Привітне об­лич­чя, ся­ючі очі, а ко­ли го­во­рить про свою ро­бо­ту в те­атрі, про своїх ко­лег-ак­торів, інто­нації ста­ють життєстверд­ни­ми. Як­би я не зна­ла, що цій жінці вже ви­пов­ни­ло­ся 90 років, ніза­що не да­ла б їй стільки. Вірю в істи­ну: лю­дині стільки років, на скільки во­на по­чу­ва­ється. І ак­т­ри­са Харківсько­го ук­раїнсько­го дра­ма­тич­но­го те­а­т­ру ім. Т. Шев­чен­ка Рим­ма Кіріна – то­му підтвер­д­жен­ня. Тільки ко­ли зга­дує сво­го чо­ловіка, ак­то­ра Во­ло­ди­ми­ра Ше­с­то­па­ло­ва, очі ста­ють сум­ни­ми, але в роз­по­віді про ньо­го пе­ре­хо­дить у ствер­д­жу­валь­ну то­нальність. Хо­ча він по­мер (при­чи­ною став інфаркт), во­на вірить у йо­го при­сутність: «Він тут є, справді, я з ним роз­мов­ляю...»

У кімнаті – на півстіни чо­ловіків фо­то­пор­т­рет: відкри­те об­лич­чя, спокійні очі, навіть як­що ніко­ли не ба­чив йо­го в житті, лег­ко вга­дуєш ха­рак­тер – упев­не­ний, чес­ний трудівник, на та­ких надійних лю­дях три­мається зем­ля. Не маю звич­ки роз­пи­ту­ва­ти співбесіників про осо­би­с­те жит­тя, але Рим­ма Кіріна роз­повідає са­ма. Про те, як од­ру­жи­ли­ся (він був мо­лод­ший за Рим­му Ва­силівну, але ко­хан­ня не зва­жає на різни­цю у віці): прий­шов до її чо­ловіка, Ми­хай­ла Кіріна, і ска­зав: «Я ко­хаю Ва­шу дру­жи­ну». Після їхньо­го од­ру­жен­ня те­атр виділив їм ось цю квар­ти­ру. Во­ни бу­ли особ­ли­во щас­ливі, ко­ли ви­па­да­ло гра­ти у спільних ви­с­та­вах, зо­к­ре­ма у «Ре­т­ро» за п’єсою О. Га­ли­ча, де Кіріна гра­ла Ро­зу Олек­сандрівну, а Во­ло­ди­мир Ше­с­то­па­лов – Чмутіна. А 2001 ро­ку в те­атрі спеціаль­но для неї та її чо­ловіка по­ста­ви­ли «Ста­росвітську лю­бов» за го­голівськи­ми «Ста­росвітськи­ми поміщи­ка­ми». Ко­ле­ги після прем’єри го­во­ри­ли їй: «Ви ви­нес­ли на сце­ну свою лю­бов...»

Її донь­ка – На­та­ля Ор­ло­ва – меш­кає в Ленінграді, пра­цює ак­т­ри­сою в те­атрі ім. В. Комісар­жевсь­кої, там по­ча­ла­ся її твор­ча кар’єра, там її чо­ловік, там на­ро­ди­ла­ся в неї Поліна, що та­кож ста­ла ак­т­ри­сою, тоб­то вже є ціла ди­настія. Донь­ка дав­но кли­че Рим­му Ва­силівну до се­бе, але та відмов­ляється, бо прив’яза­на до сво­го до­му, її не відпу­с­кає пам’ять про чо­ловіка, про їхнє спільне жит­тя – в цьо­му по­меш­канні про ньо­го на­га­дує кож­на хат­ня дрібнич­ка. А те­атр! Во­на пра­цю­ва­ла там усе своє жит­тя, там її друзі, які не за­бу­ва­ють її, до­по­ма­га­ють у по­бу­то­вих спра­вах, підтри­му­ють. Та що там ка­за­ти! До її ювілею С. Пасічник по­ста­вив те­а­т­ралізо­ва­не поз­до­ров­лен­ня, і вий­шов та­кий бе­нефіс, що донь­ка, яка бу­ла на ньо­му при­сут­ня, ска­за­ла: «Те­пер я ро­зумію, ма­мо, чо­му ти не хо­чеш за­ли­ша­ти Хар­ко­ва. Те­бе ду­же люб­лять у твоєму те­атрі!»

Упер­ше я по­ба­чи­ла Рим­му Кіріну на по­чат­ку 1980-х у фільмі Ле­оніда Оси­ки «...яко­го лю­би­ли всі». Фільм той скла­дав­ся зі спо­гадів про Ле­оніда Би­ко­ва, го­во­ри­ли і зви­чайні гля­дачі про те, чим при­во­ро­жив їх цей ви­дат­ний ак­тор, ре­жи­сер, унікаль­на осо­бистість. Але найцінніши­ми бу­ли спо­га­ди лю­дей, які йо­го до­б­ре зна­ли. До та­ких на­ле­жить і Рим­ма Кіріна, яка в 1951–1959 ро­ках пра­цю­ва­ла ра­зом із Ле­онідим Би­ко­вим у їхньо­му рідно­му Харківсько­му те­атрі ім. Т.Шев­чен­ка. Би­ков, став­ши після фільму «Мак­сим Пе­ре­пе­ли­ця» зна­ме­ни­тим, за­ли­шав­ся та­ким же щи­рим то­ва­ри­шем, дру­жив з ак­то­ра­ми те­а­т­ру, до­ро­жив ни­ми, а во­ни відповіда­ли взаємністю. І сьо­годні Рим­ма Ва­силівна за­хоп­ле­но зга­дує йо­го витівки під час ви­с­тав, ад­же йо­му бу­ло неціка­во за­ли­ша­ти­ся у вивіреній рамці ви­с­та­ви, то­му що­ра­зу він щось зміню­вав, імпровізу­вав, особ­ли­во у п’єсах су­час­них дра­ма­тургів про су­часність, де грав своїх ро­вес­ників і де ма­теріал цілком доз­во­ляв це ро­би­ти. Йо­му бу­ло про­сто нуд­но йти звич­ним шля­хом, і «він та­ке ви­да­вав!» На­при­клад, у п’єсі А. Школь­ни­ка «Лю­ди­на шу­кає ща­с­тя» (ви­с­та­ва бу­ла ан­шла­го­ва) грав хлоп­ця з інтер­на­ту Во­ло­дю Кулішо­ва, а Рим­ма Кіріна – мо­ло­день­ку ви­хо­ва­тель­ку. Во­ни сиділи уд­вох на ла­вочці на аван­сцені. Й замість слів сво­го пер­со­на­жа він го­во­рив текст з ви­с­та­ви, яка са­ме в той час ішла в Харківсько­му ТЮ­Гу. Вза­галі, не тільки гля­дачі йшли «на Би­ко­ва», а й працівни­ки те­а­т­ру, сма­ку­ю­чи на­пе­ред витівки сво­го ко­ле­ги. А до імпровізації іноді зму­шу­ва­ли й не­пе­ред­ба­чені об­ста­ви­ни. На­при­клад, у ви­с­таві «Підступ­ність і ко­хан­ня» в одній зі сцен в апар­та­мен­тах леді Мілфорд (Ва­лен­ти­на Чи­с­тя­ко­ва), Би­ков, який грав слу­гу, уро­чи­с­то ого­ло­сив вихід Фердінан­да фон Валь­те­ра (Се­мен Ко­ша­чевсь­кий). Ого­ло­шує раз, уд­ру­ге, втретє... А Ко­ша­чевсь­кий так за­хо­пив­ся партією в ша­хи у гри­мерці, що про все за­був. Тоді Льо­ня в чер­го­вий раз вибігає на сце­ну і ви­па­лює: «Во­ни про­си­ли підож­да­ти...» Від цьо­го ек­с­пром­ту ак­то­ри ледь не пирс­ну­ли. Відтоді в те­атрі при на­годі «во­ни про­си­ли підож­да­ти» ви­мов­ля­ли як при­каз­ку.

Не менш цікаві мо­мен­ти спільної ро­бо­ти з Би­ко­вим зга­дує Рим­ма Кіріна і в те­ле­пе­ре­дачі «Ма­е­с­т­ро» (ав­тор Л. Кузь­мен­ко, ре­жи­сер В. Ро­ма­нюк, До­нець­ка ТРК, 1999), і спо­га­ди її за­пам’ято­ву­ють­ся жи­ви­ми інто­націями і гу­мо­ром.

І ось ли­с­то­пад 2011 ро­ку – я си­д­жу в її кімнаті, з ве­ли­кою цікавістю слу­хаю роз­повіді про Льо­ню, а він – не­мов­би по­руч. Справді, газетні публікації, на книж­ко­вих по­ли­цях – кни­ги з йо­го пор­т­ре­та­ми на об­кла­дин­ках, се­ред них – «Сто вы­да­ю­щих­ся лю­дей Харь­ко­ва»...

Рим­ма Кіріна пра­цює в те­атрі з 1943 ро­ку. Бу­ла війна, ак­то­ри гру­па­ми їзди­ли на фронт з ви­с­ту­па­ми. При­бу­ли у Во­ро­неж, тоді при­фрон­то­ве місто, і юна Рим­ма всту­пи­ла в до­поміжну гру­пу. По­вер­ну­ли­ся до виз­во­ле­но­го Хар­ко­ва. По­ча­ла­ся її твор­ча кар’єра з ролі Прісіньки у ви­с­таві «Шель­мен­ко-ден­щик». Ба­га­то гра­ла у 1950-х, найбільш пам’ятні ті, що спільно з Би­ко­вим: крім зга­да­ної «Лю­ди­на шу­кає ща­с­тя», «До­рога че­рез Со­коль­ни­ки» В.Роз­доль­сь­ко­го та інші ви­с­та­ви.

З лег­кої ру­ки ре­жи­се­ра В. Ог­лобліна Рим­ма Кіріна у віці 37 років по­ча­ла гра­ти хлоп­чиків: у ви­с­таві «Пе­ред гро­зою», у казці «Одо­лень-тра­ва» і на­решті роль Ста­си­ка у ви­с­таві за п’єсою А. Школь­ни­ка «Ста­сик-слідо­пит». Зга­ду­ю­чи її, Рим­ма Ва­силівна сміється: «Мій ге­рой-хлоп­чи­на ло­вив шпи­гу­на. Дія відбу­ва­ла­ся в Кар­па­тах, на кор­доні. Я шпи­гу­на зу­пи­няв, відволікав усіля­ки­ми не­би­ли­ця­ми, роз­ва­жав, а він мені вірив і не вірив, врешті, бив ре­воль­ве­ром по го­лові...» Пам’ятні для неї ролі фрау Пічін у «Три­г­ро­шовій опері» за Б. Брех­том, Пряжкіної в «Хо­ло­с­тя­ку» за Тур­генєвим, Мар­фи Хо­се­фи у «Домі Бер­нар­ди Аль­би» за Ф. Гарсія Лор­кою, Анфіси у «Трьох се­с­т­рах» за А. Че­хо­вим. Їй до­ру­ча­ли гос­тро­ха­рак­терні ролі, зо­к­ре­ма Вівдю у ви­с­таві «Отак за­ги­нув Гу­с­ка» за М. Кулішем.

У мо­ло­дості во­на зніма­ла­ся у те­лефільмах. І от не­сподіва­но для неї у 2001 році її за­про­си­ла зігра­ти го­ло­вну роль у своїй дип­ломній ро­боті – те­лефільмі «Яв­до­ха» – Світла­на Стеж­ко. У ньо­му по­ка­за­но Сло­бо­жан­щи­ну – її при­ро­ду, краєви­ди, а пер­со­нажі бу­ли в ук­раїнських стро­ях. «Є зуст­річі, які пе­ре­вер­та­ють жит­тя. Для ме­не та­ким ста­ло знай­ом­ст­во з Рим­мою Ва­силівною Кіріною, – го­во­ри­ла Ок­са­на Стеж­ко. – Ро­бо­та бу­ла не­лег­кою, але у відповідь на всі наші про­по­зиції пе­ре­рва­тись, відпо­чи­ти, во­на завжди усміха­лась і відповіда­ла: «Ні, я го­то­ва пра­цю­ва­ти!» Це лю­ди­на ди­во­виж­ної ду­шев­ної кра­си, муж­ності і до­б­ро­ти. Низь­кий їй уклін»(1).

Рим­ма Ва­силівна не по­ри­ває з те­а­т­ром – лю­бов до про­фесії не ми­нає, зовсім не­дав­но бра­ла участь у ве­чорі, при­свя­че­но­му 140-річчю Лесі Ук­раїнки. Ад­же во­на з то­го по­коління, яке відда­но слу­жи­ло і про­дов­жує слу­жи­ти ми­с­тецтву. То­му хо­четь­ся вкло­ни­ти­ся їй за це і відда­ти ша­ну.

1 Пи­тя И. «Яв­до­ха»: ис­кус­ст­во дер­жать­ся кор­ней // Вре­мя. – 2008. – 20 мая.