Бо­роть­ба за ут­вер­д­жен­ня національ­ної іден­тич­ності ру­синів у Львові по­ча­ла­ся відтоді, як Га­лиць­ко-Во­линсь­ке князівство у 1340 році ус­пад­ку­вав польсь­кий ко­роль Ка­зи­мир. По­при те, що кількісно русь­ке на­се­лен­ня в Га­ли­чині пе­ре­ва­жа­ло, в ме­жах міста ру­си­ни за­ли­ша­ли­ся наці­о­наль­ною мен­ши­ною, по­сту­па­ю­чись спо­чат­ку німець­ким та вірменсь­ким ко­лоністам, а пізніше польсь­ким та єв­рейсь­ким меш­кан­цям. Про­те во­ни відкри­ли пер­шу братсь­ку шко­лу – пізніше Ста­в­ропігійський інсти­тут, за­по­чат­ку­ва­ли дру­кар­ст­во ки­ри­лич­них текстів і по­лемічну літе­ра­ту­ру. Во­ни не підтри­ма­ли унії з Ва­ти­ка­ном Київсь­ко­го ми­т­ро­по­ли­та Ро­го­зи, але зго­дом ста­ли її рев­ни­ми по­бор­ни­ка­ми, і хо­ча особ­ли­вої ло­яль­ності га­лицькі бо­я­ри до Рю­ри­ко­вичів не ма­ли, не по­го­д­жу­ва­ли­ся ніко­ли з фак­том, що да­ле­ка Мос­ковія при­своїла собі їхню са­мо­на­зву, бо Львів як центр Русь­ко­го воєвод­ст­ва, вва­жа­ли справжнім спад­коємцем Київської Русі. Ма­буть, са­ме то­му русь­ка шлях­та на чолі з Русь­ким воєво­дою Мніше­ком по­вез­ла йо­го зя­тя в Моск­ву на пре­стол.

У мо­нархії Габ­сбургів ру­си­ни – «ти­рольці схо­ду» – слу­жи­ли в па­рад­но­му пол­ку імпе­ра­то­ра і ма­ли пра­ва, та вод­но­час за­зна­ва­ли утисків, як ре­ш­та націй імперії; за май­но­вим ста­ту­сом во­ни по­сту­па­ли­ся польсь­ким зем­ле­влас­ни­кам. Освічені ру­си­ни після Вес­ни на­родів зму­шені бу­ли ко­ри­с­ту­ва­ти­ся німець­кою та польсь­кою літе­ра­ту­рою че­рез дефіцит рідної. Са­ме польські хроніки – Длу­го­ша, Кро­ме­ра, Стрий­ковсь­ко­го, Гваньїні (а не відре­да­го­вані комісією Шу­ва­ло­ва за вказівкою Ка­те­ри­ни ІІ літо­пи­си при таємни­чо­му зник­ненні оригіналів, які до­ступні істо­ри­кам Наддніпрянсь­кої Ук­раїни), спри­чи­ни­лись до іншо­го по­гля­ду на ми­ну­ле, і досі мен­таль­но відрізня­ють меш­канців різних бе­регів Збру­ча.

Внаслідок бо­роть­би з моск­вофіла­ми ру­си­ни пе­рей­ме­ну­ва­ли­ся на ук­раїнців, і польсь­ко-ук­раїнські взаєми­ни за­го­ст­ри­ли­ся у зма­ганні за не­за­лежність обох на­родів після роз­па­ду Ав­ст­ро-Угор­щи­ни. По­раз­ка ЗУНР, бой­кот ук­раїнця­ми ви­борів до сей­му, па­цифікація збігли­ся з по­ши­рен­ням у світі кіне­ма­то­гра­фа, який з роз­ва­жаль­но­го ат­ракціону пе­ре­тво­рив­ся на засіб світо­гляд­ної та іде­о­логічної про­па­ган­ди, потісня­ю­чи ви­дав­ництва і пре­су, які львів’яни сумлінно по­ши­рю­ва­ли, в то­му числі дру­ку­ю­чи за­бо­ро­не­ну в Російській імперії ук­раїнську літе­ра­ту­ру. Ви­нахід кіно та­кож збігся в часі з де­мо­кра­ти­зацією Євро­пи, ко­ли вже не ди­на­с­тичні роз­ра­хун­ки мо­нархів, а ви­бо­ри урядів впли­ва­ли на політи­ку, то­му важ­ли­вою для свідо­мо­го во­ле­ви­яв­лен­ня ста­ва­ла за­галь­на освіта. Вже не вузь­кий про­ша­рок інтелігенції за­мож­них верств, а більшість на­се­лен­ня по­тре­бу­ва­ла знань історії та соціаль­но-гос­по­дарсь­ких на­ук, і кіно ста­ва­ло най­до­с­тупнішим за­со­бом та­кої освіти.

Це по­вною мірою ви­ко­ри­с­та­ла Російська імперія, змінив­ши іде­о­логічні по­сту­ла­ти – са­мо­дер­жав­ст­во, пра­во­славіє і на­родність – на дик­та­ту­ру ком­партії, марк­сизм і то­таліта­ризм, при­кри­ва­ю­чись гас­ла­ми фран­цузь­кої ре­во­люції – сво­бо­дою, рівністю і бра­тер­ст­вом (але жод­ну з цих чес­нот не бу­ло ре­алізо­ва­но). Замість сво­бо­ди – цен­зу­ра і ви­ни­щен­ня вся­кої опо­зиції, навіть про­ле­тарсь­ко­го по­хо­д­жен­ня, а замість рівності і бра­тер­ст­ва – зверхність до національ­них мен­шин на прак­тиці.

Уп­ро­довж ХХ століття кількість ук­раїнців змен­ши­лась, а чи­сельність панівної нації под­воїла­ся. Які ж тут рівність і бра­тер­ст­во?! Царсь­кий ре­жим з асиміля­торсь­кою ме­тою зму­сив се­лян «жит­ниці Євро­пи» ос­во­ю­ва­ти Жов­тий і Зе­ле­ний Кли­ни, а ко­муністич­на еліта фізич­но зни­щу­ва­ла мільйо­ни, які не впи­су­ва­ли­ся у прак­ти­ку кріпаць­ко­го ко­лек­тивізму.

Все­ук­раїнське фо­токіно­у­правління на по­чат­ку своєї діяль­ності по­ру­шу­ва­ло ак­ту­альні про­бле­ми. В то­му числі був план на те­ма­ти­ку національ­них мен­шин, та після ре­ор­ганізації в «Ук­раїнфільм» і чи­с­ток ук­раїнські кінодіячі самі ста­ли національ­ною мен­ши­ною на рідній студії. Те­ма­ти­ку фільмів по­ча­ли за­га­ня­ти в ре­зер­вацію ет­но­графізму та кон­цепції, що відмов­ля­ла в іден­тич­ності по­при іде­о­логічні дог­ми. Був один на­род за царів і має бу­ти од­ним при ко­мунізмі, оно­ма­с­тичні по­дро­биці – «мос­ковсь­кий», «русь­кий», «совєтський» – не так важ­ливі, го­ло­вне, щоб зберіга­ла­ся суть.

У Львові на іден­тичність ніхто не зазіхав. Сто­сун­ки між­національні мог­ли бу­ти на­пру­же­ни­ми, навіть во­ро­жи­ми. Але взаємна по­ва­га за­ли­ша­ла­ся. Ак­тив­ний по­пу­ля­ри­за­тор фільмів, інже­нер, ви­нахідник Ед­мунд Лібансь­кий, що їздив по око­ли­цях Льво­ва зі своїм кіно­про­ек­то­ром, де­мон­ст­ру­ю­чи і оз­ву­чу­ю­чи на­укові та до­ку­мен­тальні фі­льми, во­ю­вав за Львів про­ти січо­во­го стрільця Дми­т­ра Крен­жа­ловсь­ко­го, співпрацівни­ка ук­раїнсько­го жур­на­лу «Кіно» і фірми «Со­ня-фільм». Це не за­ва­ди­ло їм у між­воєнний період зга­ду­ва­ти юнацькі ба­талії, бо обид­ва бу­ли лівих по­глядів і відвіду­ва­ли в то­ва­рись­ко­му житті кав’яр­ню «Rоmа» і цу­кер­ню «u Zaleskiego», де зби­ра­ла­ся лібе­ральні та ліві інте­лек­ту­а­ли, на відміну від націоналістич­ної кав’ярні «Szkocka» і цу­керні «Welz», не­за­леж­но від етнічної при­на­леж­ності при­стан­ку при­хиль­ників ку­пецтва і пра­вих партій. Зре­ш­тою Львівський кінок­луб «Аван­гар­да» поєднав пред­став­ників різних націй, за­цікав­ле­них у по­пу­ля­ри­зації кіно­ми­с­тецтва та ес­те­тич­но-філо­софсь­ких дис­кусіях.

При­хиль­ни­ки ліволібе­раль­них по­глядів сим­па­ти­зу­ва­ли ри­то­риці совєтської про­па­ган­ди. В Ук­раїні та­кож знач­на ча­с­ти­на ак­тив­но­го на­се­лен­ня повіри­ла в дов­го­очіку­ва­ну сво­бо­ду, в то­му числі й ук­раїнські ко­муністи, зва­бив­шись «ук­раїнізацією» – тим­ча­со­вою так­ти­кою партії для по­си­лен­ня сво­го впли­ву в ко­лоніаль­них провінціях імперії. В Ук­раїні – це се­ре­ди­на 1920-х років. Спра­вед­ли­во ви­прав­ля­ю­чи асиміля­торсь­ку політи­ку царсь­ко­го ре­жи­му, ук­раїнізу­ва­ли­ся шко­ли, ус­та­но­ви, армія, партійне керів­ництво. Націоналізо­вані кіно­у­с­та­но­ви об’єдну­ють­ся у ВУФ­КУ, яке роз­ши­рює кіно­ме­ре­жу, го­тує кіно­ка­д­ри, ос­на­щує технічну ба­зу кіно­ви­роб­ництва, ви­дає кіно­жур­нал і по­чи­нає пла­но­во зніма­ти фільми про­па­ган­дистсь­ко­го змісту, в то­му числі фільм Чар­диніна «Та­рас Шев­чен­ко», який зби­рав ан­шла­ги в Західній Ук­раїні. Ок­ри­лені пер­спек­ти­ва­ми відро­д­жен­ня рідної куль­ту­ри, до цьо­го про­це­су до­лу­ча­ють­ся пись­мен­ни­ки, ре­жи­се­ри, ак­то­ри з Га­ли­чи­ни – ро­ди­на Кру­шель­ниць­ких, Кур­бас, Ло­па­тинсь­кий, Бу­ч­ма, з Во­лині – Фальківський та інші, навіть Ірчан з Ка­на­ди. Більшість львівських жур­налістів скеп­тич­но ста­ви­ла­ся до совєтської про­па­ган­ди, особ­ли­во після при­пи­нен­ня «ук­раїнізації» та по­чат­ку ре­пресій. Ук­раїнські ча­со­пи­си у Львові розмно­жу­ва­ли­ся бли­с­ка­вич­ни­ми тем­па­ми – до 1900 ро­ку їх бу­ло 130, до 1920-го – 286, до 1930 – 574, до 1939 – 850 що­прав­да, більшість з них не дов­го­т­ри­валі. Але ли­ше у 1930-ті ро­ки у цих га­зе­тах і жур­на­лах з’яв­ля­ють­ся статті та ру­б­ри­ки про кіно.

У 1929 р. Яро­слав Бо­хенсь­кий дру­кує кни­гу «Срібні тіні», в якій аналізує світо­ве кіно­ми­с­тецтво, в то­му числі ук­раїнське: «…До ря­ду агітаційних, су­то ко­муністич­но­го ха­рак­те­ру фільмів, при­бу­ла ще й од­на. Тим ра­зом ве­ли­ка! Епо­халь­на! Та­рас Шев­чен­ко, на­сто­я­щий про­ле­тар, ма­ло що не марксівський агіта­тор. Що­х­ви­ли­ни по­гро­жує ку­ла­ком, а на свя­ченні па­сок, як вірний 100% ко­муніст, не ски­дає шап­ки… За­ступ­ни­ки ВУФ­КУ в Га­ли­чині, не хо­тя­чи ра­зи­ти ва­ших ес­те­тич­них по­чу­вань, «ви­тяг­ли» це місце. При про­щанні з княж­ною Репніною, що так гар­но відно­си­ла­ся до ньо­го, плює з до­са­ди і відгро­д­жується ку­ла­ком!.. Зав­ва­жу тільки, що цьо­го ра­зу «ми­с­тецькі не­до­тяг­нен­ня» є і в дру­гих ра­дянсь­ких фільмах, як в «Ми­колі Джері», «Бо­ри­слав сміється» і в інших. Це ж й ста­ра ме­то­да «не­до­тя­гу­ван­ня» ра­дянсь­ких ре­жи­серів, при­но­ров­лю­ва­ти історію до своїх кличів, а ко­ли не мож­на, фаль­шу­ва­ти її. На­чхать на історію, на­чхать на ми­с­тецтво, на національ­ну честь, ко­мунізм перш за все…»(1).

Бо­хенсь­кий кри­ти­кує та­кож аме­ри­кансь­ку кіно­про­дукцію, але вболіває все ж за своє: «…До­те­перішня ук­раїнська фільмо­ва літе­ра­ту­ра ду­же вбо­га, а рад­ше цілком її не­ма. Бо чи мож­на на­зи­ва­ти літе­ра­ту­рою тих кілька ко­муністич­них псев­докіно­вих бро­шур, що по­яви­ли­ся по той бік Збру­ча. Не кра­ще і на західно­ук­раїнських зем­лях, де від 34-х літ, себ­то від ви­на­хо­ду кіна, не по­яви­лась досі жод­на більша публікація про кіно, в той час ко­ли та­ка, на­при­клад, німець­ка фільмо­ва літе­ра­ту­ра чис­лить сьо­годні ти­сяч­ки публікацій, та що більше навіть мо­ло­да чесь­ка літе­ра­ту­ра здо­бу­ла­ся за цей час на кілька­де­сят фільмо­вих кни­жок…»(2).

У на­ступній книзі «Зірки ек­ра­ну» (1931 р.), на­пи­саній Бо­хенсь­ким ра­зом з Со­нею Ку­ликівною, ав­то­ри опи­су­ють твор­чий до­ро­бок то­го­час­них кінозірок, до­лу­чив­ши до цьо­го спи­с­ку і А. Бу­ч­му («Наш зем­ляк») та О. До­вжен­ка («Тво­рець Землі»). Бо­хенсь­кий про­па­гу­вав «аван­гар­до­ве» кіно в жур­налі «Кіно» (1930–1936), ре­да­го­ва­но­му Ку­ликівною, що ви­хо­див ко­ш­том її фірми «Со­ня-фільм», і мав про­па­гу­ва­ти ук­раїнську кіно­про­дукцію. Ча­со­пис зо­се­ре­див до­вко­ла се­бе кілька де­сятків ав­торів, зо­к­ре­ма, за­лу­чи­ли до праці Юліана До­ро­ша, зго­дом пер­шо­го ав­то­ра по­вно­ме­т­раж­но­го фа­бу­ляр­но­го ук­раїнсько­го фільму у Львові, Во­ло­ди­ми­ра Гу­мець­ко­го, ав­то­ра те­о­ре­тич­них та просвітних ста­тей, чий до­ро­бок вар­тий пе­ре­дру­ку в ок­ремій мо­но­графії для сту­дентів профільних вишів.

Але не­кри­тич­на інфор­мація про події в Ук­раїні в жур­налі зму­шує ба­га­ть­ох ав­торів за­ли­ши­ти йо­го. Спо­чат­ку став­ся конфлікт із по­етом Ана­то­лем Кур­ди­ди­ком, який був од­ним з пер­ших до­пи­су­вачів жур­на­лу: «…ми хо­че­мо пра­цю­ва­ти в ко­ристь ук­раїнсько­го національ­но­го твор­чо­го кіно­ви­роб­ництва і згур­ту­ва­ти всіх тих з-поміж нас, що при­му­шені бра­ти в ру­ки чу­жий ча­со­пис…»(3). Че­рез рік він відповідає на ре­дакційну стат­тю про­ти ньо­го на сторін­ках га­зе­ти «Діло»: «... 2) від кож­ної ча­со­пи­си, де пра­цюю і пра­цю­ва­ти­му ви­ма­га­ти­му націоналістич­ної іде­о­логії; 3) з гур­ту співробітників ви­с­ту­пив я не з ма­теріаль­них мо­тивів, як по­ши­ре­но чут­ки, а то­му що «по суті чи­с­то фа­хо­вий і без­партійний жур­нал» в ре­дак­торсь­ких стат­тях, на які я не міг ма­ти впли­ву, ви­яв­ляв те­ля­че за­хоп­лен­ня боль­ше­виць­ким ви­роб­ництвом; 4) вва­жаю сло­ва «не мав пра­ва ви­ма­га­ти про­па­ган­ди фа­шиз­му» перфідною про­во­кацією і до­но­сом до тих, ко­му бу­ло б ціка­во зна­ти про мої політичні пе­ре­ко­нан­ня…»(4). Ре­дакція відповіда­ла на цю стат­тю: «…Хто не вміє ве­с­ти куль­тур­ної по­леміки, хай кра­ще не ком­про­ме­тується «ви­яс­нен­ня­ми на ви­яс­нен­ня», яки­ми тільки дає свідоцтво убо­же­ст­ва своїх ду­хов­них кон­цепцій…»(5). По­леміста­ми бу­ли До­рош та Бо­хенсь­кий, які зго­дом та­кож за­ли­шать жур­нал.

Найплідніший ав­тор жур­на­лу – Гу­мець­кий на­пи­ше жартівли­вий фей­ле­тон про­ти ав­то­ра ру­б­ри­ки «Кіно» в ка­то­лицькій га­зеті «Но­ва зо­ря» О.М. (Олек­сан­д­ра Мо­ха), де той кри­ти­кує чо­ти­ри аме­ри­канські фільми за зміст та амо­ральність «…Віднос­но ре­цензії слід за­приміти­ти, що тут пра­вовірність кри­ти­ка кон­сек­вент­но ве­де до пе­ре­оцінки те­ма­ти­ки й не­до­оцінки фор­ми. «О.М.» за­бу­ває, що кіно по своїй суті є ком­по­зиційним ми­с­тецтвом та що йо­го ар­тизм ба­зується го­ло­вно на фор­маль­них мо­мен­тах… Зга­дай­мо старі ча­си «кіно­во­го куль­тур­кам­фу», ко­ли то церк­ва ста­ви­ла свой­о­му вірно­му аль­тер­на­ти­ву: «ілюзіон» або пек­ло. Кіно ви­г­ра­ло куль­тур­камф… «За­ра­за» со­лод­ки­ми бак­теріями розлізла­ся на увесь світ… де­які фільми у Львові ог­ля­нув що п’ятий меш­ка­нець… А чи мож­на ска­за­ти, <...> що про­повідей слу­хає п’ята лю­ди­на!»? Ні – відповімо «Новій зорі», «Ira brevis – ars longa» (гнів ко­рот­кий – ми­с­тецтво вічне) пе­ре­фра­зо­вує відо­мий вислів Гу­мець­кий, підпи­сав­шись цьо­го ра­зу Ікс Фікс(6).

Мох про­дов­жив по­леміку: «Ре­жи­сер аме­ри­кансь­кий має дві цен­зу­ри – публіки і мо­раль­ну, совєтський – 6: 1) кіно­коміте­ту, 2) коміте­ту кон­тролі ре­пер­ту­а­ру 3) технічно­го коміте­ту, 4) партії і профспілок, 5) ре­во­люційно­го со­ю­зу кіне­ма­то­графістів, 6) і ще раз цен­т­раль­но­го коміте­ту кон­тро­лю ре­пер­ту­а­ру… вся­кий совітський фільм це не ми­с­тецтво, не філан­т­ропія, тільки ре­во­люційна про­па­ган­да: стрільний по­рох ре­во­люції…», і про­аналізу­вав­ши фільми «Пу­ть­ов­ка в жизнь», «Бу­ря над Азією» та «Грішне се­ло», за­кли­кає: «…ос­тається бой­ко­ту­ва­ти боль­ше­вицькі фільми. Бо тре­ба бу­ти зовсім бо­жевільним, щоб сидіти на бочці стрільно­го по­ро­ху, та ще й ба­ви­ти­ся жаріючи­ми вуг­ли­ка­ми… Да­ва­ти до­б­ровільно гроші на про­па­ган­ду фізич­но­го ви­ни­щен­ня се­бе са­мо­го й пе­ре­мо­ги тьми над світлом…»(7). На чер­гові кпи­ни Гу­мець­ко­го Мох не відпо­вів і про­дов­жив пи­са­ти свої ре­цензії: «Ка­жуть, що ре­во­люція се та­ка ма­ма, що на дру­ге снідан­ня з’їдає власні діти. «Зву­ко­ву ре­во­люцію» зро­би­ли аме­ри­канські капіта­лісти, і во­на їх по­ма­лу ма­теріаль­но з’їдає. Щоб вря­ту­ва­ти­ся… поїха­ли за по­мо­чею до …Євро­пи, а вла­с­ти­во до її не­вла­с­ти­вої ча­с­ти­ни – боль­ше­виць­кої Росії. Сла­вет­ний аме­ри­кансь­кий фільм ду­ха «но­вої фільмо­вої політи­ки» і про­гра­мо­вий тен­денційний більшо­виць­кий фільм – се діти од­но­го ду­ха Са­та­ни й Ма­мо­ни…»(8).

Зго­дом Мох стає співробітни­ком жур­на­лу «Світло й тінь», що за­по­чат­ку­вав кіно­ви­роб­ництво у Львові ук­раїнських фільмів, яко­му пе­ре­шко­ди­ла війна. Спро­бу­ва­ла зро­би­ти це ре­дакція жур­на­лу «Кіно» та інші ча­со­пи­си, за­про­шу­ва­ли Еже­на Де­сла­ва (Слаб­чен­ка) з Па­ри­жа, але вла­да йо­му не доз­во­ли­ла зніма­ти Гу­цуль­щи­ну, по­кла­да­ли надію на Ро­ма­на Миш­ке­ви­ча – влас­ни­ка студії «Тер­рафільм» у м. Брно у Сло­вач­чині, але та­кож не скла­ло­ся. А фільми совєтські не ува­жа­ли ук­раїнськи­ми по ду­ху, не­за­леж­но від те­ма­ти­ки: «…Го­ловні пси­хо­логічні за­со­би боль­ше­виць­кої вла­ди: страх і су­гестія. Страх по­ши­рює Г.П.У. Су­гестію: пре­са, книж­ки, те­атр, радіо і кіно. Ціль тієї су­гестії: вмо­ви­ти го­лодні і за­ст­ра­шені міліони рабів СРСР, що ніко­му і ніде кра­ще не жи­веть­ся… Су­гестія ро­бить своє: міліони забріха­них лю­дей вірять в «чу­де­са п’ятилітки». Боль­ше­виць­ка фільма розв’язує про­бле­ми з по­гля­ду боль­ше­виць­кої ідеї. Тим своїм тен­денційним ха­рак­те­ром во­на ду­же не­ба­жа­на, тим більше, що се­ред ма­со­вої фільмо­вої про­дукції західної Євро­пи і Аме­ри­ки маємо безліч фільм зовсім без­вартісних…», – пи­ше М. Де­ни­со­вич(9).

Інший ре­цен­зент га­зе­ти «Ме­та» М.К. кри­ти­кує фільми «Бла­кит­ний ек­с­прес» і «Аріану»: «…ме­та (пер­шо­го) – ви­ка­за­ти «нікчемність» євро­пейсь­кої цивілізації в Ки­таю. Євро­па тут си­нонім ван­далізму, гніту, не­лю­дя­ності (в Москві її зна­ють!) і по­гор­ди інших рас. Фільма ору­дує низ­кою де­ма­гогічних сим­волів …ки­тайські кулі (робітни­ки – Р.Б.), обу­рені звірством євро­пейсь­ких кон­воєнтів, ки­да­ють­ся на білих па­са­жирів, так про­ле­таріат ки­неть­ся на бур­жу­азію.

І як тій бур­жу­азії не спи­ни­ти розігна­но­го поїзду (ма­шиніст збун­ту­вав­ся), так і Європі не спи­ни­ти світо­вої ре­во­люції, що не­се виз­во­лен­ня бідним і при­гноб­ле­ним (Со­лов­ки і кол­хо­зи!). Як той «Бла­кит­ний ек­с­прес» ско­тить­ся в про­пасть, так і Євро­па ско­тить­ся у про­пасть ре­во­люції! Фільма ди­шить ди­я­вольсь­кою не­на­ви­с­тю до всьо­го, що євро­пейсь­ке…За­галь­не вра­жен­ня: Євро­пу б’ють по морді в Європі!

«Аріана» – спо­лу­ка російсько­го нігілізму з жидівським опор­тунізмом?! Російський нігілізм ре­пре­зен­тує сту­дент­ка. Во­на з по­гор­дою відки­дає дум­ку про по­друж­жя! Так! В Росії бун­ту­ва­ли­ся про­ти по­друж­жя, церк­ви, дер­жа­ви, про­ти вся­ко­го ав­то­ри­те­ту. Гу­бер­на­торські доні ки­да­ли бом­би… Жидівський опор­тунізм – це па­нок в «силі віку». Має гроші, і то­му все мо­же і має Аріану. Тільки ма­ти гроші! Оче­вид­но, «ри­ба пли­ве де глиб­ше, чо­ловік іде, де ліпше!» З та­кою іде­о­логією, мож­на спи­ни­ти «Бла­кит­ний ек­с­прес»! – Фільми не роб­лять ре­во­люцій! – Во­ни її мо­раль­но підго­тов­лю­ють. Ре­во­люція – за­вер­шен­ня дов­го­го про­це­су. Це той мо­мент, ко­ли «Бла­кит­ний ек­с­прес», за­вер­не­ний на сліпий шлях, злітає в про­вал­ля»(10).

Цей же крип­тонім М. К. пи­ше ре­цензії на фільми хри­с­ти­янсь­кої те­ма­ти­ки, зо­к­ре­ма про «У тіні Хри­с­та» (Цирк Не­ро­на) Сесіля де Мілля: «…От­же, перш усь­о­го цей по­жар Ри­му… так і на­га­дує наші ча­си, ко­ли світо­вий по­жар іде зі Схо­ду, ко­ли він ви­бу­хає то тут, то там по різних місцях Євро­пи… Хи­ба нинішня Євро­па та­ка ба­га­та ма­теріаль­но і технічно не подібна до цьо­го Не­ро­но­во­го Ри­му? Хи­ба скеп­ти­цизм – не во­ло­дар мілліонів євро­пейсь­кої інтелі­генції?

О! Як це на­га­дує євро­пейські бур­жу­азні дер­жа­ви і більшо­виків. Боль­ше­ви­ки ка­жуть: «Гни­ла бур­жу­азіє! Ось тобі і кінець», і го­рять церк­ви і мо­на­с­тирі в Ес­панії, ви­бу­ха­ють за­во­ру­шен­ня в Швай­царії, го­рить німець­кий рейх­с­таг… А уря­ди бур­жу­аз­них дер­жав всміха­ють­ся до пол­предів: «Ми в це не віри­мо. Ви жар­туєте! Да­вай­те за­клю­чи­мо «пакт про не аг­ресію»(11).

Жур­нал «На­зустріч» сте­жить за подіями в Ук­раїні: «В Києві закінчи­ли фільм «Про­ме­тей», зроб­ле­ний на під­ста­ві Шев­чен­ко­вих по­ем «Сон» і «Кав­каз». Краєви­ди взяті з Ук­раїни, Вол­ги і Кав­ка­зу…»(12). А вже че­рез два ро­ки «Ук­раїнські вісті» повідо­мля­ють: «Ко­муніст» від 11.09.1936 р. про націоналістичні й фор­малістичні ви­к­рив­лен­ня в ро­боті «Ук­раїнфільму» пи­ше та­ке: На­чаль­ни­ком ви­роб­ни­чо-ху­дож­нь­о­го уп­равління був Левіт…(який) з 1903 по 1919 плу­тається по різних націоналістич­них партіях і з 1934 ро­ку опи­нив­ся в «Ук­раїнфільмі», …(де зня­то) ан­ти­ху­дожні й політич­но хибні фільми: «Су­во­рий юнак», «Про­ме­тей», «Інтри­гант» і «Сповідь». В Київсько­му кіно­інсти­туті пе­ре­бу­вав контр­ре­во­люціонер Мухін – зав. відділом ка­д­ра­ми взяв до се­бе Гоф­ма­на, що тро­хи не роз­ва­лив ро­бо­ту Інсти­ту­ту. Та­ке пи­шуть ті, що ля­ка­ють­ся уже хи­ба своєї влас­ної тіні…»(13).

От­же, після го­ло­до­мо­ру, са­мов­бивств Скрип­ни­ка, Хви­льо­во­го і арештів патріотів шев­ченківська са­ти­ра на царів ви­я­ви­ла­ся оз­на­кою націоналізму. Слід до­да­ти, що заміна по­нять стає ос­нов­ною зброєю совєтської де­ма­гогії, бо згор­тан­ня ук­раїнізації на­справді бу­ло про­явом контр­ре­во­люції, тоб­то ре­ван­шем шовіністич­но-імперсь­кої полі­ти­ки, а не спра­вед­ли­вим за­су­д­жен­ням царсь­ко­го ре­жи­му. Зни­ще­ний фільм «Про­ме­тей» свідчив про на­ступ ре­акції. Ав­то­ра Іва­на Ка­ва­лерідзе вря­ту­ва­ло гру­зинсь­ке прізви­ще, і він чи не єди­ний міг зніма­ти на ук­раїнську те­ма­ти­ку, хо­ча у США ук­раїнська еміграція вва­жа­ла, що йо­го ек­ранізація «На­тал­ки Пол­тав­ки» та «За­по­рож­ця за Ду­наєм» бу­ла здійсне­на, що­би за­шко­ди­ти ана­логічним аме­ри­кансь­ким ек­ранізаціям Ва­си­ля Ав­ра­мен­ка.

Все це усвідо­млю­ва­ли кіно­к­ри­ти­ки Льво­ва та пи­са­ли про це в різних ча­со­пи­сах. В. Ла­совсь­кий про­во­дить роз­ло­ге інтерв’ю з Де­сла­вом, чле­ном фран­цузь­кої аван­гар­ди про про­бле­ми ук­раїнських фільмів, а та­кож з До­ро­шем, де за­кли­кає зніма­ти се­ло, ет­но­графію, до­ку­мен­тальні фільми та істо­ричні по­статі – Хмель­ниць­ко­го, Ма­зе­пу, князів Ос­т­розь­ких, Ско­во­ро­ду. В цьо­му він ба­чить ве­ли­ку місію ук­раїнських фільмів, бо «…ре­пре­зен­та­тивні фільми ра­дянсь­кої про­дукції – “Ар­се­нал”, “Зем­ля”, “Ми­ко­ла Дже­ря”, “Зве­ни­го­ра”… ос­та­нуть на­завжди на­га­ном спря­мо­ва­ним у ви­сок най­жи­вотніших інте­ресів ук­раїнської нації»(14).

Львівські уболіваль­ники за са­мо­ут­вер­д­жен­ня України у світі в своєму без­дер­жав­но­му ста­тусі наївно вірили в те, що істо­ричні по­статі мо­жуть спри­я­ти цьо­му ут­вер­д­жен­ню. Цю віру підва­жив фільм Сав­чен­ка. «Бог­дан Хмель­ниць­кий» по­кли­ка­ний змобілізу­ва­ти «єди­ний на­род» про­ти спільно­го во­ро­га. Так само, як сво­го ча­су пе­рей­ме­но­ву­ва­ли різні ма­ло­російські пол­ки в «ук­раїнські», що­би після по­раз­ки На­по­ле­о­на по­вер­ну­ти старі на­зви. З тією вірою у львівській пресі тіши­ли­ся «ук­раїнською зіркою» Ан­ною Стен (Фісак) – дру­гою Ґре­тою Ґар­бо, яка після Моск­ви та Берліна в Голлівуді з ук­раїнською еміграцією не кон­так­ту­ва­ла (хо­ча її ма­ма бу­ла па­рафіян­кою ук­раїнської церк­ви), оче­вид­но насліду­ю­чи по­ляків, що раділи за «польсь­ку зірку» По­лу Неґрі (Апо­лонію Ха­лу­пец), що та­кож підко­ри­ла Берлін і Голлівуд.

Не мог­ли зна­ти ці кіно­к­ри­ти­ки, що на зміну кіно прийде на­ба­га­то ма­совіший засіб інфор­мації – те­ле­ба­чен­ня, яке у фор­маль­но дер­жав­но­му ста­тусі мо­же ста­ти по­тужнішим асиміля­то­ром на­се­лен­ня. Якщо прав­ники по­ту­рають не­хту­ван­ню дер­жав­ної мо­ви як ат­ри­бу­ту дер­жав­ності, так само, як і реч­ни­к влад­ної вер­ти­калі, ус­пад­ко­ва­ної від персь­ких де­с­потій че­рез Чингісідів, їхніх улусів по про­сто­рах Євразії та їхньої стра­тегії гна­ти на пе­ре­до­ву лінію фрон­ту підко­рені на­ро­ди. Хо­четь­ся віри­ти, що кіно і те­ле­ба­чен­ня че­рез го­ри­зон­тальні соціальні ме­режі сфор­му­ють по­коління, для яко­го шля­хетність і сво­бо­да ва­жи­ти­муть більше, ніж страх і сервілізм.

По­коління львівських кіно­к­ри­тиків, хто ви­жив, до­ла­ли без­вихідь по еміграціях, на­ма­га­ю­чись по­силь­но фільму­ва­ти ак­ту­аль­ну, на їхню дум­ку, те­ма­ти­ку. Лев Си­лен­ко під іме­нем Ор­ли­го­ри зняв у Ка­наді кілька напіва­ма­торсь­ких фільмів – «Го­дин­ник б’є 12» – про пе­ребіжчи­ка-шпи­гу­на Гуд­зен­ка, «Пісню Ма­зе­пи» – про ко­лек­тивізацію пе­ред го­ло­до­мо­ром. А з ча­сом ли­шив­ся то­го во­за і обійшов Па­ки­с­тан та Індію, щоб на­пи­са­ти свою «Ма­га Віру», на­вер­та­ю­чи при­хиль­ників до язич­ництва, – як ко­муністи-ро­ман­ти­ки своїм атеїзмом, так і він на­ма­гав­ся об’єдна­ти роз’єдна­ний на­род. Але та­кож не­ба­га­то знай­шов послідо­вників.

Тут зроб­ле­но спро­бу пе­ре­да­ти не­за­лежні від цен­зу­ри по­гля­ди кіно­к­ри­тиків 30-х років по­за Ук­раїною, де кіно- знавці не бу­ли об­ме­жені рам­ка­ми іде­о­логічних догм. Їхній до­ро­бок із те­орії та історії кіно­ми­с­тецтва за­слу­го­вує пе­ре­дру­ку та впо­ряд­ку­ван­ня для кіно­освіти та кіно­ви­роб­ництва, ко­ли ство­рить­ся для ньо­го політич­на во­ля, бо ви­роб­ництво не­мож­ли­ве без ак­ту­аль­ної про­бле­ма­ти­ки як сти­му­лу навіть у роз­ва­жаль­них жа­н­рах. Гроші роб­лять гроші ли­ше тим­ча­со­во.

Львів

1 Бо­хенсь­кий Я. Срібні тіні. – Львів: «Для світла», 1929. – С. 31–32.

2 Там са­мо. – С. 108.

3 Кур­ди­дик А. // «Кіно». – 1930. – №3. – С. 1–2.

4 «Діло». – 1931. – №15.

5 «Кіно». – 1931. – №9. – С. 1.

6 «Кіно». – 1933. – №3–4. – С. 4–5.

7 «Но­ва зо­ря». – 1933. – 29 бе­резня. – С. 6–7.

8 «Но­ва зо­ря». – 1933. – 24 серпня.

9 «Ме­та». – 1933. – 4 серпня. – С. 3.

10 М.К. «Са­мо­губ­ст­во Євро­пи» // «Ме­та». – 1933. – №10 (5 бе­рез­ня). – С. 6.

11 М.К. Нові фільми // «Ме­та». – 1933. – №18. – С. 5–6.

12 «На­зустріч». – 1934. – 15 жовтня.

13 «Ук­раїнські вісті», «Контр­ре­во­люція в Ук­раїнфільмі». – 1936. – 5 жовт­ня. – С. 3.

14 Ла­с­ковсь­кий В. «За ос­но­ви під ук­раїнську кіне­ма­то­графію» // «Ук­раїнські вісті». – 1936. – 24 квітня.