«Три ра­дості у ме­не не­одіймані: / Са­мотність, труд, мов­чан­ня. Ту­ги злоб­ної / Не­має більше». До цих рядків із вірша Во­ло­ди­ми­ра Свідзінсько­го й відси­лає на­зва спільно­го про­ек­ту те­а­т­ру по­езії «Му­ш­ля» та київської ака­демічної май­стерні те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва «Сузір’я». Пре­зен­то­ва­ну в ли­с­то­па­ді 2011 ро­ку ви­с­та­ву «Три ра­дості» ре­жи­се­ра Сергія Ар­хип­чу­ка бу­ло при­уро­че­но до сімде­ся­тиріччя трагічної за­ги­белі по­ета. Один із тих, ко­го нині пов’язу­ють із фе­но­ме­ном «Роз­стріля­но­го Відро­д­жен­ня», Свідзінський ди­вом зумів уник­ну­ти ре­пресій на­прикінці 1920-х, а потім і 1930-х, але, зре­ш­тою, та­ки по­пов­нив ла­ви най­та­ла­но­витіших митців сво­го по­коління, зни­ще­них фізич­но: 1941 ро­ку йо­го, аре­ш­то­ва­но­го на­пе­ре­додні НКВД за зви­ну­ва­чен­ням в ан­ти­ра­дянській агітації, під час кон­во­ю­ван­ня на Схід бу­ло ра­зом із гру­пою інших за­три­ма­них жив­цем спа­ле­но в одній із по­ки­ну­тих будівель не­по­далік Хар­ко­ва.

В по­езії Во­ло­ди­ми­ра Свідзінсько­го на сьо­годні є дві історії. Пер­ша – це історія запізніло­го, але без­за­пе­реч­но­го виз­нан­ня. Де­далі більше літе­ра­ту­роз­навців схильні на­зи­ва­ти йо­го од­ним із найбільших ук­раїнських по­етів-мо­дерністів, по­ряд зі, скажімо, Євге­ном Плуж­ни­ком чи Пав­лом Ти­чи­ною. Ча­с­ти­на дослідників та­кож при­пу­с­кає, що на­леж­на ува­га до твор­чості Свідзінсько­го мог­ла би зміни­ти вже ус­та­лені уяв­лен­ня про ка­нон ук­раїнської по­езії ХХ століття. Не да­рем­но ж Ва­силь Стус, ав­тор чи не пер­шої гли­бо­кої літе­ра­ту­роз­нав­чої розвідки про ньо­го («Зни­ко­ме розцвітан­ня»), на­зи­вав Свідзінсько­го од­ним із най­важ­ливіших для се­бе по­етів, став­ля­чи йо­го по­ряд із Рільке та Ґете.

Та вод­но­час є й інша історія Во­ло­ди­ми­ра Свідзінсько­го: це історія, як­що й не по­вно­го, то ча­ст­ко­во­го за­бут­тя. Цей ав­тор і нині, після то­го, як ува­ги до йо­го осо­би стає де­далі більше (ли­ше впро­довж ос­танніх років дру­ком вий­ш­ло декілька різно­фор­мат­них ви­дань йо­го творів – від ака­демічно­го дво­том­ни­ка до ди­тя­чої книж­ки «Чу­дес­на тро­ст­ка»), відо­мий ли­ше вузь­ко­му ко­лу чи­тачів. Прин­ци­по­во не-публіци­с­тич­на, ка­мер­на, а по­де­ку­ди й гер­ме­тич­на, йо­го по­езія ма­ло при­дат­на для сценічно­го ви­ко­нан­ня, а асоціюється рад­ше зі спокійним і вдум­ли­вим чи­тан­ням. По­за сумнівом, йо­го вірші не мо­жуть бу­ти й ма­со­во по­пу­ляр­ни­ми, як, скажімо, ко­лись шістде­сят­ницькі, ад­же зовсім іншим є тут і ад­ре­сат – не спільно­та од­но­думців («ми»), а завжди ок­ре­ме і завжди са­мотнє «я» в си­ту­ації один-на-один із книж­кою. Тож як­що й зва­жу­ва­ти­ся на інсценізацію творів та­ко­го ав­то­ра, то й справді хіба що на ка­мерній сцені, орієнту­ю­чись на підго­то­ва­ну публіку – ту не­чис­лен­ну спільно­ту «при­чет­них», які зна­ють не на­ба­га­то мен­ше за ре­жи­се­ра, а от­же не по­тре­бу­ють яки­хось до­дат­ко­вих ко­мен­­тарів чи по­яс­нень. І са­ме так і зро­бив Сергій Ар­хип­чук, ство­рив­ши сценічне дійство, в яко­му ок­ремі фраґмен­ти з жит­тя, а частіше – емоційні ста­ни та пе­ре­жи­ван­ня Свід­зін­сько­го, про­сту­па­ли че­рез йо­го ху­дожні тек­с­ти. Літе­ра­тур­ним кон­суль­тан­том ви­с­та­ви ста­ла Еле­о­но­ра Со­ло­вей, найкомпе­тентніший на сьо­годні дослідник твор­чості по­ета. Самі ж вірші зву­ча­ли у ви­ко­нанні ак­торів (пе­ре­важ­но не­про­фесій­них) та му­зи­кантів (співач­ка Illaria в су­про­воді фор­тепіано, кон­тра­ба­са та пер­кусії). За ху­дож­ню по­ста­нов­ку відповідав ба­лет­мей­стер В’яче­слав Гу­ров. Се­ред ви­ко­навців бу­ли На­тал­ка Сопіт, дик­тор і ве­ду­ча те­ле­цик­лу «Гра долі», по­ет­ка Оле­на Сте­па­нен­ко, лідер «го­тич­но­го» рок-гур­ту «Хо­лод­не сон­це» Ва­­силь Гоц­ко, а та­кож дві мо­лоді ак­т­ри­си, од­на з яких – сту­дент­ка ак­торсь­ко­го фа­куль­те­ту Київсько­го національ­но­го універ­си­те­ту ім. Кар­пен­ка-Ка­ро­го.

Здається, найбільший здо­бу­ток Сергія Ар­хип­чу­ка в то­му, що він зумів об’єдна­ти всіх цих мо­ло­дих лю­дей, на­леж­них до зовсім різних ми­с­тець­ких се­ре­до­вищ, до­вко­ла по­езії Во­ло­ди­ми­ра Свідзінсько­го. Ак­то­ри ду­же осо­бистісно пе­ре­жи­ва­ли (і про­жи­ва­ли) ко­жен із оз­ву­че­них текстів, і їхня емоційна за­ан­га­жо­ваність у все, що діяло­ся на сцені, ви­тво­рю­ва­ла особ­ли­ву, справді при­ват­ну і по-ро­дин­но­му теп­лу ат­мо­сфе­ру. Втім, «Три ра­дості» не є ви­с­та­вою в звич­но­му ро­зумінні цьо­го сло­ва, а рад­ше літе­ра­тур­но-сценічним дійством. Тож мар­но сподіва­ти­ся від ньо­го біог­рафізму в тра­диційно­му сенсі чи вза­галі будь-якої до­вер­ше­ної фа­бу­ли з кла­сич­ни­ми зав’яз­кою, кульмінацією та розв’яз­кою.

Влас­не, го­ло­вною дійо­вою осо­бою у ви­с­таві є навіть не Во­ло­ди­мир Свідзінський (хо­ча Ва­си­ля Гоц­ка й мож­на бу­ло сприй­ня­ти за аль­тер-еґо ав­то­ра), а са­ме по­езія як та­ка. А ко­жен вірш тут – це ок­ре­мий сю­жет і са­мостійне сценічне дій­ство, міні-ви­с­та­ва з вла­сни­ми логікою, ритмікою та на­ст­роєм. Во­че­видь, сприй­нят­тя по­езії – спра­ва ду­же індивіду­аль­на та суб’єктив­на. Тож не див­но, що в де­я­ких тек­с­тах (особ­ли­во тих, які чув не впер­ше) по­де­ку­ди хотіло­ся інших інто­націй або по-інак­шо­му роз­став­ле­них ак­центів. Та в цьо­му, зре­ш­тою, не­ма нічо­го див­но­го, ад­же будь-яке про­чи­тан­ня – в то­му числі, й сценічне – вже є інтер­пре­тацією, що їх кількість, як відо­мо, без­меж­на. І бу­де ве­ли­ким здо­бут­ком ви­с­та­ви, як­що в гля­да­ча з’явить­ся ба­жан­ня пе­ре­чи­та­ти (або й про­сто про­чи­та­ти) текст удо­ма, в такій улюб­леній для Свідзінсько­го ат­мо­сфері тиші й са­мот­ності. «Три ра­дості» ста­ло по­чат­ком но­вої серії ви­с­тав у театрі – «Сузір’я по­езії». Крім те­а­т­ралізо­ва­но­го дійства за вірша­ми Во­ло­ди­ми­ра Свідзінсько­го, во­се­ни бу­ло пре­зен­то­ва­но му­зич­но-дра­ма­тич­ну по­ста­нов­ку се­с­тер Тель­нюк за вірша­ми Ок­са­ни За­буж­ко. В пла­нах май­стерні й те­а­т­ру та­кож Ва­силь Ге­ра­сим’юк, Ігор Ри­ма­рук, Євген Плуж­ник та ін.