З усіх інсти­туцій ре­фор­му­ван­ню най­мен­ше підда­ють­ся архіви. Архівна спра­ва не сумісна з суєтою. Це ре­тель­на й до­б­ро­совісна ро­бо­та, орієнто­ва­на на збір та зберіган­ня до­ку­ментів, яки­ми фахівцям бу­ло б зруч­но ко­ри­с­ту­ва­ти­ся.

Кіно­архів в Ук­раїні по­став не од­ра­зу. Так, у нас є до­б­рот­на, стабільна інсти­туція – Дер­жав­ний архів кіно­фо­то­фо­но­до­ку­ментів ім. Пше­нич­но­го, де зберіга­ють­ся пе­ре­важ­но кіно­­хроніка й ча­ст­ко­во до­ку­мен­тальні та на­уко­во-прос­вітницькі фільми й ку­ди ак­тив­но звер­та­ють­ся і кіно­до­ку­мен­талісти, і працівни­ки те­ле­ба­чен­ня. Про по­тре­бу кла­сич­но­го кіно­архіву за­го­во­ри­ли, щой­но Ук­раїна здо­бу­ла Не­за­лежність. «До­поміг» О. До­вжен­ко – са­ме до йо­го 100-річчя було видано Указ Пре­зи­ден­та Ук­раїни Л.Ку­ч­ми 1994 року про відкрит­тя Національ­но­го цен­т­ру До­вжен­ка.

Центр по­чав пра­цю­ва­ти 1998 ро­ку на те­ри­торії Київської кіно­копіюваль­ної фа­б­ри­ки (вул. Го­лосіївська, 1). Відтоді кіне­ма­то­графічна гро­мадськість от­ри­ма­ла мож­ливість звер­та­ти­ся сю­ди за фільма­ми для фе­с­ти­валів або ре­т­ро­спек­тив чи ще з яки­хось по­треб. 2000 ро­ку ге­не­раль­ний ди­рек­тор Цен­т­ру В. Ман­д­ри­ка об’єднав у дер­жав­не підприємство обидві ус­та­но­ви – кіно­копіюваль­ну фа­б­ри­ку і Національ­ний центр До­вжен­ка. Співробітни­ки Цен­т­ру ком­плек­ту­ва­ли архів: вихідні ма­теріали всіх ук­раїнських фільмів, ви­шу­ку­ва­ли ек­с­по­на­ти, пов’язані з історією кіно­ви­роб­ництва. 2003 ро­ку Центр по­си­лив свій ста­тус: увій­шов до Всесвітньої фе­де­рації кіно­архівів. Фа­б­ри­ка ж за­мов­лень ма­ла не­ба­га­то, ад­же в країні й фільмів ви­пу­с­ка­ло­ся ма­ло та й об­лад­нан­ня вже було за­старіле.

Ди­рек­тор ДП «Національ­ний центр До­вжен­ка» вчи­нив му­д­ро: офіційно, прой­шов­ши всі не­обхідні про­це­ду­ри у Фонді Держ­май­на, про­дав ча­с­ти­ну не­задіяних приміщень й за от­ри­мані ко­ш­ти підприємство на тен­дерній ос­нові прид­ба­ло но­ве об­лад­нан­ня для дру­ку­ван­ня фільмо­копій (йо­­го за­мо­ви­ли у фран­цузь­кої ком­панії «СТМ Дебрі»). Дер­жа­ва на діяльність підприємства виділя­ла мізерні ко­ш­ти, про­те Центр ви­ко­ри­с­то­ву­вав їх ефек­тив­но: бу­ло ре­с­та­в­ро­ва­но і пе­ре­ве­де­но в ци­ф­ро­вий фор­мат усі фільми О.До­вжен­ка разом з фільмами, по­став­леними за сце­на­рія­ми Олек­сан­д­ра Пе­т­ро­ви­ча. Нині за­вер­шується ана­логічна ро­бо­та над ви­пу­с­ком на DVD-носіях фільмів Юрія Іллєнка та Іва­на Ми­ко­лай­чу­ка.

Во­че­видь, та­ку про­ду­ма­ну й ре­зуль­та­тив­ну гос­по­дарсь­ку ді­яльність дер­жа­ва ма­ла б підтри­ма­ти. Але, обійняв­ши по­са­ду міністра куль­ту­ри і ту­риз­му, В.Во­вкун не знати навіщо підпи­сав на­каз про ре­ор­ганізацію і ство­рен­ня на базі «На­ціональ­но­го цен­т­ру До­вжен­ка» но­во­го ДП – «Кіно­те­ле­сер­віс» (йо­го пла­­ну­ва­ли пе­ре­не­с­ти на те­ри­торію кіно­с­тудії ім. О.До­вжен­ка). Од­нак тру­до­вий ко­лек­тив уг­ледів у діях мі­ністра намір при­ва­ти­зу­ва­ти їхнє підприємство і не доз­во­лив провести ре­ор­ганізацію. Кіне­ма­то­графічна спільно­та підтри­ма­ла ко­лек­тив. Міністр облишив свої наміри, і під­приємство впро­довж кількох років ре­мон­ту­ва­ло приміщен­ня (зо­к­ре­ма ті два по­вер­хи, на яких уже розмісти­ли нове обладнання з якіс­но­го про­яв­лен­ня плівки). Сьо­годні ос­нов­ну його ча­с­ти­ну змон­то­ва­но і вста­нов­ле­но фран­цузь­ки­ми фахівця­ми спіль­но з фахівця­ми Цен­т­ру. Здійсне­но ви­про­бу­вальні ро­бо­ти, пов’язані з об­роб­кою чор­но-білої і ко­ль­о­ро­вої плі­в­ки та вихідних фільмо­вих ма­теріалів. Ма­ши­ни про­де­мон­ст­ру­ва­ли ви­со­ку якість відтво­рен­ня зо­б­ра­жен­ня. Од­нак для про­мис­ло­во­го за­пу­с­ку об­лад­нан­ня тре­ба відре­мон­ту­ва­ти ще ча­с­ти­ну площ. Для цьо­го потрібні 4 млн грн, з них 2 млн – на об­ла­ш­ту­ван­ня умов збе­ре­жен­ня фільмо­фон­ду.

2010 ро­ку по­са­ду міністра обійняв М.Ку­ли­няк. У червні він видав на­каз, за яким архів під на­звою «Національ­ний центр До­вжен­ка» до 3 ли­с­то­па­да 2010 ро­ку має пе­ре­се­ли­ти­ся на кіно­с­тудію ім. О. До­вжен­ка (просп. Пе­ре­мо­ги, 44), а кіно­копіюваль­ну фа­б­ри­ку, підпо­ряд­ко­ва­ну Мінкуль­ту, пе­рей­ме­ну­ють на «Кіно­ла­бо­ра­торію». У на­казі за­зна­че­но, що в.о. ди­рек­то­ра ДП «На­ціональ­ний центр До­вжен­ка» при­­зна­че­но Г. Чміль. Во­на якраз на­ла­ш­то­ва­на оп­тимістич­но й пе­ре­ко­на­на, що пер­спек­ти­ви у фа­б­ри­ки (Кіно­ла­бо­ра­торії) і в Цен­т­ру добрі: згідно зі Зміна­ми до За­ко­ну Ук­раїни «Про кіне­ма­то­графію» з 1 січня 2010 ро­ку дер­жавні про­катні посвідчен­ня ви­да­ва­ти­муть тим фільмам іно­зем­но­го ви­роб­ництва, які бу­дуть ти­ра­жо­вані чи оти­т­ро­вані на те­ри­торії Ук­раїни. Це зроб­ле­но за­ра­ди за­хи­с­ту ук­раїнсько­го рин­ку. От­же, Київська кі­но­копіюваль­на фа­б­ри­ка (Кіно­ла­бо­ра­то­рія) ма­ти­ме до­стат­ньо за­мов­лень для успішної ро­­бо­­ти. Щодо Цен­т­ру та його пе­реселен­ня на Національ­ну кіно­с­тудію ім. О.До­вжен­ка, то це бу­ло зу­мов­ле­но тим, що студія має новітнє об­лад­нан­ня для пе­ре­ве­ден­ня фільмо­копій на ци­ф­ро­ве зо­б­ра­жен­ня. Однак там не­має з відпо­відни­ми умо­ва­ми приміщень, де б мог­ли зберіга­ти­ся фі­льмо­копії. Тому, вва­­жає Г. Чміль, Центр має все-та­ки за­ли­ши­тись на те­ри­торії копіюваль­ної фа­б­ри­ки, де в чет­вер­тому кор­пусі такі умо­ви го­ту­ва­ти­муть. А як інституція він має ак­ти­візу­ва­ти свою роботу для по­ши­рен­ня інфор­мації про ук­раїнське кіно. До того ж на те­ри­торії ДП «На­ціо­наль­ний центр До­вжен­ка» розміще­но кілька дер­жав­них і при­ват­них струк­тур, зо­к­ре­ма: Бі Енд Ейч (за­пис об­роб­ка та зве­ден­ня зву­ку у фор­маті Долбі Діджітал) та кіно­ком­панія «Кіно­тур» (по­слу­ги всьо­му цик­лу від мон­та­жу до ма­с­терингу). У поєднанні з Кіно­ла­бо­ра­торією, яка об­роб­ля­ти­ме кіноплівку і ти­ра­жу­ва­ти­ме фільмо­копії, все це ста­но­витиме по­вний тех­но­логічний цикл кіно­виробництва.

Та коли ре­алізується ця пер­спек­ти­ва? Чи виділить держава необхідні 4 млн? Чи фінансуватиме Центр як наукову архівну інституцію? Поки що факт не­втішний: 2010 року дер­жава бюджетних зобов'я­зань в галу­зі кіно не виконує .