Як­що про­тя­гом ос­танніх чо­ти­рь­ох років вам хо­ча б раз по­трап­ляв у ру­ки вісник «Кур­басівські чи­тан­ня», ас­ке­тич­но стро­гий у мо­но­хромній скромній палітурці, впев­не­на – ця зустріч (пер­ша, і, мо­же, не ос­тан­ня?) обов’яз­ко­во за­пам’ята­ла­ся. І та­ке ка­те­го­рич­не твер­д­жен­ня – не по­рож­ня ри­то­ри­ка, не чер­го­вий (знеціне­ний) комплімент. Осо­би­с­то я ще не зустріча­ла лю­ди­ни, яка б за­ли­ши­ла­ся бай­ду­жою, гор­та­ю­чи сторінки цьо­го вісни­ка, яка б, за­чи­ту­ю­чи (або іронічно, або по скла­дах, або з приємним по­ди­вом) на­зви ста­тей, втри­ма­ла­ся від ко­мен­тарів (кри­тич­них/уїдли­вих/схваль­них). А це оз­на­чає – роз­ра­хун­ки ви­давців ви­я­ви­ли­ся пра­виль­ни­ми.

«Відда­ю­чи борг чи­та­чам, які сто­ми­ли­ся від звич­них стан­дартів ба­чен­ня те­а­т­ру і че­ка­ють «інак­шо­го мис­лен­ня», ми про­по­нуємо спро­бу та­ко­го мис­лен­ня. … Взаємо­про­ни­ка­ю­чись, з ва­ми го­во­ри­ти­муть су­часні те­орія і прак­ти­ка, ак­торсь­ко-ре­жи­серські тех­но­логії, гіпо­те­зи, ри­зи­ки, «вільні по­шу­ки», про­во­кації не­стан­дарт­них по­чу­вань», – ці сло­ва Неллі Корнієнко, ди­рек­то­ра Національ­но­го цен­т­ру те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва ім. Ле­ся Кур­ба­са, де і на­ро­див­ся вісник, відкри­ва­ли у 2006 році пер­ше йо­го чис­ло.

За не­повні чо­ти­ри ро­ки з’яви­ли­ся п’ять томів «Кур­басівських чи­тань». Сьо­годні мо­же­мо зі впев­неністю го­во­ри­ти про йо­го стиль (інте­лек­ту­аль­но ви­шу­ка­ний, про­во­каційно аван­гард­ний), про ко­ло інте­ресів (ак­ту­альні прак­ти­ки ху­дож­ньої куль­ту­ри з ак­цен­том на но­вих ме­то­до­логіях та не­стан­дарт­них підхо­дах), про прин­ци­по­ву де­мо­кра­тичність (ко­жен ми­тець має бу­ти вис­лу­ха­ним і по­чу­тим), про різно­век­торність інте­ресів (під однією об­кла­дин­кою на­укові статті, кри­тичні ма­теріали, дра­ма­тичні тек­с­ти, інтерв’ю, дис­кусії, круглі сто­ли, май­стер-кла­си і т.д.). Вибір наскрізних тем кож­но­го вісни­ка вільний від будь-якої кон’юнк­ту­ри, зу­мов­ле­ний ви­ключ­но індивіду­аль­ни­ми (тоб­то підкрес­ле­но відповідаль­ни­ми) по­гля­да­ми на ак­ту­альні пи­тан­ня сьо­го­час­но­го бут­тя: «Те­атр: кон­ти­ну­ум, ко­ди, па­ра­док­си інтер­пре­тації» (2006, № 1), «До 120-річчя від дня на­ро­д­жен­ня Ле­ся Кур­ба­са: історія, те­орія, кри­ти­ка» (2007, № 2), «Ак­ту­аль­не ми­с­тецтво: Інтер­тек­с­ту­альні зв’яз­ки (новітнє візу­аль­не ми­с­тецтво)» (2008, № 3, Ч. 1), «Ек­зи­с­тенційний ло­кус у новітній ук­раїнській дра­ма­тургії» (2008, № 3, Ч. 2), «Діалог куль­ту­ри і політи­ки» (2009, № 4). Ав­торів і ге­роїв усіх «Кур­басівських чи­тань» пе­релічи­ти не­має змо­ги, тож на­зву тих, чия по­ява у фор­маті «на­уко­во­го вісни­ка» є приємним сюр­при­зом (і нехай про­ба­чить ре­ш­та, не менш гідна згад­ки): Пе­тер Ханд­хе, КLІМ, Тіберій Сільва­ши, Пав­ло Ма­ков, Олег Драч, Ма­тей Вішнєк, Андрій Жол­дак, Андрій Уль­я­нен­ко, Бо­рис Юха­на­нов, Ла­ри­са Ве­не­дик­то­ва, Дми­т­ро Бо­го­ма­зов…

Ос­таннє на сьо­годні чис­ло «Кур­басівських чи­тань» (№ 5, 2010 ро­ку) про­по­нує для роз­думів те­му «Те­а­т­раль­на ре­жи­су­ра ХХІ ст: Ме­та­мор­фо­зи про­фесії». Міжна­род­на на­уко­во-прак­тич­на кон­фе­ренція з ана­логічною на­звою ма­ла б відбу­ти­ся у 2009 році. Але не відбу­ла­ся. При­чи­на ба­наль­на (та універ­саль­на) – брак коштів. Тож, гор­та­ю­чи сторінки п’ято­го но­ме­ра, зібра­но­го «за мо­ти­ва­ми» кон­фе­ренції, вар­то вко­т­ре по­шко­ду­ва­ти не­довтіле­ності про­дук­тив­них за­думів і, ма­буть, вко­т­ре по­радіти, що «ком­пен­са­торні ме­ханізми», за­пасні варіан­ти для ре­алізації куль­тур­них про­ектів в Ук­раїні ви­яв­ля­ють­ся надійніши­ми, ніж міністерські «пла­ни за­ходів».

Од­нак, хай і не за­вдя­ки, а всу­пе­реч об­ста­ви­нам, з де­бю­том в ук­раїнсько­му на­уко­во­му вісни­ку вар­то привіта­ти кількох за­рубіжних ав­торів. Фран­цузь­кий те­а­т­роз­на­вець про­фе­сор Бе­атріс Пікон-Валлєн, у колі про­фесійних зацікав­лень якої те­атр Східної Євро­пи, і зо­к­ре­ма по­стать ре­жи­се­ра Вс. Мейєрхоль­да, на ос­нові ре­пре­зен­та­тив­них спек­таклів ос­тан­нь­о­го де­ся­тиліття досліджує про­бле­му, як су­час­не віде­о­об­лад­нан­ня впли­ну­ло на струк­ту­ру і кон­цепцію те­а­т­раль­ної ви­с­та­ви. Мішель Мак­си­мо­вич, ата­ше по­соль­ст­ва Франції в Ук­раїні, по­дає роз­гор­ну­тий хро­но­логічний па­но­рам­ний ог­ляд твор­чості ре­жи­се­ра зі світо­вим ім’ям Аріани Мнушкіної і ство­ре­но­го нею «Theatre du Soleil». (За­ува­жу, що ці два дослідницькі ма­теріали зроб­лені на ос­нові відкри­тих лекцій, про­чи­та­них у Центрі ім. Ле­ся Кур­ба­са.) Відо­мий польсь­кий те­а­т­раль­ний кри­тик Пйотр Гру­щинсь­кий аналізує світо­гляд­но-філо­софсь­ке підґрунт­я твор­чості те­а­т­раль­но­го ре­жи­се­ра Кши­ш­то­фа Варліковсь­ко­го, мо­ло­дий куль­ту­ро­лог Ан­на Сєля­тиць­ка з влас­но­го досвіду на­ма­гається по­яс­ни­ти, в чо­му суть та особ­ли­вості польсь­ко­го по­шу­ко­во­го те­а­т­ру, а ре­жи­сер Міхал За­да­ра відповідає на пи­тан­ня про суть про­фесії ре­жи­се­ра у ХХІ столітті. Ко­ри­сним для ук­раїнсько­го чи­та­ча є і оз­най­ом­лен­ня із фраг­мен­та­ми «На­га­ду­ван­ня НОР­МИ» російсько­го ре­жи­се­ра Бо­ри­са Юха­на­но­ва, керівни­ка Шко­ли Ан­гелічної Ре­жи­су­ри (ШАР) та од­но­го із за­снов­ників «Ла­бо­ра­ТОРІЇ» – май­стерні з вив­чен­ня свя­щен­них текстів То­ри за до­по­мо­гою те­а­т­раль­но­го ми­с­тецтва. Юха­на­нов, не­хай у де­що різкій формі, діаг­но­с­тує роз­ру­ху та ен­т­ропію російсько­го те­а­т­ру, по­чи­на­ю­чи з інфра­с­т­рук­ту­ри, закінчу­ю­чи те­а­т­раль­ною кри­ти­кою (ба­га­то болісно­го, але спра­вед­ли­во­го мож­на по­вто­ри­ти слідом за ав­то­ром і про те­атр ук­раїнський).

А наскрізним «лейт­мо­ти­вом» но­ме­ра ста­ло пи­тан­ня: хто він, лідер те­а­т­раль­но­го про­це­су ХХІ сторіччя? Неллі Корнієнко, скажімо, пе­ре­ко­на­на, що май­бутнє за ти­ми мит­ця­ми, хто зуміє поєдна­ти в собі дослідни­ка-на­уков­ця і ху­дож­ни­ка. Це пи­тан­ня об­го­во­рю­ва­ло­ся на «круг­ло­му столі» на­уковців Цен­т­ру з київськи­ми ре­жи­се­ра­ми, які, зро­зуміло, ба­чать си­ту­ацію роз­вит­ку куль­ту­ри в інших ра­кур­сах і з інши­ми пер­спек­ти­ва­ми.

По­вер­та­ю­чись до то­го, з чо­го по­чи­на­ла роз­мо­ву про «Кур­басівські чи­тан­ня», за­ува­жу, що суть цьо­го «навіга­то­ра» у світі ак­ту­аль­но­го ми­с­тецтва, вітчиз­ня­но­го те­а­т­ру, ху­дож­ньої куль­ту­ри – не вка­за­ти най­ко­рот­ший шлях до од­но­знач­ної відповіді чи при­мар­ної істи­ни. Го­ло­вна йо­го ме­та – за­про­по­ну­ва­ти будь-ко­му за­хоп­ливий мар­ш­рут із де­сят­ка­ми аль­тер­на­тив­них шляхів, ко­жен із яких вар­тий то­го, щоб бу­ти прой­де­ним до кінця.