Документальна вистава «Місто на Ч»

Черкаський академічний обласний музично-драматичний театр ім. Т. Шевченка

Режисер: Андрій Май

Драматурги: Н. Ворожбит, М. Нікітюк, М. Гоманюк, А. Май, Є. Марковський, О. Гвоздик.

Актори: Н. Корбут, С. Бобров, Ю. Берлінський, Л. Попова, Т. Крижанівська, Л. Талах, М. Марущак, С. Терещенко, А. Куриленко, О. Гуменний, Л. Скобель, О. Кузьменко, М. Кондратський, М. Глазов, О. Теляник, Н. Глазова, Р. Лисінський, О. Павлютін

Сьо­годні те­атр та дра­ма­тургія нашо­го ча­су пе­ре­бу­ва­ють у менш тісно­му зв’яз­ку, ніж це бу­ло, скажімо, на по­чат­ку ХХ століття (згадаймо хоча б «на­родність» те­а­т­ру ко­ри­феїв та тісну співпра­цю Ле­ся Кур­ба­са і Ми­ко­ли Куліша). Су­часні ре­жи­се­ри та дра­ма­тур­ги пе­ре­бу­ва­ють у стані взаємно­го зви­ну­ва­чен­ня. І, схо­же, є рація у за­ки­дах дра­ма­тургів, які стверджують, що, втра­тив­ши дра­ма­тур­га, те­атр втра­тив зв’язок з ре­альністю та гос­тро­ту. Та­ка си­ту­ація про­сте­жується на вітчиз­ня­но­му те­а­т­раль­но­му про­сторі, а в сусідніх Росії, Польщі та на За­ході ба­чи­мо зовсім інші тен­денції. Так, у другій по­ло­вині 90-х в Росії з’яв­ляється чимало кон­курсів та фе­с­ти­валів, на яких відкри­ва­ють нові іме­на в дра­ма­тургії: Євгеній Гриш­ко­вець, Мак­сим Ку­рочкін, Ка­те­ри­на Нарші, Во­ло­ди­мир і Олег Прес­ня­ко­ви, Олексій Вдовін, Сергій Ка­лу­жа­нов, Іван Ви­ри­паєв, Ла­ша Бу­гад­зе, На­та­ля Во­рож­бит, Ва­дим Ле­ва­нов, Ка­те­ри­на Са­дур та ін. Виникає до­ку­мен­таль­ний те­атр на ос­нові літе­ра­тур­ної но­вин­ки – вер­батим – техніки ство­рен­ня тек­с­ту шля­хом мон­та­жу дослівно за­пи­са­ної мо­ви. Ця техніка прий­ш­ла з За­хо­ду, якщо точніше, її основоположником став відо­мий лон­донсь­кий те­а­т­р «Ро­ял Корт» (1956).

То­му, оз­б­роївшись за­кор­дон­ним твор­чим та ук­раїнським суспільним досвідом, дра­ма­тур­ги по­чи­на­ють шу­ка­ти шля­хи до ре­жи­серів та ау­ди­торії, про­во­дя­чи різно­манітні чи­тан­ня п’єс та фе­с­ти­валі. Тижні ак­ту­аль­ної дра­ма­тургії за до­по­мо­гою фор­ма­ту чи­тань знай­ом­лять ау­ди­торію та ре­жи­серів з но­ви­ми п’єса­ми, а лекції та май­стер-кла­си гос­тей вво­дять у світо­вий те­а­т­раль­ний кон­текст. У жовтні в рам­ках ІІ Фе­с­ти­ва­лю ак­ту­аль­ної п’єси бу­ло пре­зен­то­ва­но те­а­т­раль­ну по­ста­нов­ку – «Місто на Ч» у Чер­кась­ко­му му­зич­но-дра­ма­тич­но­му те­атрі ім. Т. Шев­чен­ка.

Ек­с­пе­ри­мен­таль­на робота по­знай­о­ми­ла ук­раїнських гля­дачів з до­ку­мен­таль­ним те­а­т­ром і за­вдя­ки самій ви­с­таві, і за­вдя­ки спле­с­ку роз­мов у те­а­т­раль­них ко­лах та медіа про цей вид те­а­т­ру, в ос­нові яко­го – дра­ма­тургічна техніка вер­батим. Те­ма­ти­ка та­ких ви­с­тав, як пра­ви­ло, гос­тро­соціаль­на. Так, російський Те­атр.doc свої перші ви­с­та­ви ство­рю­вав на ос­нові інтерв’ю з куз­бась­ки­ми шах­та­ря­ми або ма­те­ря­ми й се­с­т­ра­ми сол­датів, які во­ю­ва­ли в Чечні, а та­кож з «бом­жа­ми», жінка­ми-ре­ци­дивістка­ми та інши­ми «ви­клю­че­ни­ми». Та­кий гіпер­на­ту­ралізм, або навіть «чор­ну­ха», про­те ма­є на меті не при­ни­зи­ти лю­ди­ну, яку зо­б­ра­жу­ють, а на­да­ти їй го­ло­су. «За­хи­ща­ти інте­ре­си інших – мод­на хво­ро­ба се­ред усіх до­ку­мен­талістів. Во­ни ніби го­во­рять від тих, у ко­го не­має влас­но­го го­ло­су»(1). Вер­батим тим і при­ваб­ли­вий, що дає мож­ливість вис­ло­ви­ти­ся всім і кож­но­му з будь-яких на­болілих тем. У цьо­му і йо­го соціаль­на функція. До­ку­мен­тальні ви­с­та­ви по­слу­го­ву­ють­ся мініму­мом сценічних за­собів, во­ни бу­ду­ють­ся на при­сут­ності ак­то­ра, який го­во­рить від імені ре­с­пон­дентів, та на гля­да­че­во­му ро­зумінні і його заангажованості у ви­с­та­ву.

Про­ект «Місто на Ч» зініційо­ва­ний та здійсне­ний не­за­леж­ним цен­т­ром «Текст», а са­ме: драматургом На­та­лею Во­рож­бит, режисером Андрієм Маєм, критиком Ма­ри­сею Нікітюк, соціологом Ми­ко­лою Го­ма­ню­ком та журналістом Євгеном Мар­ковсь­ким. Ця ко­ман­да вродовж декількох місяців на­весні та во­се­ни ми­ну­ло­го ро­ку відкри­ва­ла для се­бе Чер­ка­си. «Спо­чат­ку Чер­ка­си для всіх нас бу­ли “чи­с­тим ли­с­том”, – зга­дує На­та­ля Во­рож­бит на своєму май­стер-класі, – але ду­же ціка­во, як це місто роз­кри­ло­ся». А роз­кри­ва­ло­ся во­но по­сту­по­во: спершку че­рез спілку­ван­ня з ак­то­ра­ми-чер­ка­ща­на­ми, які зга­ду­ва­ли ос­новні «брен­ди» рідно­го міста – Та­рас Шев­чен­ко, за­вод «Азот», во­до­схо­ви­ще тощо. Далі роз­по­чав­ся етап інтерв’ю, на яко­му до­сить ча­с­то до­во­ди­ло­ся ма­с­ку­ва­ти­ся, щоб лю­ди­на роз­кри­ла­ся. Про це го­во­рить Ма­ри­ся Нікітюк: «Опи­ту­ван­ня жи­телів міста відбу­ва­ло­ся по-різно­му, де­ко­му ми нічо­го не ка­за­ли, про­сто знай­о­ми­ли­ся, ста­ви­ли низ­ку див­них пи­тань. А де­ко­му ми відра­зу го­во­ри­ли, що ми з драм­те­а­т­ру і пи­ше­мо п’єсу про місто. Живі дра­ма­тур­ги на ву­ли­цях Чер­кас – це зву­чить як по­га­не при­крит­тя для спе­ца­гентів. Але жи­телі міста ви­я­ви­ли­ся ду­же відкри­ти­ми, як ве­ликі діти. З де­я­ки­ми пер­со­на­жа­ми ми по­то­ва­ри­шу­ва­ли, і здебільшо­го на­ша п’єса є п’єсою “історій”, бо як ви­я­ви­ло­ся, чер­ка­ща­ни люб­лять їх роз­повіда­ти»(2).

Під час та­ких «ет­но­графічних ви­ла­зок» бу­ло зроб­ле­но по­над 200 за­писів роз­мов з про­дав­ця­ми на рин­ку, праців­ни­ка­ми хімічно­го підприємства, людь­ми стар­шо­го по­коління та мо­лод­дю. На­ступ­ний етап – мон­таж інтерв’ю у більш-менш цілісну історію. В іде­аль­но­му варіанті пла­ну­ва­ла­ся ви­с­та­ва на ос­нові су­то інтерв’ю, які бу­ли б уза­галі не­цен­зу­ро­вані. Од­нак, оскільки це пер­ший такий про­ект в Ук­раїні, до­ве­ло­ся іти на певні по­ступ­ки, щоб од­ра­зу не відля­ка­ти гля­дачів. То­му «го­ло­си ву­лиць» бу­ло мінімаль­но по­чи­ще­но, а для їх логічної зв’яз­ки бу­ло про­пи­са­но істо­рію дівчи­ни з Троєщи­ни Лесі, яка при­їха­ла шу­ка­ти в місто на Ч (чи то Чер­ка­си, чи Черні­гів, а мо­же, Чернівці) хлоп­ця. І от у про­цесі цих по­шуків їй від­кри­­вається вся своєрідність, і вод­но­час ти­повість цьо­го ук­раїнсько­го міста з йо­го ко­ло­рит­ні­с­тю та про­бле­ма­ми. А гля­дачі, окрім знай­о­мих чи не­знай­о­мих історій про Чер­ка­си, як і звик­ли в те­атрі, слідку­ють за по­вер­хо­вою, та все ж історією ко­хан­ня з зав’яз­кою, роз­вит­ком подій, кульмі­на­цією та розв’яз­кою.

Але все ж ос­нов­ний пер­со­наж ви­с­та­ви – Чер­ка­си, а са­ме: ба­га­то­го­лос­ся йо­го меш­канців (сце­на з Цен­т­раль­но­го рин­ку, ко­ли у за­гальній ме­тушні вдається вирізня­ти різні го­ло­си). На місці Чер­кас мог­ло б опинитися будь-яке інше місто Ук­раїни – ав­то­ри про­ек­ту не за­пе­ре­чу­ють, що ціка­во бу­ло б зро­би­ти навіть своєрідний «путівник» по Ук­раїні, який увиразнив би особ­ли­вості міст, їхньої мо­ви. Од­нак не див­но, що пер­ши­ми ста­ли Чер­ка­си, ад­же Чер­кась­кий дра­ма­тич­ний те­атр уже да­ле­ко не впер­ше стає май­дан­чи­ком для ек­с­пе­ри­ментів: тут пре­зен­ту­ва­ли свої те­а­т­ральні по­шу­ки і Дми­т­ро Бо­го­ма­зов, і Сергій Про­скур­ня, і Андрій Жол­дак, і Олександр Дзекун.

У по­ста­новці «Місто на Ч» про по­нят­тя ек­с­пе­ри­мен­таль­но­го май­дан­чи­ка мож­на го­во­ри­ти у пря­мо­му зна­ченні. Чер­кась­кий те­атр, не ма­ю­чи ка­мер­ної сце­ни, був зму­ше­ний шу­ка­ти потрібний простір у ме­жах своєї будівлі, ад­же ви­с­та­ва, спря­мо­ва­на на тісний кон­такт ак­то­ра та гля­да­ча, на ве­ликій сцені ба­га­то втра­ча­ла б. Та­ким май­дан­чи­ком ви­я­вив­ся де­ко­раційний цех, який став ос­нов­ним дже­ре­лом те­а­т­раль­ності у ви­с­таві. Гля­дач приймав пра­ви­ла гри ще у фойє те­а­т­ру, ко­ли всім за­про­по­ну­ва­ли роз­діли­ти­ся на дві гру­пи та пря­му­ва­ти вслід за дво­ма пра­цівни­ця­ми те­а­т­ру. По до­розі він мав змо­гу по­ба­чи­ти не звичні «зовнішні» сце­ну, за­лу, фойє, бу­фет, йо­го про­пу­с­ти­ли у ті темні, вузькі ко­ри­до­ри та «за­во­до­подібні» інтер’єри, які пра­цю­ють на ви­ди­му ча­с­ти­ну те­а­т­ру. Те­атр довірив гля­да­чеві свою таємни­цю, ме­ханізм своєї ро­бо­ти, і від то­го дис­танція між ни­ми ско­ро­ти­ла­ся, сто­сун­ки ста­ли більш довірли­ви­ми. А ко­ли на «сцені» він по­ба­чив ак­торів, які нічим не відрізня­ють­ся від гля­дачів, по­чув, що їхня мо­ва – та, яку він чує по­за те­а­т­ром, – з’яви­ла­ся ідея, що та­ко­му те­а­т­ру мож­на віри­ти. Дис­танція ско­ро­ти­ла­ся і в фізич­но­му ро­зумінні: ак­то­ри бу­ли ду­же близь­ко, а котрійсь з гля­да­чок особ­ли­во спо­до­ба­ло­ся, що фор­мат ви­с­та­ви доз­во­ляв її знай­омій ак­торці по­ма­ха­ти ру­кою пря­мо на ви­с­таві і привіта­ти­ся.

Гля­дачі у залі си­дять один на­впро­ти од­но­го, то­му в полі зо­ру – як ак­то­ри, так і ау­ди­торія – і ті, й інші – є твор­ця­ми ви­с­та­ви. Ба більше, мінімальність те­а­т­раль­них за­собів про­во­кує гля­даць­ку уя­ву до співтвор­чості.

Роль завіси на цьо­му май­дан­чи­ку гра­ли важкі ме­та­леві двері, які ча­сом (на по­чат­ку та вкінці) на­глу­хо за­ми­ка­ли­ся, ство­рю­ю­чи відчут­тя три­во­ги, але роз­чинені – за­про­шу­ва­ли по­гляд у гли­би­ну «те­а­т­раль­ності», «міста на Ч». На­впро­ти та­кої «завіси» – справжня тка­нин­на завіса, а за нею справжнє вікно та справжні Чер­ка­си. В кінці з-за цієї завіси теж «ви­хо­дить на по­клон» са­ме місто.

Та­ке роз­ми­ван­ня межі між те­а­т­ром та дійсністю, здійсне­не че­рез дра­ма­тургічну техніку вер­батим, ко­ли ак­то­ри не гра­ють, а ци­ту­ють сло­ва своїх «пер­со­нажів», та до­пов­не­не те­а­т­раль­ни­ми знахідка­ми, збли­жує ак­то­ра та гля­да­ча, роб­ля­чи їх обох ак­тив­ни­ми, пе­ре­тво­рює те­атр на пев­ну ла­бо­ра­торію, фо­рум, місце обміну дум­ка­ми та про­бле­ма­ми, а от­же, і важ­ли­вий соціаль­ний інсти­ту­т.

Відгу­ки на ви­с­та­ву до­сить не­од­но­значні, се­ред по­зи­тив­них ас­пектів без ва­гань відзна­ча­ють навіть самі меш­канці Чер­кас пізна­вальність, но­с­тальгійні мо­мен­ти за ста­ри­ми Чер­ка­са­ми, а та­кож утопічні про­гно­зи на двад­цять років напе­ред з пря­мим спо­лу­чен­ням Па­риж­­­–Соснівка, за­то­ра­ми на Дніпрі та на­решті відре­мон­то­ва­ни­ми до­ро­га­ми. А не­нор­ма­тив­на лек­си­ка, особ­ли­во у сце­нах з жит­тя мо­лоді, вик­ли­кає не­прий­нят­тя та за­не­по­коєння в багатьох глядачів, які апе­люють до те­а­т­ру як до носія ви­со­ких цінно­с­тей.

Схо­же, ав­то­ри ви­с­та­ви зро­би­ли пра­виль­ний крок, ко­ли у гос­тро­соціаль­но­му вер­батимі зро­би­ли став­ку не на за­пе­ре­чен­ня світу, а на лю­бов. Бо історії чер­ка­щан про своє місто, попри всі про­бле­ми і труд­нощі, спов­нені теп­ла та ча­сом ще­му. Бо ко­ли лю­биш, тоді й бо­лить: бо­лить за за­топ­лені се­ла під час будівництва Кре­мен­чуць­ко­го во­до­схо­ви­ща, за те, що Чер­ка­си з міста ку­рор­ту пе­ре­тво­ри­ли­ся на місто хіміків, що мо­лодь нерідко мар­нує час і не ба­чить пер­спек­тив. І де­мон­ст­рація та­кої що­ден­ної дійс­ності в те­атрі, за­кли­кає звер­ну­ти на це ува­гу, дає змо­гу по­ди­ви­ти­ся на неї під но­вим ку­том зо­ру, мож­ли­во, більш дієвим.

1 Бо­ло­тян И. О дра­ме в со­вре­мен­ном те­а­т­ре : verbatim / Иль­ми­ра Бо­ло­тян // Во­про­сы ли­те­ра­ту­ры. – 2004. – №5. [Еле­к­трон­ний ре­сурс]. Ре­жим до­сту­пу : http://magazines.russ.ru/voplit/2004/5/bolo2.html

2Ко­би­ляць­ка В. Жи­вий те­атр у жи­во­му місті / Вікторія Ко­би­ляць­ка // На­родUA. – 2011. – 8 груд­ня. [Еле­к­трон­ний ре­сурс]. Ре­жим до­сту­пу : http://narodua.com/kultura/zhyvyj-teatr-u-zhyvomu-misti.html