На лют­не­вій мі­ні-ре­тро­спек­ти­ві у «Жов­тні» їх по­ка­за­ли аж п’ять. Два «хо­лод­ні» — з Хо­лод­ною («Ве­роч­ка Прох­лад­ная» — на­зи­вав її хер­со­нець Олек­сій Кру­чо­них), один з яких ра­зом із го­рез­віс­ни­ми «клю­ча­ми ща­стя» (хто пам’ятає, що зні­ма­ли їх у нас, на Сир­ці?) сво­го ча­су спри­чи­нив­ся до чи не най­гуч­ні­шо­го сло­га­на «сріб­ної до­би» — мо­ва, звіс­но, про «Мов­чи, сум, мов­чи». Тре­тя, як бо­нус, — «Дя­деч­ко­ва квар­ти­ра» за уча­сті Моз­жу­хі­на. Два — ра­дянсь­ко­го пе­ріо­ду, ма­ло­страв­ні, як зда­ло­ся упо­ряд­ни­кам, ко­ло­си, тож їх ско­ро­ти­ли більш ніж удвоє, від­так де­мон­стру­ва­ли «під жи­ву му­зи­ку». Що вий­шло з та­ко­го екс­пе­ри­мен­ту?

Утім, він не є уні­каль­ним. На вар­вар­сь­ко­му рів­ні — ще за жит­тя ав­то­рів — ско­ро­че­но «Жа­діб­ність» Штро­гей­ма та «На­по­леона» Ган­са, не ка­жу­чи вже про Гріф­фі­то­ву «Не­тер­пи­мість». (Ав­тор цих ряд­ків ди­вив­ся остан­ню в Бу­дин­ку кі­но на по­чат­ку 90-х у од­но­го­дин­ній вер­сії — це про­ти ві­д­ре­став­ро­ва­ної ни­ні 178-хви­лин­ної! — і вра­жен­ня мав не­бу­ден­не.) Це тра­пи­ло­ся то­ді, ко­ли, по-пер­ше, ре­жи­сер­сь­ка ме­га­ло­ма­нія зіт­кну­ла­ся з жор­стоки­ми за­ко­на­ми рин­ку, об­ла­мав­шись об сва­віл­ля про­дю­се­рів, по-дру­ге, ко­ли по­нят­тя арт-хау­су тіль­ки фор­му­ва­ло­ся. Сьо­год­ні ж, ко­ли де­я­кі стріч­ки вже роз­ра­хо­ва­ні на під­го­то­вле­но­го гля­да­ча, а не на без­ли­кий на­товп, чи не слід че­ка­ти від «ви­ко­нав­ців екс­пе­ри­мен­ту» над­нор­мо­вої де­лі­кат­но­сті і та­лан­ту, рів­ноз­нач­но­го чар­ди­нінсь­ко­му?

Поч­ні­мо з «Та­ра­са Шев­чен­ка». На ща­стя, біо­гра­фія по­ета знай­ома біль­шо­сті на­ших гро­ма­дян, тож на­віть біо­гра­фіч­ні по­хиб­ки (кар­ти­ну Брю­ло­ва про­да­ють з аук­ціо­ну, а не за ло­те­ре­єю) не над­то об­урю­ють: так кі­не­ма­то­гра­фіч­но ви­гля­дає жест уда­ру мо­ло­точ­ком, що йо­го ро­бить пов­но­ру­ка ді­ву­ля у пансь­ких строях, ого­ло­шую­чи лот… І про­га­ли­ни у філь­мі не над­то рі­жуть око. За­те за­пам’ято­ву­ють­ся окре­мі зна­хід­ки ре­жи­се­ра, чо­го б не ста­ло­ся за три­го­дин­ної де­мон­стра­ції філь­му. На­при­клад, об­раз ма­лень­ко­го Та­ра­са, кот­рий дря­па­єть­ся на мі­стич­ну го­ру, що з неї ви­пи­на­ють­ся ка­мін­ні стов­пи на не­бо. Го­ра ні­вро­ку сим­во­ліч­на — як і Та­рас-«ре­во­льо­ціо­нер», який вже ди­ти­ною ки­да­єть­ся бо­ро­ни­ти на по­лі ма­му від сек­суаль­них за­зі­хань ос­аву­ли. І як бо­ро­нить!..

По­тім на аван­сце­ну ви­хо­дить Ам­вро­сій Буч­ма — і три­чі змі­нює грим. Най­ге­ні­аль­ні­ший, як не див­но, він уза­га­лі без ньо­го, і то­ді в очі впа­да­ють бо­ліс­ні гри­ма­си ви­раз­но­го ли­ця: об­раз скрив­дже­но­го ге­нія-пле­бея. З та­ко­го бо­ку Шев­чен­ка не роз­гля­да­ли — і та­ким йо­го за­ба­жа­ли за­бу­ти. «Та­рас із ву­са­ми» де­що мля­вий, а «Та­рас-ста­ри­ган» уза­га­лі ски­да­єть­ся на ли­стів­ку до шев­чен­ків­ських свят — як фільм пе­ре­тво­рю­єть­ся на ілю­стра­цію до «Та­ра­со­вих шля­хів» Ок­са­ни Іва­нен­ко (у пер­шій ча­сти­ні, про ди­тин­ство, яка до ре­чі вий­шла окре­мою стріч­кою) та на до­пов­нен­ня до шкіль­но­го пі­друч­ни­ка (ча­сти­ни на­ступ­ні). Ос­кіль­ки фільм у пов­но­му об­ся­зі нам не­до­ступ­ний, ли­ша­єть­ся тіль­ки га­да­ти: чи бу­ла там, ска­жі­мо, Ли­ке­ра По­лу­сма­ко­ва? У за­про­по­но­ва­ній вер­сії зо­ста­ли­ся тіль­ки ба­га­тоз­нач­ні по­гля­ди Вар­ва­ри Рєп­ні­ної, яку її об­ра­нець ате­стує не над­то ввіч­ли­во (та хо­ча би по­дум­ки). Є ще п’янень­кий, жа­лю­гі­днень­кий ба­тюш­ка (мов­би з пор­тре­тів Мар­ти­но­ви­ча) і тар­га­ни­стий, дріб­но­ка­лі­бер­ний «Ве­ли­кий Карл». Тю, а йо­го за що так?!

З «Та­ра­сом Шев­чен­ком» ро­зі­бра­ли­ся, а от із «Ук­ра­зі­єю», яку Лю­бо­мир Го­сей­ко влуч­но ох­ре­стив як «пер­ший тип біль­шо­виць­ко­го де­тек­ти­ву», вже важ­че. Тут мон­таж­ні но­жи­ці про­гу­ля­ли­ся хваць­ко та без­жа­лі­сно. Втім, най­кра­ще ли­ши­ло­ся: «за­ліз­ні по­то­ки» пов­ста­лих про­ле­та­рів, які бі­жать про­сто на ка­ме­ру, ство­рю­ю­чи ефект до­ку­мен­та­лки. Нот­ки «же­сті» (за­би­тий бри­тан­ця­ми мо­ло­дий пас­тух по­мер жа­лю­гі­дним без­штань­ком, ті­ло яко­го ще й то­плять у бо­ло­ті) ком­пен­су­ють ме­ло­дра­ма­тич­ні по­во­ро­ти, але сю­жет ли­ша­єть­ся ту­ман­ним. Іс­то­рія про те, як «їха­ли мі­лор­ди, пря­мо із Окс­фор­ду» (сло­ва­ми Та­ра­пу­нь­ки—Ште­псе­ля; тут — звіс­но, з Лон­до­на) до­по­ма­га­ти «бі­ля­кам» в Ук­ра­ї­ні, але втра­пи­ли у їх­ню ж бу­це­гар­ню, за­гад­ко­вим чи­ном з неї ви­дря­па­ли­ся, а по­тім на­ки­ва­ли п’ята­ми до сво­го Ос­тро­ва, пе­ре­важ­но роз­гор­та­єть­ся на тлі мі­ста бі­ля мо­ря, ду­же схо­жо­го на Оде­су з її, вже леген­дар­ни­ми, схо­да­ми — яки­ми теж бі­жать сот­ні ста­ти­стів, ство­рю­ю­чи вра­жен­ня «де­жа вю» — а, мо­же, пост­мо­дер­ніст­сь­кої ци­та­ти. Адже й встав­на іс­то­рія про по­ру­чи­ка Ен­гер­на, що вия­вляєть­ся біль­шо­виць­ким роз­від­ни­ком, яко­му впер­то не ві­рять «свої» — на­віть за крок до роз­стрі­лу — пе­ре­гу­ку­єть­ся з бор­хе­сів­ською те­мою ге­роя-зрад­ни­ка, якої Чар­ди­нін точ­но зна­ти не міг.

Од­не сло­во, гля­да­че­ві ли­ша­єть­ся сприй­ма­ти ко­жен фільм без на­дії спле­сти сю­жет­ні нит­ки до од­но­го клуб­ка — бо це мар­на спра­ва, а ще — слу­ха­ти му­зи­ку су­про­во­ду. «Шев­чен­ко­ві» зно­ву по­та­ла­ни­ло: він де­мон­стру­вав­ся під вір­туоз­ну гру на пі­а­ні­но Олек­сан­дра Са­рат­сь­ко­го. (З до­сто­вір­них чу­ток ми діз­на­ли­ся, що ви­ко­нав­це­ві ли­ше за день до прем’є­ри зня­ли з пра­вої ру­ки гіпс, тож не мож­на не від­да­ти на­леж­не муж­но­сті ці­єї лю­ди­ни.) А от «Ук­ра­зію» при­кра­си­ли елек­трон­ною му­зи­кою, яка їй не па­су­ва­ла, ли­ше сми­ка­ла нер­ви гля­да­че­ві. Де­мо­ні­за­ції об­ра­зу не вий­шло; те, що вда­ло­ся зро­би­ти з «Ка­бі­не­том док­то­ра Ка­лі­га­рі», по­каз яко­го влаш­ту­вав Ґе­те-Ін­сти­тут 2000 ро­ку, до­дав­ши ана­ло­гіч­ні ме­ло­дії (тіль­ки знач­но ви­що­го рів­ня), з «Ук­ра­зі­єю» не пов­то­ри­ло­ся — ли­ше під­кре­сли­ло ха­о­тич­ну ана­хро­ніч­ність ос­тан­ньої. Клап­ти­ко­ва ков­дра три­го­дин­но­го пе­ре­гля­ду — так мож­на бу­ло би резю­му­ва­ти пе­ре­гляд стріч­ки. Утім — «с удо­воль­стви­ем и не без мо­ра­ли», сло­ва­ми Шев­чен­ка.

Зреш­тою, хто із нас мо­же ви­три­ма­ти пов­ні три го­ди­ни де­мон­стра­ції ні­мих філь­мів? Я — ні. Тож по­дя­куй­мо прин­ци­пу «вти­нан­ня зай­во­го», яки­ми втра­та­ми той би не су­про­во­джу­вав­ся.