57-й Міжнародний кінофестиваль у Сан-Себастьяні 2009 року тривав 9 днів, що на один день менше попередніх років. Його бюджет становив 7 мільйонів євро, що на 600 тис. євро менше порівняно з 2008 роком. Головним спонсором фестивалю було Центральне іспанське теле­бачення TVE.

Дивовижно прекрасне місто Сан-Себастьян, столиця однієї з провінцій Країни басків, перетворюється щороку наприкінці вересня у столицю найбільшого і найгламурнішого міжнародного кінофестивалю Іспанії. Місто, розташоване півколом на узбережжі Біскайської затоки, своєю береговою лінією нагадує своєрідну мушлю, тому і головні його нагороди носять назву «Золота» і «Срібна Мушля». Офіційна програма і всі найважливіші події відбуваються в Палаці Курсааль, величній споруді з металу, скла і дерева, яка за формою нагадує один із каменів набережної, покликаних стри­му­вати морську стихію, лише збільшений в сотні разів. Курсааль розрахований на 1800 глядачів, а поруч трохи менший «камінь» – Курсааль-2, на 600 місць. Саме тут проводиться друга за значенням програма фестивалю «Відкрита зона». Гламурною «родзинкою» Сан-Себа­стьяна-57 став приїзд Квентіна Тарантіно зі своєю останньою стрічкою «Безславні виродки», в якій одну із головних ролей зіграв Бред Пітт. Саме його присутність викликала невимовний ентузіазм фанів, а особливо молодих дівчат, що ледь не звалювали огорожі вздовж червоного килима, по якому проходив актор, аби здобути жаданий автограф. Фільм пропонує вигадану режисером (бо Тарантіно є і автором сценарію) історію кінця Другої світової війни. Група американських солдатів-євреїв, відомих ворогові під назвою «Виродки», здійснює ряд блискавичних операцій, що призводять до падіння Третього Рейху. Сам Тарантіно повідомив, що почувався дуже добре, реалізуючи свою давню мрію. Фільм увійшов до програми «Відкрита зона».

«Золота Мушля» цього року дісталась китайському фільму «Місто життя і смерті», який зняв молодий режисер Лю Чуань. Підготовку над своїм третім пов­нометражним фільмом тривалістю 135 хвилин, який можна визначити як складнопостановочний, режисер почав ще у 2005 році. Фільм розповідає про най­жахли­вішу і найжорстокішу зі сторінок історії китай­сько-япон­ської війни 1937 – 1945 років, що мала відверто ім­пер­ський загарбницький характер з боку Японії. В 1937 році японські війська увірвалися в тодішню столицю Китаю Нанкін, захоплення якого стало відомим під назвою «Різанина в Нанкіні». Місто перетворилося на арену масових вбивств, насильств і неймовірних вар­варських дій. Лю Чуань, за його висловлюванням, «праг­нув розповісти про найбільшу в світі різанину, про яку майже нічого не згадується ні в школах, ні в уні­вер­ситетах Японії». Однією з характерних рис цієї анти­воєнної епопеї є те, що всю стрічку знято ширококутною оптикою в чорно-білому зображенні. «Я не хотів, – додає режисер, – щоб у фільмі був натуральний колір крові з почуття поваги до тисяч і тисяч людей, що загинули в тій кривавій сутичці». Саме людей, бо йдеться не тільки про солдатів. Група жінок, серед яких були не тільки повії, свідомо принесли себе в жертву японським воякам, аби зберегти життя дітям і старим в захисній зоні, створеній німецьким нацистом Джоном Рабе, який на той час перебував з місією в Нанкіні. Друга особ­ливість фільму полягає в тому, що він об’єктивно відображає обидві супротивні сторони: не тільки пере­можених китайців, а й переможців. Така подвійна точка зору на події підсилюється подвійними сюжетними лініями головних героїв, що переплітаються в історії трагічного кохання молодого японського офіцера до китайської повії (вона опинилася серед жінок-жертв). Такий підхід до вис­віт­лення історичних подій викликав різного роду критику в Китаї. Певні кола не хотіли сприймати те, що режисер зважився так «гуманізувати» японців, яких звикли вважати нелюдами, звірами в людській подобі. Лю Чуань висловив подяку японським акторам, участь яких у цій стрічці була виявом гро­мадянської мужності. Крім режисера, на фестивалі також були присутні китайські актори – виконавці головних жіночої і чоловічої ролей Чінь Лянь і Ліу Йє, дві зірки китайського кіно, які навіть інвестували власні гроші для проекту під назвою «Місто життя і смерті». У фільмі вражає також операторська робота, яку в тонових умовах чорно-білого зображення дуже майстерно доповнювали художники-гримери і костюмери, що працювали як одна монолітна команда. Оператор Цяо Йю був удостоєний Премії за кращу операторську роботу. Та й за всіма показниками фільм «Місто життя і смерті» видався на кілька голів вищим за інших учасників Офіційної програми.

«Срібну мушлю» за кращу режисуру отримав молодий іспанський режисер Хав’єр Реболльйо за другий повнометражний фільм спільного виробництва Іспанії і Франції «Жінка без піаніно». Головну роль у ньому зіграла Кармен Мачі, досить відома іспанська актриса, але за ролями другого плану або епізодами, як наприклад, в останньому фільмі Педро Альмодовара «Розірвані обійми». Хав’єр Реболльйо запропонував їй роль жінки-господині дому початку ХХІ сторіччя в Мадриді, все життя якої сконцентроване на сім”ї, тобто на чоловікові і сині, один з яких мало буває вдома, а другого й зовсім немає у фільмі: після численних спроб додзвонитися мати з сином спілкується лише один раз по мобільному телефону. Її внутрішня напруга переливається через край, і тоді вона, жінка трохи за п’ятдесят, вирішує піти із цілком благополучного, добре вмебльованого дому в нікуди, світ за очі, та ще й проти ночі... Фільм — про нічні перипетії головної героїні, яка потрапляє в ситуації іноді образливі, а іноді й небезпечні, коли її сприймають за одну із вуличних повій або коли вона стикається з хуліганами. Перипетії, що тривають впродовж ночі, якій вона дозволила розтягти себе в різні боки, як сама вона тягне за собою стареньку валізу, щоб врешті повернутися з нею вранці додому. Проте є один епізод, коли героїня опиняється в салоні невеликого готелю, де стоїть піаніно. Вона підходить, не поспішаючи, до нього і не­спо­дівано після кількох пробних акордів починає вправно грати. Звучить класична музика, що наповнює увесь навколишній простір тугою за тим, що не збулось, не реалізувалось... Фільм «Жінка без піаніно» отримав також премію «Інший погляд» від головного спонсора фестивалю TVE .

Спеціальним призом міжнародного журі відзначено фільм «Прихисток», який поставив француз Франсуа Озон. Йдеться в ньому про пару закоханих багатих молодят, життя яких занурене в наркотики. Логічним кінцем для хлопця стає смерть від передозування, дівчина ж виживає, але невдовзі довідується, що вагітна, і вирішує втекти і сховатись в заміському будиночку далеко від Парижа. Через кілька місяців там її знаходить брат загиблого коханого і лишається з нею в тихому місці її прихистку.

«Срібна мушля» кращій актрисі і кращому актору зійшлися в одному й тому ж фільмі «І я також» режисерів Альваро Пастора і Антоніо Наарро, що в 2005 році вже створили разом стрічку «Невразливий», відзначену в Малазі, Кракові і Торонто. Вже добре відома Лола Дуе­ньяс і непрофесійний актор Пабло Пінеда, що страждає на синдром Дауна, разом зіграли в новому фільмі пару закоханих... Головний герой, 34-річний Данієль із Севільї — перший європеєць із синдромом Дауна, що здобув вищу освіту, отримавши диплом уні­верситету. Він розпочинає свою трудову діяльність як службовець громадсько-адміністративного закладу, де знайомиться з Лаурою, зов­ні привабливою, без видимих недоліків, молодою жінкою. І закохується в неї! Рідний брат Данієля, цілком нормальний хлопець, намагається пояснити йому, що жод­на жінка, у якої 46 хромосом, ніколи його не по­любить. Мати й батько Данієля з дитинства нама­гались виховувати сина як звичайну дитину, пильнували за його зростанням і розвитком, не шкодуючи душевного тепла і любові. На противагу Данієлю, Лаура, від народження цілком нормальна і здорова дівчинка, зазнавала найбільшого приниження і страждань, на які тільки може наразитися беззахисна дитина: сексуальні зловживання з боку батька — інцест. Отже, вона так само живе зі своїм «пошкодженням», яке лише не про­яв­ляється назовні. Фільм знято на вироб­ничій базі-студії «Алісія Продусе», яку створив відомий іспанський режисер Хуліо Медем разом зі своєю до­нькою, якій нещодавно виповнилося 17 років і яка страждає на синдром Дауна. Алісія Медем також зніма­лась у фільмі. «Я завжди себе запитував, – каже Хуліо Ме­дем, – коли я буду готовий до того, щоб розповісти історію про неї. А зараз перестав про це думати, бо це зробили вони... І так добре! – маючи на увазі обох режи­серів. – Як продюсер я відчував себе надзвичайно комфортно». В родині одного із співрежисерів так само є людина з цим синдромом, тож творці фільму добре «володіють» темою.

«І я також» був удостоєний Премії асоціації донорів Гіпускоа (назва провінції, столицею якої є Сан-Себа­стьян) «На знак солідарності». Відділ соціальних справ баскського банку КUТХА виділив допомогу цьому фільму у розмірі 30 тис. євро.

Премії за кращий сценарій удостоїлась австралійська стрічка «Благословенні», яку поставила Ана Коккінос. Авторів сценарію, створеного за п’єсою «Хто боїться робітничого класу?», четверо: Ендрю Боуелл, Меліса Рівз, Патрісія Корнеліус і Крістос Чолкаш. У фільмі йдеться про взаємостосунки семи підлітків із Мельбурна з батьками протягом 36 годин. Композиційно він складається з двох частин: у першій ведеться розповідь з точки зору тінейджерів, а друга сфокусована на їхніх матерях, які виявляються так само розгубленими, беззахисними і дезорієнтованими в житті, як і діти, якими їх благословив Бог. У другій частині в міру роз­витку цього драматичного сюжету змінюється так само і глядацька перспектива бачення того, що відбувається. Стає дедалі очевиднішим брак уваги, родинного тепла з боку батьків, що призводить до трагедії, коли одна із матерів має постати перед жахливою реальністю: її двоє дітей згоріли у контейнері для сміття, де проводили ніч, не сподіваючись потрапити додому, де матері вночі не буває...

Премію FIPRESCI (Міжнародної федерації кінопреси) отримав фільм «Приречені» іспанського режисера з Каталонії Ісакі Лакуести (це його третя повнометражна ігрова стрічка. Фільм задумувався як документальний. Але тема — правомірність збройної боротьби, питання про те, що є внутрішнім конфліктом, який штовхає до того, щоб убивати одне одного в ім’я будь-якої ідеї. За кілька років підготовчої роботи Ісакі Лакуеста дійшов висновку, що «всі ці моральні проблеми, ці етичні зіт­кнення дуже важко переносити на документальний екран, і тому сам собою виник ігровий формат». Один із головних героїв фільму, колишніх учасників збройної боротьби в Аргентині 30 років тому, говорить, що вони стають дедалі самотнішими, що їх все менше розуміє нове покоління, а їхні діти прагнуть про дедалі забути і жити іншим життям.

У програмі «Латинські горизонти», куди входять пов­нометражні ігрові фільми, частково або повністю зняті в Латинській Америці, переможцем назвали фільм «Гігант» (Уругвай), що його зняв режисер із Буенос-Айреса – Адріан Біньєс. Гігантом називають усамітненого 35-річного кремезного охоронця з супермаркету його друзі по роботі. Слідкуючи за торговим залом із кімнати охоронців, він закохується в прибиральницю, молоду привабливу дівчину, за якою починає слідкувати не тільки за моніторами, а й в реальному житті, коли вона ходить містом, буває на пляжі або зустрічається з іншими чоловіками.

У позаконкурсній програмі Made in Spain брали участь фільми, чимало з яких вже були відзначені на кіно­фестивалях в Малазі і Вальядоліді. Це – «Блага вість» Елени Таберни, «Сором» Давіда Планелля, «Три дні в сім’ї» молодої режисерки з Каталонії Мар Колль, «Лох» Борхи Кобеага і навіть останній фільм Педро Альмо­довара «Розірвані обійми».

Відбулася ретроспектива Річарда Брукса з 29 фільмів, створених американським режисером з 1944 по 1985 роки, серед них – «Брати Карамазови», «Кішка на роз­печеному даху», «Солодкоголосий птах юності» та інші.

Святом для юних глядачів і їхніх батьків є щорічна по­законкурсна програма для дітей та юнацтва, що знайшла прописку на велодромі Сан-Себастьяна на 3 тис. глядачів. «Велодром» проходить під гаслом «Поведи в кіно своїх батьків». Із шести фільмів цієї програми чотири — повнометражні анімаційні фільми в трьох ви­мірах, коли при вході глядачам пропонуються спеціальні окуляри. Найпопулярнішим виявився документальний стереоско­пічний фільм «Світ океану», знятий нащадками Жан Жака Кусто, що від імені маленької черепашки роз­по­відає про приголомшливий підводний світ, та ще й по­силений ефектом глядацької присутності в ньому завдяки тривимірності.

57-й Міжнародний кінофестиваль у Сан-Себастьяні відбувся на високому рівні. І як обидва Курсаалі сим­во­лізують стримування штормів, так і фестиваль зумів протистояти економічній негоді.

Сан-Себастьян - Мадрид - Київ