«Лю­бовні ли­с­ти до Сталіна»

Мо­ло­дий те­атр

Ху­ан Май­ор­га,

пе­ре­клад Сергія Бор­щевсь­ко­го

По­ста­нов­ка та віде­о­кон­цепція – Станіслав Мой­сеєв

Ху­дож­ник-постановник – Во­ло­ди­мир Ка­ра­шевсь­кий

Ак­то­ри: Булгаков – Ва­лерій Легін, Юрій Роз­сталь­ний,

дружина Булгакова – Ан­на Ва­сильєва, Рим­ма Зюбіна,

Сталін – Ана­толій Пе­т­ров, Ігор Щер­бак

Но­вий ка­лен­дар­ний рік Мо­ло­дий те­атр відзна­чив прем’єрою. Про ви­с­та­ву з цікавою на­звою «Лю­бовні ли­с­ти до Сталіна» її творці роз­повіли ще у ве­ресні на по­чат­ку се­зо­ну. Відра­зу заінтригувало, як іспансь­кий дра­ма­тург ху­дож­ньо ос­мис­лює факт з біог­рафії Ми­хай­ла Бул­га­ко­ва, точніше, йо­го сто­сун­ки зі Сталіним, і яко­го те­а­т­раль­но­го втілен­ня на­бу­ває ця інтер­пре­тація на сцені Мо­ло­до­го те­а­т­ру.

П’єсу «Лю­бовні ли­с­ти до Сталіна» вже по­ста­ви­ли у п’ят­над­ця­ти країнах світу, але ав­то­ру Ху­а­ну Май­орзі – іспансь­ко­му філо­со­фу, есеїсту, публіци­с­ту – особ­ли­во важ­ли­во по­ба­чи­ти, яких змістів на­бу­де йо­го твір у місті, де про­жи­вав йо­го пер­со­наж. За сло­ва­ми дра­ма­тур­га(1), в Іспанії Бул­га­ко­ва чи­та­ють, він є куль­то­вим ав­то­ром для інте­лек­ту­алів. А якось, на­тра­пив­ши в букіністич­но­му ма­га­зині на на­зву «Ли­с­ти до Сталіна», по­гор­тав­ши книж­ку, він зро­зумів, що обов’яз­ко­во на­пи­ше про сто­сун­ки мит­ця та вла­ди на ос­нові цьо­го ма­теріалу. Так ли­с­ти до Сталіна ста­ли «лю­бов­ни­ми», а са­ма п’єса на­бу­ла до­дат­ко­вих підтекстів, які про­ек­ту­ють­ся вже на чи­тачів та гля­дачів: зро­зуміти дик­та­то­ра в собі, з’ясу­ва­ти, хто пи­ше ли­с­ти Бул­га­ко­ва, а от­же, хто ке­рує на­ши­ми сло­ва­ми, на­шим дис­кур­сом.

Станісла­ва Мой­сеєва заціка­ви­ла п’єса Ху­а­на Май­ор­ги, йо­го особ­ли­вий по­гляд на сто­сун­ки ми­тець – вла­да, а са­ме: «щоб зни­щи­ти ху­дож­ни­ка, не обов’яз­ко­во вби­ва­ти йо­го чи за­си­ла­ти на Ко­ли­му. Мож­на про­сто по­ста­ви­ти йо­го в за­лежність. У п’єсі Сталін ро­бить Бул­га­ко­ва за­леж­ною лю­ди­ною, сво­го ро­ду нар­ко­ма­ном — він пе­ре­стає пи­са­ти тво­ри та по­чи­нає пи­са­ти безкінечні ли­с­ти до Сталіна. Та­ким чи­ном ти­ран поз­бав­ляє Бул­га­ко­ва мож­ли­вості бу­ти твор­цем»(2).

Ос­нов­ним мо­мен­том у п’єсі та ви­с­таві, на­вко­ло яко­го роз­­ви­ва­ють­ся інші події, є дзвінок Сталіна до Бул­га­ко­ва. Йо­му пе­ре­ду­ва­ли за­бо­ро­на Бул­га­ко­ву публіку­ва­ти тво­ри та ста­ви­ти їх у те­атрі, а та­кож ли­с­ти пись­мен­ни­ка до вож­дя, в яких він на­ма­гається пе­ре­ко­на­ти Сталіна «виг­на­ти» йо­го з цієї країни, де він, заць­ко­ва­ний та до­ве­де­ний до нер­во­во­го зри­ву, не мо­же більше жи­ти. Дзвінок, у яко­му Сталін вис­лов­лює по­ба­жан­ня зустріти­ся з пись­мен­ни­ком, об­ри­вається, але все ж за­ли­шає Бул­га­ко­ву надію, що з дик­та­то­ром мож­на ве­с­ти цивілізо­ва­ний діалог і що той мо­же зро­зуміти твор­ця. Тим більше, що пись­мен­ник ім­по­­ну­вав Сталіну, вар­то зга­да­ти ли­ше мхатівську по­ста­нов­ку «Дні Турбіних», яку вождь ба­чив 15 разів; цей твір не за­бо­ро­ня­ли навіть тоді, ко­ли двері в усі те­а­т­ри для Бул­га­ко­ва бу­ли за­чи­не­ни­ми. Але надія на діалог, на ро­зуміння, праг­нен­ня знай­ти потрібні сло­ва, щоб роз­чу­ли­ти дик­та­то­ра, й ста­ли фа­таль­ни­ми для Бул­га­ко­ва, на дум­ку дра­ма­тур­га. «Та­ким чи­ном він відхо­дить від сво­го при­род­но­го співроз­мов­ни­ка, яким є суспільство, і пев­ним чи­ном пе­ре­орієнто­вується на од­но­го чи­та­ча, який уо­соб­лює вла­ду. …він яко­юсь мірою вірить у вла­ду, в мож­ливість її зміни»(3).

У ви­с­таві три пер­со­нажі: пе­ре­ля­ка­ний, заць­ко­ва­ний Бул­га­ков (Ва­лерій Легін, Юрій Роз­сталь­ний), який боїться з’яви­ти­ся се­ред лю­дей і по­над усе хо­че от­ри­ма­ти відпо­відь від Сталіна з дозволом виїха­ти, дру­жи­на Бул­га­ко­ва (Ан­на Ва­сильєва, Рим­ма Зюбіна) – відда­на жінка, яка шу­кає способів до­по­мог­ти чо­ловікові, та гро­те­с­ко­во-ре­аль­на при­ма­ра Сталін (Ана­толій Пе­т­ров, Ігор Щер­бак), що по­сту­по­во за­хоп­лює весь твор­чий та життєвий простір пись­мен­ни­ка, витісня­ю­чи навіть йо­го дру­жи­ну. У фіналі ви­с­та­ви во­на все ж по­ки­дає Бул­га­ко­ва, за­брав­ши йо­го ру­ко­пис. Крім та­ко­го відхо­ду від біог­рафії пись­мен­ни­ка, Ху­ан Май­ор­га з легкістю ко­ла­жує ли­с­та­ми, скле­ю­ю­чи їхні урив­ки, ад­же йо­го ме­та – не біог­рафічний твір, а ху­дожнє уза­галь­нен­ня, що зму­си­ло б гля­дачів за­ду­ма­ти­ся над жит­тям.

Оскільки в ос­нові «сю­же­ту» ви­с­та­ви – внутрішні пе­ре­жи­ван­ня Бул­га­ко­ва, і навіть йо­го спілку­ван­ня зі Сталіним – плід уя­ви, по­ста­нов­ка має до­сить ста­тич­ний ха­рак­тер. А різке ври­ван­ня у тка­ни­ну ви­с­та­ви «ат­ри­бутів» ре­аль­но­го Сталіна – за­гроз­ли­во-зверх­нь­о­го сміху чи кав­казь­кої му­зи­ки й тан­ку – ще більше «за­мо­ро­жує» дійство на сцені у хо­лодній мо­то­ро­шності.

Ди­наміки по­ста­новці до­дає сце­но­графія Во­ло­ди­ми­ра Ка­ра­шевсь­ко­го та віде­о­ряд Станісла­ва Мой­сеєва. На білу стінку, як чи­с­тий ар­куш па­пе­ру, з ок­ре­мих ру­хо­мих сек­торів про­ек­ту­ють­ся то ли­с­ти, то Кремль, по яко­му, наче Гуллівер, роз­гу­лює Сталін, то те­а­т­ральні афіші то­го ча­су, то гуглівські ма­пи, то пор­т­рет вож­дя.

Хо­ча в житті Сталін та Бул­га­ков ніко­ли не зустріча­ли­ся, а про­пи­са­ний у п’єсі Сталін – ли­ше видіння пись­мен­ни­ка, яке з’яв­ляється ближ­че до се­ре­ди­ни ви­с­та­ви, все ж по­стать дик­та­то­ра постійно при­сут­ня у по­ста­новці: він – у роз­мо­вах пер­со­нажів, ко­ли йо­го зо­б­ра­жає дру­жи­на Бул­га­ко­ва, на дру­го­му кінці те­ле­фон­но­го дро­ту, на віде­о­про­екції, у мо­то­ро­шно­му сміхові. Він всю­ди­су­щий, він на­гля­дає і кон­тро­лює, він грається та маніпу­лює. Зре­ш­тою при­ма­ра Сталіна по­чи­нає дик­ту­ва­ти пись­мен­ни­ку сло­ва, ко­ли він го­во­рить з дру­жи­ною та пи­ше ли­с­ти до вож­дя.

То­таліта­ризм для на­шо­го суспільства є трав­мою, то­му й ос­мис­лю­ва­ти чи пе­ре­ос­мис­лю­ва­ти це яви­ще ду­же важ­ко. Не див­но, що ав­то­ром п’єси є іспансь­кий дра­ма­тург, яко­му вда­ло­ся у роз­ду­мах про це кон­крет­не істо­рич­не яви­ще та осіб дійти до уза­галь­нень іншо­го по­ряд­ку. А те, що по­стать вож­дя зно­ву з’яв­ляється в ук­раїнсько­му те­атрі, але вже під іншим ку­том зо­ру, – це по­ча­ток усвідо­млен­ня цієї трав­ми, візу­алізації, або навіть ней­т­ралізації, наскільки це мож­ли­во, її наслідків ху­дожніми за­со­ба­ми.

З інтерв’ю з Ху­а­ном Май­ор­гою: «Все­ре­дині кож­но­го з нас си­дять… і пе­ре­ля­ка­ний Бул­га­ков, і ти­ран Сталін» / Ган­на Па­ро­ваткіна // «Дзер­ка­ло тиж­ня. Ук­раїна». – 2012. – №2 (20 січня).

2 То­мак М. Пси­хо­дра­ма. Бул­га­ков. Сталін. Суспільство // День. – 2012. – №2 (12 січня).

3 Ху­ан Май­ор­га: Будь-хто з нас мо­же бу­ти і «Бул­га­ко­вим», і «Сталіним» / Юлія Бен­тя // «День». – 2012. – №8, 9 (20 січня).