Ге­оргій Яку­то­вич (14.02.1930 – 5.09.2000) – ук­раїнський ху­дож­ник-графік, на­род­ний ху­дож­ник Ук­раїни з 1990, дійсний член АМ СРСР з 1988, ака­демік АМ Ук­раїни з 1997. Закінчив Київський ху­дожній інсти­тут (1954), де ви­кла­дав (1955–1962, 1993–2000, з 1995 – про­фе­сор. Ла­у­ре­ат Дер­жав­ної премії ім. Т. Шев­чен­ка (1983, 1991). Пра­цю­вав у га­лузі книж­ко­вої і стан­ко­вої графіки, а та­кож у кіно. Ху­дож­ник-по­ста­нов­ник на Київській кіно­с­тудії ім. О. До­вжен­ка фільмів «Тіні за­бу­тих предків», «За­хар Бер­кут». Ге­оргій Яку­то­вич до­поміг Сергію Па­ра­джа­но­ву і Юрію Іллєнку глиб­ше пізна­ти Гу­цуль­щи­ну, її ми­с­тецтво, зви­чаї, по­бут, дав по­жи­ву для зо­б­ра­жаль­них ідей фільму. Був на­уко­вим кон­суль­тан­том фільму Ле­оніда Оси­ки «Камінний хрест». Про­по­нуємо за­пис те­ле­пе­ре­дачі «Ге­оргій Яку­то­вич. Ч. І – Графіка, ч. ІІ – Кіно, ч. ІІІ – Ко­ло».

Ав­тор-ре­жи­сер Та­ма­ра Бой­ко. ДТРК «Куль­ту­ра», 2010.

Учас­ни­ки фільму: ху­дож­ни­ки – Сергій Яку­то­вич, Ася Яку­то­вич, Ми­ко­ла Сто­ро­жен­ко, Андрій Че­бикін, Ми­ко­ла Ра­пай, Андрій Пшінка, Оль­га Пе­т­ро­ва, Олек­сандр Гу­барєв; пись­мен­ни­ки – Іван Драч, Юрій Щер­бак; кіне­ма­то­графісти – Ла­ри­са Ка­доч­ни­ко­ва, Сергій Трим­бач, Юрій Іллєнко, Во­ло­ди­мир Гу­ба, Бог­дан Ступ­ка. У пе­ре­дачі ви­ко­ри­с­та­но фраг­мен­ти віде­озй­ом­ки Ге­оргія Яку­то­ви­ча, а та­кож фраг­мент віде­озй­ом­ки Сергія Па­ра­джа­но­ва.

14 лю­то­го 2000 ро­ку Ге­оргію В’яче­сла­во­ви­чу ви­пов­ни­ло­ся 70 років. У Ака­демії об­ра­зо­твор­чо­го ми­с­тецтва і архітек­ту­ри з цієї на­го­ди відкри­ла­ся йо­го пер­со­наль­на ви­с­тав­ка. Це бу­ла йо­го пер­ша пер­со­наль­на ви­с­тав­ка, хо­ча він був ака­деміком Ака­демії ми­с­тецтв СРСР, Ака­демії ми­с­тецтв Ук­раїни, двічі ла­у­ре­а­том Дер­жав­ної премії ім. Т.Г. Шев­чен­ка. Він і в цьо­му унікаль­ний. Ми­тець, який увів ми­с­тецтво ук­раїнської графіки в кон­текст світо­во­го.

Сергій Яку­то­вич. Важ­ко го­во­ри­ти про бать­ка як про ми­ну­ле – нічо­го не вдієш. Я не мо­жу го­во­ри­ти про бать­ка як про бать­ка, то­му що він був для ме­не всім – учи­те­лем, гу­ру, ви­хо­ва­те­лем, най­кра­щим дру­гом, най­ст­рашнішим кри­ти­ком. Ми­нув час, і я зга­дую ди­тин­ст­во, – це щось ней­мовір­не. Во­но бу­ло не схо­же на зви­чай­не ди­тин­ст­во. Я ріс се­ред бать­ко­вих друзів. Я жив йо­го іде­я­ми, аван­тю­ра­ми, фан­тазіями, йо­го світом, який він бу­ду­вав. Він за­па­лю­вав своїм при­кла­дом, жер­товністю. Він міг зня­ти оку­ля­ри і йти на ам­б­ра­зу­ру. Я ро­зумів, що в цих мо­мен­тах він пре­крас­ний, як кож­на лю­ди­на пре­крас­на, ко­ли во­на відкри­та усім вітрам, лю­ди­на, яка жи­ве без стра­ху. Потім він сидів у май­стерні, му­чив­ся. Але на лю­дях, ко­ли відсто­ю­вав якусь ідею або ко­гось зі своїх друзів, він був готовий на все.

Як­що ро­би­ти, то аб­со­лют­но. Я – лег­ко­важ­на лю­ди­на. Я вже був відо­мим ху­дож­ни­ком, ла­у­ре­а­том премій, але в ме­не не бу­ло постійності, я пе­ре­ст­ри­бу­вав з од­но­го на інше, і бать­ко ду­же пе­ре­жи­вав – ти, мов­ляв, не мо­жеш зо­се­ре­ди­тись, пра­цю­вав­ти так, щоб ро­бо­та ста­ла сим­во­лом. Як йо­го гра­вю­ри «Є у ме­не топір-топір», «Ар­кан». Це сим­во­ли, аб­со­лют­на кон­цен­т­рація ідеї, та­лан­ту, ви­ра­же­на об­ра­зом.

Че­рез йо­го ве­ли­чез­ний твор­чий діапа­зон, йо­го при­ст­расті, він весь час сам се­бе об­ме­жу­вав. Мос­ковські друзі го­во­ри­ли йо­му: «Ну що ти Сте­фа­ни­ком зай­маєшся? Ти здат­ний Шекспіра зро­би­ти». Він відповідав: «Я у Сте­фа­ни­кові ба­чу Шекспіра». Як він у Кар­па­тах ба­чив Біблію. Не ет­но­графічність, а Біблію.

Якось ми уд­вох бу­ли у Ве­неції і по­ба­чи­ли афішу ви­с­тав­ки «Ве­неція у гра­вюрі». Бать­ко ка­же: «Чо­го ми піде­мо ту­ди, Ве­неція не графічна». Та все-та­ки пішли, і по­ба­чи­ли шля­хетність у гра­вюрі. Сим­во­ли, які скон­цен­т­ро­ва­но в чор­но­му і біло­му. Він ска­зав тоді: «На­пев­но, ми з то­бою ари­с­то­кра­ти». Гра­вю­ра – це аб­со­лют­на дис­ципліна, са­мо­об­ме­жен­ня. Ти постійно пе­ре­бо­рюєш опір ма­теріалу. Жи­ти тре­ба в ду­ховній на­прузі і весь час шу­ка­ти се­бе, най­кра­що­го, шу­ка­ти іде­ал. Для ме­не, на­при­клад, не­мож­ли­во ро­би­ти книж­ку де­сять років. Я усь­о­го Го­го­ля зро­бив за два ро­ки. А бать­ко од­но­го «Вія» ро­бив п’ять років.

Мій бать­ко на­ро­див­ся в Києві, та йо­го бать­ко був військо­вим, і ро­ди­на пе­реїжджа­ла з місця на місце. Ук­раїнську мо­ву він вив­чав, ко­ли жи­ли в Горьківській об­ласті, ба­бу­ся (бать­ко­ва ма­ти) бу­ла го­ло­вним ліка­рем рай­о­ну, і в то­му приміщенні, де во­ни меш­ка­ли, місти­ла­ся і бібліоте­ка. Моєму бать­кові ви­пов­ни­ло­ся 11 років, і якось йо­го брат Ігор знай­шов у тій бібліотеці книж­ку ук­раїнською мо­вою – це бу­ли «Тіні за­бу­тих предків» Ко­цю­бинсь­ко­го. По ній мій бать­ко і вчив ук­раїнську мо­ву.

У Києві мої бать­ки жи­ли в дво­по­вер­хо­во­му бу­ди­ноч­ку. Там, у тій хаті на Ку­д­рявській, на­ро­ди­ло­ся ук­раїнське по­етич­не кіно – там бу­ли перші зустрічі і перші при­тир­ки творців «Тіней за­бу­тих предків». Я про­жив з бать­ком на цьо­му фільмі два ро­ки – ба­чив, як во­ни пра­цю­ють, сва­рять­ся, як во­ни роб­лять кіно. Він го­во­рив, що нам тре­ба вир­ва­ти­ся з на­шо­го бо­ло­та – ми не помічаємо, що си­ди­мо в бо­лоті. Він мав рацію.

У цьо­му бу­дин­ку бать­ки про­жи­ли най­щас­ливіший період жит­тя – тут бу­ло їхнє весілля, тут на­ро­див­ся я, мій брат. Тут меш­ка­ли всі, Олек­сандр Гу­барєв – уни­зу, но­чу­вав Гри­горій Га­в­ри­лен­ко – у ньо­го не бу­ло квар­ти­ри.

Дім був хлібо­соль­ним, при­хо­ди­ло ба­га­то гос­тей, ліпи­ли до трьох­сот ва­ре­ників. Якось улітку бать­ко збун­ту­вав­ся: «З моєї ди­ти­ни роб­лять сви­ню». Узяв ме­не за ру­ку і повів. Че­рез два дні дійшли до Кор­су­ня. При­га­дую, ми но­чу­ва­ли на сто­гу сіна. В небі літав орел, ми ди­ви­ли­ся на ньо­го, і я на­завжди за­пам’ятав сло­ва, які тоді ска­зав бать­ко: «Хто має кри­ла, той не пи­тає, чи мож­на літа­ти». Врешті, ко­ли дій­шли до Кор­су­ня, по­се­ли­ли­ся в го­телі, по­ми­ли­ся, і бать­ко відпра­вив мамі те­ле­гра­му, що в нас усе га­разд.

Ко­жен за­про­г­ра­мо­ва­ний своїми пред­ка­ми. У ньо­го бу­ли ар­ти­с­тизм і кра­са. Він був фізич­но кра­си­вим, ка­зав: «Я де­ко­ра­тив­ний чо­ловік». Але ця кра­са бу­ла по­мно­же­на на горіння. Він увесь час був не­бай­ду­жим, мав відчут­тя від­повідаль­ності. Ко­ли хтось ка­зав, що жи­ти в та­ко­му на­пру­женні не­мож­ли­во, він відповідав: «За мною лю­ди, я по­ви­нен їм да­ти но­ву те­му, но­вий хід, во­ни че­ка­ють».

Для ме­не взірцем бу­ли сто­сун­ки батьків. Тільки дру­жи­на мо­же при­му­си­ти чо­ловіка ста­ти силь­ним. Ко­хан­ня моїх бать­ка і ма­тері – при­клад і для ме­не, і для мо­го си­на.

Як­що бать­кові щось не по­до­ба­ло­ся, цьо­го для ньо­го не існу­ва­ло. Але він, за­ли­ша­ю­чись вірним собі, не конф­лік­ту­вав. Іноді сва­рив­ся з Ша­таліним, Ло­пу­хо­вим, але не бу­ло та­ко­го, щоб він не по­дав їм ру­ки. Він хви­лю­вав­ся що­ра­зу, ко­ли йшов ди­ви­ти­ся мої ро­бо­ти, – а рап­том я не бу­ду на то­му рівні, яко­го він від ме­не ви­ма­гав. Це важ­ко, бо я не завжди був на та­ко­му рівні.

Бать­ко відчу­вав що він лідер. Драч до­б­ре ска­зав, що Яку­то­вич про­жив жит­тя, усвідо­млю­ю­чи свою місію. Ми зна­ли, що він ви­ко­ну­вав свою місію. В цьо­му бу­ла якась трагічність і вод­но­час ге­роїчність.

Ася Яку­то­вич. Те, що він хотів зро­би­ти, він зро­бив. Бу­ла ве­ли­ка на­пру­женість і жор­сто­ка ви­мог­ливість до се­бе. Бу­ло за­хоп­лен­ня ми­с­тецтвом, Ук­раїною, людь­ми, при­ро­дою. Бу­ден­не жит­тя йо­го не тор­ка­ло­ся, і він до ньо­го не тор­кав­ся. Юр­ко – ду­же кра­си­ва лю­ди­на. І ба­га­то Бог йо­му до­поміг, бо він завжди був са­мим со­бою.

Ми­ко­ла Сто­ро­жен­ко. Я б ска­зав, що Яку­то­вич – це ук­раїнський Дю­рер, який домігся зву­чан­ня чор­но­го і біло­го на де­реві. Лю­ди­на, яка аб­со­лют­но, спов­на бу­ла відда­на ду­хові. Про це свідчить і те, що він мав го­ру в Кар­па­тах, їздив ту­ди, по­дов­гу жив там. Що оз­на­чає го­ра? Го­ра – це ви­вер­шен­ня ду­ху, ду­ховність, а до­ли­на – це жит­тя. Він спу­с­кав­ся в до­ли­ну, ба­чив тих лю­дей, які в йо­го ро­бо­тах зо­б­ра­жені. Ре­алізм у ньо­го овіяний по­езією. Ду­же важ­ко знай­ти порівнян­ня й ана­логії до йо­го твор­чості. У ньо­го по­етич­ний ре­алізм. Щоб зро­зуміти, що та­ке гра­вю­ра, тре­ба її ду­же до­б­ре зна­ти. Чор­не і біле уже стає срібним. Во­но на­га­дує дзюр­чан­ня вес­ня­ної во­ди, во­на срібля­с­та, йо­го гра­вю­ра. Ти за­бу­ваєш, що во­на виріза­на гос­три­ми різця­ми на не­по­дат­ли­во­му де­реві. Але де­ре­во підда­ло­ся, бо йо­го ру­ка зігріта ду­шею. Йо­го фор­ма мо­гут­ня, цілісна, не роздрібле­на де­та­ля­ми. Все до­ве­де­но до сим­во­лу.

Андрій Че­бикін. «Є у ме­не топір-топір». Уявіть, у 1963 році зро­би­ти та­ку гра­вю­ру – це бу­ло на межі з ди­си­ден­ст­вом. Він спілку­вав­ся з пись­мен­ни­ка­ми, по­ета­ми. Він ро­бив вільні ро­бо­ти. А потім, ко­ли в од­но­му з київських ви­с­тав­ко­вих залів у 1960-ті ро­ки ек­с­по­ну­ва­ли йо­го гра­вю­ри до «Тіней за­бу­тих предків», ми, сту­ден­ти, пе­ре­жи­ва­ли за­хоп­лен­ня. То бу­ла сен­сація у ми­с­тець­ко­му се­ре­до­вищі. Він ду­же ра­но вста­вав, ди­вив­ся краєви­ди і пра­цю­вав.

Він пра­цю­вав у кіно, го­ту­вав ма­теріали для фільму. Навіть спілку­ю­чись на зйомки з на­шим ви­дат­ним опе­ра­то­ром Юрієм Іллєнком, теж спря­мо­ву­вав йо­го.

Це ціла шко­ла у нашій графіці. Яку­то­вич, я б ска­зав, – про­рок у графіці. Зна­ю­чи гра­вю­ру всієї Євро­пи, він знай­шов свій хід, а гра­вю­ра­ми до «Тіней» вивів на євро­пейсь­кий простір на­шу графіку. До кож­но­го но­во­го тво­ру обов’яз­ко­во зна­хо­див но­вий хід, но­вий об­раз­ний ряд.

Ми­ко­ла Ра­пай. Він вірту­оз­но во­лодів різьблен­ням по де­ре­ву. У Юри гра­вю­ри до «Тіней за­бу­тих предків» – це ви­щий піло­таж. Бу­ло на­ше то­ва­ри­ст­во ху­дож­ників, і на­ша друж­ба бу­ду­ва­лась на то­му, щоб яко­мо­га глиб­ше осяг­ну­ти, пізна­ти про­фесію, своє ба­чен­ня, орієнту­ю­чись на ви­сокі зраз­ки. Це бу­ла та­ка ус­та­нов­ка, це був гімн Ку­д­рявсь­кої ре­с­публіки. На­шу ву­ли­цю ми на­зи­ва­ли ву­ли­цею бідних за­ко­ха­них – ми тоді як­раз за­чи­ту­ва­лись італійця­ми. Ос­нов­на ідея бу­ла – служіння ми­с­тецтву. Не ро­бо­та в ми­с­тецтві, а служіння ми­с­тецтву. То­му кри­терії ста­ви­лись ду­же ви­сокі. Юра був у нас носієм ви­со­кої ідеї. Він ба­га­то те­о­ре­ти­зу­вав, роз­ду­му­вав на цю те­му.

Андрій Пшінка. Яку­то­вич най­більше відо­мий як ху­дож­ник кни­ги. Ба­га­то на­ших істо­рич­них творів – це Яку­то­вич: «Сло­во о пол­ку Іго­ревім», «Свіччи­не ве­сілля». «По­вість ми­ну­лих літ» бу­ло відзна­че­но на по­чес­но­му кон­курсі – Лейп­цигсь­ко­му книж­ко­во­му яр­мар­ку, де бра­ло участь по­над сот­ню ви­дав­ництв із різних країн. Яку­то­вич там одер­жав Срібну ме­даль. Та­кої ре­с­та­в­рації історії, як у ньо­го, в ук­раїнсько­му ми­с­тецтві не зроб­ле­но. Кни­га має ве­ли­кий ти­раж. Та­ко­го ше­де­в­ру книж­ко­во­го ми­с­тецтва, я вва­жаю, сьо­годні у світі не­має. Він ішов у ми­с­тецтві не сам, а вів за со­бою мо­лодь. 1960–1990 ро­ки про­хо­дять під зна­ком Яку­то­ви­ча. Проілю­с­т­ру­ва­ти літе­ра­тур­ний твір – це од­не, але важ­ли­во пе­ре­да­ти дух кни­ги. Він ствер­д­жу­вав, що кни­га – це ор­ганізм.

Олек­сандр Гу­барєв. В 1960-і ро­ки ми пра­цю­ва­ли в ху­дожніх ра­дах ви­дав­ництв «Дніпро», «Ве­сел­ка» та інших. Ми зби­ра­ли­ся і ста­ви­ли пе­ред ху­дож­ни­ка­ми за­вдан­ня – пра­цюй­те у гра­вюрі, літо­графії. Впро­довж яки­хось 15 років кож­ний ху­дож­ник був осо­бистістю. Вий­ш­ли ду­же цікаві книж­ки, кож­ний ав­тор – не­по­втор­не об­лич­чя. По­ча­ли ро­би­ти і ху­дож­ню листівку. Виріши­ли: не­хай це бу­де ілю­с­т­рація на тек­с­ти ви­дат­них по­етів. Яку­то­вич був епіцен­т­ром ху­дож­нь­о­го жит­тя.

У кіно Яку­то­вич ду­же ба­га­то зро­бив – літні зйом­ки, зи­мові. Вся гру­па – ре­жи­сер, опе­ра­тор, ак­то­ри – по­ча­ла ба­чи­ти Кар­па­ти так, як ба­чив їх Юра Яку­то­вич.

Оль­га Пе­т­ро­ва. Гра­вю­ра «Є у ме­не топір-топір» – це був йо­го ав­то­пор­т­рет. А скільки ук­раїнських творів він проілю­с­т­ру­вав! Важ­ли­во, щоб сьо­годні ці книж­ки пе­ре­ви­да­ва­лись. Як­що Ук­раїна хо­че по­ка­зу­ва­ти у світі своє об­лич­чя. Яку­то­вич – це євро­пейсь­ка шко­ла. У 1950-х ро­ках в Ук­раїні па­ну­ва­ла ре­про­дук­тив­на графіка – ре­алізм, про­сто­ровість. Як­раз Яку­то­вич, Гу­барєв, Га­в­ри­лен­ко хотіли по­вер­ну­ти графіці те, що їй ха­рак­тер­но, – пло­щинність. Це бу­ла но­ва си­с­те­ма мис­лен­ня, і по­хо­ди­ла во­на від – В. Фа­ворсь­ко­го і на­род­ної гра­вю­ри. З’єдна­ли­ся куль­ту­ра мо­дерніста і пло­щинність ли­с­та. Це ста­ло при­чи­ною, чо­му Га­в­ри­лен­ка усу­ну­ли від ви­кла­дан­ня в інти­туті. Ми мо­же­мо го­во­ри­ти про мас­штабні вчин­ки, вла­с­тиві Яку­то­ви­чу. Ко­ли виг­на­ли Га­в­ри­лен­ка, він пішов з ви­кла­дан­ня, зі шта­ту інсти­ту­ту і ту­ди не по­вер­нув­ся аж до 1990-х. Він пра­цю­вав на фільмі «Тіні за­бу­тих предків» із Фе­до­ром Ма­най­лом, ко­т­рий ста­вив на меті з’єдна­ти мо­дернізм з ук­раїнством.

Се­ред про­гре­сив­но на­ла­ш­то­ва­них ху­дож­ників справді був культ Яку­то­ви­ча. Без­до­ган­на май­стерність, кра­са в сто­сун­ках, до­б­ро­зич­ливість, ба­жан­ня до­по­мог­ти. У ньо­му бу­ло всьо­го так ба­га­то, що він го­то­вий був роз­да­ва­ти. Він був справжній інтелігент. Яку­то­вич по­хо­дить із дав­нь­о­го ари­с­то­кра­тич­но­го ро­ду. Ро­ди­на об­ра­ла ук­раїнство. Це бу­ла лю­ди­на кра­си­ва, він знав собі ціну, але зо­ря­ної хво­ро­би чи за­ро­зумілості не бу­ло. Він ду­же до­стой­но жив, спіл­ку­вав­ся з ко­ле­га­ми – не знай­де­мо жод­ної лю­ди­ни, яка не бу­ла б йо­му вдяч­на.

Іван Драч. Я вдяч­ний за оформ­лен­ня моєї книж­ки «Во­гонь з по­пе­лу» і за цей пор­т­рет, який він зро­бив тоді. Ми якось близь­ко зійшли­ся, кон­так­ти за­пам’ята­ли­ся. Ко­ли я вос­таннє по­бу­вав у йо­го май­стерні, це бу­ла ди­во­виж­на чи­с­то­та, білиз­на на столі, кру­гом чи­с­то, все ви­ли­за­но, як го­ту­ван­ня до зустрічі з вічністю, з тим, що че­кає на кож­но­го з нас. Та­ким був Яку­то­вич.

Так скла­ло­ся, що він двічі здо­був Шев­ченківську премію – од­ну за фільм «Тіні», дру­гу за кни­гу «Повість ми­ну­лих літ» у пе­ре­казі Ва­си­ля Близ­не­ця. У цій книзі знай­де­но підхід до те­ми, важ­кої для ос­воєння. Вра­жає за­глиб­леність, та­ке вра­жен­ня, що ти при­сутній у то­му часі. Він ство­рив якесь роз­маїття та­ких ди­во­виж­них відтінків, ней­мовірних пе­ре­ливів. Ди­виш­ся на цьо­го ней­мовірно­го ко­ня, який на­че сміється з гли­би­ни віків… Це мо­же вда­ти­ся тільки ху­дож­ни­ку, який дійшов до гли­би­ни, який ду­же ба­га­то знає.

Юрій Щер­бак. Я би порівняв йо­го з київськи­ми кня­зя­ми. Пре­крас­но фізич­но скла­де­на лю­ди­на з гор­дим об­лич­чям. Ней­мовірна, світла по­стать. Я ро­зумію, що київські князі бу­ли різні, в то­му числі й хижі. Але са­ме в по­до­бизні князівській я уяв­ляв Юрія Яку­то­ви­ча, який ство­рив цей світ Київської Русі, а потім і ко­заць­кої до­би. Він відро­див тра­дицію Нар­бу­та і Бой­чу­ка, яка бу­ла втра­че­на че­рез ре­пресії. З ним бу­ли йо­го по­бра­ти­ми, і це – по­вер­нен­ня до дже­рел, до ук­раїнської фоль­к­лор­ної графіки. Там бу­ли ду­же цікаві речі. Він ка­зав: «Я ста­ра­ю­ся очи­ма наївно­го графіка ХV–ХVІІ століть в Ук­раїні ди­ви­ти­ся на ці речі, й технічно мо­жу це зро­би­ти. Але не можу ба­чи­ти так, як ті лю­ди ба­чи­ли». Він відчу­вав: для то­го, щоб так пра­цю­ва­ти, потрібно не тільки ма­ти техніку й імітацію, а й внутрішньо бу­ти та­ким. До речі, всі соц­ре­алісти, наглядачі в цивільно­му ро­зуміли, що гру­па ху­дож­ників відро­д­жує національні тра­диції, національ­ний мо­дерн на тлі цьо­го сіро­го без­національ­но­го ми­с­тецтва. Яку­то­вич у цьо­му відро­д­женні був ліде­ром.

Йо­го ви­дат­ний та­лант, лідерські якості, ди­во­виж­не поєднан­ня ки­я­ни­на з давніми тра­диціями – все пра­цю­ва­ло на те, що він став ду­же помітною по­стат­тю. Від ньо­го по­ча­ло­ся відро­д­жен­ня не тільки в графіці, – у кіно йо­го роль та­кож ве­ли­ка. Йо­го ото­чу­ва­ли лю­ди, лю­би­ли жінки. Це бу­ло яви­ще Києва. Бу­ди­нок на Ку­д­рявській над ур­ви­щем, над київськи­ми джун­г­ля­ми, ми жар­то­ма на­зи­ва­ли Во­ро­ня­чою сло­бідкою. Це бу­ло місце київсь­кої бо­ге­ми. Юра жив у цьо­му місці, найбільш ха­рак­тер­но­му для Києва, місці, яке фор­му­ва­ло­ся ще з часів Київської Русі.

Він був ду­же силь­ною лю­ди­ною. Ко­ли Га­в­ри­лен­ка ви­ки­ну­ли з Ху­дож­нь­о­го інсти­ту­ту, він та­кож пішов у знак солідар­ності. Яку­то­вич не був ди­си­ден­том, хо­ча спілку­вав­ся з Дзю­бою, Світлич­ним. Всі ук­раїнські ди­си­ден­ти бу­ва­ли в ньо­го вдо­ма, спілку­ва­ли­ся з ним. Він мав якийсь ней­мовірний та­лант і світлу ау­ру.

Ла­ри­са Ка­доч­ни­ко­ва. Те, що Ге­оргій Яку­то­вич – один із най­ви­датніших графіків світу, од­но­знач­но. Під час ро­бо­ти над «Тіня­ми за­бу­тих предків» во­ни бу­ли тісна ком­панія – Па­ра­джа­нов, Ми­ко­лай­чук, Яку­то­вич, Іллєнко не роз­лу­ча­лись, і ви­ни­ка­ло відчут­тя єди­но­го ціло­го. Ма­буть, за­вдя­ки цій четвірці й відбув­ся геніаль­ний фільм. Так, як знав Кар­па­ти Ге­оргій Яку­то­вич, ніхто не знав. Як він умів зна­хо­ди­ти об’єкти! Во­ни виїжджа­ли за кілька днів. У них не бу­ло вільно­го ча­су, во­ни не відпо­чи­ва­ли. А як­що вільний час з’яв­ляв­ся, во­ни знов і знов ман­д­ру­ва­ли, за 100 кіло­метрів шу­ка­ли місце. І ко­ли ми приїжджа­ли ту­ди, бу­ли вра­жені: не­вже мож­ли­ва та­ка кра­са!

Це був пре­крас­ний час служіння ми­с­тецтву. Тоді все місто зна­ло, що ро­бить Па­ра­джа­нов, Оси­ка, Яку­то­вич, – ці лю­ди бу­ли на вид­ноті. Ніхто не ду­мав про гроші, хо­ча во­ни й бу­ли потрібні. Схва­лен­ня і радість за сво­го ко­ле­гу. Бу­ла радість, що вий­шов та­кий фільм, що це пе­ре­мо­га студії До­вжен­ка, ук­раїнсько­го кіно. Я пам’ятаю, ми сиділи в пе­ре­пов­не­ному залі. Після пе­ре­гля­ду – ти­ша, а тоді го­лос Дра­ча: «Це геніаль­ний фільм». Радість спільна – я не ба­чи­ла заздрісних лю­дей. Як­що на ви­с­тавці з’яви­лась та­ла­но­ви­та кар­ти­на чи та­ла­но­ви­та ви­с­та­ва у те­атрі, чи опе­ра – це бу­ло свя­то усь­о­го міста. Це бу­ла ду­ховність нації.

Яку­то­вич для ме­не – втілен­ня шекспірівської кра­си, мо­гут­ності. Ко­ли я йо­го впер­ше по­ба­чи­ла, ме­не вра­зи­ла ця лю­ди­на з мо­гутнім го­ло­сом. Він го­во­рив завжди го­ло­сно, кра­си­во. Він був гар­ний у ру­хах, в усь­о­му – від ньо­го не мож­на бу­ло відве­с­ти очей. Він умів за­про­шу­ва­ти гос­тей, прий­ма­ти гос­тей. Ми ча­с­то бу­ли у них з Асею в гос­тях, у їхньо­му гос­тин­но­му домі. Во­ни на­кри­ва­ли дов­гий ве­ли­кий стіл, все бу­ло смач­но при­го­тов­ле­но. Якось він був у нас, ди­вив­ся Юрині ро­бо­ти. І я по­ка­за­ла йо­му свій аль­бом. Він по­ди­вив­ся і ска­зав: «Ти до­б­ре ма­люєш. Ти інтуїтив­но пра­виль­но ма­люєш, пер­со­нажі в те­бе живі». То бу­ла для ме­не ве­ли­ка підтрим­ка.

Сергій Трим­бач. Він пре­крас­но знав Кар­па­ти, не про­сто Кар­па­ти, а по­бут гу­цулів, усю плоть, по­ети­ку цьо­го по­бу­ту. Те, чо­го не міг відчу­ва­ти Па­ра­джа­нов, ад­же да­ле­ко не відра­зу він розібрав­ся в то­му, що він, влас­не, знімає. А Яку­то­вич жив там і вжив­ся у той світ – ми це ба­чи­мо у йо­го гра­вю­рах. Це здебільшо­го пор­т­ре­ти, тяжіння до пор­т­ретів, го­во­рять об­лич­чя, але як го­во­рять! Яку­то­вич на­сам­пе­ред цим і впли­нув на по­ети­ку фільму, ство­рю­ю­чи простір не про­сто з пей­зажів. Йо­го за­пов­ню­ють об­лич­чя, пер­со­ни, лю­ди. У цьо­му патріар­халь­но­му світі, де все підко­ряється ус­та­ле­ним зви­ча­ям, він ба­чив осібні речі, і пе­ре­дусім лю­дей. Він цим впли­нув і на Іллєнка.

Іллєнко, як відо­мо, був фа­на­том ка­ме­ри Уру­севсь­ко­го, руч­­ної ка­ме­ри, яка ру­хається. Па­ра­джа­нов на­ма­гав­ся пе­ре­ве­с­ти це у ста­ти­ку – в цьо­му по­ля­гав їхній конфлікт. Ця су­пе­речність ви­я­ви­ла пе­ре­ва­ги кар­ти­ни. Є і ди­наміка, і ста­ти­ка – і во­ни врівно­ва­жені. Важ­ко ска­за­ти, якою мі­рою Яку­то­вич був ге­не­ра­то­ром кар­ти­ни, але те, що був, од­но­знач­но. Він доз­во­лив цій групі адек­ват­но оціни­ти, в яко­му світі во­ни пе­ре­бу­ва­ють, в яко­му світі жи­вуть.

Яку­то­вич кон­суль­ту­вав «Камінний хрест». Там та­кож є відчут­тя – це ос­но­ва, на якій стоїть не тільки лю­ди­на, а й усе люд­ст­во, то­му там є все­за­гальність людсь­кої куль­ту­ри. В кіно опе­ра­тор іде за ху­дож­ни­ком. Ху­дож­ник намічає простір. А опе­ра­тор уже більше на­си­чує йо­го ча­сом, тоб­то своєю ка­ме­рою вно­сить ка­те­горію ча­су. Вно­сить ди­наміку у гля­даць­ке сер­це, відчут­тя тем­по­рит­му, відчут­тя, що цей простір жи­вий, у ньо­му жи­вуть лю­ди – існу­ють, мис­лять, страж­да­ють, відчу­ва­ють. У фільмі Оси­ки є речі, які відси­ла­ють до Брей­ге­ля, до ук­раїнсько­го зо­б­ра­жаль­но­го фоль­к­ло­ру, який Яку­то­вич бли­с­ку­че знав. То­му є і мас­штаб. В епосі, яким є фільм Оси­ки «За­хар Бер­кут», та­кож ду­же важ­ли­во до­три­ма­ти­ся мас­шта­бу. Як­що є події, а пер­со­нажі – кар­ли­ки, – це ко­медія. У фільмах Оси­ки, до яких був при­чет­ний Яку­то­вич, є лю­ди, які справді ве­летні. Та­ким був і Ге­оргій В’яче­сла­во­вич.

Па­ра­джа­нов за­про­по­ну­вав зня­ти «Сло­во о пол­ку Іго­ревім». Цією ідеєю за­горіли­ся двоє – Іллєнко і Яку­то­вич. Оскільки Яку­то­вич ба­га­то зай­мав­ся ча­са­ми Київської Русі. Мож­на тільки уя­ви­ти, яким би був цей фільм!

Юрій Іллєнко. Як мак­си­маль­но точ­но пе­ре­да­ти ліс? Сме­ре­ки? Сме­ре­ка май­же си­ня – важ­кий колір для пе­ре­дачі. І як зіста­ви­ти це з інши­ми ко­ль­о­ра­ми, з лю­ди­ною? Він знав ал­го­ритм цьо­го ди­ва. І цей ал­го­ритм він пе­ре­дав мені, Сергієві, пе­ре­дав нам. Це архіскладні за­вдан­ня для справж­нь­о­го ху­дож­ни­ка. Тре­ба бу­ло знай­ти ста­ро­вин­ну церк­ву. Але ми не мог­ли у ній зніма­ти, бо від освітлю­валь­них при­ладів во­на мог­ла за­горіти­ся. То­му що зроб­ле­на зі сме­ре­ки і їй бу­ло років 300, во­на все­ре­дині не­мов світи­ла­ся. Як пе­ре­да­ти ду­хов­ну сутність дійства в церкві? А де­рев’яне ся­ян­ня? Як йо­го пе­ре­да­ти, як зро­би­ти йо­го ес­те­тич­ною сутністю зо­б­ра­жен­ня? Це зро­бив Яку­то­вич. Те, що бу­ло тлом, пе­реніс на ду­хов­ну суть дійства. Він підібрав до­шки зі сме­рек, об­ро­бив їх, уже не знаю яки­ми оліями, що він вжи­вав, щоб во­ни ся­я­ли в церкві. Він це зро­бив, а я вже зафіксу­вав їх з мак­си­маль­ною си­лою віддачі.

Во­ло­ди­мир Гу­ба. Він відчу­вав сер­цем, ду­шею та інте­лек­том, що тре­ба звер­ну­ти­ся до пра­о­б­разів, до пра-Ук­раїни, до прас­лов’ян­ст­ва. Та­ко­го є ма­ло, а як­що є, то во­ни для та­ко­го геніаль­но­го мит­ця, як Яку­то­вич, бу­ли ма­ло­пе­ре­кон­ли­ви­ми. Йо­му тре­ба бу­ло не тільки пе­ре­ос­мис­лю­ва­ти те, що він знав, а й підклю­ча­ти фан­тазію. Маю на увагі йо­го розвідку у до­хри­с­ти­янські ча­си. У йо­го ро­бо­тах бу­ла національ­на мен­тальність. Для ме­не ма­ло ве­ли­ке зна­чен­ня, ко­ли я по­ба­чив ескізи Яку­то­ви­ча. Для ме­не най­важ­ливіший був підхід до тих явищ, і – уза­галь­нен­ня. Він не розміню­вав­ся на дрібні об’єкти. Я та­кож ста­рав­ся в му­зиці ви­хо­ди­ти зно­ву-та­ки на уза­галь­нен­ня.

Бог­дан Ступ­ка. Ми­ко­лай­чук по­знай­о­мив ме­не з Яку­то­ви­чем. Він по­ди­вив­ся на ме­не та­ки­ми очи­ма, що я зро­зумів: це лю­ди­на з ве­ли­ким іме­нем. Я з ним не зустрічав­ся більше. Аж по­ки не по­тра­пив до Шев­ченківсько­го коміте­ту. Всі чле­ни коміте­ту че­ка­ли, що ска­же Яку­то­вич. Те, що він ка­зав, бу­ло то­ле­рант­но, інтелігент­но. Він міг по­кри­ти­ку­ва­ти, але ніко­го не об­ра­жа­ю­чи, так­тов­но. Всі, за­та­му­вав­ши по­дих, слу­ха­ли. Йо­го оцінки бу­ли ду­же ко­рисні, а потім чле­ни Коміте­ту го­ло­су­ва­ли. Я йо­го си­нові Сергію ска­зав, що він – ос­танній із могікан інтелігент­ності. Це бу­ла ук­раїнська шлях­та. Справді, так во­но бу­ло.

Ге­оргій Яку­то­вич. Як я по­тра­пив у кіно? Якось зай­шов до Гри­горія Га­в­ри­лен­ка, а там сидів Па­ра­джа­нов, який зби­рав­ся ста­ви­ти «Тіні за­бу­тих предків». Я по­чав пи­та­ти, а як ви що­до оригіна­лу? Всю ніч три­ва­ли су­пе­реч­ки. Вранці Па­ра­джа­нов приїхав до мо­го до­му ма­ши­ною і за­про­сив ме­не на кіно­с­тудію.

Ро­ди­на на­ша бу­ла ук­раїнсько свідо­ма, співа­ли ук­раїнських пісень, з на­ми в ева­ку­ації був «Коб­зар». Бать­ко військо­вим був, але за­хоп­лю­вав­ся історією, був ро­ман­ти­ком.