Харківський «Те­атр 19» був за­сно­ва­ний порівня­но не­дав­но – у 2000 році. За декілька років йо­го керівник Ігор Ла­ден­ко зумів пе­ре­тво­ри­ти гру­пу сту­дентів-од­но­думців з Харківсько­го дер­жав­но­го універ­си­те­ту ми­с­тецтв ім. І.П. Кот­ля­ревсь­ко­го на од­ну з най­по­пу­лярніших те­а­т­раль­них труп у місті.

«Двері»

за мо­ти­ва­ми п’єси Луїджі Лу­нарі «Троє на гой­далці»

Ре­жи­сер-по­ста­нов­ник – Ігор Ла­ден­ко

Сце­но­графія та ко­с­тю­ми – Ка­те­ри­на Ко­леснічен­ко

У ро­лях:

Ко­ман­дор – Олег Дідик

Капітан – Сергій Бабкін

Про­фе­сор – Юрій Ніко­лаєнко

Жінка – На­та­ля Івансь­ка

З 2002 ро­ку по­ста­нов­ки «Те­а­т­ру 19» відбу­ва­ють­ся на від­критій те­а­т­ральній сцені Харківсько­го бу­дин­ку ак­то­ра, по­ряд з по­ста­нов­ка­ми те­атрів «Но­ва сце­на», «Ко­те­лок», «Те­атр у Те­атрі» тощо. Подібна прак­ти­ка відкри­тих сцен без постійних те­а­т­раль­них труп уже успішно за­ре­ко­мен­ду­ва­ла се­бе в Росії (Моск­ва, Санкт-Пе­тер­бург), – на від­критій сцені мо­лоді ек­с­пе­ри­мен­та­то­ри мо­жуть ре­алізу­ва­ти се­бе, не об­ме­жу­ю­чись жор­ст­ки­ми ака­демічни­ми ка­но­на­ми ре­пер­ту­ар­них те­атрів. На сьо­годні «Те­атр 19» про­по­нує гля­да­чам 8 спек­таклів: «Лю­бофь», «Наш Гам­лет», «Емігран­ти», «Пав­ло I», «Хулія слав­лю!», «ЧМО», «Але все-та­ки» та «Двері». Ос­танній з них з мо­мен­ту своєї прем’єри у 2005 році здо­був декілька фе­с­ти­валь­них на­го­род: гран-прі «За кра­щий спек­такль» на ІІІ Фе­с­ти­валі не­дер­жав­них те­атрів «Кур­ба­лесія», премію «На­род­не виз­нан­ня» Сергію Бабкіну за роль Капіта­на, приз «За най­кра­щу чо­ловічу роль» А. Маркіну за роль Про­фе­со­ра на VIII Міжна­род­но­му те­а­т­раль­но­му фе­с­ти­валі «До­б­рий те­атр-2006». Че­рез п’ять років сво­го сценічно­го існу­ван­ня «Двері» про­дов­жу­ють зби­ра­ти по­вну гля­даць­ку за­лу.

В ос­нові ви­с­та­ви – п’єса італійсько­го дра­ма­тур­га Луїджі Лу­нарі «Троє на гой­далці», на­пи­са­на у 1989 році, яка є найбільш відо­мою ро­бо­тою цьо­го ав­то­ра. Во­на пе­ре­кла­де­на 21-ю мо­вою та ста­вить­ся в ба­га­ть­ох те­а­т­рах світу. У ви­с­таві «Двері» ви­ко­ри­с­та­но російський пе­ре­клад п’єси. «Ней­мовірний ви­па­док ко­медійно-філо­софсь­ко­го та де­тек­тив­но-містич­но­го шти­бу», за­яв­ле­ний в анонсі, роз­по­чи­нається як ко­медія си­ту­ацій. Троє чо­ловіків – при­ват­ний підприємець Ер­не­с­то, капітан у відставці Бігон­д­жарі та про­фе­сор гу­манітар­них на­ук Сап­по­на­ро – зустріча­ють­ся у дивній кімнаті без таб­лич­ки на две­рях, до якої ко­жен з них прий­шов зі своєю ме­тою. Нер­во­вий Ер­не­с­то сподівається на зустріч з да­мою, гамір­ний та без­тур­бот­ний Бігон­д­жарі шу­кає співробітни­ка фірми з пе­ре­роб­ки тю­биків зуб­ної па­с­ти, а флег­ма­тич­ний ав­тор де­тек­тивів Сап­по­на­ро прий­шов у ви­дав­ництво за своїм ру­ко­пи­сом. Після серії курй­озів ви­яв­ляється, що кімна­та має три різні ви­хо­ди, за різни­ми ад­ре­са­ми. Але цим не­звичність си­ту­ації не ви­чер­пується, від са­мо­го по­чат­ку на­вко­ло ге­роїв відбу­ва­ють­ся дивні речі: в гли­бині кімна­ти стоїть чарівний хо­ло­диль­ник, з яко­го мож­на діста­ти все, що за­ба­жаєш, аж до га­ря­чо­го шо­ко­ла­ду; ко­ли за вікном стоїть спе­ка, Сап­по­на­ро по­вер­тається з ву­лиці мо­к­рий від зли­ви то­що. Най­дивнішим є те, що після не­ве­ли­ко­го ек­с­пе­ри­мен­ту, за­про­по­но­ва­но­го Ер­не­с­то, ви­яв­ляється, що ко­жен з при­сутніх мо­же відчини­ти ли­ше ті двері, че­рез які він прий­шов, тоді як інші є для ньо­го за­чи­не­ни­ми. Че­рез ого­ло­ше­ну в місті навчальну три­во­гу трійця ви­му­ше­на за­ли­ша­ти­ся в цьо­му підозріло­му місці всю ніч.

У дру­го­му акті філо­софські роз­ду­ми по­чи­на­ють пе­ре­ва­жа­ти над ко­медійни­ми еле­мен­та­ми в міру то­го, як на­гро­ма­д­жен­ня ней­мовірних де­та­лей все більше ви­ма­гає раціональ­них по­яс­нень. Версія, за­про­по­но­ва­на Ер­не­с­то, відси­лає до п’єси Сар­т­ра «За за­чи­не­ни­ми две­ри­ма»: ге­рої на­справді мертві, а див­на кімна­та є пе­ред­по­коєм до по­тойбіччя. На­уко­вець Сап­по­на­ро на­ма­гається спро­с­ту­ва­ти інтуїтивні осяг­нен­ня Ер­не­с­то, а Бігон­д­жарі ко­ли­ва­ється між вірою в чу­дес­не та скеп­ти­циз­мом здо­ро­во­го глуз­ду. Не­мож­ливість до­ве­с­ти жод­ну з інтер­пре­тацій про­во­кує постійну не­впев­неність, – ге­рої роз­хи­ту­ють­ся над прірвою смерті, як на гой­далці. Ці ко­ли­ван­ня май­стер­но розіграні у ви­с­таві на пе­ре­тині інте­лек­ту­аль­но­го, роз­ва­жаль­но­го та дра­ма­тич­но­го мо­дусів. У центрі ува­ги гля­да­ча – діало­ги ге­роїв, зо­се­ре­д­же­ності на яких сприяє мінімалістичність де­ко­рацій: уп­ро­довж усієї ви­с­та­ви во­ни скла­да­ють­ся ли­ше з кар­ка­су, об­тяг­не­но­го білою тка­ни­ною (три ру­хомі сто­ро­ни яко­го по­зна­ча­ють двері, а чет­вер­та – містич­ний хо­ло­диль­ник), декількох стільців та те­ле­фо­на. На відміну від пер­со­нажів Сар­т­ра, на ра­хун­ку Ко­ман­до­ра, Капіта­на та Про­фе­со­ра не­має тяж­ких гріхів, що ви­ма­га­ють спо­ку­ти, – ли­ше дрібні огріхи у ви­гляді не­вип­ла­че­них по­датків. Тож їхні розмірко­ву­ван­ня про Бо­га, бут­тя, ви­па­док, по­смерт­не існу­ван­ня поз­бав­лені жа­ху і до­корів сумління, на­бли­жа­ють­ся до інте­лек­ту­аль­ної роз­ва­ги, до якої за­про­шується і гля­дач. Посилання на Спіно­зу, Вітген­штай­на, Шо­пен­га­у­е­ра, Віко та Ніцше чер­гу­ють­ся з ко­медійни­ми еле­мен­та­ми, тож не за­гро­жу­ють пе­ре­тво­ри­ти­ся на нуд­ний філо­софсь­кий дис­пут. З іншо­го бо­ку, ви­с­та­ва не ско­чується до по­вер­хо­вості за­вдя­ки пе­ре­кон­ливій грі ак­торів, яким вдається пе­ре­да­ти ек­зи­с­тенційні відчут­тя трьох цілком різних ха­рак­терів, ство­ри­ти мініатюр­ну мо­дель бут­тя, в яко­му пе­ре­ва­жає аб­сурдність та без­вихідь. По­си­лен­ню дра­ма­тич­ної на­пру­ги під кінець ви­с­та­ви сприяє і про­низ­ли­вий му­зич­ний су­провід та ви­ко­ри­с­тан­ня чер­во­но­го освітлен­ня.

На відміну від п’єси «Троє на гой­далці» у ви­с­таві «Двері» об­раз Жінки стає цен­т­раль­ним: тут во­на не про­сто ще од­на лан­ка з лан­цю­га ви­пад­ко­во­с­тей, а пру­жи­на, що ру­хає всю дію. Від по­чат­ку спек­так­лю ге­рої періодич­но зав­ми­ра­ють, на­че по­ли­шені ляль­ка­рем маріонет­ки, ко­ли з’яв­ляється Жінка, під кон­тро­лем якої перебуває дієге­тич­ний простір: во­на вно­сить зміни у роз­та­шу­ван­ня де­ко­рацій, по­ли­ває Сап­по­на­ро во­дою, іміту­ю­чи дощ і т.д. В ос­танніх сце­нах спек­так­лю при­ст­рас­но ви­ко­на­ний хо­рео­графічний но­мер ви­яв­ляє в Жінці ар­хе­типічні ри­си. Во­на стає вер­ши­ною ірраціональ­ності та не­по­яс­ню­ва­ності то­го, що відбу­вається, при­хо­ва­ною вла­дою, яку без­по­рад­ні роз­га­да­ти ге­рої. Во­ни здатні ро­зуміти жінку ли­ше че­рез сте­рео­ти­пи чи то біблійно­го об­ра­зу Бо­жої Ма­тері, чи то бу­ден­них уяв­лень про зви­чай­ну при­би­раль­ни­цю. Але са­ме в Жінці, а не в смерті ви­яв­ляється схо­ва­ною істи­на.

В аналізі по­нят­тя сти­лю у Ніцше Жак Дерріда ствер­д­жує, що істи­на існує як відстрочення та відстань, які ство­рює жінка. Спо­ку­ша­ю­чи лег­ко­важ­них філо­софів, са­ма во­на не вірить в істи­ну, за­ли­шається до кінця не виз­на­че­ним пер­со­на­жем. Це пе­ре­не­сен­ня ак­цен­ту з три­вож­ності та не­зро­зумілості бут­тя на при­ст­рас­ний по­шук відповідей на йо­го за­гад­ки, що їх уо­соб­лює Жінка, є клю­чо­вою від­мінністю між п’єсою «Троє на гой­далці» та її інтер­пре­та­цією у ви­с­таві «Двері». В ос­танній сцені Ко­ман­дор, Ка­пітан та Про­фе­сор за­ли­ша­ють­ся за за­чи­не­ни­ми две­ри­ма, тоді як Жінка, об­лич­чя якої стає затіне­ним, спу­с­кається в гля­даць­ку за­лу і йде до ви­хо­ду, тяг­ну­чи за со­бою ува­гу гля­да­ча до по­даль­ших, те­пер уже са­мостійних, по­шуків істи­ни, роз­чи­не­ної у світі.