«ТойХ­то­Прой­шовКрізьВо­гонь»

Ав­то­ри сце­нарію Ми­хай­ло Іллєнко, Де­нис Замрій,

Ко­с­тян­тин Ко­но­ва­лов

Ре­жи­сер Ми­хай­ло Іллєнко

Опе­ра­тор Олек­сандр Кри­ш­та­ло­вич

Ху­дож­ник Ро­ман Ада­мо­вич

Ком­по­зи­тор Во­ло­ди­мир Гронсь­кий

Про­дю­се­ри Андрій Су­яр­ко, Ал­ла Ов­сянніко­ва

У ро­лях – Дми­т­ро Лінар­то­вич, Оль­га Гри­ши­на,

Віталій Лінець­кий, Іван­на Іллєнко, Віктор Андрієнко,

Олег При­мо­ге­нов, Олек­сандр Ігна­ту­ша,

Олексій Ко­лес­ник.

Ви­роб­ництво «Інсайт­медіа»

за підтрим­ки Дер­жав­ної агенції з пи­тань кіно Ук­раїни.

2012

19 січня в Кіно­па­лаці (Київ) відбу­ла­ся прем’єра фільму Ми­хай­ла Іллєнка «ТойХ­то­Прой­шовКрізьВо­гонь»(1).

Ми­хай­ло Іллєнко, пе­ре­бу­ва­ю­чи в чу­довій про­фесійній формі, з 1997 ро­ку (як­що не ра­ху­ва­ти двох ко­рот­ко­ме­т­раж­них стрічок на по­чат­ку 2000-х) – у твор­чо­му про­стої. Ча­су він не мар­ну­вав: ви­кла­дав кіно­ре­жи­су­ру, на­пи­сав підруч­ник для сту­дентів кіноінсти­ту­ту, ор­ганізо­ву­вав і про­во­див щорічний кіно­фе­с­ти­валь ук­раїнсько­го кіно «Відкри­та ніч». На жаль, більшість ук­раїнських кінемато­гра­фіс­тів че­рез без­дар­ну політи­ку дер­жа­ви в га­лузі кіно поз­бав­лені пра­ва на про­фесію. І та­ке ста­но­ви­ще за 19 років уже ста­ло звич­ним – про­ти­при­родність мар­ну­ван­ня цін­но­го капіта­лу кре­а­тив­ної енергії навіть ніко­го не ди­вує. Але твор­ча енергія не зни­кає, во­на на­ко­пи­чується і шу­кає ви­хо­ду. Й то­му, що ця енергія на­решті знай­ш­ла вихід, фільм «ТойХ­то­Прой­шовКрізьВо­гонь» на­га­дує по­туж­не ви­вер­жен­ня вул­ка­ну. На­га­дує, ад­же в ньо­му про­чи­ту­ють­ся ви­но­шені впро­довж ба­га­ть­ох років творчі за­ду­ми та ідеї, зо­к­ре­ма фільму «То­ло­ка», для яко­го вже бу­ло на­пи­са­но кілька варіантів сце­нарію. Фільм інтен­сив­но на­пов­не­ний подіями, дра­ма­тич­но на­пру­же­ний. Він впливає емоцій­но.

А ще з фільму по­туж­ним стру­ме­нем б’є енергія етнічної пам’яті ук­раїнців, то­го над­бан­ня, що його ми, мож­ли­во, не завжди влуч­но на­зи­ваємо міфо­логією, віру­ван­ня­ми в над­при­родні си­ли. Са­ме та пам’ять, що в ча­си існу­ван­ня ра­дянсь­кої імперії бу­ла за­тер­та, за­нед­ба­на, зне­ва­же­на. Для Ми­хай­ла Іллєнка важ­ли­во не тільки по­ка­за­ти страж­дан­ня, які ви­па­ли на до­лю ук­раїнців у ХХ столітті – ре­пресії, го­ло­до­мо­ри, війни, – хо­ча са­ме ці мо­мен­ти є вуз­ло­ви­ми в роз­вит­ку сю­же­ту. Ре­жи­сер на­дає пріори­тет то­му, як з усь­о­го цьо­го ук­раїнці вий­ш­ли, як їм вда­ло­ся вціліти в та­ко­му пеклі, збе­рег­ти се­бе. По­ста­нов­ник звер­тається до ре­чей містич­них, транс­цен­дент­них, які в ос­танні де­ся­тиріччя ак­тив­но ос­воює світо­ве кіно (зга­дай­мо хо­ча б «Зо­зу­лю» Олек­сан­д­ра Прошкіна). Звер­тається, не бо­я­чись їхньої не­прав­до­подібності. Зре­ш­тою, цьо­му лег­ко знай­ти ви­прав­дан­ня в самій історії – справжній, а не художньо осмисленій, бо що мо­же бу­ти не­прав­до­подіб­нішим за до­лю, за са­му життєву історію го­ло­вно­го ге­роя Іва­на Оре­с­то­ви­ча До­до­ки, в ос­нові якої до­ля ре­аль­ної лю­ди­ни – ук­раїнсько­го льот­чи­ка авіації даль­ньої дії, Ге­роя Ра­дянсь­ко­го Со­ю­зу Іва­на До­цен­ка. Та й сам істо­рич­ний кон­текст – ре­альність то­талітар­но­го ре­жи­му в СРСР, ко­ли лю­дей (не за­гарб­ників, а гро­ма­дян своєї краї­ни) зни­щу­ва­ли у та­ких мас­шта­бах, що ци­ф­ри жертв про­сто не­мож­ли­во ос­мис­ли­ти, і яку, на відміну від то­таліта­риз­му гітлерівсько­го, й досі не виз­на­ють го­ло­вною тра­гіч­ною подією но­во­го ча­су – хіба мож­на це сьо­годні спри­й­ма­ти як щось прав­до­подібне? Злу, що на­бра­ло зловісно-містич­но­го ха­рак­те­ру, мож­на бу­ло про­ти­сто­я­ти тільки за­вдя­ки чо­мусь нез­баг­нен­но­му, підтримці сил, які не ма­ють раціональ­но­го по­яс­нен­ня. Бо тільки це нез­баг­нен­не дає мож­ливість вря­ту­ва­ти­ся і ви­жи­ти.

У фільмі, окрім епізо­ду втечі ге­роя з та­бо­ру за­вдя­ки яко­мусь ди­ву, пе­ре­хо­ду йо­го в іншу іпо­стась, є ще од­не за­гад­ко­ве яви­ще – па­ра­пси­хо­логія, що про­яв­ляється в інтен­сивній пе­ре­дачі на да­лекі відстані енергії від однієї лю­ди­ни до іншої – від До­до­ки до Шуліки. В зо­б­ра­женні цьо­го явища слід відда­ти на­леж­не творчій фан­тазії ав­торів фі­льму. Що­до важ­ли­во­го в сю­жеті лю­бов­но­го три­кут­ни­ка, то тут та­кож є не­зри­мий зв’язок лю­дей на відстані, а та­кож по­слан­ня до нинішньо­го гля­да­ча: май­же за­бу­та в кіно те­ма жіно­чої вірності ожи­ла у цьо­му фільмі. Ко­хан­ня Іва­на до тендітної мед­се­с­т­ри Лю­би – про­зо­ре і кри­ш­та­ле­во чи­с­те. Во­но взаємне, але ви­ник­ла не­щас­ли­ва об­ста­ви­на, в якій про­яви­ли­ся і оз­на­ка ча­су, і «вічний» мо­тив ко­хан­ня без відповіді. Сте­пан Шуліка за­ко­хав­ся в Лю­бу з пер­шо­го по­гля­ду і так са­мо силь­но, як Іван (до то­го ж обид­ва юна­ки – з од­но­го се­ла). Сте­пан не міг уя­ви­ти, що дівчи­на мо­же йо­му, офіце­ру НКВС, відмо­ви­ти. Але Лю­ба зро­би­ла вибір, і ніяка си­ла не мог­ла йо­го зміни­ти. Їй до­ве­ло­ся чи­ма­ло пе­ре­жи­ти – і втра­ту чо­ловіка, і надію на йо­го по­вер­нен­ня, і періодичні до­ма­ган­ня та шан­таж Сте­па­на. Врешті він її вби­ває – в цій сцені, зіграній Віталієм Лінець­ким як апо­гей і крах йо­го пер­со­на­жа, Сте­пан на­га­дує Ро­го­жи­на, ко­т­рий так са­мо, з надмірної лю­бові й не­мож­ли­вості підко­ри­ти своїй волі ко­ха­ну жінку, вби­ває її.

Відко­ли тяж­ко­по­ра­не­ний До­до­ка по­тра­пив у німець­кий по­лон, був «виз­во­ле­ний» своїми і за­гримів у ГУ­ЛАГ, Лю­ба не ма­ла від ньо­го жод­них звісток, але відчу­ва­ла, що він жи­вий. Во­на про­си­ла Сте­па­на роз­шу­ка­ти йо­го. А Сте­пан за­пев­няв її, що Іва­на не­має в жи­вих, а сам раз по раз про­ки­дав­ся уночі від жах­ли­вих кош­марів – і про­ни­за­на стра­хом йо­го психіка кри­ши­ла­ся й ла­ма­ла­ся на очах. До­да­ти до цьо­го жи­тейсь­ку об­ста­ви­ну, що в ньо­го не бу­ло дітей – дру­жи­на не мог­ла за­вагітніти. Не­важ­ко зро­зуміти, що безпліддя дру­жи­ни – роз­пла­та за скоєні Сте­па­ном зло­чи­ни. З цьо­го при­во­ду до­реч­но зга­да­ти епізод з пре­крас­но­го до­ку­мен­таль­но­го ше­де­в­ру «Щас­ли­ва На­сту­ня» Ми­хай­ла Тка­чу­ка – ге­роїня відбу­ва­ла термін у Но­рильсь­ку як ко­лишній учас­ник ОУН-УПА. Так-от, во­на, Настуня, роз­по­відає про та­кий епізод: на­чаль­ни­ка їхньо­го та­бо­ру спо­с­тиг­ла ро­дин­на дра­ма – діти по­ми­ра­ли відра­зу після на­ро­д­жен­ня. І хтось йо­му ска­зав, що потрібно не­мов­ля ох­ре­с­ти­ти. В умо­вах особ­ли­вої таємності він звер­нув­ся з не­зви­чай­ним про­хан­ням до ув’яз­не­них – ті відгук­ну­ли­ся, но­во­на­ро­д­же­не ди­тя ох­ре­щу­ють, і во­но ви­жи­ло.

У фільмі Сте­па­на Шуліку не по­ка­за­но «на ро­боті» – об­сяг кар­ти­ни цьо­го не міг умісти­ти, зре­ш­тою, гля­дач знає ха­рак­тер ро­бо­ти ен­ка­ве­дистів з інших фільмів, та­ких як «Вінчан­ня зі смер­тю» Ми­ко­ли Ма­щен­ка, «Втом­лені сон­цем» Ми­ки­ти Ми­хал­ко­ва, «Не­ско­ре­ний» Оле­ся Ян­чу­ка. Ми­хай­ло Іллєнко ж досліджує не менш важ­ли­вий фе­но­мен: ка­ти, що зну­ща­ли­ся над ти­ся­ча­ми жертв, ста­ва­ли жерт­ва­ми влас­но­го стра­ху, який, ге­не­тич­но зу­мов­ле­ний, ви­ри­вав­ся з їхньої підсвідо­мості як роз­пла­та за скоєні зло­чи­ни, як за­му­ле­на, але ос­та­точ­но не зни­ще­на совість. Все це та­лан­том ак­торсь­ко­го пе­ревтілен­ня пе­ре­дав Віталій Лінець­кий, зро­бив­ши об­раз Сте­па­на без­сум­нів­ною уда­чею фільму.

Дми­т­ро Лінар­то­вич, що зіграв Іва­на До­до­ку, – но­ве ак­торсь­ке ім’я в кіно, але йо­го спокійна впев­неність у собі, йо­го ак­торсь­кий шарм і легкість, з якою він пе­ре­ко­нує у при­род­ності ней­мовірних вла­с­ти­во­с­тей сво­го Іва­на До­до­ки, вик­ли­ка­ють щи­ре за­хоп­лен­ня. Як і його життє­здат­ність, стійкість, здатність до гли­бо­ко­го по­чут­тя. І що важ­ли­во, об­раз цей, хоч іде­аль­ний, але не схе­ма­тич­ний, не заїждже­ний. Є в ньо­му свіжість, легкість, ак­тор пе­ре­ко­нує у йо­го вірогідності. Не тільки психологічній, бо він є образ художній, є по­ро­д­жен­ням і фе­но­ме­ном бе­зум­но­го, сплюн­д­ро­ва­но­го ХХ століття, століття воєн, ма­со­во­го зни­щен­ня лю­дей.

Не мож­на не ска­за­ти про чудове технічне ви­ко­нан­ня кар­ти­ни, що ду­же важ­ли­во, ад­же в Ук­раїні кіно­ви­роб­ництво за дер­жав­ної підтрим­ки, що ледве жевріло, з 2008 ро­ку май­же зу­пи­ни­ло­ся. Фільм, як за­зна­че­но в прес-релізі, ство­рю­вав­ся за тех­но­логією, що її ви­ко­ри­с­то­ву­ють у більшості су­час­них кіно­ком­паній: зйом­ки про­во­ди­ли­ся на су­час­ну ци­ф­ро­ву ка­ме­ру, відповідно мон­таж та об­роб­ка зня­то­го ма­теріалу ве­ли­ся за до­по­мо­гою су­час­ної ком­п’ютер­ної техніки, до цьо­го до­да­ва­ли­ся спе­це­фек­ти та 3D-графіка, а вже потім го­то­вий фільм пе­ре­во­ди­ли на кіноплівку. Спе­це­фек­ти особ­ли­во зго­ди­ли­ся у зо­б­ра­жен­ні повітря­них боїв.

Не зра­д­жує по­ста­нов­ни­ку й ак­то­рам пси­хо­логічна до­стовірність у чис­лен­них епізо­дах кар­ко­лом­но­го жит­тя ге­роя, в то­му числі в зо­б­ра­женні буднів ГУ­ЛА­ГУ, де ре­жи­сер встиг ок­рес­ли­ти індивіду­аль­ності в’язнів, втечі Додоки звідти і по­невірянь (за­пам’ято­вується об­раз Лю­би­но­го бать­ка, до­б­рот­но зігра­ний Олек­сан­д­ром Ігна­ту­шею).

Підкрес­лю­ю­чи нез­баг­ненність ек­ран­них подій, по­черп­ну­тих із ре­аль­ної дійсності і та­ла­но­ви­то, з ви­хо­дом у транс­цен­тент­не по­ка­за­них, маємо радіти, що є такий фільм – ут­ри­му­ва­ти ці події у свідо­мості, пам’ята­ти про них, не­сти тя­гар пам’яті. Й за­хоп­лю­ва­ти­ся життєстверд­ністю фільму, де втіле­но об­раз, що ви­хо­дить за межі біог­рафії кон­крет­ної лю­ди­ни, – об­раз не­здо­лан­но­го ук­раїнця.

1 Жур­нал «Кіно-Те­атр» уже пи­сав про фільм: див. ре­цензію Ана­с­тасії Па­щен­ко «Ук­раїна, яка прой­ш­ла крізь во­гонь» у №6, 2011 рік.