Синопсис літературного сценарію науково-пізнавального відеофільму

Ви­то­ки

Ху­дож­ник пра­цює над пор­т­ре­том Го­го­ля.

Плет­нев: «На­ко­нец за­хо­те­лось те­бе по­слу­шать прав­ды. Из­воль, по­пот­чую… Что та­кое ты? Как че­ло­век, су­ще­ст­во скрыт­ное, эго­ис­ти­че­с­кое, над­мен­ное, не­до­вер­чи­вое и всем жерт­ву­ю­щее для сла­вы, но по­смо­т­рим что ты, как ли­те­ра­тор. Че­ло­век ода­рён­ный ге­ни­аль­ной спо­соб­но­с­тью к твор­че­ст­ву. Ин­стинк­тив­но уга­ды­ва­ю­щий тай­ны язы­ка, тай­ны са­мо­го ис­кус­ст­ва, пер­вый на­ше­го ве­ка ко­мик по взгля­ду на че­ло­ве­ка и при­ро­ду, по та­лан­ту вы­зы­вать из них луч­шие ко­ми­че­с­кие об­ра­зы и по­ло­же­ния. Но пи­са­тель мо­но­тон­ный…, не­пра­виль­ный до без­вку­сия и на­пы­щен­ный до смеш­но­го, ког­да сво­е­воль­ст­во пе­ре­не­сёт те­бя из ко­миз­ма в се­рь­ёз­ное. Ты толь­ко ге­ний са­мо­уч­ка…»

Дик­тор: Це пи­ше про Го­го­ля Плет­нь­ов – лю­ди­на, що пре­крас­но йо­го зна­ла, що бу­ла йо­му дру­гом, що зве­ла йо­го з Пушкіним.

У сло­вах цих ба­га­то осо­би­с­тої об­ра­зи, гніву, ба­га­то не­спра­вед­ли­вості. Під сумнів ста­вить­ся все, що є в Го­голі хо­ро­шо­го і до­б­ро­го. Але по­за сумнівом ли­шається од­не – йо­го геніальність, йо­го унікаль­ний, не­по­втор­ний, са­мо­бутній та­лант.

При­ро­ду цьо­го та­лан­ту, ос­новні йо­го ви­я­ви на­ле­жить досліди­ти від са­мо­го по­чат­ку.

Крізь старі по­жовклі сторінки за дру­ко­ва­ни­ми ряд­ка­ми ви­ни­ка­ють ду­же умовні «євро­пейські» пей­зажі – тра­диційні, схе­ма­тичні, не­ви­разні. Потім з’яв­ля­ють­ся пласкі, шар­жо­вані, май­же ка­ри­ка­турні пер­со­нажі «Ган­са Кю­хель­гар­те­на». Епізод по­бу­до­ва­но за до­по­мо­гою комп’ютер­ної графіки. Де-не-де трап­ля­ють­ся не­на­ту­ральні анілінові пля­ми. Але за­га­лом па­нує не­ви­раз­ний, тьмя­ний, сірий тон.

1829 ро­ку в «Сы­не оте­че­ст­ва» з’явив­ся без підпи­су вірш «Італія». Кри­ти­ка йо­го про­сто не поміти­ла. То­го ж та­ки ро­ку якийсь В. Алов ви­дав ок­ре­мою книж­кою дра­му в кар­ти­нах «Ганс Кю­хель­гар­тен». У пе­ред­мові бу­ло на­пи­са­но: «Мы гор­дим­ся тем, что по воз­мож­но­с­ти спо­с­пе­ше­ст­во­ва­ли све­ту оз­на­ко­мить­ся с со­зда­ни­ем юно­го та­лан­та».

Кри­ти­ка бу­ла: «В “Ган­се Кю­хель­гар­те­не” столь мно­го не­со­об­раз­но­с­тей, кар­ти­ны ча­с­то так чу­до­вищ­ны и ав­тор­ская сме­лость в по­эти­че­с­ких ук­ра­ше­ни­ях, в сло­ге и да­же в сти­хо­сло­же­нии так бе­зот­чёт­ли­ва, что свет ни­че­го бы не по­те­рял, ког­да бы сия пер­вая по­пыт­ка юно­го та­лан­та за­ле­жа­лась под спу­дом».

З цим су­во­рим при­су­дом мож­на бу­ло б по­го­ди­ти­ся. Але, от біда, кри­ти­ки не зна­ли, та й не мог­ли зна­ти, ку­ди далі по­вер­не до­ля «юно­го та­лан­та» і до яких вер­шин він підніметь­ся.

А ми знаємо, що ту сумнівну ідилію на­пи­сав са­ме М.В. Го­голь, і це ро­бить її над­зви­чай­но ціка­вою для дослідни­ка й уваж­но­го чи­та­ча: ад­же тут ви­то­ки твор­чості всесвітньо відо­мо­го генія.

Десь вда­лині, за го­ри­зон­том, за­го­рається яс­к­ра­ве світло, і зо­б­ра­жен­ня по­чи­нає зміню­ва­ти­ся. Ок­ремі сце­ни транс­фор­му­ють­ся, на­би­ра­ють об’єму і ви­раз­ності. При від’їзді від них ми по­трап­ляємо в зовсім інший світ – на­си­че­ний і за­хоп­ли­вий світ зрілих го­голівських творів.

Знай­ти на цьо­му сла­бень­ко­му па­гоні брунь­ки і за­род­ки май­бутніх гли­бо­ких і са­мо­бутніх творів, прослідку­ва­ти, як і у що во­ни роз­ви­ну­ли­ся і транс­фор­му­ва­ли­ся, – за­вдан­ня за­хоп­ли­ве.

Зробімо це на при­кладі трьох епізодів.

1. Відо­б­ра­жен­ня у воді. «Пе­ре­ки­ну­тий» дім (і світ) на по­чат­ку «Ган­са» і в «Майській ночі».

2. Опис ру­са­лок у «Гансі» й у «Вії».

3. Кла­до­ви­ще в «Гансі» й у «Страшній помсті».

Че­рез ба­га­то років, на­прикінці твор­чо­го жит­тя, Го­голь на­пи­ше свою «Ав­торсь­ку сповідь». При­див­ля­ю­чись уваж­но до «Ган­са Кю­хель­гар­те­на», ро­зумієш, що і по­чав він свій шлях теж зі сповіді, в якій роз­кри­ває свої по­ри­ван­ня та при­ст­расті:

Че­го же­лал, че­го хо­тел,

К че­му так пла­мен­но ле­тел

Ду­шой и жад­ною и стра­ст­ной,

Как буд­то мир же­лал об­нять, ?

То­го и сам не мог по­нять.

Ему ка­за­лось душ­но, пыль­но

В сей по­за­бро­шен­ной стра­не;

И серд­це би­лось силь­но, силь­но

По даль­ней, даль­ней сто­ро­не.

Зіста­ви­ти ці дві сповіді, порівня­ти ви­дається над­зви­чай­но ціка­вим.

Зна­мен­на ре­акція Го­го­ля на ка­та­ст­ро­фу, якої за­зна­ла йо­го кни­га. Він, не­зва­жа­ю­чи ні на що, про­ри­вається до Євро­пи, до тієї са­мої Німеч­чи­ни, в якій жив і діяв йо­го ге­рой. На що він сподівав­ся? Чо­го там шу­кав? Чи знай­шов? У кож­но­му разі, са­ме після тієї ко­рот­кої і, зда­ва­ло­ся б, без­глуз­дої, по­до­рожі по­чи­нається копітка і плідна ро­бо­та з ос­воєння рідно­го, з ди­тин­ст­ва знай­о­мо­го і близь­ко­го ма­теріалу: ук­раїнської історії, ук­раїнсько­го по­бу­ту, ук­раїнсько­го фоль­к­ло­ру. Це мож­на трак­ту­ва­ти як спро­бу приміря­ти до ка­нонів схем і здо­бутків, роз­роб­ле­них у євро­пейсь­ко­му ми­с­тецтві і літе­ра­турі, ук­раїнський ма­теріал, ук­раїнську тра­дицію. Спро­би ці, зви­чай­но, не відра­зу бу­ли вда­ли­ми.

Ось як цен­зор Нікітен­ко мо­ти­вує за­бо­ро­ну Го­го­лю дру­ку­ва­ти ури­вок «Кри­ва­вий бан­ду­рист» з ро­ма­ну «Ге­ть­ман». «Ав­тор со­здал кар­ти­ну стра­да­ний и уни­же­ния че­ло­ве­че­с­ко­го, на­пи­сан­ную со­вер­шен­но в ду­хе но­вей­шей фран­цуз­ской шко­лы, от­вра­ти­тель­ную, вы­зы­ва­ю­щую не ужас эс­те­ти­че­с­кий, а про­сто омер­зе­ние».

Але за спро­ба­ми не­вда­ли­ми йшли спро­би успішні, навіть геніальні.

І за­слу­га Го­го­ля в то­му, що він увів ук­раїнську куль­ту­ру, ук­раїнський фоль­к­лор, ук­раїнську літе­ра­тур­ну тра­дицію, врешті-решт, ук­раїнське бут­тя в кон­текст євро­пейсь­кої і світо­вої куль­ту­ри (до речі, і російську теж).

Майстерня

Го­голь: «У ме­ня ни­ког­да не бы­ло стрем­ле­ния быть от­го­ло­с­ком все­го и от­ра­жать в се­бе дей­ст­ви­тель­ность, как она есть во­круг нас. Я да­же не мо­гу за­го­во­рить те­перь ни о чём кро­ме то­го, что близ­ко мо­ей соб­ст­вен­ной ду­ше».

Де­ко­рація чи комп’ютер­на графіка. Го­голівська «Кни­га вся­кої вся­чи­ни». Весь ек­ран за­пов­не­ний різно­манітни­ми, ча­сом не­сподіва­ни­ми пред­ме­та­ми. Тут і цілі по­статі ге­роїв, роз­роб­ле­них до найдрібніших де­та­лей, або ледь ок­рес­лені, з по­рожніми, не про­ма­ль­о­ва­ни­ми ділян­ка­ми. Тут і ок­ремі де­талі по­ста­тей та об­лич завбільшки з ціло­го ге­роя. Тут і ок­ремі пред­ме­ти, яким іще на­ле­жить бу­ти ви­ко­ри­с­та­ни­ми в по­бу­дові то­го чи іншо­го об­ра­зу тієї чи іншої сце­ни: зброя і чар­ки, одяг, овочі та фрук­ти, вивіски крам­ниць, шмат­ки тка­нин, іко­ни, цег­ла, ма­ль­о­вані фраг­мен­ти стін, башт, дра­бин. Пе­тер­бург по­руч з Італією, але най­повніше ре­пре­зен­то­ва­но Ук­раїну. Набір пред­метів має бу­ти універ­саль­ним – на всі «ви­пад­ки жит­тя».

На пер­шо­му плані – ар­куш па­пе­ру, що за­пов­нюється ряд­ка­ми ру­ко­пи­су. І на цьо­му тлі по­чи­нається про­цес тво­рен­ня об­ра­зу, по­бу­до­ви тієї чи іншої сце­ни.

Кож­на сце­на, ко­жен об­раз зміню­ють­ся, транс­фор­му­ють­ся: ста­ра відьма обер­тається на кра­су­ню, ге­роїчне обер­тається на ку­мед­ну ка­ри­ка­ту­ру, а смішна жа­н­ро­ва сцен­ка стає ос­но­вою для сце­ни, спов­не­ної гли­бо­ко­го трагізму. Та­кий прин­цип по­бу­до­ви зо­б­ра­жен­ня бу­де ви­ко­ри­с­та­ний уп­ро­довж усь­о­го фільму.

Дик­тор: Го­голь не опи­сує ре­аль­ний світ, а у власній душі бу­дує но­вий і не­ба­че­ний – жи­вий, плин­ний, за­хоп­ли­вий. Мож­на навіть спро­бу­ва­ти розібра­ти­ся в йо­го складній і ба­га­томірній то­по­графії.

Влас­не, йдеть­ся не про один, а про два не­роз­рив­но пов’я­за­них між со­бою світи.

Пер­ший світ – ре­аль­ний, до­б­ре йо­му відо­мий, в ньо­му він знає і мо­же відтво­ри­ти будь-яку де­таль і мо­же, склав­ши ті де­талі в фан­та­с­тичні ком­по­зиції, зро­би­ти йо­го смішним і за­хоп­ли­вим. Фан­та­с­ти­ка тут у тільки йо­му вла­с­ти­во­му вмінні по­ба­чи­ти ті де­талі, повз які ми про­хо­ди­мо, не поміча­ю­чи їх. У Го­го­ля во­ни ста­ють опук­ли­ми, ви­раз­ни­ми, вик­ли­ка­ю­чи ті чи інші по­чут­тя. А далі з тих мікро­де­та­лей, дрібних са­мостійних об­разків скла­да­ють­ся не­ба­чені, при­го­лом­шливі ком­по­зиції.

Назвімо умов­но цей пер­ший світ Го­го­ля ре­аль­но-фан­та­с­тич­ним. Але па­ра­лель­но з ним в уяві і твор­чості Го­го­ля існує й інший світ – фан­та­с­тич­но-ре­аль­ний. Світ Ба­са­в­рю­ка, пан­ноч­ки, Вія. Там точнісінько, як і в пер­шо­му, відбу­ва­ють­ся свої події, ча­сом страшні, а ча­сом ку­медні.

Між пер­шим і дру­гим світа­ми не­має не­здо­лан­ної чіткої межі – во­ни взаємодіють між со­бою. Ге­рої од­но­го світу мо­жуть діяти у світі іншо­му. Ба більше, їхні вчин­ки мо­жуть впли­ва­ти на інший, зміню­ва­ти той чу­жий для них світ.

Лев­ко до­по­ма­гає пан­ночці знай­ти ма­чу­ху-відьму, а лист, який дає йо­му пан­ноч­ка, впли­ває на йо­го ре­аль­ну до­лю.

Є кілька спо­собів пе­ре­хо­ду з од­но­го світу в інший:

1) «За­чак­ло­ва­не місце» – діра в інший світ.

2) Дзер­ка­ло, дзер­каль­не відо­б­ра­жен­ня («Май­ська ніч», «Пор­т­рет»).

3) Сно­видіння («Пор­т­рет») і місяч­не світло то­що.

Є і тва­ри­ни, які ре­пре­зен­ту­ють дру­гий світ – най­частіше кішка, іноді со­ба­ка, навіть сви­ня.

Го­голівський світ не ли­ше дво­пло­щин­ний, а й дво­по­ляр­ний: до­б­ро–зло, Бог–ди­я­вол ве­дуть між со­бою бе­зу­пин­ний двобій. У «Вії» навіть са­ма церк­ва стає по­лем бит­ви між до­б­ром і злом, між святістю і гріхом, і навіть у церкві Хо­ма Брут ви­му­ше­ний крес­ли­ти чарівне ко­ло і тво­ри­ти за­кли­нан­ня, аби якось убе­рег­ти­ся від за­ги­белі.

Гріх

Ціка­во прослідку­ва­ти ево­люцію у Го­го­ля об­ра­зу ди­я­во­ла, чор­та, не­чи­с­то­го – від євро­пейсь­ких зразків, від то­го ж ге­тевсь­ко­го Фа­у­с­та до Ба­са­в­рю­ка з очи­ма, як у во­ла, з во­лос­сям, як ще­ти­на («Ніч на Іва­на Ку­па­ла»), до смішно­го німця-чор­ти­ка («Ніч пе­ред Різдвом»), до епічно­го чак­лу­на («Страш­на по­мста»), мо­ну­мен­таль­но­го Вія («Вій»), че­рез ли­х­ва­ря-ди­я­во­ла («Пор­т­рет») і аж до брид­ко­го, су­час­но­го Го­го­лю слиз­ня­ку­ва­то­го, поз­бав­ле­но­го будь-яких ро­ман­тич­них рис, за­жиріло­го Чи­чи­ко­ва, від яко­го тхне вже не сіркою, а ну­дот­ною сумішшю не­чи­с­то­го тіла і кон­тра­банд­них пар­фумів.

Дик­тор: Два шля­хи, за Го­го­лем, є у сил зла, щоб про­ник­ну­ти у світ. Зло, гріх по­трап­ляє в ньо­го че­рез жінку або за­ра­ди неї, або, хоч як це див­но, че­рез ми­с­тецтво.

«Ніч на Іва­на Ку­па­ла» – пер­ший твір, опубліко­ва­ний Го­го­лем, – роз­повідає про те, як лю­ди­на (Пе­т­русь) про­дає ду­шу ди­я­во­лу. Це, так би мо­ви­ти, кла­сич­ний варіант. Кла­сич­на мо­ти­вація: щоб поєдна­ти­ся з ко­ха­ною дівчи­ною, тре­ба ста­ти ба­га­тим. От­же, пла­та за ду­шу – кла­сич­на: ба­гат­ст­во – зо­ло­то.

У тих са­мих «Ве­чо­рах» є кілька варіантів для лю­ди­ни, щоб убе­рег­ти­ся від зіткнен­ня з си­ла­ми зла.

Для ге­роя «Про­па­лої гра­мо­ти» все закінчується бла­го­по­луч­но, як­що не ра­ху­ва­ти де­я­ких, рад­ше комічних, аніж трагічних, наслідків.

А Ва­ку­ла з «Ночі пе­ред Різдвом» вза­галі пе­ре­грає чор­та і має від спілку­ван­ня з ним тільки зиск. Цільність на­ту­ри, про­ста ду­ша, щи­ра наївна віра ря­ту­ють йо­го від усіх пе­кель­них інтриг і роб­лять пе­ре­мож­цем. Зга­дай­мо до то­го ж, що Ва­ку­ла не ли­ше ко­валь, а ще й ху­дож­ник.

Спокута

Дик­тор: От десь тут упер­ше і ви­ни­кає у твор­чості Го­го­ля пи­тан­ня, яке мож­на спро­ще­но сфор­му­лю­ва­ти так: ми­с­тецтво і зло, гріх, ди­я­вол. Та­ке про­сте і од­но­знач­не вирішен­ня, як у «Ночі пе­ред Різдвом», більше ніко­ли не по­вто­рить­ся у твор­чості Го­го­ля.

Во­но ус­клад­нюється і стає трагічним у йо­го «Пор­т­реті». Го­голь при­хо­дить до зловісної дум­ки, що са­ме ми­с­тецтво – чи не ос­нов­ний шлях для про­ник­нен­ня і ут­вер­д­жен­ня Ди­я­во­ла, а зна­чить і зла в на­шо­му світі. Ад­же це ху­дож­ник ство­рив пор­т­рет ди­я­во­ла-ли­х­ва­ря і цим са­мим про­дов­жив йо­го жит­тя (жит­тя зла) і пу­с­тив йо­го з Ко­лом­ни гу­ля­ти по всьо­му світу.

І дру­ге пи­тан­ня, для Го­го­ля трагічне і фа­таль­не: гріх ху­дож­ни­ка, який спілкується з Ди­я­во­лом, йо­го відпо­ві­даль­ність за свої творіння.

Спо­ку­та ху­дож­ни­ка – ціна, яку він має за­пла­ти­ти за те, щоб у йо­го тво­ри зно­ву по­вер­ну­ло­ся до­б­ро, святість, що­би Бог прий­няв йо­го творчість і взяв під свою опіку. Бо все-та­ки творчість – не ли­ше зло, а й до­б­ро. І як­що зло при­хо­дить у світ че­рез ми­с­тецтво, то і бо­роть­ба з ним у ца­рині ми­с­тецтва не ли­ше мож­ли­ва, а й не­обхідна. Як­що є пор­т­рет ли­х­ва­ря-Ди­я­во­ла, то є і свя­та Іко­на, яка ви­га­няє то­го ж та­ки Ди­я­во­ла.

Ху­дож­ник пра­цює над пор­т­ре­том Го­го­ля. Панорама на тло по­руч: там по­чи­на­ють ви­ни­ка­ти об­ра­зи го­голівських творів. Во­ни ви­ни­ка­ють, по­сту­по­во ви­бу­до­ву­ють­ся із ре­аль­них про­стих і всім відо­мих де­та­лей. Їх фан­та­с­тичність до­ся­гається за ра­ху­нок спо­лу­чен­ня на пер­ший по­гляд не­спо­луч­них фраг­ментів та де­та­лей, за­вдя­ки не­сподіва­ності в мас­шта­бах ок­ре­мих об­разів та ком­по­зицій. Ви­ко­ри­с­таємо тут мож­ли­вості як жи­во­го ма­люн­ка, так і комп’ютер­ної графіки. Між по­стат­тю ав­то­ра та по­ста­тя­ми йо­го ге­роїв увесь час три­ває взаємодія. Го­голь ніби пе­ре­се­ляється в них, бе­ре на се­бе їхню роль, зай­має їхнє місце.

Сам Го­голь ніби розмно­жується, пе­ре­тво­рю­ю­чись по­чер­го­во в кож­но­го з них. Це мо­же бу­ти зроб­ле­но за ме­то­дом «фо­то­ро­бо­та» з до­по­мо­гою комп’ютер­ної графіки. Крім то­го, мож­на ви­ко­ри­с­та­ти заміну ок­ре­мих ча­с­тин пор­т­ретів, за прин­ци­пом ди­тя­чої іграш­ки «транс­фор­ма­тор». За цим має про­гля­да­ти кар­ти­на «Виг­нан­ня бісів». От­же, зо­б­ра­жен­ня са­мо­го Го­го­ля змінюється. Об­раз йо­го міняється, губ­ля­чи живі людські ри­си, пе­ре­тво­рю­ю­чись на су­ху мерт­ву схе­му або на єлей­но­го со­ло­день­ко­го пра­вед­ни­ка, а врешті-решт – на му­че­ни­ка.

Го­голь: Ни­кто из чи­та­те­лей мо­их не знал то­го, что, сме­ясь над мо­и­ми ге­ро­я­ми, он сме­ет­ся на­до мной.

Во мне не бы­ло ка­ко­го-ни­будь од­но­го слиш­ком силь­но­го по­ро­ка, но вме­с­то то­го, во мне за­клю­ча­лось со­бра­ние всех воз­мож­ных га­до­с­тей, каж­дой по­нем­но­гу, и при­том в та­ком мно­же­ст­ве, в ка­ком я ещё не встре­чал до­се­ле ни в од­ном че­ло­ве­ке.

Бог по­се­лил мне в ду­шу же­ла­ние быть луч­шим. Я не лю­бил ни­ког­да мо­их дур­ных ка­честв. По ме­ре то­го, как они ста­ли от­кры­вать­ся, уси­ли­ва­лось во мне же­ла­ние из­бав­лять­ся от них. Не­о­бык­но­вен­ным ду­шев­ным со­бы­ти­ем я был на­ве­ден на то, что­бы пе­ре­да­вать их мо­им ге­ро­ям. С этих пор я стал на­де­лять сво­их ге­ро­ев сверх их соб­ст­вен­ных га­до­с­тей мо­ей соб­ст­вен­ной дря­нью.

Не ду­май, од­на­ко же по­сле этой ис­по­ве­ди, что­бы я сам был та­кой же урод, ка­ко­вы мои ге­рои.

Я уже от мно­гих сво­их га­до­с­тей из­ба­вил­ся тем, что пе­ре­дал их сво­им ге­ро­ям, об­сме­ял их в них, и за­ста­вил дру­гих над ни­ми по­сме­ять­ся.

Дик­тор: А ре­зуль­тат не­сподіва­ний.

Ху­дож­ник пра­цює над пор­т­ре­том Го­го­ля.

Го­голь: Бог от­нял у ме­ня спо­соб­ность тво­рить…

Од­ни из луч­ших ми­нут в жиз­ни мо­ей бы­ли те, ког­да я на­ко­нец клал на бу­ма­гу то, что вы­но­си­лось дол­го­вре­мен­но в мо­их мыс­лях: «я и до сих пор уве­рен, что ед­ва ли есть выс­шее из на­слаж­де­ний, как на­слаж­де­ние тво­рить. Ес­ли бы от­ня­лась у ме­ня спо­соб­ность пи­сать – жизнь по­те­ря­ла бы для ме­ня тог­да вдруг всю це­ну и не пи­сать для ме­ня со­вер­шен­но зна­чи­ло бы то же, что не жить».

Зо­б­ра­жен­ня за сти­лем на­га­дує епізод з «Ган­сом Кю­хель­гар­те­ном». Пласкі сірі пред­ме­ти і фігу­ри скла­да­ють­ся у схе­ма­тичні не­при­родні ком­по­зиції. Яс­к­ра­ве світло па­дає на них, але те­пер во­но ли­ше різкіше ви­яв­ляє їхню схе­ма­тичність і мерт­вотність, а десь за ни­ми ви­сочіє вже по­до­ла­на ся­ю­ча вер­ши­на.

Але це ще не кінець. 1847 ро­ку у світ ви­хо­дять «Ви­б­рані місця ли­с­ту­ван­ня з дру­зя­ми». Як­би цю кни­гу ви­дав якийсь ніко­му не відо­мий В. Алов, її про­сто ніхто не помітив би. Ну, мож­ли­во, якийсь кри­тик на­пи­сав би кілька рядків про її схе­ма­тичність і ху­дож­ню не­до­ско­налість. Але її ви­дав Ми­ко­ла Го­голь – світло з вер­шин, яких він до­сяг, упа­ло на неї, і во­на вик­ли­ка­ла цілу бу­рю за­хоп­лень та обу­рен­ня.