«Землю» кіне­ма­то­графісти – і в Ук­раїні, і за ру­бе­жем – виз­на­ли ше­де­в­ром. Але зовсім ма­ло знаємо про те, як фільм тво­рив­ся. Так, ви­да­но спо­га­ди про спів сліпо­го коб­за­ря, яко­го слу­хав До­вжен­ко, про йо­го спілку­ван­ня з се­ля­на­ми Яре­сь­ок – а це се­ло ми­тець ду­же лю­бив, про ри­бо­лов­лю на Пслі й бесіди з дядь­ка­ми. Уміння зро­би­ти та­ла­но­ви­ти­ми тих, з ким пра­цюєш над фільмом, ви­яв­ляє ре­жи­серсь­кий та­лант. Жи­телі се­ла чу­до­во ви­ко­на­ли за­вдан­ня ре­жи­се­ра, гра­ли са­мих се­бе, і ка­ме­ра зафіксу­ва­ла всіх – від ма­лечі до літніх дідусів та ба­бусь. Відо­мо та­кож, що До­вжен­ко, виїхав­ши на Пол­тав­щи­ну в липні 1929 ро­ку, не вклав­ся у «літню на­ту­ру» в Яресь­ках, і до­ве­ло­ся до­зніма­ти фільм у Су­хумі. І що ди­рек­тор кіно­фа­б­ри­ки Пав­ло Не­че­са виділив на це до­дат­кові ко­ш­ти...

До­вжен­ко тоді що­ден­ників ще не вів, і то­му про ре­жи­серські по­шу­ки під час знімань май­же нічо­го не відо­мо (за ви­нят­ком спо­гадів про чу­до­вий епізод, який не пе­ред­ба­чав­ся, але увійшов до фільму – йдеть­ся про сла­вет­ний дощ, що став пе­редфіна­ль­ним акор­дом фільму. Да­ни­ло Де­муць­кий, опе­ра­тор, чут­ли­вий до про­явів при­ро­ди, так бли­с­ку­че зафільму­вав це ди­во, що епізод ор­ганічно влився в образну стихію фільму).

Та в кіно ча­с­то бу­ває, що не всі епізо­ди, які зніма­ли, до фільму по­тра­пи­ли. Бу­ло це і в «Землі».

Та все по по­ряд­ку.

...В се­ре­дині черв­ня цьо­го ро­ку вда­ло­ся по­бу­ва­ти в Харківсько­му літе­ра­тур­но­му му­зеї. Йо­го тісні кімна­ти – справжня розкіш для відвіду­ва­ча: ек­с­по­зиція зроб­ле­на ціка­во й ви­нахідли­во, кон­цен­т­рація істо­рич­ної інфор­мації, на­сам­пе­ред візу­аль­ної, ду­же ви­со­ка. Так, не­мов по­трап­ляєш у відповідну епо­ху: хо­четь­ся роз­гля­да­ти ко­жен знімок та ек­с­по­нат. Але од­на стіна ме­не бук­валь­но при­ку­ва­ла до се­бе. На ній – збільшені ка­д­ри з фільму «Зем­ля» та не­публіко­вані (при­наймні мені їх в літе­ра­турі про До­вжен­ка не до­во­ди­ло­ся зустріча­ти) фо­то ро­бо­чих мо­ментів зйо­мок. Пе­ре­важ­на більшість – ка­д­ри з фільму, й до­б­ре відомі. Але є кілька не­сподіва­них. На них ба­чи­мо спля­чу жінку з дво­ма дівчат­ка­ми і спля­чо­го чо­ловіка з дво­ма хлоп­чи­ка­ми. Ка­д­ри сну, оче­вид­но, при­зна­ча­ли­ся до епізо­ду літньої ночі, кульмінаційної сце­ни, ко­ли Ва­силь після по­ба­чен­ня зі своєю ко­ха­ною, вер­та­ю­чись, по­чи­нає тан­цю­ва­ти і тан­цює до­ти, до­ки ку­ля не об­ри­ває і йо­го та­нець, і йо­го жит­тя. Ці знімки над­зви­чай­но цінні, ад­же засвідчу­ють твор­чий по­шук мит­ця.

Хотіло­ся дізна­ти­ся – звідки це в му­зеї і що оз­на­чає зо­б­ра­же­не? Співробітни­ця му­зею Тетяна Пилипчук, яка ве­ла ек­с­курсію, по­яс­ни­ла, що для оформ­лен­ня во­ни ви­ко­ри­с­та­ли фо­то­графії на склі зі зйо­мок «Землі», які на­да­ла для ска­ну­ван­ня ро­дич­ка ху­дож­ни­ка-аван­гар­ди­с­та Бо­ри­са Ва­си­ль­о­ви­ча Ко­сарєва. Мешкає во­на у Празі, за­про­по­ну­ва­ла їм прид­ба­ти цю ко­лекцію, але в му­зею не­має коштів, та й фо­то не зовсім від­повіда­ють їхньо­му профілю. Бо­рис Ко­сарєв (1897 – 1994) жив у Хар­кові, оформ­ляв ви­с­та­ви Харківських те­атрів. Важко уявити, що він був фо­то­гра­фом на фільмі «Зем­ля». Імовірно, знімки робив оператор Данило Демуцький, а вже як вони потрапили до Косарєва – лишається питанням. На жаль, у спо­га­дах Ко­сарєва про ро­ки йо­го юності, за­пи­са­них на по­чат­ку 1990-х, що та­кож є у комп’ютерному записі в му­зеї, про знімання «Землі» зга­док не­має.

Фо­то­графій над­зви­чай­но ба­га­то – му­зей зберігає їх в еле­к­трон­но­му ви­гляді – й Тетяна Пилипчук люб’яз­но на­да­ла їх для дру­ку в «Кіно-Те­атрі».

Фо­то­ма­теріал мож­на поділи­ти на кілька розділів. На­сам­пе­ред – це учас­ни­ки ма­со­вих зйо­мок, і об­лич­чя ці, як ми знаємо з фільму, ду­же про­мо­висті. Але є й пор­т­ре­ти, що не ввійшли до фільму: один із найбільш вра­жа­ю­чих – жінка з ди­тям, яка на­га­дує ма­дон­ну, й ра­зом з тим зня­то її інак­ше, ніж на іко­нах. Сфо­то­гра­фо­ва­но жінку у профіль і на­га­дує він ан­тичні скульп­турні пор­т­ре­ти. Мож­на при­пу­с­ти­ти, що фо­то з’яви­ло­ся не ви­пад­ко­во, що по­ста­нов­ник мав якийсь намір: за­ко­ду­ва­ти в ньо­му вічність жит­тя на цій землі, спорідненість лю­дей ук­раїнської се­лянсь­кої цивілізації з цивілізаціями давніми. «Мар­но бу­ло б шу­ка­ти в яко­му зав­год­но ра­дянсь­ко­му фільмі та­ку гли­бо­ку філо­софсь­ку єдність сим­волів і ре­чей, до то­го ж та­ку да­ле­ку від ей­зен­штейнівських аб­ст­ракцій. І все це вис­лов­ле­но гра­нич­но про­стою об­раз­ною мо­вою, поєдна­но у про­зо­ро­му, спокійно­му стилі ціло­го фільму (...) Най­кращі об­ра­зи цьо­го фільму такі пружні і світлі, повні та­ко­го за­хоп­ле­но­го ми­лу­ван­ня при­ро­дою, що і справді зда­ють­ся кла­сич­ни­ми, вик­ли­ка­ють асоціації з еллінською по­езією», – пи­сав про «Зем­лю» 1958 ро­ку Ро­бер­то Ма­нетті(1).

До мо­ти­ву ан­тич­ності в «Землі» на­бли­же­ний і мо­тив раю на землі. Як ми знаємо, Та­рас Шев­чен­ко нерідко підкрес­лю­вав кон­траст між українською при­ро­дою, яка є справ­жнім раєм, і зовсім інак­шим жит­тям лю­дей («у тій ха­тині, у раю, я ба­чив пек­ло...»), спов­не­ним не­спра­вед­ли­вості, де одні при­гноб­лю­ють інших, що при­зво­дить і до страж­дань, і до про­те­с­ту – відтак і гно­би­телі розпла­чу­ють­ся, а от­же, існу­ван­ня люд­ст­ва ру­хається по яко­мусь за­мк­ну­то­му ко­лу й замість лю­бові між людь­ми домінує не­на­висть. До­вжен­ко ди­вить­ся на жит­тя лю­дей своєї країни інак­ше – не­зва­жа­ю­чи на кла­со­ве про­ти­сто­ян­ня між ком­со­моль­ця­ми та кур­ку­ля­ми, люди у йо­го фільмі натх­нен­но пра­цю­ють на землі, і пло­ди цієї праці щедрі. Смерть ком­со­моль­ця Ва­си­ля не га­сить ен­тузіаз­му се­лян й по­ри­ву до но­во­го жит­тя, яке, во­ни вірять, бу­де щас­ли­вим. Навіть бать­ко за­гиб­ло­го по­го­д­жується, щоб на по­хо­ро­нах си­на «співа­ли но­вих пісень». Од­нак тра­гедія 1932 – 1933 років зни­щить цю ілюзію зем­но­го раю, так бли­с­ку­че втіле­но­го у До­вжен­ко­во­му кіно­ше­деврі.

На знімках з при­ват­ної ко­лекції Ко­сарєва мож­на ба­чи­ти сам про­цес ро­бо­ти – як з До­вжен­ком, так і без ньо­го, хо­ча йо­го при­сутність відчу­вається. На­при­клад, у кадрі дітей, з яки­ми про­во­дять ре­пе­тицію. «По­бу­дуємо в Яресь­ках кіно­фа­б­ри­ку, і бу­де­те ви в ме­не ар­ти­с­та­ми», – жар­ту­вав До­вжен­ко, звер­та­ю­чись до дітей.

За­вдя­ки усім цим фо­то­графіям мож­на відчу­ти, яким інтен­сив­ним був твор­чий по­шук під час ро­бо­ти над фільмом.

Харків-Київ

1 Ма­нетті Ро­бер­то. Творчі по­гля­ди Олек­сан­д­ра До­вжен­ка // Олек­сандр До­вжен­ко. Збірник спо­гадів і ста­тей про мит­ця. – К.: 1959. – С. 232.