Благодарю, Вселенная! О Викторе Шулакове.

Сост. Т. Бирченко-Шулакова. – К.: Альтерпресс, 2011. – 448 с.

За­зви­чай не­має не­без­печнішо­го чи­тан­ня, ніж ме­моріальні збірни­ки. Повільно про­су­ваєшся че­рез тов­щу офіційно-не­кро­ло­го­во­го сла­вослів’я, по­га­но за­ма­с­ко­ва­них давніх об­раз і ще гірше при­хо­ва­ної за­зд­рості, щи­рих чи вда­ва­них, але май­же завжди шаб­лон­них зізнань у вічній лю­бові до по­мер­ло­го і гли­бо­кої до ньо­го ша­ни. Ми­луєшся ком­по­зиційною гар­монією ко­лек­тив­них ме­му­арів, що їх ав­то­ри розсіли­ся, як стрижі на дроті – з пра­виль­ни­ми си­ме­т­рич­ни­ми інтер­ва­ла­ми, де дис­танція між дво­ма про­мов­ця­ми му­сить точ­но відповіда­ти їхній мож­ли­вості діста­ти один од­но­го дзьо­ба­ми, – і зно­ву й зно­ву ри­зи­куєш у на­товпі тих, хто зга­дує, за­гу­би­ти влас­не то­го, про ко­го в книжці йдеть­ся. Ме­моріальній збірці про Вікто­ра Шу­ла­ко­ва не вда­ло­ся цілком уник­ну­ти ри­зиків жа­н­ру, але жит­тя і творчість її ге­роя не пе­ре­тво­ри­ли­ся тут на привід для пе­ре­судів і кон­ку­рент­них са­мо­пре­зен­тацій. Ли­бонь, го­лос ви­дат­но­го ре­жи­се­ра зву­чить над­то по­туж­но, і за­вдя­ки цьо­му книж­ка ціле­с­пря­мо­ва­но ви­ко­нує свою ме­ту – ство­ри­ти твор­чу біог­рафію май­ст­ра. А в хід пу­ще­но всі мож­ливі спо­со­би спо­га­ду: від свідчень оче­видців до осо­би­с­то­го (ба інтим­но­го) ли­с­ту­ван­ня, від дра­ма­тургічно­го тек­с­ту до те­а­т­роз­нав­чої аналіти­ки, від ме­му­арів до до­ку­мен­ту.

«Бла­го­да­рю, Все­лен­ная!» (на­звою книж­ки став ос­танній ста­тус Шу­ла­ко­ва в соціаль­них ме­ре­жах – такі собі пе­ред­смертні сло­ва ери ІТ) скла­дається з трьох рівноз­нач­них і рівноцінних ча­с­тин. Су­то ме­му­ар­на ча­с­ти­на пре­зен­тує спо­га­ди про Вікто­ра Шу­ла­ко­ва йо­го ко­лег, учнів, друзів і близь­ких; опубліко­ва­не ли­с­ту­ван­ня ре­жи­се­ра з дру­жи­ною не­дар­ма на­зва­не найінтимнішою ча­с­ти­ною книж­ки – чи­та­ти її да­лебі тре­ба мовчки, як і будь-яку історію ко­хан­ня; та оп­ри­люд­не­на п’єса Шу­ла­ко­ва, тим цікавіша, що Шу­ла­ков-дра­ма­тург менш відо­мий, ніж Шу­ла­ков-ре­жи­сер.

Лесь Та­нюк за­вер­шує свої змістовні спо­га­ди про ко­ле­гу і дру­га спо­с­те­ре­жен­ням, яке йо­го са­мо­го ди­вує і ко­т­ре ме­му­а­рист поспішає про­яс­ни­ти: «Пе­ре­чи­тав­ши свій есей, усвідо­млюю, що май­же не на­пи­сав про йо­го ви­с­та­ви. І в цьо­му не­має нічо­го ви­пад­ко­во­го. Про них ба­га­то на­пи­са­но і бу­де на­пи­са­но ще. Але я зно­ву хо­чу підкрес­ли­ти фе­но­мен Шу­ла­ко­ва: він глиб­ший і більший за свої ви­с­та­ви. Ви­с­тав ба­га­то, а Віктор – один». Так, про ви­с­та­ви Шу­ла­ко­ва ба­га­то на­пи­са­но, ще більше на­пи­шуть – во­ни ж бо є ва­го­мим фак­том історії ук­раїнсько­го те­а­т­ру. Але й сьо­годні, у цій книжці, не­часті і стри­мані згад­ки про спек­таклі Шу­ла­ко­ва (Та­нюк су­го­лос­ний в цьо­му з інши­ми ме­му­а­ри­с­та­ми збірни­ка) ста­нов­лять найвідвертіший і найцікавіший пласт книж­ки; та, здається, ли­ше на цьо­му ґрунті і мож­на осяг­ну­ти фе­но­мен Шу­ла­ко­ва. Не при­хо­ву­ю­чи сво­го тодішньо­го ди­тя­чо­го по­ди­ву­ван­ня, що поєднується із нинішнім про­фесійним по­гля­дом ко­ле­ги, зга­дує про ре­пе­тиції і ви­с­та­ви Шу­ла­ко­ва На­талія Со­болєва; ди­вується май­ст­ровій ре­тель­ності підго­тов­ки до кож­ної на­ступ­ної ви­с­та­ви, для якої той пе­ре­чи­ту­вав де­сят­ки і де­сят­ки кни­жок. Тут, зо­к­ре­ма, маємо змо­гу по­ба­чи­ти чітку си­с­те­му ре­жи­серсь­кої ро­бо­ти із відповідним мо­ти­ву­ван­ням: «А он го­во­рил, улы­ба­ясь: “За­пом­ни, глав­ная за­да­ча ре­жис­се­ра – сде­лать так, что­бы ак­тер ду­мал, что он до это­го сам до­шел”». З ве­ли­кою ша­ною зга­дує, як по­ща­с­ти­ло йо­му по­тра­пи­ти на ре­пе­тицію Шу­ла­ко­ва Ми­ко­ла Су­ли­ма, і ділить­ся спо­га­да­ми про ро­бо­ту над по­ста­нов­кою «Сло­ва о пол­ку Іго­ревім»: «В Київ бу­ло за­про­ше­но мос­ковсь­ко­го по­ета Андрія Чер­но­ва. При­га­дую, він на­по­ля­гав, щоб у сло­вах не бу­ло на­го­лосів, щоб “Сло­во” чи­та­ло­ся мо­но­тон­но – ніби­то во­но, на дум­ку мос­ковсь­ко­го гос­тя, са­ме так зву­ча­ло у 12 ст. Ми ж, працівни­ки відділу дав­ньої ук­раїнської літе­ра­ту­ри Інсти­ту­ту літе­ра­ту­ри ім. Т.Г. Шев­чен­ка (…) праг­ну­ли “за­без­пе­чи­ти” ук­раїнську скла­до­ву у ви­с­таві». У спо­га­дах Ва­лерія Шеп­текіти то тут, то там ви­ри­на­ють «шу­ла­ковізми», за роз­си­пом яких по­стає не ли­ше позірна складність, а й до­сяг­ну­та гар­монійність – у сенсі взаємо­ро­зуміння ре­жи­се­ра і ак­то­ра – ре­пе­тиційно­го про­це­су: «Так це ще в інсти­туті зва­ло­ся “шу­ла­ковізма­ми”, ко­ли він по­чи­нав щось по­яс­ню­ва­ти: “Мы пой­дем ан­ге­ли­че­с­ким хо­дом че­рез зо­ди­ак пу­ти сво­е­го на­прав­ле­ния!” (…) Скажімо під час ре­пе­тицій “Ма­рат-Са­да”. Ци­тую: “Ма­рат вхо­дит в пе­ни­с­тый раж, а все пе­ре­хо­дят в свою ок­ра­с­ку кро­ви!” Що це? Як зро­зуміти? І ми якось ро­зуміли з півсло­ва все, що за тим стоїть…» За кож­ним та­ким спо­га­дом, за кож­ною та­кою згад­кою по­стає ста­ран­ний, не­лег­кий та на­про­чуд інтим­ний про­цес ро­бо­ти над ви­с­та­вою, ос­но­вою яко­го є відкри­тий діалог, діалог рівних. Про те, що Шу­ла­ков ство­рив но­вий на­пря­мок у ре­жи­сурі, про йо­го інтуїтив­ний ме­тод і ек­с­пе­ри­мен­таль­ний те­атр, про куль­тур­но-істо­рич­не зна­чен­ня йо­го ви­с­тав пи­са­ли і бу­дуть ще пи­са­ти, – Лесь Та­нюк без­пе­реч­но має рацію, – про­те важ­ли­во не за­бу­ти ці з посмішкою ска­зані сло­ва про спе­цифіку ро­бо­ти з ак­то­ром та ці «шу­ла­ковізми». Ад­же чи не за кож­ною апар­те ме­му­а­ристів чи са­мо­го Шу­ла­ко­ва (в оп­ри­люд­не­но­му ли­с­ту­ванні з дру­жи­ною) по­стає роз­гор­ну­та історія з твор­чої біог­рафії ук­раїнсько­го ре­жи­се­ра піздньо­ра­дянсь­ко­го періоду. Так, мож­на ба­га­то го­во­ри­ти про ми­тар­ст­ва ре­жи­се­ра з те­а­т­раль­ною цен­зу­рою, а мож­на звер­ну­ти ува­гу на од­ну побіжну репліку в йо­го листі до Та­ма­ри Бірчен­ко-Шу­ла­ко­вої сто­сов­но «про­би­ван­ня» ви­с­та­ви «За дво­ма зай­ця­ми»: «Жу­лин­ский обе­щал от­ре­цен­зи­ро­вать от­ли­чие от Ста­риц­ко­го».

За­вер­шаль­на ча­с­ти­на збірни­ка є логічним фіна­лом ме­моріаль­ної книж­ки. На­талія Со­болєва не ви­пад­ко­во зо­се­ре­д­жує ува­гу на то­му, як пра­цю­вав Шу­ла­ков із п’єса­ми, що ма­ли ста­ти ви­с­та­ва­ми: «Ты сме­ло брал пье­су и на­чи­нал ее пе­ре­пи­сы­вать». Цей мо­мент без­пе­реч­но важ­ли­вий, ко­ли ми го­во­ри­мо і про Шу­ла­ко­ва-ре­жи­се­ра, і ко­ли йдеть­ся про фе­но­мен Шу­ла­ко­ва, більший за йо­го ви­с­та­ви. Май­же всі спек­таклі май­ст­ра ба­зу­ва­ли­ся на кла­сич­но­му дра­ма­тургічно­му (і не тільки) ма­теріалі – від «За дво­ма зай­ця­ми» до «Со­бо­ру Па­ризь­кої бо­го­ма­тері», і жо­ден із кла­сич­них творів не кон­сер­ву­вав­ся у своєму «первісно­му» ви­гляді, без відчут­них тек­с­ту­аль­них втру­чань ре­жи­се­ра. Та й з новітньою дра­ма­тургією бу­ла та­ка ж – ко­рот­ка – роз­мо­ва: Сергій Бор­щевсь­кий зга­дує, як зміни­ла­ся в ру­ках Шу­ла­ко­ва пе­ре­кла­де­на ним п’єса Пе­те­ра Вай­са «Пе­ресліду­ван­ня та вбив­ст­во Жан-По­ля Ма­ра­та…»; відсте­жує не­лег­кий шлях пе­ре­тво­рен­ня сво­го біог­рафічно-пси­хо­логічно­го оповідан­ня про до­лю по­ета Ле­оніда Ки­се­ль­о­ва на хи­мер­ну ви­с­та­ву «Ма­лень­ка фут­боль­на ко­ман­да» Юрій Щер­бак; про свою ро­бо­ту з тек­с­та­ми ба­га­то пи­ше Шу­ла­ков у ли­с­тах до дру­жи­ни. Будь-яка п’єса, по­трап­ля­ю­чи до рук Шу­ла­ко­ва, мо­дифіку­ва­ла­ся відповідно до йо­го по­гля­ду на те­атр як на свя­то. До неї до­да­ва­ла­ся, а рад­ше, в ній ак­цен­ту­ва­ла­ся раніше при­ти­ше­на ви­разність, що праг­ну­ла аб­со­лют­ної візу­алізації (по)дії. В та­ко­му сенсі кар­ди­наль­не втру­чан­ня ре­жи­се­ра в дра­ма­тургічний текст на­справді відбу­ва­ло­ся ви­ключ­но «в про­ст­ран­ст­ве ав­то­ра» (ци­тую Со­болєву). До­лу­че­ний до збірни­ка пе­респів ук­раїнської мо­вою п’єси Авк­сентія Ца­га­релі – ос­тан­ня ро­бо­та Вікто­ра Шу­ла­ко­ва. Твір Ца­га­релі – вель­ми відо­мий: чи є хо­ча б один ре­пер­ту­ар­ний те­атр (пост)ра­дянсь­ко­го про­сто­ру, який не звер­тав­ся до цієї до­теп­ної жа­н­ро­вої п’єси? Шу­ла­ков на­томість, цілком зберіга­ю­чи сю­жет і настрій (не го­дить­ся тут сло­во па­фос) гру­зинсь­ко­го оригіна­лу, ро­бить «Ха­ну­му» вдяч­ним «ма­теріалом» для ук­раїнсько­го національ­но­го те­а­т­ру, ідея ство­рен­ня яко­го боліла йо­му все жит­тя і на­ди­ха­ла йо­го со­рат­ників. А ме­ханізми ви­да­ють­ся аж над­то про­сти­ми, та діють во­ни безвідмов­но, мож­ли­во, са­ме че­рез гра­нич­ну свою на­очність. Про­сто до дії за­лу­ча­ють­ся ге­рої-ук­раїнці: окрім при­сутніх в оригіна­ль­но­му тво­ру князів-гру­зин, тут є ве­ли­ке ца­бе з Пе­тер­бур­га та – за подібністю і кон­тра­с­том – з’яв­ляється ве­ли­ке ца­бе з са­мої Пол­та­ви. І пи­тан­ня з ре­мар­ки «Звідки во­ни взя­ли­ся, оті ко­зар­лю­ги? Мо­же, виріши­ли штур­мом взя­ти всі ду­ха­ни Тифліса?» відповіді не по­тре­бує.

Пе­ред на­ми ду­же відвер­та кни­га. Щи­ра у не­при­хо­ва­них зви­ну­ва­чен­нях і навіть у за­мов­чу­ван­нях. І ця відвертість оп­ри­люд­не­них ма­теріалів (важ­ли­во: відвертість за ме­жа­ми про­стої бiог­рафiчностi) ви­ма­гає від чи­та­ча та­кої ж відвер­тості у сприй­нятті тек­с­ту.