То па­лає ха­та вбо­га.

Мо­ху­ва­та вог­ка стрі­ха;

А впи­нить во­гню не змо­га.

Де ря­тун­ку взять од ли­ха?

Під­лі­та­ють ви­ще й ви­ще

Хви­лі по­лум’я страш­но­го…

Чи ста­рень­кі там жи­ві ще,

Чи вте­кли із пе­кла то­го?

Ґе­те. «Фауст»

(пе­ре­клад Ми­ко­ли Лу­ка­ша)

Ці ряд­ки — із дру­гої ча­сти­ни ґе­тев­ської тра­ге­дії: ге­ні­аль­на але­го­рія за­ги­бе­лі па­тріар­халь­но­го се­лян­ства під не­щад­ним мо­ло­том ци­ві­лі­за­цій­но-ур­ба­ні­стич­но­го Мо­ло­ха. Най­силь­ні­ший об­раз ці­єї тра­ге­дії у всій сві­то­вій лі­те­ра­ту­рі.

Що ближ­че до фі­на­лу гло­ба­лі­стич­ної ци­ві­лі­за­ції, то де­да­лі пе­ре­кон­ли­ві­ше з усьо­го її ідео­ло­гіч­но­го хо­ру ви­різ­няєть­ся ла­ко­ніч­не Марк­со­ве резю­ме ці­єї ци­ві­лі­за­ції: всю сві­то­ву іс­то­рію мож­на опи­са­ти як стос­ун­ки по­між се­лом і мі­стом. До­да­мо: як їх­ні вза­є­мо­від­но­си­ни або, швид­ше, їх­нє не-ув­за­єм­нен­ня. І марк­сизм у во­йов­ни­чій сво­їй вер­сії ба­га­то сприяв цьо­му… Аж до страш­них ге­но­ци­даль­них спаз­мів у ньо­му.

До­ля се­лянсь­кої Ук­ра­ї­ни остан­ніх сто­літь (а чи бу­ла якась ін­ша?) — аж зло­віс­на у сво­їй по­ді­є­вій пов­но­ті па­ра­диг­ма тих ка­та­стро­фаль­них ан­ти­від­но­син.

Ра­дянсь­ке кі­но всіх йо­го пе­ріо­дів — від сво­го деб­юту-1919 до краху ко­му­ні­стич­ної си­сте­ми-1991 — то екран­не дзер­ка­ло ті­єї ка­та­стро­фи, аж ди­во­виж­не у сво­їй ін­фор­ма­цій­ній пов­но­ті. При цьо­му йдеть­ся не стіль­ки про «об’єк­тив­не» дзер­ка­ло-від­тво­рен­ня всі­єї по­ді­є­вої фе­но­ме­но­ло­гії (на паль­цях мож­на злі­чи­ти та­кі «об’єк­тив­ні» філь­ми!), скіль­ки, ска­за­ти б, про кри­ві дзер­ка­ла від­по­від­ної «се­ман­ти­ки», до яких мож­на вжи­ти ти­ня­нов­ський ви­слів про од­но­го ро­сійсь­ко­го лі­те­ра­то­ра: «Та­дей Бул­га­рін бре­хав — і бре­хав пра­вду».

Ук­рай мі­сти­фі­ко­ва­на, але по-своє­му ви­чер­пна пра­вда в тій ін­фор­ма­цій­ній кри­виз­ні!

У зв’яз­ку з цим спро­буй­мо по­да­ти бо­дай ско­ро­че­ну схе­му «аг­рар­но­го тек­сту» ра­дянсь­ко­го кі­но. Роз­поч­не­мо з трю­їз­му: кі­не­ма­то­граф як та­кий — то оче­вид­не по­хід­не від місь­кої ци­ві­лі­за­ції кін­ця ХІХ сто­літ­тя, її ко­му­ні­ка­тив­ної ін­фра­струк­ту­ри, осо­бли­вий ур­ба­ні­стич­но-оп­тич­ний її про­дукт. Звід­си, на­пев­не, і ро­до­ва трав­ма пер­шо­кі­но: місь­ке за по­хо­джен­ням, во­но бу­ло бай­ду­же до сільсь­кої се­ман­ти­ки-те­ма­ти­ки або на­віть про­сто есте­тич­но-сю­жет­но «глу­хе» що­до неї (за ви­нят­ком хі­ба за­місь­ких кра­єви­дів).

Во­ни об­ми­на­ють се­ло… Про­те, зро­зу­мі­ло, що та ци­ві­лі­за­ція все ж та­ки по­вин­на бу­ла якось опі­ку­ва­ти­ся своєю «про­до­воль­чою про­гра­мою» (тер­мін — уже з пізньо­ра­дянсь­ко­го вжит­ку). А осо­бли­во — у кра­ї­нах пе­ре­важ­но се­лянсь­ких за сво­їм де­мо­гра­фіч­ним ста­но­вим скла­дом. Ро­сійсь­ка ім­пе­рія і мо­ло­дий її спад­коє­мець — Ра­дянсь­кий Со­юз — то кра­ї­­на са­ме та­ко­го шти­бу. Нео­зо­ре се­лянсь­ке мо­ре, з од­но­го бо­ку, і йо­го де­мо­гра­фіч­но не­чи­слен­ний, але все­вла­дний місь­кий гос­по­дар — з дру­го­го. Спо­чат­ку Санкт-Пе­тер­бург, а по­тім — Мос­ква, яка не ві­рить сльо­зам.

Од­не сло­во, са­ме в та­кій кра­ї­ні і ви­ни­кає осо­бли­вий кі­но­жанр — ос­віт­ня «куль­тур­філь­ма» для се­ла: як то­му на­ле­жить пра­виль­но-ци­ві­лі­зо­ва­но ха­зяй­ну­ва­ти на зе­млі. Жанр ни­ні не ли­ше при­за­бу­тий, йо­го фак­тич­но не­має в ту­теш­ніх філь­мо­те­ках. Він на­га­дує про се­бе ли­ше в най­ре­тель­ні­ших ка­та­ло­гах і по­ча­сти — у то­го­ча­сній кі­но­пе­ріо­ди­ці.

Той жанр, — схо­же, якась кі­не­ма­то­гра­фіч­на-бю­ро­кра­тич­на га­лю­ци­на­ція спо­чат­ку ка­пі­та­лі­стич­но­го, а по­тім ко­му­ні­стич­но­го мі­ста, йо­го екран­на фа­та-мор­ґа­на: от се­ля­нин по­ди­вить­ся ту аг­рар­ну «куль­тур­філь­му», і во­на йо­го одра­зу на­дих­не на ци­ві­лі­зо­ва­не сільсь­ко­гос­по­да­рю­ван­ня…

Як ди­ви­ло­ся ті філь­ми на­ше се­лян­ство? До­ро­го­цін­не свід­чен­ня дя­дь­ка ав­то­ра цих ряд­ків. По­лісь­кий шко­ля­рик, ен­ту­зі­аст кі­но (тіль­ки зов­сім ін­шо­го) зав­жди пи­сав афі­ші для сіль­бу­ду, от­ри­мав звід­ти роз­по­ря­джен­ня: на­пи­са­ти та­ку афі­шу для кар­ти­ни «Бу­ряк по­бі­див». Та хто ж та­ке ди­ви­ти­меть­ся? І вза­га­лі, чи спра­вді той фільм про бу­ря­ки? І мо­тор­ний хлоп­чи­на на­ма­лю­вав на афі­ші: «Бур­лак по­бі­див». А фільм, спра­вді, був про бо­роть­бу бу­ря­ків із сільсь­ко­гос­по­дар­ськи­ми шкід­ни­ка­ми.

Ідеть­ся, влас­не, про те, що ук­ра­їнсь­кий се­ля­нин, тро­хи еман­си­по­ва­ний НЕ­Пом, і без тих «куль­тур­філь­мів» знав, як ха­зяй­ну­ва­ти.

Але ж кор­пус то­го кі­но та­ки був. Ни­ні вже ціл­ком оче­вид­но, що два спра­вді виз­нач­них ра­дянсь­ких «аг­рар­них» філь­ми ті­єї до­би — «Ге­не­раль­на лі­нія» («Ста­ре і но­ве») Ей­зен­штей­на і «Зе­мля» Дов­жен­ка — «ді­а­лек­тич­не» про­дов­жен­ня то­го кор­пу­су і вод­но­час ху­дож­нє йо­го пе­ре­тво­рен­ня, есте­тич­на по­ле­мі­ка з ним.

Ей­зен­штейн і хро­но­ло­гіч­но за ним Дов­жен­ко, мо­ло­ді й та­кі сам­ов­пев­не­ні ти­та­ни кі­но, ви­рі­ши­ли са­ме есте­тич­но, як то­ді ка­за­ли, «ану­лю­ва­ти» по­пе­ред­ній кі­но­при­мі­тив, про­дов­жую­чи ра­зом із тим йо­го го­лов­ний прин­цип: ось ци­ві­лі­зо­ва­не мі­сто ввій­де в па­тріар­халь­не (в Дов­жен­ка), а чи вза­га­лі на­пів­ди­ке (в Ей­зен­штей­на) се­ло з усі­єю своєю ма­ши­не­рі­єю (у Дов­жен­ка — з трак­то­ром, Ей­зен­штей­на — мо­лоч­ним се­па­ра­то­ром), і від­так роз­поч­неть­ся вже но­во­го по­мо­лу сільсь­ка іди­лія.

Чим скін­чи­ла­ся та ні­би «ур­ба­ні­за­ція» ра­дянсь­ко­го се­ла, страш­ний над ним па­тро­нат ідео­ло­гіч­но-ад­мі­ні­стра­тив­но-бю­ро­кра­тич­но­го аж зна­віс­ні­ло­го мі­ста — те­пер за­галь­но­ві­до­мо.

Під­лі­та­ють ви­ще й ви­ще

Хви­лі по­лум’я страш­но­го…

Ук­ра­їнсь­кий се­лянсь­кий ге­но­цид-1933, який ста­ти­стич­но пе­ре­ви­щує всі ін­ші ге­но­ци­ди-ХХ (вір­менсь­кий, єврейсь­кий, кам­бо­джійсь­кий, руан­дійсь­кий і так да­лі), ра­зом узя­ті.

…Де­сят­ки і де­сят­ки ін­ци­ден­тів дов­ко­ла зга­да­них філь­мів Ей­зен­штей­на і Дов­жен­ка — то ли­ше ні­би си­ту­а­тив­ні від­го­ло­ски ті­єї ка­та­стро­фи, яка на­су­ва­ла­ся з ур­ба­ні­стич­ної бо­же­віль­ні на при­ре­че­не се­ло. Ей­зен­штейн і Дов­жен­ко ге­ні­аль­но пе­ре­тво­ри­ли зга­да­ну «куль­тур­філь­му» на свої ше­де­в­ри, а іс­то­рич­на ре­аль­ність «па­тро­нат» мі­ста над се­лом пе­ре­тво­ри­ла на без­при­клад­ний у сві­то­во­му ча­сі де­мо­ніч­ний сюр­ре­алізм.

«Ге­не­раль­на лі­нія» (дбай­ли­во пе­рей­ме­но­ва­на Ста­лі­ним на «Ста­ре і но­ве») — то вза­га­лі по­стає як гра­нич­но «оху­дож­не­на», до краю есте­ти­зо­ва­на сільсь­ко­гос­по­дар­сь­ка «куль­тур­філь­ма». «Зе­мля» ж, по­при схо­жі «ро­до­ві ри­си» то­го ж таки ти­пу (екран­на ба­ла­да-гімн трак­то­ру, точ­не ж екран­не від­тво­рен­ня всьо­го ци­клу хлі­бо­тво­рен­ня, «біль­шо­виць­кий ае­ро­план» у сце­ні по­хо­ро­ну ге­роя), зро­зу­мі­ло, поз­на­че­на зов­сім ін­шим, на­ба­га­то глиб­шим нат­хнен­ням. Що зу­мо­вле­но, пев­не, ін­шим по­хо­джен­ням са­мо­го ав­то­ра. Адже, що грі­ха та­ї­ти: ри­жа­нин і вза­га­лі пи­то­мий го­ро­дя­нин Ей­зен­штейн по­тра­пив у се­ло — чи не впер­ше — са­ме під час зйо­мок сво­го філь­му. Збе­ре­гли­ся свід­чен­ня са­мо­го ре­жи­се­ра, ска­за­ти б, про «куль­тур­ний шок» йо­го там пе­ре­бу­ван­ня. Це «ста­ре» ви­да­ло­ся ре­жи­се­ро­ві про­сто-та­ки скан­даль­но «не-ци­ві­лі­зо­ва­ним». Дов­жен­ко ж на цю ар­ха­ї­ку ди­вить­ся зов­сім ін­ши­ми очи­ма. Так би мо­ви­ти, «зсе­ре­ди­ни».

Отож, пе­ред на­ми ні­би­то «со­ціаль­не замо­влен­ня», ре­тель­но ви­ко­на­не, а з дру­го­го бо­ку, шок, що йо­го, без сум­ні­ву, за­в­да­ли ці філь­ми на пе­ре­гля­ді тим, хто їх «замо­вляв»… Дра­ма­тич­на уні­каль­ність ху­дож­ньо-есте­тич­но­го ро­до­во­ду цих тво­рів, що в них «при­клад­не» (та ще й здій­сне­не в нев­бла­ган­ний по­лі­цій­но-ад­мі­ні­стра­тив­ний «на­ка­зо­вий спо­сіб») ди­во­виж­но по­єд­на­ло­ся з ге­ні­аль­ною ін­ди­ві­ду­аль­ною ре­жи­сер­сь­кою іні­ціа­ти­вою…

Зда­єть­ся, у ра­дянсь­ко­му кі­но то­го ча­су до них мож­на до­да­ти ли­ше один-єди­ний фільм — «Сіль Сва­не­тії» Ми­хай­ла Ка­ла­то­зіш­ві­лі. Що в ній, у то­му сам­ому 1930-му теж зу­стрі­ча­ють­ся два сві­ти. Ста­ра, як наш світ, свансь­ка спіль­но­та і аг­ре­сив­но «но­ве», яке нев­бла­ган­но нав’язує се­бе тій спіль­но­ті. «Сіль Сва­не­тії» по­ста­ла знов-та­ки як куль­тур-фі­ло­соф­сь­ка прит­ча про зу­стріч — тут гір­ших — Фі­ле­мо­на і Бав­кі­ди з но­віт­нім, ко­му­ні­стич­но­го шти­бу, ур­ба­ні­за­то­ром-Фау­стом.

«Ста­ре й но­ве» — кі­не­ма­то­гра­фіч­ний від­го­мін ро­сійсь­ко­го «сріб­но­го ві­ку» та ве­ли­ко­го фе­но­ме­на спад­ко­єм­но­го ос­тан­ньо­му «ро­сійсь­ко­го фор­ма­ліз­му». «Зе­мля» — то остан­ній, уже кі­не­ма­то­гра­фіч­ний го­лос ук­ра­їнсь­кої се­лянсь­ко-па­тріар­халь­ної «ко­му­ні­тар­но­сті», єд­но­сті лю­ди­ни з зе­млею, на якій во­на тво­рить. «Сіль Сва­не­тії» аж ре­зо­нує дав­ньою кав­казь­ко-кар­твельсь­кою ві­зу­аль­ною куль­ту­рою, яка че­рез де­ся­ти­річ­чя нес­по­ді­ва­но ожи­ве у «Ті­нях» ве­ли­ко­го кав­каз­ця.

Так, але що ж да­лі ро­би­ло­ся з уже зро­бле­ним? Наз­ва­ні філь­ми по­тра­пи­ли під пе­рех­рес­ний во­гонь і офі­ці­о­зу, вже аж зна­віс­ні­ло­го, і ні­би­то не-офі­ці­о­зу (при­мі­ром, по «Зе­млі» прой­шов­ся не ли­ше Дем’ян Бєд­ний в «Из­ве­стиях», а й Ільф-Пе­тров — у не­щад­но­му фей­ле­то­ні, «прис­вя­че­но­му» «Ста­ро­му й но­во­му»). Всі ці філь­ми бу­ли нев­дов­зі чи не на де­ся­ти­річ­чя за­му­ро­ва­ні у спе­ціаль­них філь­мо­те­ках.

А що ж да­лі дія­ло­ся з «аг­рар­ним кі­но­тек­стом»? Він чи не на де­ся­ти­річ­чя по­тра­пив у по­ле аж ней­мо­вір­ної з су­ча­сно­го по­гля­ду фаль­си­фі­ка­ції-мі­сти­фі­ка­ції. Пе­ре­дов­сім гу­мо­ри­стич­ної, на­віть естра­дно-цир­ко­вої (пе­ре­дов­сім лу­бок Мє­двєд­кі­на «Ща­стя», алек­сан­дров­ський же лу­бок «Ве­се­лые ре­бя­та» і, на­реш­ті, ук­ра­їнсь­ко-кол­гос­пні ко­ме­дії Пир’єва, які своєю умов­ні­стю, ди­стан­ці­ю­ван­ням від ре­аль­но­сті, схо­же, да­ле­ко за­ли­ши­ли за со­бою, при­мі­ром, ки­тайсь­ку опе­ру…). Спро­би «сер­йоз­ної» кі­но­ін­тер­пре­та­ції сільсь­ко­го жит­тя, зреш­тою, теж поз­на­че­ні тим ди­стан­ці­ю­ван­ням. Ска­жі­мо, «Се­ля­ни» фа­на­ти­ка Ер­мле­ра. Ре­жи­се­ра, який при­хо­див на зні­маль­ний май­дан­чик у війсь­ко­во­му од­но­строї — і з на­га­ном у ко­бу­рі.

Як ета­лон то­го аб­со­лют­но­го від­чу­жен­ня ра­дянсь­ко­го мі­ста від та­ким ро­бом ора­дя­не­но­го се­ла по­стає сце­на­рій мо­ло­до­го Кор­ній­чу­ка (че­рез пев­ні об­ста­ви­ни не здій­сне­но­го) — влас­не са­ма наз­ва то­го сце­на­рію. «При­єм­но­го ап­ети­ту». «Про не­до­лі­ки гро­мадсь­ко­го хар­чу­ван­ня», 1933-й рік… У сві­то­вій іс­то­рії брех­ні — та­ки сві­то­вий ре­корд.

Щось спо­рід­не­не бо­дай з де­щи­цею «аг­рар­ної» пра­вди ма­ло за­сві­ти­ти­ся у по­воєн­но­му кі­но. «Род­ные по­ля» (1945) — ре­жи­сер­сь­кий деб­ют Бо­ри­са Ба­боч­кі­на (у спі­вав­тор­стві) про ро­сійсь­ке се­ло-1941. «Воз­вра­ще­ние Ва­си­лия Борт­ни­ко­ва» (1953) Все­во­ло­да Пу­дов­кі­на.

Два екс­пе­ри­мен­ти з на­бли­жен­ня то­діш­ньо­го ра­дянсь­ко­го кі­но до «аг­рар­ної» пра­вди?

Од­вер­то ка­жу­чи, за її сту­пе­нем, во­на не так уже й да­ле­ко ві­дій­шла від «Ка­ва­ле­ра зо­ло­тої зір­ки» Юлія Рай­зма­на (1950): аб­со­лют­ний екран­ний ета­лон то­діш­ньої не-пра­вди, ха­рак­тер­но-ем­бле­ма­тич­но зня­тий у хро­но­ло­гіч­но­му зе­ні­ті ХХ сто­літ­тя, ми­ну­ло­го, але все ще не­поз­бу­то­го Мі­фу…

А що бу­ло да­лі у на­пря­мі ті­єї пра­вди, чи, нав­па­ки, не-пра­вди?

1965-го ро­ку ра­дянсь­кі кі­но­те­ат­ри аж струс­нув фільм «Го­ло­ва» ре­жи­се­ра Сал­ти­ко­ва. Ні­би­то пра­вда про по­воєн­не ро­сійсь­ке се­ло. Си­ла-си­лен­на, зли­ва апо­ло­ге­тич­них від­гу­ків.

І ли­ше один у ре­жи­мі пов­но­го не­прий­нят­тя. Мі­ні-ре­цен­зія мо­ло­до­го деб­ютан­та Ва­си­ля Шук­ши­на: та до чо­го тут істе­ри­ка і аг­ре­сія ге­роя-го­ло­ви?! Дай­те ли­шень (чи­та­ло­ся так по­між ряд­ка­ми) не­віль­но­му кол­гос­пно­му се­лян­ству во­лю, гос­по­дар­чу са­мо­стій­ність — і во­но без ті­єї ад­мі­ні­стра­тив­ної істе­ри­ки зро­бить свою ве­ли­ку «аг­рар­ну» спра­ву… Шук­ши­на, яс­на річ, не зро­зу­мі­ли, і він по­тро­ху сам роз­по­чи­нає своє на­бли­жен­ня до «аг­рар­ної» пра­вди. З нес­по­ді­ва­но­го ні­би бо­ку.

«Ка­ли­ну чер­во­ну» від­зня­то рів­но че­рез де­сять ро­ків пі­сля «Го­ло­ви». Ан­джей Вай­да про се­бе: все зняв, окрім «Ка­ли­ни чер­во­ної»… Фільм Шук­ши­на сти­ха, але грі­зно ре­зо­нує не­дав­ньою ка­та­стро­фою пі­дра­дянсь­ко­го се­ла.

І це ні­би вся ав­тен­тич­ність у ра­дянсь­ко­му «аг­рар­но­му кі­но­­тек­сті»?

Ні. Ук­ра­їнсь­ке по­етич­не кі­но у жме­нь­ці сво­їх ше­де­врів обе­реж­но іде на­зу­стріч тій пра­вді. Але зу­стрів­ся з нею об­лич­чя-в-облич­чя ли­ше єди­ний там фільм з ра­дянсь­кою те­ма­ти­кою. «Кри­ниця для спра­глих». Одра­зу ж на де­ся­ти­річ­чя за­си­па­на гро­ба­ря­ми із ки­їв­ської по­лі­тич­ної по­лі­ції — най­під­лі­ши­ми і най­аб­сурд­ні­ши­ми на всьо­му її євра­зійсь­ко­му про­сто­рі.

А по­вер­таю­чись до тих, хто ко­лись на хи­стко­му ґрун­ті аг­рар­ної «куль­тур­філь­ми» про­бу­вав бо­дай по­вер­та­ти­ся до хо­ча б яко­їсь ав­тен­тич­но­сті. Як їм хо­ті­ло­ся про­дов­жи­ти ці зу­сил­ля! Див­но, як іс­то­рія кі­но про­хо­дить повз ці зу­сил­ля з бо­ку Ей­зен­штей­на по­чат­ку 1930-х. Спро­ба ство­ри­ти — у Гол­лі­ву­ді! — епос ге­ро­їч­но­го і тра­гіч­но­го ме­кси­кансь­ко­го і га­ї­тянсь­ко­го (!) се­лян­ства — жер­тви кол­гос­пно-аг­рар­них ре­во­лю­цій, які по то­му зах­ли­ну­ли­ся у сво­їх зу­сил­лях. Як і сам Ей­зен­штейн. Який там же (!) на­ма­гав­ся екра­ні­зу­ва­ти тра­ге­дію ук­ра­їнсь­ко-ку­бансь­ко­го се­лян­ства і ко­зац­тва (на ос­но­ві екра­ні­за­ції ро­ма­ну Се­ра­фи­мо­ви­ча «За­ліз­ний по­тік»). А по­вер­нув­шись на не­го­стин­ну, вже до краю то­та­лі­тар­ну бать­ків­щи­ну, ство­рив аж за­гад­ко­вий за сво­їм вну­тріш­нім змі­стом фі­ло­соф­сь­кий три­лер «Бе­жин луг» — про ка­та­стро­фу се­лянсь­ко­го і «ста­ро­го», і «но­во­го».

По то­му те­ма ця бу­ла аб­со­лют­но зак­ри­та. За­пе­ча­та­на в офі­цій­ну ні­мо­ту.

Так са­мо во­на вия­ви­ла­ся зак­ри­тою і для Дов­жен­ка (за ви­нят­ком ге­ні­аль­но­го епі­зо­ду, так гео­гра­фіч­но-да­ле­ко роз­мі­ще­но­го від Ук­ра­ї­ни: ка­та­стро­фа се­лян-ста­ро­ві­рів на сам­о­му краю ім­пе­рії).

А сьо­год­ні? Десь пе­ред сво­їм ареш­том Єв­ген Свер­стюк ко­лись на­пи­сав — з при­во­ду ви­ще­на­ве­де­но­го епі­зо­ду ґе­тев­сь­ко­го Фау­ста: і па­ла­ють десь зно­ву хи­жі Фі­ле­мо­на і Бав­кі­ди.

Що ж. Ни­ніш­ні зло­бо­ден­но об­го­во­рю­ва­ні «аг­рар­ні» про­ек­ти — то за­ко­но­дав­чо обґрун­то­ва­на, вже су­то «юри­дич­на», але так са­мо не­щад­на по­же­жа, що в ній іс­то­рія ос­та­точ­но спо­пе­лить остан­ні хи­жі остан­ніх ук­ра­їнсь­ких фі­ле­мо­нів і бав­кід.

Де­мо­ни іс­то­рії про­дов­жу­ють свою «ро­бо­ту». Але вже без кі­не­ма­то­гра­фіч­них ре­флек­сів на цю ан­ти­ро­бо­ту.