­ва опе­ра­торсь­ка ро­бо­та (оригіна­ль­но зня­то ба­ле­рин, ви­ко­ри­с­та­но прий­ом «біле по біло­му»)? Чи тим, що го­ло­вний ге­рой «доз­во­ляє собі «му­д­ру­ван­ня» що­до ек­зи­с­тенційних про­блем, та­ких як страж­дан­ня, страх смерті?». Зви­чай­но, як на 1930-ті, він за­ба­га­то собі доз­во­ляє. Але як сумісти­ти ці йо­го му­д­ру­ван­ня з ха­рак­те­ри­с­ти­кою, яку дає цьо­му пер­со­на­жеві йо­го дру­жи­на: «За сло­ва­ми Маші, чо­ловік вже не мо­же жи­ти без підла­буз­ництва, без ле­с­тощів, які він чує від Ци­тро­но­ва». Та­кий пер­со­наж мо­же вик­ли­ка­ти алюзії хіба що з вож­дем усіх часів і на­родів. І ра­зом з тим «му­д­ру­ван­ня», не пе­ред­ба­чені кла­со­вою те­орією. Як ро­зуміти цю су­пе­речність, і чия во­на – по­ста­нов­ників фільму чи ав­тор­ки книж­ки?

Хотіло­ся звер­ну­ти ува­гу на ок­ремі, але прикрі не­точ­ності, які, на жаль, сьо­годні май­же не­ми­нучі й знач­ною мірою зу­мов­лені втра­тою інсти­ту­ту кваліфіко­ва­них ре­дак­торів. На стор. 322 да­та фільму «За­хар Бер­кут» – 1968 рік. На­справді фільм вий­шов 1971-го. На стор. 324 ав­тор­ка відно­сить фільм Л. Оси­ки «Три­вож­ний місяць ве­ре­сень» до «кар­патсь­кої три­логії». На­справді цей фільм до Кар­пат не­має жод­но­го сто­сун­ку, оскільки дія йо­го роз­гор­тається на Поліссі, а зніма­ли йо­го біля Нов­го­рода-Сіверсь­кого.Лариса Брюховецька

Листування Євгена Деслава (упорядкування, вступна стаття й коментар о.Юрія Мицика, доктора історичних наук, професора). - К., 2009. - 358 с.

«Vision Fantastiqueї: відро­д­жен­ня пам'яті про ук­раїнське емігрантсь­ке ми­с­тецтво

Про­цес за­бу­ван­ня ук­раїнця­ми своїх ге­роїв, митців та діячів куль­ту­ри в ціло­му є істо­рич­но зу­мов­ле­ним. Нас зму­си­ли до цієї «втра­ти пам’яті». Політи­ки, військові, лю­ди з інши­ми по­гля­да­ми на куль­ту­ру та мо­ральні цінності. Нині становище де­що поліпшило­ся, од­нак, усе ще ли­ша­ють­ся постаті, пам’ять про яких нація ще має відновити. В пер­шу чер­гу це – емігран­ти, лю­ди, які, виїхав­ши з рідної країни, все ж не за­бу­ва­ли сво­го по­хо­д­жен­ня і пра­цю­ва­ли задля здо­бут­тя дер­жав­ності та сла­ви Ук­раїни. Та­кою лю­ди­ною був і кіно­ре­жи­сер Євген Де­слав (справжнє прізви­ще Слаб­чен­ко).

Де­слав по­мер 1966 ро­ку, на йо­го ли­с­ти до архієпи­с­ко­па Євге­на Ба­чинсь­ко­го о. Юрій Ми­цик звер­нув ува­гу у 2004 році, під час пе­ре­бу­ван­ня в Ка­наді, а на­прикінці 2009 ро­ку світ по­ба­чи­ла збірка «Ли­с­ту­ван­ня Євге­на Де­сла­ва». Упо­ряд­ни­ком збірки є о. Юрій Ми­цик, ко­ш­ти на ви­дан­ня на­да­ли: Інсти­тут історії Ук­раїни НАНУ, жур­нал «Кіно-Те­атр», н.а. Ук­раїни кіно­ре­жи­сер Во­ло­ди­мир Са­вельєв та пись­мен­ник Ле­онід Че­ре­ва­тен­ко.

Струк­ту­ра кни­ги до­сить про­ста: во­на скла­дається із ше­с­ти чітко розділе­них ча­с­тин: вступ­на ча­с­ти­на, ли­с­ти Де­сла­ва, статті про ньо­го та йо­го тво­ри, ли­с­ти Є.Ба­чинсь­ко­го та інших осіб до ре­жи­се­ра та де­які ма­теріали Ба­чинсь­ко­го. У вступі упо­ряд­ник ко­рот­ко знай­о­мить чи­та­ча із біог­рафіями го­ло­вних ге­роїв кни­ги, а точніше – з ти­ми фак­та­ми, які не увійшли до листів. З цієї ча­с­ти­ни ми дізнаємось, що Євген Де­слав був до­сить відо­мим за­ кор­до­ном кіно­ре­жи­се­ром, о. Юрій Ми­цик навіть на­зи­ває йо­го «дру­гим після До­вжен­ка». Ре­жи­сер на­вчав­ся в Празь­ко­му, Берлінсько­му універ­си­те­тах та у Сор­бонні (яку не закінчив че­рез не­ста­чу фінансів). Деслав поставив фільми: «La marche das machines» (1928), «La nuit electrique» (1929) «Montparnasse» (1931), «Revelation» (1948), «La Balafiela de als tres amores» (1951), «Країна чор­ної землі» (1955), «Кар­ти­ни в не­га­тиві» (1956), та «Vision Fantastique» (1957). Він був пер­шим ук­раїнцем, яко­го на­го­ро­ди­ли по­че­сним дип­ло­мом Венеційського кіно­фе­с­ти­ва­лю за фільм «Vision Fantastique». На За­ході Де­сла­ва зна­ють як од­но­го з пред­став­ників кіно­а­ван­гар­ду 20-х рр. ХХ ст.

Од­нак, діяльність Де­сла­ва не об­ме­жу­ва­лась кіно: у 1917 – 1921 рр. він слу­жив дип­кур’єром УНР, пізніше брав участь у діяль­ності Ук­раїнсько­го Чер­во­но­го Хре­с­та УНР, на­пи­сав «Історію дип­ло­матії», зай­мав­ся по­шу­ком ма­теріалів про Ма­зе­пу в архівах. Те са­ме сто­сується і Євге­на Ба­чинсь­ко­го: окрім цер­ков­ної діяль­ності, він зай­мав­ся ще й ви­дан­ням ча­со­писів «La Reviu Ukrainnienne» у Ло­занні, «Ек­лезія» у Же­неві; був за­снов­ни­ком «Ук­раїнської гро­ма­ди в Па­рижі», а та­кож «Гро­ма­ди в Же­неві»; був уч­нем ху­дож­ни­ка М.Бой­чу­ка; на­пи­сав 7-том­ну ав­тобіог­рафію та «Діаріуш».

Ли­с­ту­ван­ня ре­жи­се­ра з архієпи­с­ко­пом бу­ло на­си­че­не твор­чи­ми, політич­ни­ми та осо­би­с­ти­ми емоціями. Публікація ввібрала в се­бе по суті весь мож­ли­вий ма­теріал, за винятком творів Де­сла­ва. Од­нак, мож­на скла­с­ти уяв­лен­ня про йо­го творчість і на ос­нові розділу, при­свя­че­но­го йо­го заміткам та стат­тям про ньо­го. Ледь не ко­жен на­ве­де­ний ури­вок містить в собі згад­ку про Ук­раїну та ук­раїнців. Мрією Де­сла­ва бу­ло зня­ти фільми про Іва­на Ма­зе­пу, Си­мо­на Пет­лю­ру, Євге­на Ко­но­валь­ця, до­ку­мен­таль­ний фільм про са­мостійну Кар­патсь­ку Ук­раїну та ук­раїнську еміграцію в Швей­царії.

Збірка ли­с­ту­ван­ня Євге­на Де­сла­ва є над­зви­чай­но цінною для ми­с­тецтвоз­навців та істо­риків. Ре­жи­сер ділив­ся із Ба­чинсь­ким своїми твор­чи­ми та політич­ни­ми пла­на­ми. При­чо­му, як за­зна­чає упо­ряд­ник кни­ги о. Юрій Ми­цик, ми­тець був схиль­ний до містифіка­тор­ст­ва, тому Ба­чинсь­кий ча­с­то кри­ти­ку­вав його. В ли­с­тах є постійна згад­ка про обмін ча­со­пи­са­ми та жур­на­ла­ми та роз­пов­сю­д­жен­ня їх се­ред емігрантів. Зга­ду­ють­ся відомі ук­раїнські діячі, з яки­ми бу­ли знай­омі ав­то­ри листів.

Євген Де­слав не за­ли­шив спад­коємців. Йо­го тво­ри, архів, ли­с­ту­ван­ня, осо­бисті речі, розійшлись по країнах світу. Ча­с­ти­на, як-от опубліко­ва­на в збірці, ли­ши­лася в Ка­наді, ча­с­ти­на – в осо­би­с­то­му архіві в Па­рижі. Україна, яка стоїть на шля­ху відтво­рен­ня власної правдивої історії, має бу­ти зацікав­ле­на в по­вер­ненні куль­тур­них та істо­рич­них ма­теріалів на Батьківщи­ну. Ще один крок у цьому напрямку зроб­ле­но з ви­пу­с­ком цієї кни­ги. Сподівай­мо­ся, що на цьо­му не спи­ни­мось! Наталія Матяш