Коттбусівський кінофестиваль східноєвропейського кіно

Кіно­фе­с­ти­валь східноєвро­пейсь­ко­го кіно в Котт­бусі люб­лять – сю­ди охо­че з’їжджа­ють­ся кіно­ма­ни та сим­па­ти­ки Східної Євро­пи. А він відповідає взаємністю – відмінною ор­ганізацією, про­фесійною та привітною ко­ман­дою, якісною про­гра­мою. В німецькій є сло­во, яке вель­ми па­сує до ньо­го: «Auszeit» – «час па­у­зи», що її бе­руть для від­по­чин­ку та на­бут­тя но­вих сил. Котт­бусівський кіно­фе­с­ти­валь – це не Берліна­ле, де за­хе­кані берлінці біга­ють ве­чо­ра­ми після ро­бо­ти на по­ка­зи. Щоб діста­ти­ся Котт­бу­са, цьо­го не­ве­ли­ко­го за­тиш­но­го міста в східній Німеч­чині, потрібно відірва­ти­ся від ро­бо­ти, інтер­не­ту та по­всяк­ден­ня і – ди­ви­ти­ся фільми, на­со­ло­д­жу­ва­ти­ся ни­ми.

ХХІ фе­с­ти­валь відбу­вав­ся 1–6 ли­с­то­па­да 2011 ро­ку і зібрав 150 фільмів з 33 країн світу(1). Го­ло­ву­вав у журі Олек­сандр Род­нянсь­кий. Другим «ук­раїнським об­лич­чям» у журі бу­ла Іри­на По­та­пен­ко — ук­раїнка з Кри­му, яка з 1996 ро­ку меш­кає в Німеч­чині (12-річною во­на по­ча­ла гра­ти в місце­вих те­а­т­рах, а потім і зніма­ти­ся в кіно). Іри­на вхо­ди­ла до журі кон­кур­су ко­рот­ко­ме­т­раж­них фільмів. Го­ло­вний приз за кра­щий фільм (20 тис. євро та ста­ту­ет­ка «Лубіна») здо­був російський фільм «Пор­т­рет у сутінках» (2011, ре­жи­сер Ан­геліна Ніко­но­ва). Спеціаль­ний приз за кра­щу ре­жи­су­ру дістав­ся Во­ло­ди­ми­рові Кот­ту (Росія) за фільм «Гро­мо­зе­ка» (2010). Про­дов­жен­ням та відлун­ням фе­с­ти­ва­лю ста­ли по­ка­зи йо­го кра­щих фільмів у де­я­ких кіно­те­а­т­рах Берліна і Дюс­сель­дор­фа.

При­сутність До­нець­ка та по­шу­ки іден­тич­ності

2011 року у фо­кусі опи­ни­ла­ся «Східна Євро­па регіонів». Ор­ганіза­то­ри праг­ну­ли про­аналізу­ва­ти, як са­ме регіо­на­ль­на свідомість та нові чи ре­кон­ст­руй­о­вані регіо­нальні іден­тич­ності ре­флек­су­ють­ся у східноєвро­пейсь­ко­му кіно. Особ­ли­во при­вер­та­ли ува­гу «фільми-по­шу­ки». Йдеть­ся про по­шу­ки влас­ної іден­тич­ності, за­глиб­лен­ня у влас­не ми­ну­ле. У по­за­кон­курсній про­грамі «Фо­кус» бра­ла участь угорсь­ко-сербсь­ка стрічка угорсь­ко­го ре­жи­се­ра Са­бол­ча Тол­ная (Szabolcs Tolnai) «Піщаний го­дин­ник» (2007), яка про­де­мон­ст­ру­ва­ла стиль повільної роз­повіді, на­га­ду­ю­чи «Дзер­ка­ло» Тар­ковсь­ко­го. Тол­най по­ка­зує си­на єврейсь­кої угорсь­ко-сербсь­кої сім’ї (який приїжджає у Воєво­діно, що­б роз­шу­ка­ти сліди своєї ро­ди­ни та сво­го бать­ка, що зник у вирі Дру­гої світо­вої війни) ча­сом роз­губ­ле­ним, ча­сом жор­ст­ким до влас­них спо­гадів та відчуттів. Стрічка за­про­шує до роз­думів, сприй­мається на од­но­му по­ди­ху і за­ли­шає відчут­тя не­за­вер­ше­ності скаліче­них війною життів, що не бу­ли про­житі або ж не змог­ли звільни­ти­ся від влас­ної історії че­рез не­до­статнє ос­мис­лен­ня ми­ну­ло­го. Стрічку зня­то за мо­ти­ва­ми ро­ма­ну «Піща­ник» (1972) Да­ни­ла Кіша, пись­мен­ни­ка, який на­зи­вав се­бе «ос­таннім юго­сла­вом».

Епізод історії Дру­гої світо­вої війни оп­ра­цю­вав і «Ут­ра­че­ний час» (2010) німець­кої ре­жи­сер­ки Ан­ни Юстіце (Anna Justice), на­зва яко­го англійською – «Remembrance» («Па­м’ять», або «Спо­га­ди»), – ви­дається, значно більше підхо­дить до фільму. По­ка­за­но щас­ли­ву аме­ри­кансь­ку па­ру 1970-х. Якось Хан­на ба­чить в одній ви­пад­ковій те­ле­про­г­рамі сво­го ко­ха­но­го, з яким во­на втек­ла з німець­ко­го кон­цен­т­раційно­го та­бо­ру і яко­го вва­жа­ла за­гиб­лим. Хан­ну на­здо­га­няє пам’ять про ми­ну­ле. Чи не ле­во­ву ча­ст­ку фільму зай­ма­ють по­шу­ки втра­че­но­го ко­ха­но­го, і це вда­лий хід: ми пе­ре­жи­ваємо ра­зом з жінкою хвилі спо­гадів, які, на­ко­чу­ю­чись, да­ють зро­зуміти, що ми­ну­ле не відійшло, як­що лю­ди­на з ним «не впо­ра­ла­ся», не зуміла з яки­хось зовнішніх чи внутрішніх при­чин йо­го пе­ре­ос­мис­ли­ти, ад­же щось у ньо­му бу­ло за­губ­ле­но, щось за­ли­ши­ло­ся не­за­вер­ше­ним, не­про­яс­не­ним. На жаль, не над­то вда­ли­ми вий­ш­ли у фільмі сце­ни спо­гадів Хан­ни, що сто­су­ють­ся са­мо­го кон­цен­т­раційно­го та­бо­ру: істо­ричні ре­кон­ст­рукції ви­ма­га­ють вель­ми ре­тель­ної праці (про що го­во­ри­ла і ре­жи­сер­ка фільму під час дис­кусії з гля­да­ча­ми).

Те­мою по­шуків влас­ної іден­тич­ності пе­рей­няв­ся і сербсь­кий ре­жи­сер Владімір То­до­ровіч (Vladimir Todoroviс) у син­га­пурсь­ко-сербсь­ко-чор­но­горсь­ко­му фільмі «Во­дяні ру­ки» (2010). Ге­рой фільму – мо­ряк – їде із Син­га­пу­ру в Чор­но­горію (сво­го ча­су ре­жи­сер здійснив по­до­рож у зво­рот­но­му на­прям­ку – нині він меш­кає в Син­га­пурі). У ли­с­тах до своєї по­дру­ги, яка за­ли­ши­ла­ся в Син­га­пурі, мо­ряк ре­флек­сує над своїми вра­жен­ня­ми від бал­кансь­кої країни. Їхній повільний діалог роз­ви­вається в щось більше, ніж про­сто по­шу­ки се­бе чи з’ясу­ван­ня сто­сунків: пе­ред гля­да­чем по­стає діалог євро­пейсь­ко-азіатсь­кий, за яким за­хоп­ле­но спо­с­терігає гля­дач.

Ціка­вою стрічкою но­во­го російсько­го кіно, яка приємно вра­зи­ла, ста­ла «Ат­лан­ти­ка» (2011) мо­ло­до­го ре­жи­се­ра Іго­­ря Во­ло­ши­на. Фільм зня­то у Франції в рам­ках росій­сько­го кіно­ек­с­пе­ри­мен­ту «5ive», який мав на меті про­де­мон­ст­ру­ва­ти індивіду­альність сприй­нят­тя різних явищ (фільм до­ступ­ний у інтер­нет-ме­режі). Відправ­ною точ­кою для п’яти мо­ло­дих учас­ників ек­с­пе­ри­мен­ту бу­ло за­вдан­ня по­ка­за­ти скетч: лю­ди­на от­ри­мує чор­ний кон­верт зі знімком по­ля­роїд, відкри­ває йо­го та ба­чить са­му се­бе в ту мить, ко­ла во­на бе­ре цей знімок. Фран­цузькі ак­то­ри Дені Ла­ван та Марк Бар­бе чу­до­во пе­ре­да­ють суть фільму, яким йо­го по­ба­чив Во­ло­шин. Тоб­то йдеть­ся про дві ре­аль­ності, що існу­ють у внутрішньо­му світі кож­ної лю­ди­ни: то­го, що відбу­вається з нею, і то­го, що мог­ло б відбу­ти­ся, як­би...(2) Фільм роз­повідає про не­мож­ливість у цих двох ре­аль­но­с­тях по­вноцінно жи­ти – як тільки ти опи­няєшся «там, де ти хотів би бу­ти», те­бе очіку­ють нові життєві пе­ре­шко­ди. Фа­бу­лою фільму є очіку­ван­ня ра­ди­с­та в 2014 році на сиг­на­ли від ко­раб­ля «Ти­танік», який за­то­нув у 1912 році.

Бу­ло по­ка­за­но й ук­раїнський фільм «Rock’n’Ball» (2011) Дми­т­ра При­ходь­ка про підлітка, що на­ма­гається знай­ти в До­нець­ку «бать­ка на один день», ці по­шу­ки ви­к­ри­с­талізо­ву­ють­ся в досліджен­ня див­них дружніх сто­сунків між про­та­гоніста­ми фільму. В політич­но-соціальній стрічці німець­ко­го ре­жи­се­ра Яко­ба Пройс­са «Інший Челсі» (2010), при­свя­ченій взаємо­пе­ре­ти­нам фут­бо­лу, соціуму та політи­ки, та­кож ідеть­ся про До­нецьк, але різних соціаль­них рівнів. А найбільше вра­зи­ла аме­ри­кансь­ко-ук­раїнська ко­рот­ко­ме­т­раж­на стрічка «Її місце по­рожнє» (2010) ко­лиш­ньої ки­ян­ки Бог­да­ни Смир­но­вої, яка не­що­дав­но закінчи­ла кіне­ма­то­графічні студії в Нью-Йор­ку. Це її дип­лом­на ро­бо­та, яка вже встиг­ла по­бу­ва­ти на «Мо­ло­дості» в жовтні 2011 ро­ку та то­го ж ро­ку от­ри­ма­ти приз «За кра­щий сту­дентсь­кий фільм» на фе­с­ти­валі «Відкри­та ніч». У фільмі ко­ло­рит­но по­ка­за­ний ук­раїн­ський світ Нью-Йор­ка в по­всяк­денні. Стрічка лег­ка, світла і щи­ра: пер­со­нажі зму­шу­ють за­ду­ма­тись над важ­ливістю людсь­ких сто­сунків. За сло­ва­ми ре­жи­сер­ки, фільм був ду­же теп­ло сприй­ня­тий у США, особ­ли­во ук­раїнською гро­ма­дою. З не­терпінням че­ка­ти­ме­мо по­вно­ме­т­раж­но­го фільму Бог­да­ни Смир­но­вої «Ман­жет­ка» в 2013 році.

«Нас ціка­вить не так кон­ку­ренція між країна­ми, як порівнян­ня»

Про ук­раїнське кіно та про кри­терії відбо­ру ук­раїнських фільмів на фе­с­ти­валь, а та­кож про зміни в Котт­бусівсько­му фе­с­ти­валі 2011 ро­ку нам вда­ло­ся по­го­во­ри­ти з Берн­дом Бу­де­ром, ку­ра­то­ром фільмів, керівни­ком східно-західноєвро­пейсь­ко­го рин­ку ко­про­дукцій «Connection Cottbus» фе­с­ти­ва­лю.

– Па­не Бу­де­ре, чи є якісь зміни в цьо­горічно­му фе­с­ти­валі? Що зміни­ло­ся в ньо­му за 21 рік існу­ван­ня? Чи не зга­сає зацікав­лен­ня східноєвро­пейсь­ким кіно?

– Зацікав­лен­ня тільки зро­с­тає. Ма­буть, не­має та­ко­го міста, крім на­шо­го, де публіка бу­ла б так до­б­ре обізна­на зі східноєвро­пейсь­ким кіно. Зви­чай­но, во­но «інтер­націоналізу­ва­ло­ся» ос­таннім ча­сом: існує більше кон­тактів, а та­кож більше ко­про­дукцій між Східною та Західною Євро­пою. Хо­ча ми­нув 21 рік після падіння «залізної завіси», Східна і Західна Євро­па все ще відрізня­ють­ся че­рез різний істо­рич­ний та куль­тур­ний досвід.

– За яки­ми кри­теріями ви оби­ра­ли ук­раїнські фільми для фе­с­ти­ва­лю? Це ви­пад­ко­во, що в трьох ук­раїнських фільмах – двох ук­раїнсько­го ви­роб­ництва та од­но­му про Ук­раїну – йдеть­ся про До­нецьк? Як ви оцінюєте су­час­ний ук­раїнський кіноланд­шафт?

– Наш кри­терій: фільм, який оби­раємо, му­сить бу­ти якісним. Це хо­ро­ший сце­нарій, не­сподівані мо­мен­ти, а та­кож уміння ціка­во роз­повісти про кон­крет­ну країну чи куль­ту­ру. Те, що од­ра­зу в трьох фільмах фігу­рує До­нецьк, є ви­пад­ковістю. По­за­як фільми по­ка­зу­ють регіон що­ра­зу з іншо­го бо­ку, мож­на от­ри­ма­ти його ба­га­то­манітну кар­ти­ну. Це особ­ли­во важ­ли­во, ад­же в кіно та на те­ле­ба­ченні існує чи­ма­ло кліше про Східну Євро­пу. Ук­раїнський кіно­ланд­шафт приніс кілька особ­ли­вих та­лантів. У «Фо­кусі» ми ма­ли ко­рот­кий метр Бог­да­ни Смир­но­вої. Во­на на­ле­жить до помітних та­лантів мо­ло­дої ге­не­рації, яка вже на­гро­ма­ди­ла чи­ма­ло міжна­род­но­го досвіду та кон­тактів. Сподіва­ю­ся, що в цієї ге­не­рації вий­де поліпши­ти при­сутність Ук­раїни на міжна­род­них фе­с­ти­ва­лях.

– Які пла­ни ва­шо­го фе­с­ти­ва­лю? Роз­кажіть, чо­му бу­ло виріше­но відмо­ви­тись у про­грамі «Фо­кус» від студій ок­ре­мих країн?

– До 2006 ро­ку ми вже до­стат­ньо «досліди­ли» всі країни. А що регіональ­ної ко­про­дукції більшає – особ­ли­во це сто­сується Бал­кан або Сло­вач­чи­ни та Чесь­кої Ре­с­публіки, – стає де­далі складніше го­во­ри­ти про «національ­ний» кіне­ма­то­граф. Нас ціка­вить не так кон­ку­ренція між країна­ми, як порівнян­ня: які те­ми дис­ку­ту­ють­ся, не­за­леж­но від кор­донів, а як­що такі є, то як це відбу­вається? Звідси – фо­ку­су­ван­ня на темі «Східна Євро­па регіонів» у 2011 році. На­ступ­но­го ро­ку ми хотіли б дис­ку­ту­ва­ти про «Релігії», а потім про «Куль­ту­ри». Після цьо­го – «Східна Євро­па міст», щоб по­ка­за­ти її ур­баністичні ри­си. Ча­с­то Східну Євро­пу пов’язу­ють ви­ключ­но з провінцією та релігійни­ми, етнічни­ми конфлікта­ми. Ми ж праг­не­мо по­ка­за­ти су­час­ну Східну Євро­пу більш про­зо­рою, не че­рез кліше постійних чвар.

«По­шу­ко­ва» палітра фе­с­ти­ва­лю звісно не ви­чер­пується йо­го про­гра­мою, але підкрес­лює відтінок: від цьо­­го за­ли­ши­ло­ся відчут­тя «спо­кою лю­ди­ни, яка пер­бу­ває в до­розі». По­шу­ки влас­ної іден­тич­ності та пе­ре­ос­мис­лен­ня влас­но­го ми­ну­ло­го, по­шу­ки євро­пейсь­ких країн са­мих се­бе да­ють надію сподіва­ти­ся на кра­ще. Ад­же по­шук – це завжди рух упе­ред та роз­ви­ток, навіть ко­ли дех­то про­сто сприй­має цей стан як «Auszeit».

Ли­с­то­пад, 2011. Котт­бус–Берлін

1 Тут і далі я ви­ко­ри­с­то­вую ма­теріали прес-служ­би Котт­бусівсько­го фе­с­ти­ва­лю, див.: http://www.filmfestivalcottbus.de/de/archiv/2011/.

2 Див.: За­ба­лу­ев Я. Ки­но при­ле­пи­ли на жвач­ку. – http://www.gazeta.ru/culture/2011/03/22/a_3561545.shtml